2.14.4. Приватизація як інструмент залучення інвестицій до трансформаційної економіки

Важливим каналом залучення капіталів з-за кордону в умовах, коли значна частина виробничої власності перебуває в розпорядженні держави, є приватизація. Згідно з методиками приватизації, які були розроблені експертами ООН ще на початку 90-х років, саме уряд країни повинен:

• ефективно здійснювати контроль активів підприємств, які приватизуються, маючи повноваження продавати їх активи повністю або частинами;

• надавати покупцям (як національним, так і зарубіжним) свідоцтва та гарантії щодо власності, яка переходить у приватні руки;

• визначати доцільні частини національних підприємств, які мають перейти у власність іноземців, бути розподіленими тільки між громадянами країни або працівниками відповідних підприємств.

Важливими організаційними завданнями є підготовка широкого прошарку кваліфікованих менеджерів, які керуватимуть підприємствами на комерційній основі, створення великих соціальних груп інвесторів, власників акцій, підвищення ефективності використання ресурсів підприємств, забезпечення дохідності підприємств, що підлягають приватизації.

Щодо конкретних механізмів залучення інвестицій через приватизацію, то ними можуть ставати такі види продажу:

• продаж функціонуючому покупцеві (на основі конкурсу або привілейованому покупцеві);

• публічна пропозиція до продажу (через біржовий перелік або «позабіржову» пропозицію);

• передання акцій інституційним інвесторам;

• купівля акцій за допомогою позичкових коштів (дирекцією або працівниками, сторонніми інвесторами);

• комбінація перелічених заходів.

Практичний досвід проведення реформи сфери власності країн Центральної та Східної Європи свідчить про великий конструктивний потенціал заходів, які мають на меті інтеграцію цілей та інструментів приватизації й залучення іноземних інвестицій. Тому і завдання приватизаційної політики в Україні тісно пов’язані з іншими аспектами регулювання та реформи сфери власності.

В Україні ще в 1992 р. було прийнято програму приватизації майна державних підприємств. Особливостями і програмних положень щодо приватизації, і практичних заходів, які не були комплексними та послідовними, на всіх етапах реформи була націленість на механічне зниження частки державних підприємств у структурі національного господарства, а також відсутність цілеспрямованості щодо забезпечення сприятливого підприємницького клімату. У результаті не було ані створено системи ефективної власності, ані залучено в бажаній кількості інвестицій з-за кордону.

У результаті став відбуватися розпродаж державного майна за цінами значно нижчими, ніж бажані та оцінні як за принципом залишкової вартості, так і відповідно до потенційної прибутковості об’єктів. Наприклад, у 2001 р. було організовано тендери з продажу кількох українських обласних енергетичних компаній (обленерго), в яких взяли участь іноземні конкурсанти, щоправда, в обмеженій кількості.

У квітні 2001 р. було організовано тендер з продажу одразу трьох обленерго — «Київобленерго», «Рівнеобленерго» та «Житомиробленерго». До них було допущено сім іноземних компаній, з яких взяло участь у конкурсі тільки три — AES Washington Holdings B. V. (США), Electricite de France (Франція) та Vychodoslovenske energeticke zavody (Словаччина). У результаті американська компанія придбала 75 % акцій «Київобленерго», витративши за пакет 248 686,2 тис. грн. При початковій ціні 174 032 тис. грн (французька компанія «зупинилася» на 208 052 тис. грн). «Рівнеобленерго», точніше 75 % + 1 акція, було закуплене тією самою AES Washington Holdings B. V. уже без будь-якої конкуренції за попередньою ціною — 125 697 тис. грн. Нарешті, основний пакет акцій «Житомиробленерго» (75,56 %) було продано словацькій компанії, яка запропонувала 190 млн грн при початковій ціні 95 174 тис. грн.

Важливим аспектом участі України в системі світового руху капіталів є залучення прямих іноземних інвестицій у великі та середні підприємства через їх перетворення у відкриті акціонерні товариства з подальшим продажем пакетів акцій. Грошова приватизація дає змогу об’єднати процес роздержавлення з появою нового реального власника, який не тільки буде прагнути до негайної віддачі, а й вкладатиме реальні грошові кошти в розвиток підприємств.

Досвід країн Центральної та Східної Європи свідчить про подвійну роль як приватизації взагалі, так і підключення іноземних інвесторів до цього процесу. З одного боку, і приватизація, і, тим більше, прихід іноземних інвесторів є засобами створення інституту ефективного власника, який впроваджуватиме сучасний менеджмент, здійснюватиме необхідні інвестиції у сферу виробництва. З іншого боку, такий прихід означає залучення додаткових коштів до держбюджету, а в разі приходу на підприємство іноземного інвестора — насичення національної економіки капіталами.

У проблеми залучення іноземних інвесторів до приватизаційного процесу є й інший вимір. Це — градація економічних інтересів за часовим та функціональним характером їх реалізації. Інакше кажучи, йдеться про те, що зазначені інтереси можуть бути класифіковані як стратегічні та тактичні.

Стратегічні інтереси за своєю природою пов’язані з цілями створення та розвитку інституту ефективних інвесторів і збільшення маси капіталів у економіці країни. Вони реалізуються при створенні нових об’єктів приватного господарювання на національній території країни. У довгостроковому плані це сприятиме наповненню державного бюджету, збільшенню експортних надходжень за рахунок створення або підвищення ефективності виробничих потужностей, підвищенню зайнятості. Підтвердженням цьому слугує позитивний досвід реформування польської економіки, причому помітну роль у процесі проведення приватизаційних заходів у Польщі відіграв західний, передусім німецький, капітал.

Тактичні інтереси пов’язані з цілями безпосереднього залучення коштів та включення їх до державного бюджету і також реалізуються через продаж інвесторам за гроші об’єктів виробництва, відповідних акцій, у тому числі їх контрольних пакетів. Ці гроші використовуються, зокрема, з метою балансування поточних макроекономічних показників та безпосередньої стабілізації економіки. Наприклад, успішна приватизація в Аргентині тільки протягом 1991—1994 рр. додала бюджетних надходжень на 9 млрд дол.

Разом з тим існує і суперечливість тактичних та стратегічних приватизаційних цілей, що є особливо типовим для економіки перехідного типу, тим більше такої фінансово дефіцитної, як українська. Наприклад, трапляються ситуації, коли певні підприємства, що є неприбутковими, зовсім не обов’язково повинні негайно розпродаватися з метою отримання за них коштів та зниження навантаження на бюджет країни. Вповні можливим у подібних ситуаціях є рішення провести реструктуризацію, розукрупнення виробництва, підготовку інституційної бази приватизації, наприклад організувати аукціони з продажу майна тощо з метою підвищення його ефективності та збільшення ринкової вартості.

Отже, існує суперечність між тактичними та стратегічними цілями, розв’язання якої завжди потребує конкретних виважених рішень. Так, перспективним цілям розвитку сфери виробництва можуть суперечити цілі оперативного балансування економіки. Разом з тим незастосування коштів негайно може перетворити їх на ефективно функціонуючий капітал та джерело постійних надходжень до держбюджету, валютних прибутків у майбутньому. Однак на процес вироблення рішення може вплинути поточний фінансовий стан у країні, необхідність вживати термінових дій з метою попередження особливо несприятливого перебігу подій у монетарній сфері країни.

Але загальний підхід має враховувати, що значення приватизації не повинне обмежуватися тільки фінансовими міркуваннями. Головне тут — довгострокові структурні зрушення, створення сприятливого для бізнесу підприємницького клімату, забезпечення сталого економічного зростання, про що свідчить, наприклад, досвід таких країн, які раніше вдало здійснювали масштабні приватизаційні програми — Німеччини, Чилі, Іспанії, Тайваню. Але сам по собі факт проведення приватизаційних заходів не означає, що регулююча роль держави на цьому закінчилася. З метою забезпечення бажаних умов функціонування приватизованих національними та зарубіжними власниками підприємств доцільно вживати постприватизаційних заходів: здійснювати допомогу з кадровою підготовкою та менеджерським забезпеченням, проведенням соціальної політики тощо.

При цьому слід зазначити, що певні споруди, виробничі потужності, інститути державної, суспільної призначеності (культурно-просвітницько-наукові, транспортні, медичні заклади тощо) мають підлягати приватизації із залученням іноземних інвесторів в особливому порядку під контролем органів вищої виконавчої влади, а деякі взагалі мають бути виключені зі сфери інвестиційної політики (культурні заклади національного призначення, майно органів державної влади, управління й захисту. Національного космічного агентства та ін.).

Організаційними засобами залучення додаткових валютних коштів можуть стати концесії та компенсаційне співробітництво.

Справді, у зв’язку з приватизацією можна відзначити і такий інструмент залучення іноземного бізнесу за допомогою механізмів передання прав володіння та користування, як концесія. Це — один із можливих засобів залучення валютних коштів при мінімальних витратах, оскільки об’єктами відповідних угод можуть ставати малоефективні або тимчасово невикористовувані нестратегічні ресурси як природного, так і будівельно-технічного походження. Такого роду ресурси, або матеріальні об’єкти, можуть надаватися з метою практичного використання в підприємницьких цілях на умовах відповідних виплат та компенсації. Концесійні умови можуть фіксувати довгострокову оренду з можливою наступною приватизацією об’єктів.

Сутність концесійної форми співробітництва полягає у використанні потенційної можливості максимізації економічного ефекту під час розроблення надр, інших природних ресурсів, окремих матеріальних об’єктів завдяки впровадженню новітніх науково-технічних досягнень інонаціональних кооперантів (у даному разі західних).

Однак кооперація на таких засадах не повинна, на наш погляд, виходити за межі деяких окремих проектів (наприклад, створення рекреаційних зон, високотехнологічних виробництв) і не може поширюватись на родовища окремих корисних копалин національного значення та деякі інші об’єкти.

Розв’язанню завдань модернізації виробництва в Україні може сприяти компенсаційна форма міжнародної кооперації. У даному разі йдеться про так звану промислову компенсацію, тобто спорудження (на території України) виробничих об’єктів із поставками необхідного комплексного обладнання та оплатою виготовленою на цьому об’єкті продукцією. Розвиток компенсаційного співробітництва можливий у хімічній, добривній та деяких інших галузях вітчизняної економіки. Проте і ця форма співробітництва не є універсальною, а має розглядатися як специфічне доповнення до інших.

Крім того, під час її впровадження необхідні поміркованість і реалізм, тобто обґрунтований вибір проектів, а також розуміння необхідності певного компромісу при розрахунках, оскільки в переважній більшості випадків західний інвестор не зацікавлений у 100-відсотковому товарному «покритті» свого первісного технологічного «внеску»

< Назад   Вперед >
Содержание