Якщо застосування вогнепальної зброї не створювало загрози для життя чи здоров’я оточуючих, то такі дії не кваліфікується за ч.4 ст.296 КК України.

Погроза словами застосувати зброю, якщо остання не застосовувалась і не використовувалася винним під час хуліганських дій, не є підставою для кваліфікації діяння за ч.4 ст.296 КК України, оскільки така погроза не є спробою застосувати ці предмети і не створює реальної загрози для життя чи здоров’я потерпілих. Реальна загроза для життя чи здоров’я людей виникає лише тоді, коли винний вчиняє дії, що виходять за межі погрози словами чи демонстрації зброї, ножа або інших предметів. Тільки за цими межами починаються застосування чи спроба застосувати вказані знаряддя.[134]

Отже, не можна визнавати наявності злочину, передбаченого ч.4 ст.296 КК України, в таких випадках:

- має місце лише демонстрація зброї, інших предметів, оскільки при цьому не створюється реальна загроза для життя або здоров’я потерпілого;

- зброя, інші предмети застосовуються не проти конкретного потерпілого, а для впливу на невизначене коло осіб, причому без реальної загрози життю або здоров’ю (наприклад, постріли вгору, удари металевою палицею об дерево тощо);

- при заподіянні ударів зброя, спеціально пристосовані або заздалегідь заготовлені предмети не використовуються за цільовим призначенням при наявності такої можливості (наприклад, удар заподіюється прикладом мисливської рушниці при наявності набоїв чи ручкою ножа замість леза).[135]

Спроба застосування для нанесення тілесних ушкоджень перелічених у ч.4 ст.296 КК України знарядь, коли винний намагався, але не зміг використати уражаючі властивості цих знарядь внаслідок причин, які не залежали від його волі (наприклад, із занесеної для удару руки фінський ніж був вибитий потерпілим або іншою особою, постріл з рушниці не відбувся внаслідок осічки), має кваліфікуватися, очевидно, як замах на вчинення особливо кваліфікуючого хуліганства при наявності умислу на заподіяння тілесних ушкоджень.

У такому випадку розглядуваний вид хуліганства, який є двооб’єктним матеріальним злочином, не доводиться до кінця з причин, що не залежали від волі винного.

При вчиненні особливо кваліфікуючого хуліганства умисел винного має свою специфіку: стосовно заподіяння шкоди здоров’ю потерпілому як одному з об’єктів цього виду хуліганства він може бути як прямим, так і непрямим.[136]

В ряді випадків хуліганські дії вчиняються групою осіб, при цьому окремі з учасників злочину застосовують зброю, спеціально пристосовані чи заздалегідь заготовлені для нанесення тілесних ушкоджень предмети. В цьому випадку заслуговує на увагу така думка В.Т.Калмикова, що якщо під час скоєння хуліганських дій один з учасників злочину застосував зброю, спеціально пристосований чи заздалегідь заготовлений предмет без відома інших учасників, то відповідальність за ч.3 ст.296 КК України буде нести лише той з них, хто застосував вказані предмети. В тих же випадках, коли учасники групи наперед повідомлені про можливість використання вказаних знарядь, то при скоєнні хуліганських дій із застосуванням одним із учасників групи цих знарядь для нанесення тілесних ушкоджень, дії всіх потрібно кваліфікувати за ч.3 ст.296 КК України як особливо злісне хуліганство.[137]

Хуліганство несе в собі підвищений ступінь суспільної небезпеки, тому при кваліфікації дій винного за ст.296 КК України необхідно підвищити увагу на повне і всебічне з’ясування всіх обставин справи, індивідуальний підхід до справи, правильне застосування закону відповідно до вищевикладених моментів, а також справедливе призначення покарання, мова про яке буде йти у наступному розділі.

Розділ 3. Застосування покарання за хуліганство

Успіх боротьби з хуліганством в значній мірі залежить від правильного призначення покарання винному. Виходячи зі змісту ст.50 КК України, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.[138]

Мета покарання може бути досягнута при дотриманні певних правил його призначення. Ці правила викладені в ст.65 КК України, в якій сказано, що суд призначає покарання:

1) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;

2) відповідно до положень Загальної частини КК України;

3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди мають дотримуватися вимог кримінального закону й зобов’язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів.[139]

Характер суспільної небезпеки вчиненого злочину – це індивідуальна ознака конкретного злочинного діяння, яка характеризує вагу злочину певної групи чи певного виду. Так, характер суспільної небезпеки залежить від того, чи віднесено злочин до тяжких, чи до злочинів, які не являють великої суспільної небезпеки, наприклад, в ч.2 ст.11 КК України, в яку групу злочинів він включений в системі Особливої частини КК України.[140]

Так, особливо кваліфікуюче хуліганство, передбачене ч.4 ст.296 КК України, визнається згідно ст.12 КК України тяжким злочином, що являє за своїм характером велику суспільну небезпеку і вимагає застосування більш суворого покарання.

Ступінь суспільної небезпеки – це ознака, що характеризує конкретне злочинне діяння. Ступінь суспільної небезпеки, на відміну від становища, яке існувало за чинності КК України 1960 року, не включає суб’єктивну шкідливість діяння й означає лише його об’єктивну шкідливість.

Тому ступінь суспільної небезпеки діяння, яке визнається злочином, розкривається у ч.2 ст.11 КК України через узагальнене формулювання об’єктів кримінально-правової охорони, якими визнаються: 1) особа (фізична чи юридична); 2) суспільство; 3) держава, – і через два різновиди наслідків посягання: 1) реальне заподіяння істотної шкоди; 2) створення реальної загрози заподіяння істотної шкоди.[141]

Однакові за характером суспільної небезпеки злочини можуть відрізнятись за ступенем суспільної небезпеки. Так, наприклад, хуліганство, поєднане з нанесенням середньої тяжкості чи легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, охоплюються однією і тією ж кваліфікацією за ч.3 ст.296 КК України, хоча ступінь їх суспільної небезпеки є різним і має бути врахований судом при визначенні конкретної міри покарання.

При визначенні конкретного покарання суд має врахувати особу винного, так як обставини, що її характеризують, мають дуже важливе значення. Особа винного – поняття широке, яке виражає сутність особи, складний комплекс ознак що його характеризують, властивостей, зв’язків і відносин, його моральний та духовний світ, взяті в розвитку, у взаємодії з соціальними та індивідуальними життєвими умовами, які в тій чи іншій мірі вплинули на скоєння злочин. Врахування особи винного означає всі ті обставини, щ стосуються особи, які обумовлюють вчинення нею злочину – її характеру і ступеня суспільної небезпечності, крім обтяжуючих і пом’якшуючих обставин.[142]

Встановлені по справі дані, які негативно характеризують підсудного (зловживання спиртними напоями, погане ставлення до праці, порушення громадського порядку тощо) підлягають врахуванню при призначенні покарання, оскільки вони відносяться до особи винного, а не до обтяжуючих відповідальність обставин, вказаних в ст.67 КК України.

При призначенні покарання суд зобов’язаний врахувати обставини справи, які пом’якшують і обтяжують відповідальність. Ці обставини тим самим дають підстави для вибору законного, обґрунтованого, гуманного, індивідуалізованого і справедливого покарання. )