Правовий (судовий чи адміністративний) прецедент.

Судовий чи адміністративний прецедент – це рішення по конкретній юридичній справі, яке виносить судовий чи інший компетентний орган держави (посадова особа) і яке стає обов’язковим для вирішення подібних справ у майбутньому.

Правовий прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини в правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, а за судом чи іншим органом держави визнається право на правоутворення, тобто офіційне формулювання правових правил. Судовий прецедент як форма права властивий англосаксонській правовій системі (Англія, США, Індія). У цих країнах існує дві форми права: нормативно-правовий акт і судовий прецедент, який домінує. Закони та інші акти є лише основою для формування правового прецеденту і вирішення конкретних справ. Судді країн, що належать до англосаксонської правової системи (Англія, США, Канада, Австралія) в законодавчому порядку наділені правотворчою функцією. В певній мірі суддя має право вирішувати ту чи іншу справу не на підставі конкретної норми закону, а на власний розсуд.

Залежно від того, хто приймає рішення, яке породжує прецедент, його визначають адміністративним чи судовий.

Нормативно-правовий договір.

Нормативно-правовий договір – це така форма права при якій два і більше суб’єкти суспільних відносин домовились про взаємні права і обов’язки з економічних, політичних чи інших соціальних проблем, уклали між собою угоду або договір в письмовій формі. Вони можуть мати міжнародний і національний характер. Наприклад, Угода про створення співдружності Незалежних Держав (1991 р.) в процесі розпаду СРСР, угоди між двома фірмами, підприємствами, в т.ч. іноземними.

Найбільш розповсюдженим прикладом нормативного договору є колективний договір між адміністрацією підприємства та профспілковою організацією, яка представляє трудовий колектив.

У договірної форми права перспективне майбутнє. Адже якщо представляти джерела права у вигляді соціальної взаємодії, то воно повинне бути, перш за все, добровільно-погоджувальним, а не формально-примусовим.

Нормативно-правовий акт.

Основною формою права є нормативно-правовий акт.

Нормативно-правовий акт – це юридичний документ, який приймається органами державної влади або уповноваженими державою іншими суб’єктами, має формально-визначений характер і охороняється державною владою від порушень. Це основна, а іноді і єдина форма права в багатьох державах, в т.ч. і в Україні. Нормативно-правові акти поділяються на закони і підзаконні акти. Які складають систему писаного права.

Від нормативно-правових актів слід відрізняти такі акти, які містять конкретні рішення з того чи іншого питання (наприклад, рішення про надання жилого приміщення – видача ордера, рішення суду про відшкодування збитків), вони називаються індивідуальними, приймаються на основі правових норм і мають силу тільки для конкретного випадку.

Нормативно-правовий акт є результатом діяльності компетентних суб’єктів держави, яку називають правотворчістю.

Правотворчість – це форма державної діяльності, спрямована на створення правових норм, а також на їх наступне вдосконалення, зміну чи скасування. Це спільний процес створення і розвитку діючого права.

Головним для правотворчості є вироблення і затвердження нових правових норм. В цьому, в першу чергу, проявляється призначення даної форми державної діяльності. Інші форми правотворчості (скасування та зміна діючих норм, вдосконалення їх реакції) мають допоміжне значення для створення чітко вираженої та внутрішньо узгодженої системи юридичних норм.

Розрізняють наступні види правотворчості:

 за суб’єктами: правотворчість державних органів (наприклад, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України), правотворчість громадських об’єднань, яких держава уповноважує на встановлення правових норм, правотворчість народу (населення країни) – референдум;

 за способом формування правових норм: санкціонування правил поведінки, що існували раніше встановлення правових норм.

Правотворчість включає в себе три етапи:

1. Підготовчий включає в себе здійснення нормативно-правового акту:

а) прийняття рішення про необхідність розробки проекту;

б) визначення проектантів;

в) підготовка проекту;

г) обговорення тексту проекту;

д) узгодження проекту із зацікавленими організаціями і посадовими особами;

є) доопрацювання проекту;

2. Видання (прийняття) нормативно-правового акту:

а) внесення проекту в правотворчий орган або посадовій особі для обговорення;

б) обговорення проекту у правотворчому органі;

в) прийняття нормативно-правового акту і процедура його підписання;

г) можливість права відкладного вето для законів;

3. Введення нормативно-правового акту в дію:

а) обнародування (опублікування);

б) доведення до виконавців іншим способом.

В арабських і деяких інших країнах джерелом права залишається мусульманські релігійні погляди. Саме вони визначають, у що мусульманин повинен вірити, що він повинен і що не повинен робити. Шаріат є основою того, що називають мусульманським правом.

РОЗДІЛ 3. ПОНЯТТЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО АКТУ, ЯК ОДНОГО З ОСНОВНИХ ВИДІВ ДЖЕРЕЛ ПРАВА

Основним джерелом права більшості сучасних держав є нормативно-правовий акт, який характеризується такими ознаками:

1) ухвалюється чи санкціонується уповноваженими органами держави, їх посадовими особами, іншими суб’єктами правотворчості і є одностороннім волевиявленням;

2) має зовнішню форму певного письмового документа;

3) містить нові норми права (загальнообов’язкові правила поведінки), змінює або скасовує чинні;

4) приймається згідно з чітко визначеною процедурою;

5) має визначену юридичну силу, що відображує співвідношення з іншими правовими актами. Місце і роль у системах законодавства і правового регулювання;

6) надає волі правотворчого суб’єкта офіційного характеру.

Нормативно-правовий акт – документ державного органу, прийнятий у певному порядку в межах компетенції цього органу.

Від нормативно-правових актів слід відрізняти офіційні правові документи, що не містять норм права і не вносять безпосередньо змін у законодавство. Наприклад, акти затвердження положень, правил, статутів чи акти, які складаються з декларацій, відозв, закликів. Практичне значення має розрізнення нормативно-правових актів і актів застосування норм права, тому що останні містять не правила загального характеру, а індивідуальні приписи, адресовані певним суб’єктам і призначені для вирішення конкретних юридичних справ, засвідчення тих чи інших фактів.

Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями:

1) за суб’єктами ухвалення на акти – народу (прийняті референдумом), органів місцевого самоврядування, спільні акти органів держави і недержавних формувань;

2) за юридичною силою – на закони й підзаконні нормативно-правові акти;

3) за сферою дії – на загальні, спеціальні, локальні;

4) за ступенем абстрактності правових норм – на первинні та конкретизаційні;

5) за характером волевиявлення – на акти встановлення, зміни та скасування норм права;

6) за галузями законодавства – на цивільні, кримінальні, кримінально-процесуальні та інші;

7) за часом дії – на визначено-строкові.

Поширеною диференціацією нормативних актів є їх класифікація за суб’єктами правотворчості. Верховна Рада України видає закони й постанови; Президент України – укази. Органи виконавчої влади держави видають такі нормативно-правові акти: Кабінет Міністрів України – декрети і постанови; керівники міністерств і відомств – інструкції, вказівки, нормативні накази; керівники обласних і районних державних адміністрацій – нормативні накази. Місцеві ради – рішення і нормативні ухвали; виконавчі комітети місцевих рад – рішення, а керівники їх управлінь і відділів – нормативні накази; адміністрація підприємств, установ і організацій – нормативні накази та інструкції.

У деяких випадках нормативного характеру набувають волевиявлення населення в результаті всеукраїнського чи місцевого референдуму, певних громадських об’єднань, трудових колективів, форма яких може бути різною (рішення, постанова і т.ін.). )