Другий варіант усунення суперечностей між моделями місцевого самоврядування в Україні "по Хартії" і "по Конституції" міститься у самій Хартії. А саме, відповідно до ст. 13 Хартії, Україна по закінченню п’ятирічного терміну (див. стаття 17 Хартії) може висловити застереження щодо поширення дії Хартії на дві категорії органів місцевого самоврядування — обласні і районні ради. Тобто, є можливість скористатися механізмом денонсації Хартії для цих двох рівнів місцевої влади. Такого типу пропозиції можуть виникнути і щодо виведення з-під дії Хартії двох особливих територій України — Києва і Севастополя. Таке є можливим на основі ст. 16 Хартії.

Звичайно, це найменш бажаний шлях. Оголошення Україною про такі наміри може викликати негативну реакцію у Європі і поставити ще одну пляму на іміджі України. Такий крок став би сигналам, що ступінь демократичних устремлінь України зменшується.

На наш погляд, більш перспективним напрямом дій є робота по більш повному втіленню принципів Хартії там, де це є можливим в рамках української моделі. А тут велике поле діяльності. Особливо, в частині реалізації більшості положень чинного національного законодавства у повсякденній практиці територіальних громад. В цій роботі слід мати на увазі, що фундаментальною причиною гальмування як із імплементацією Хартії в повному обсязі, так і зі становленням справжнього (не по формі, а по суті!) місцевого самоврядування в Україні, на наш погляд, є нерозвиненість громадянського суспільства в Україні взагалі, і у кожній конкретній місцевій спільноті зокрема. Громада діє, проявляється і впливає через громадські організації, сукупність яких у кожному місті, селищі, селі і складає місцеве громадянське суспільство, якщо так можна висловитись. Квітка “місцевого самоврядування” потребує демократичного гумусу (див. Малюнок). Вона не може рости на камінні. Актуальне завдання полягає в тому, щоб внести гумус демократії в українські громади. Найбільш далекозорі голови українських міст розуміють свою відповідальність у цій важливій справі. Наприклад, міські голови Комсомольська, що на Полтавщині, та Кам’янця-Подільського, що на Хмельниччині, відповідно Олександр Попов та Олександр Мазурчак, безпосередньо працюють із своїми громадами, підтримують громадських активістів, навчають їх, залучають до розв’язання міських проблем, до участі у стратегічному плануванні, проводять громадські опитування та громадські слухання, чутливі до місцевих громадських ініціатив тощо. Нарощування соціального капіталу сприяє розвиткові цих міст. Справи в них йдуть набагато краще, ніж у багатьох інших містах України. Ці та інші приклади показують, що справа не стільки у законодавчих чи фінансових умовах для місцевого самоврядування або не у недосконалості української моделі місцевого самоврядування (зрозуміло, що проблеми і недоліки в цих сферах є!), скільки у наявності політичної волі з боку місцевих лідерів, їх загальної демократичної політичної культури. Це, як кажуть, закид у бік місцевої влади. Разом з тим, свою частину шляху, свій внесок у нарощування шару демократичного гумусу могли б зробити безпосередньо і позаурядові громадські організації, наприклад, користуючись такими інструментами місцевої демократії, як: громадські слухання, місцеві ініціативи, органи самоорганізації за місцем проживання, статут територіальної громади тощо. Всі ці інструменти вже передбачені чинним законодавством. Часто-густо громадським організаціям бракує елементарних знань щодо цих інструментів і зосередженість на вузькому предметі своєї власної діяльності. Звичайно, велику роль тут відіграє і певна несамодостатність неурядового сектора, відсутність у лідерів громадських організацій вміння балансувати між Сциллою конфронтаційності і Харибдою конформізму у відносинах із місцевою владою. Влада завжди є джерелом ресурсу для вирішення статутних завдань громадської організації. В будь-якому випадку влада має бути партнером третього сектора — громадських організацій. Виховати собі партнера у спільній конструктивній роботі над проблемами громади і її окремих членів — громадян є спільним завданням як влади, так і громадськості.

Повертаючись до проблем імплементації ЄХМС, звернемо увагу, що громадськість могла б сприяти цьому процесу запровадженням таких громадських інституцій, як Уповноважений по дотриманню Європейської хартії місцевого самоврядування чи Громадський комітет з моніторингу за дотриманням Європейської хартії місцевого самоврядування. Думається, що муніципальний рух України на своїх VIII муніципальних слуханнях міг би виступити із такою ініціативою. Спільними зусиллями урядових і позаурядових структур могла б бути також розроблена і реалізована Програма пропагування принципів ЄХМС і сприяння їх впровадженню. )