Оптимальним режимом функціонування дискурсивної системи є узгодже­не, несуперечливе співіснування епістемічних світів тих, хто спілкується в пев­ному місці та в певний час. Проте така узгодженість може порушуватися вна­слідок дії ентропійних процесів, які посилюються тоді, коли мовець не досягає перлокутивного ефекту, тобто якщо адресат не приймає інформацію в запропо­нованому вигляді (Hannes: Vielleicht treten wir sogar mal im Ausland auf {я ви­суваю припущення} – Peter: Glaub’ ich nicht {я не підтримую це припущення} /T. Breitkreuz/). Це спричиняє перехід у хитливу біфуркаційну точку, з якої сис­тема знаходить вихід через самоорганізацію епістемічних відношень у диско­нектний (Du verstehst doch nichts. Ich will mit dir nicht mehr sprechen) чи апрокси­матичний (Aber Mensch! Wir sind doch toll und es ist ganz möglich) способи.

Функціонування епістемічної лексики в дискурсі скеровується міркуван­нями економного розподілу мовленнєвої енергії (ергономічні фактори), ефек­тивності здійснення трансферу знання, захисту власного „епістемічного просто­ру”, відповідальністю за повідомлювану інформацію (синергетичні фактори), а також диктується специфічними презумпціями того чи іншого типу дискурсу.

ВИСНОВКИ

Феномен “знання” знаходиться в центрі уваги майже всіх галузей сучас­ного наукового простору, проте його лексична репрезентація та когнітивно-дис­курсивний статус усе ще не стали об’єктом цілеспрямованого вивчення і си­стемного дослідження. Необхідність комплексного аналізу епістемічної лекси­ки у трихотомії “форма – зміст – функція” зумовила опис як її лінгвокогнітив­них параметрів у системі німецької мови, так і принципів та механізмів її дис­курсивної реалізації.

Двовимірність мовного знака, його онтологічна та конвенціональна при­рода зумовлює здатність мови одночасно бути й інструментом пізнання (рефе­ренційний аспект), й інструментом комунікації (репрезентативний аспект). Пер­ший входить до кола інтересів філософії, логіки, соціології, інформатики, пси­хології, власне мовознавства, а другий, входячи до сфери компетенції когнітив­но-дискурсивної парадигми лінгвістики, є по своїй суті метазнанням, оскільки має справу із засобами сигналізування суб’єктом мовлення як про наявність у нього того чи іншого позамовного знання, так і про ступінь його достовірності, його якісну чи кількісну оцінку.

Масив епістемічної лексики сучасної німецької мови становить собою пев­ний гіпо-гіперонімічний корпус, когнітивно значущим гіперкомпонентом якого є інтегральна ознака “(мета)знання”, що конституюється трьома основними гіпонімами – достовірність, розуміння, віра. Гіпонім достовірність перед­бачає тріарно марковану шкалу, крайніми полюсами якої є ’повне знання’ та ’незнання’, а проміжну ланку заповнює градуальний набір маркерів ’неповного знання’, тоді як епістемічні гіпоніми розуміння та віра мають вигляд бінарних опозицій ’розуміння’ – ’нерозуміння’, ’віра’ – ’невіра’.

З одного боку, група епістемічних одиниць характеризується в лексико-семантичній системі певною автономністю, яка забезпечується полісемічними, синонімічними, антонімічними відношеннями, співвіднесеністю із семантич­ним інваріантом, тісним зв’язком когнітивно-семантичних і когнітивно-грама­тичних властивостей. З іншого, – семантичні та граматичні кореляції із одини­цями інших лексичних угруповань зумовлюють її органічне включення до за­гальної мережі логосфери.

Когнітивна організація епістемічних лексем у дискурсі базується на інварі­антному фреймі з трьома основними конституентами – антропонімічним су­б’єктом знання, епістемічною зв’язкою та об’єктом знання. При цьому термі­нальні елементи (суб’єкт і об’єкт) можуть бути імпліковані за умови їх пресу­позитивного статусу, контекстуальної виводимості, непринциповості їх акцен­тування. Варіювання слотів цієї інтегральної моделі здійснюється залежно від типу дискурсу, його презумпцій щодо конкретизування чи абстрагування, тро­пеїзації, а також від типу позамовного знання.

Епістемічні лексеми можуть сприяти реалізації констативних, квеситивних, директивних і комісивних настанов, реалізовувати різноманітні вторинні праг­матичні значення, аранжувати фатичні мовленнєві акти. Епістемічні маркери у складі простих, композитних і комплексних мовленнєвих актів можуть або уточнювати епістемічний фон чи окремі епістемічні компоненти дискурсу, або висувати епістемічний чинник у центр іллокутивного фокусу висловлення, надаючи йому статус провідного.

У дискурсі мовленнєва особистість, як правило, схиляється до імплікуван­ня повного (істинного, фактуального) знання та уникає чи намагається мінімізу­вати вираження епістемічних провалів. Навпаки, знання неповне (від суб’єктив­но достатнього, припустового, гіпотетичного до сумнівного, маловірогідного) вона прагне експлікувати. Контроль за адекватним перебігом комунікативного процесу мовець здійснює через дискурсивно продуктивні оператори ’розумін­ня’ й ’нерозуміння’, які, однак, займають периферійне місце в епістемічному пареміокорпусі. У той же час ’віра’ і ’невіра’, будучи в цілому інтеріоризовани­ми епістемічними станами, відіграють важливу роль у паремійній картині світу, проте в дискурсивному просторі реалізуються досить обмежено.

Відбір і вживання епістемічної лексики в дискурсі регулюються ергономіч­ними та синергетичними чинниками, а також жанрово-стилістичною специфі­кою дискурсу. Коло дискурсивно активної лексики обмежується семантично примітивними, формально негроміздкими, стилістично нейтральними одиниця­ми, що зумовлюється необхідністю економної витрати мовленнєвої енергії та прагненням мовця полегшити процес сприйняття інформації адресатом. Епісте­мічні „обов’язки” та епістемічна „відповідальність” мовленнєвої особистості виявляються посиленими в публіцистиці та в науковому дискурсі, тоді як у роз­мовно-побутових інтеракціях мовець має більшу свободу у вираженні оцінки якості свого й чужого знання.

Дискурс становить собою складну, неоднорідну, нелінійну, відкриту й когерентну систему, яка функціонує за синергетичними законами. Основу синергетичного бачення мовленнєвої діяльності складає когнітивно-комуніка­тивний дуалізм, що сприяє адекватному відбору лексичних одиниць і граматич­них структур, забезпечуючи переборення ентропійних процесів і налагодження епістемічного балансу дискурсу. Комуніканти підключають інтенсифікаційні, мітигаційні, дисконектні, апроксиматичні механізми керування дискурсом, на­магаючись підтримувати систему презентації метазнання в оптимальному ре­жимі відповідальності за повідомлену інформацію, який виступає синергетич­ним орієнтиром-еталоном.

Аналіз епістемічної лексики німецької мови доводить перспективність син­кретичних когнітивно-дискурсивних розвідок на шляху до з’ясування механіз­мів використання мовних одиниць homo loquens у своїй комунікативній практи­ці. Доцільним видається у цьому зв’язку дослідження лінгвокультурних, лінгво­когнітивних і лінгвопрагматичних параметрів функціонування епістемічної лексики в інших типах дискурсу, на матеріалі інших природних мов із ураху­ванням соціолектних, ґендерних і вікових факторів мовленнєвої діяльності. Питомої ваги набувають і проблеми синергетичної взаємодії лексичних показ­ників якості знання з імплікованими епістемічними смислами, а також порів­няльні характеристики з лексичним масивом каузації знання.

Основні положення дисертації відображено в таких публікаціях:

1. Лихолай Г.Л. Феномен знання як міждисциплінарний концепт // Мовні і концептуальні картини світу. – К.: Логос, 2002. – № 7. – С. 315–321.

2. Лихолай Г.Л. Когнітивно-семантична організація німецьких паремій з епістемічними предикатами // Вісник Черкаського ун-ту. Філологічні науки. – Черкаси: ЧДУ, 2003. – Вип. 44. – С. 130–137.

3. Лихолай Г.Л. Епістемологія у філософських та лінгвістичних вимірах // Мова і культура. – К.: Вид. Дім Дм. Бураго, 2003. – Вип. 6. – Т. 1. – С. 237–241.

4. Лихолай Г.Л. Епістемологія і когнітологія у співвідношенні їх лінгвістич­них вимірів // Культура народов Причерноморья. – 2003. – № 42. – С. 113–116. )