Внешнеполитические связи Турции и Украины
Туреччина i потужним субрегiональним лiдером iз власною системою iнтересiв. За умов останнiх структурних змiн у посткомунiстич ному свiтi Туреччина у своiй зовнiшнiй полiтицi опрацьовуi новий геополiтичний ракурс. Анкара не i вже повернутою обличчям до комунiстичноi загрози з Пiвночi та з Балкан, а у зв'язку iз арабо-iзраiльським мирним процесом вона виступаi як регiональний гравець i шукаi впливову полiтику на бiльш вiддаленiй периферii. Пiсля Другоi свiтовоi вiйни зовнiшньополiтичний курс Туреччини був зорiiнтований подвiйно: полiтика розвитку iндустрii та приiднання до РДС, а з другого боку - у зв'язку зi схiдною та iсламською орiiнтацiiю Туреччина шукаi свою iдентифiкацiю з Середнiм Сходом та Центральною Азiiю. За часiв "холодноi вiйни" радянська домiнацiя в Центральнiй Азii та на Кавказi заважала турецьким зусиллям у цьому напрямку, тодi як турецька асоцiацiя з РЖзраiлем та альянс iз Вашингтоном затьмарювали прямi вiдносини iз Середнiм Сходом. Туреччина виконувала функцiю пiвденного флангу НАТО i слугувала опорою безпеки США. Наслiдок - полiтична iзоляцiя вiд Середнього Сходу, протистояння з Пiвнiччю. 1
Особливе положення Туреччини стосовно РДвропи, з одного боку, стосовно iсламського Пiвдня - з другого, створюi особливу геополiтичну конфiгурацiю ii нацiональних iнтересiв. РДвропi важко сприйняти Туреччину як ii невiд'iмну частину, вона сприймаiться як щось чужорiдне. Участь Туреччини в Пiвнiчно-Атлантичному Альянсi i скорiше наслiдком "холодноi вiйни" та геостратегiчних уподобань США, нiж усвiдомлення спiльних iвропейських iнтересiв. Тривалий конфлiкт з бiльш "iвропейською" Грецiiю, Кiпрська проблема, особлива позицiя в Боснiйськiй кризi, у ставленнi до курдiв - все це не сприяi скорiшому включенню Туреччини в iншi iвропейськi структури.
Турецькi амбiцii в Балканському регiонi грунтуються на переконаннi, що розпад СРСР i iРЮ дав Туреччинi унiкальний шанс повернути в нових формах свiй полiтичний, економiчний, культурний i воiнний вплив у межах колишньоi Османськоi iмперii. Саме мусульманське населення повинно стати одним з основних iнструментiв цього впливу.
Особливу смiливiсть Туреччинi надаi могутня пiдтримка з боку Сполучених Штатiв. Для турецьких аналiтикiв характерним i уявлення, що всi так званi кола iвразiйськоi безпеки, якi включають в себе ЦРД, Балкани, регiон Чорного моря, Кавказ, Схiдне Середземномор'я, Близький Схiд i Центральну Азiю, накладаються i перетинаються саме в тому мiсцi, де розташована Туреччина, що з урахуванням нових умов значно пiдвищуi ii значення як члена НАТО й iмовiрнiсть переростан ня ii в регiонального лiдера. При цьому явне прагнення до панування в регiонi прикриваiться гуманiтарною риторикою: Туреччина нiбито надаi допомогу "новим краiнам" у пошуку ними "справжньоi iдентичностi, вiльноi вiд зовнiшнiх чинникiв i тиску".
1 Див.: Sariolghalam M. The Future of the Middle East: The Impact of the Northern Tier // Security Dialogue. - 1996. - 27, N 3. - P. 303-317.
Нинi Туреччина збiльшуi флот i, зокрема, пояснюiться це серйозними проблемами в Середземному (Кiпр) i Егейському морях. Прiоритети полiтики Туреччини зрозумiлi: збереження стiйкоi i значноi переваги, в тому числi й воiнно-морськоi, над основним супротивником - Грецiiю. Зумовлюiться це необхiднiстю захисту своiх iнтересiв в Егейському морi, де греки, всупереч мiжнародним домовленостям, проводять ремiлiтаризацiю прилеглих до турецького узбережжя островiв, а також недопущення силовоi ревiзii кiпрських реалiй, що склалися пiсля окупацii турецькими вiйськами пiвнiчноi частини острова.
Туреччина з метою захисту своiх iнтересiв плануi в наступному столiттi стати краiною, що володii авiаносцями. Державна мiць, географiя й iсторичнi чинники змушують Туреччину стати регiональною державою. РЗi ВМС вийдуть за межi береговоi лiнii. Турецькi вiйська брали участь у миротворчiй дiяльностi ООН у Сомалi, Албанii, Боснii i Герцеговинi. Це показуi, що iнтереси Туреччини не обмежуються лише прилеглими державами.
Туреччина маi досить обгрунтовану альтернативу iвропейському вектору у виглядi своiх пiвденних, iсламських i центральноазiйських зацiкавлень. Тургут Озал, архiтектор новоi Туреччини, почав використовувати тюркський символiзм для проникнення турецького економiчного та полiтичного впливу в Центрально-Азiйський та Кавказький регiони. Починаючи з 1991 р., Т. Озал, а пiзнiше Сулейман Демiрель зробили низку вiзитiв до нових держав та пiдписали численнi угоди з полiтичного спiвробiтництва, вiйськовоi допомоги, культурних та економiчних змiн. Туреччина входить в Чорноморський консорцiум, Союз Тюркських держав, Органiзацiю Економiчного спiвробiтництва - iнституцiоналiзованi форми, що пiдвищують ii регiональ ний статус.
Зрозумiло, що це викликаi певне занепокоiння з боку Росiйськоi Федерацii, яка переглядаi власне сприйняття Туреччини в ширшому контекстi i починаi обмежувати пантюркiстське просування Анкари. Насамперед це спостерiгалося на з'iздi тюркiв, а потiм при формуваннi Конвенцii курдських органiзацiй СНД у Москвi. Московська iнтервенцiя в Чечнi погiршила взаiмосприйняття двох краiн. Хоча Туреччина маi значнi ресурси та просуваi свою геополiтичну роль в республiках колишнього СРСР, вона не може виступати тут одноосiбно i стикаiться з конкуренцiiю iнших держав, зокрема РЖрану.
Туреччина намагаiться конкурувати з РФ, а у певному вiдношеннi i з РЖраном, за вплив на пострадянськi тюркомовнi краiни Центральноi Азii. РЗi козирi в цiй грi полягають у: етнiчнiй спорiдненостi з тюркомовними народами регiону - туркменами, узбеками, казахами, киргизами, кара-калпаками, уйгурами; конфесiйнiй iдентичностi (турки, як i всi корiннi народи пострадянськоi Центральноi Азii (ЦА) - суннiти найпомiркованiшого ханiфiтського толку, на вiдмiну вiд iранцiв-шиiтiв); своiму характерi як економiчно розвинутоi та сильноi у вiйськово -полiтичному вiдношеннi тюрксько-мусульманськоi краiни, яка вiдтак маi слугувати зразком i для тюрксько-мусульманських краiн, якi обрали (на вiдмiну вiд РЖрану) свiтський шлях розвитку; орiiнтацii на розвиненi захiднi краiни, насамперед США (для яких Туреччина, якщо не казати про РЖзраiль, i найважливiшим стратегiчним партнером у Захiднiй Азii), а вiдтак у вiдношеннi можливого лобiювання Туреччиною iнтересiв вiдповiдного кола краiн перед Заходом.
Мiж тим посилення iсламiстських настроiв у Туреччинi, ii спроби зближення з iншими iсламськими краiнами здатнi у найближчi роки призвести до деякоi змiни ii традицiйно прозахiдного курсу. До того ж РФ всiляко протидii посиленню турецького впливу в Центральнiй Азii, так само як i на Кавказi та на Балканах.
Туреччина пiдвищуi власну роль у регiонi на хвилi пантюркiзму . Це деякою мiрою послаблюi iсламське вiдновлення краiн регiону, що значно секуляризованi. Для Туреччини нестабiльнiсть на Балканах та Кавказi i джерелом загрози ii власнiй територiальнiй цiлiсностi, оскiльки виникаi загроза мiграцiй до Туреччини. РФ прагне до встановлення системи колективноi безпеки в Азii, що протистоiть турецьким iнтересам вiдродження пантюркiзму. Водночас самi краiни регiону схильнi скорiше розробляти власнi економiчнi та полiтичнi моделi, нiж просто адаптувати турецький взiрець. Одночасно з апробацiiю пантюркiстськоi iдеi краiни ЦА розширяли i стосунки з iншими краiнами, прагнучи диверсифiкувати власну зовнiшню полiтику, що взагалi характерно для всiх пострадянських держав. Внаслiдок цього в серединi 90-х пантюркiстськi впливи ослабли i увiйшли в нормальнiше русло.
Посилення позицiй Туреччини в регiонi пов'язано з ii власним досвiдом модернiзацii, що реалiзуiться через сучаснi унiверсальнi технологii розвитку, коли робиться акцент на регiональних економiчних iнтересах, енергii приватного капiталу. Турецькi приватнi фiрми активно дiють у регiонi. Головними напрямками i будiвельнi пiдряди - ринок, у якому Туреччина спромоглася посiсти вiдчутне мiсце у свiтовому масштабi. Вони будують дешевше i вiдносно якiсно. Крiм того, турецькi фiрми включилися в створення переробноi, легкоi та харчовоi промисловостi. Турецький капiтал також кооперуiться з провiдними транснацiональними корпорацiями, маючи функцiю посередника. Проникнення турецького капiталу фiнансуiться також за рахунок державноi допомоги самоi Туреччини.
РЖдея пантюркiзму маi скорiше економiчне пiдгрунтя: Туреччина енергiйно пiдтримала незалежнi краiни, надавши торговi пiльги та кредити. Тут також спрацював i антиросiйський чинник, тобто пошуки в Туреччинi певноi противаги. В рiчищi iдей пантюркiзму вiдбуваiться перехiд центральноазiйських краiн на латинський алфавiт, нарощуються iнтенсивнi культурнi контакти та мiж полiтичними елiтами. З iншого боку, спрацював певний романтизм щодо цивiлiзова ноi Туреччини, а також - пошуки союзникiв, вiдповiдноi моделi модернiзацii.
Головним важелем пантюркiстських впливiв стали регулярнi зустрiчi керiвникiв тюркомовних держав (Анкара, 1992, Стамбул, 1994). У серпнi 1995 р. на саммiтi в Бiшкеку обговорювалися iдеi тiснiшоi кооперацii в межах тюркомовного альянсу. На четвертiй зустрiчi керiвникiв тюркомовних краiн у Ташкентi (жовтень 1996 р.) була прийнята Декларацiя про подальше спiвробiтництво в галузi культури та iнформацii, в розбудовi трас Великого шовкового шляху, полiпшення двостороннiх вiдносин тощо.
Розвиток вiдносин з Туреччиною i одним з головних прiоритетiв Украiни в пiвденному напрямку. Пiдписаний дуже важливий Договiр про дружбу i спiвробiтництво мiж обома державами строком на 10 рокiв. Пiсля отримання Украiною незалежностi мiж Киiвом i Анкарою не виникало спiрних питань. У вирiшеннi проблем вiйськовоi й екологiчноi безпеки в регiонi Чорного моря, його демiлiтаризацii складаiться прямий i безпосереднiй iнтерес обох краiн. Але i в пошуку балансу сил у новiй i складнiй геополiтичнiй ситуацii, що склалася в регiонi за останнi роки, iнтереси Туреччини й Украiни багато в чому можуть збiгатися. В Украiнi високо оцiнюють розумiння Туреччиною проблем, пов'язаних з поверненням з мiсць депортацii до Криму етнiчно спорiдненого туркам кримськотатарського народу.
Туреччина i ключовою державою для Украiни, оскiльки через неi йдуть найбiльш зручнi транспортнi шляхи у Середземноморський та Близькосхiдний регiони. Хоча останнiм часом Туреччина проробляi шляхи диверсифiкацii власного зовнiшньополiтичного курсу, однак вiн загалом залишаiться проамериканським. Туреччина маi тривалий конфлiкт з Грецiiю, i це робить проблематичним ii входження до РДвропейськоi спiльноти. РЗi стратегiчне значення як пiвденно-схiдного флангу НАТО втрачаiться iз зниженням порога конфронтацii мiж Заходом та РФ. Мотиви для зближення Украiни з Туреччиною виглядають досить обгрунтованими: необхiднiсть забезпечення транспортування енергоносiiв в i через Украiну, комплiментарнiсть економiк, спiвпраця в межах ЧЕС тощо. Розвиток партнерських стосункiв з Туреччиною, на яку нинi припадаi близько половини всього обсягу торгiвлi Украiни з близькосхiдними краiнами, слiд вести переважно в рамках двостороннього економiчного спiвробiтництва, або в межах системи ЧЕС, уникаючи iх перетворення на стратегiчний вiйськово -полiтичний альянс.
--------------------------------------------------------------------------------
Вместе с этим смотрят:
Внешняя политика Ирака в 1971-1975 ггВнешняя политика СССР в конце 30-х, начале 40-х годовВозникновение и основные этапы политической истории Волжско-Камской БулгарииВыборы в Государственную Думу Федерального Собрания РФ третьего созыва