Входження Пiвнiчного ПричорномортАЩя Криму та Правобережноi Украiни до складу Росii \укр\

М. О. У.

О. РЖ. С. В.

Реферат

з iсторii Украiни

на тему: тАЬВходження Пiвнiчного ПричорномортАЩя Криму та Правобережноi Украiни до складу РосiiтАЭ

Автор:

к-нт 42 взв.

Салаш О.А.

Керiвник:

кандидат iсторичних наук

доцент, полковник

Усаток РЖван Федорович

м. Одеса

2002 р.

Вступ 2

Мiж тАЮчотирьох вогнiв" 3

Економiчне життя 4

Пiд iноземною владою 5

Козацький устрiй та визвольнi рухи 7

Захоплення Росiiю украiнських земель 9

Адмiнiстрацiйний розподiл украiнських земель 10

Суспiльний лад Украiни за росiйськоi окупацii 13

Висновок 19

Використована лiтература 21

Вступ

Коли допалала Руiна i розвiявся дим пожарищ, Гетьманщина на левом бережу Днiпра перетворилася в новий центр полiтичного, культурного i господарського життя Украiни. Вiдтепер фокус визначальних подiй в iсторii цiii краiни остаточно перемiстився з ii крайнього заходу на крайнiй схiд.

Гетьманщина була автономним, але аж нiяк не незалежним полiтичним утворенням. Але у всякому разi вона давала украiнцям бiльше самостiйностi, чим вони мали коли-небудь, з часiв Галицько-Волинського князiвства.

Як частина Росiйськоi iмперii, Гетьманщина iснувала в досить новому для бiльшостi украiнцiв полiтичному оточеннi. Це не була та роздираiма на частинi, що розвалюiться iмперiя польськоi шляхти, що усе ще носила горде iм'я Речi Посполитоi i з який украiнцi мали справу до цiii пори. Вiдтепер (у всякому разi пiсля того як довелося поставити хрест на сподiваннях частини козацькоi елiти на польську чи турецьку альтернативу) украiнцям стояло посперечатися iз суворими правителями Росii, що набираi силу.

Росiйськi царi, повнi рiшучостi зосередити усю владу в iмперii у своiх руках, по самiй своiй сутi не могли прийняти iдеi украiнського (чи якого-небудь iншого) самоврядування. РЖ таке положення речей цiлком вiдповiдало принципам i практицi абсолютизму, що з початку XVIII в. установлюiться по всiй РДвропi. Недарма такi переконанi поборники абсолютизму, як Петро I i Катерина II тАФ два найвидатнiшi правителi Росii,тАФ вважали самодержавство не тiльки найдiйовiшим i доцiльноi, але i самим освiченим способом правлiння. Подiбна позицiя вступала в повне протирiччя з тими формами самоврядування, заснованими на самобутнiх установах i традицiях, що iснували в Гетьманщинi. Звiдси головною проблемою полiтичного життя Украiни XVIII в. стаi боротьба iмперського централiзму Росii з прагненням Украiни до автономii тАФ боротьба довга i драматична.

Мiж тАЮчотирьох вогнiв"

В останню чверть XVII тАФ на початку XVIII ст. вiдбувалися досить великi перетворення у спiввiдношеннi сил мiж державами Схiдноi та Пiвденно-Схiдноi РДвропи, якi значно вплинули на полiтичний статус Правобережноi Украiни. Украiнське територiальне питання набуло мiжнародного значенВння, адже кожна з тАЮвисоких сторiн" (Рiч Посполита, Московська держава, Османська iмперiя та залежВнне вiд неi Кримське ханство), як i ранiше, прагнула не допустити створення на геополiтичнiй iвропейськiй картi самостiйноi i незалежноi козацькоi Украiни.

Зважаючи на вiдносну рiвнiсть експансiонiстських можливостей урядiв цих чотирьох краiн, державне життя на правобережних землях, що були пiд час Визвольноi вiйни 1648-1676 рр. ядром украiнськоВнго полiтико-адмiнiстративного устрою, майже занепадаi. Внаслiдок польсько-турецькоi вiйни 1673-1676 рр. територiя Правобережноi Украiни була захоплена i розподiлена мiж королем i султаном. Кордони, якi вiдмежовували вiд Корони Польськоi Подiльське воiводство (турки, виходячи з умов Журавницького миру, ще мали право володiти пiвденною Киiвщиною та Брацлавщиною), було встановлено 1680р.

Вiйна 1676-1681 рр., у якiй проти Туреччини i Кримського ханства виступали об'iднанi вiйськовi сиВнли Московськоi держави та Лiвобережноi Украiни (Гетьманщини), призвела до повного виснаження економiчних i людських ресурсiв на Правобережжi. За компромiсним рiшенням ворогуючих сторiн, БахВнчисарайський мир 1681 р. встановив, що на територii Середнього Поднiпров'я, вiд Днiпра до Бугу, укВнраiнцям не дозволялося тАЮнiякого поселення робити". Таким чином, мiждержавнi угоди узаконювали загарбВнницькi дii урядiв Москви, Варшави, Константинополя та Бахчисараю щодо Правобережноi Украiни й тим самим, за висловом iсторика Д.Дорошенка, тАЮсанкцiонували пустелю в самiм серцi багатого краю". РДдиною полiтичною силою, яка мала право на повернення даноi територii пiд свою владу, була ГетьВнманщина. тАЮНам, Вiйську Запорозькому, та сторона Днiпра належить", тАФ неодноразово заявляли поВнлякам лiвобережнi гетьмани, намагаючись виступати з самостiйними зовнiшньополiтичними намiрами у вирiшеннi долi втрачених земель. Однак iвропейВнська дипломатiя, зважаючи на залежнiсть украiнських правителiв вiд московських царiв, досить вмiло переВнгравала iх у складнiй дипломатичнiй грi. Спротив РЖ.Самойловича не завадив королю Яну III Собеському та малолiтнiм царям Петру й РЖвану укласти тАЮВiчний мир" (1686), що на чверть вiку залишав територiю правобережноi Украiни у сферi впливу польського монарха, а поднiпровськi козацькi землi знову оголоВншував пусткою.

Звичайно, кожен з тАЮпретендентiв" мав полiтичВнну доктрину, яка обТСрунтовувала прагнення оволодiти сплюндрованим краiм. Польща i Московiя висуваВнли тезу про тАЮдiдичнi" польськi чи тАЮспоконвiчнi" росiйськi землi. Крiм того царський уряд аргументуВнвав своi намiри, що тАЮХмельницькому.. по Случ i Горинь на кiлька десяткiв миль вiд Киiва землi буВнли вiдданi i пiсля смертi Хмельницького i до цього часу (1684) пiд королiвським володiнням нiколи цi мiстечВнка не були". Польський король вiдповiдав, що за попереднiми трактатами Правобережна Украiна маi належати козакам, якi присягнули йому на вiрнiсть, а тАЮпри кому козаки, при тому й залишаiться УкВнраiна". Туреччина обТСрунтовувала своi бажання заволодiти украiнськими землями укладенням у поВнпереднi роки договору з гетьманом П.Дорошенком. Традицiйна кримська полiтика щодо Правобережжя ТСрунтувалася на суперечностях мiж московським i варшавським зовнiшньополiтичними вiдомствами i не спиралась на тАЮiсторичне право".

Представники багатьох держав з'iхались на Карловицький конгрес (1698-1699), який мирним шляхом мав вирiшити питання приналежностi спiрних територiй. За принципом "uti possidetis" (тАЮпiсля заВнвоювання") Польща вiдбирала у туркiв втраченi землi Правобережноi Украiни. З огляду на усуненВння турецькоi загрози варшавський сейм 1699 р. постановив знищити правобережний козацький устрiй, що незабаром викликало повстання серед укВнраiнського населення.

Цей виступ був жорстоко придушений спiльниВнми польсько-росiйськими зусиллями, i чи не вперше у практицi мiжнародних вiдносин один з пунктiв Нарвського договору 1704 р. тАЮприсвячувався" одноВнму з керiвникiв визвольного руху. Виходячи з домовленостей мiж обома державами, полковник С.Палiй тАЮабо добрим, або злим способом мав поверВннути фортецi i мiста, якi в нещодавнiм украiнськiм замiшаннi взяв", до володiнь Польськоi Корони. Однак до 1708 р. Киiвщина та окремi частини ВоВнлинi й Подiлля перебували пiд правлiнням лiвобережного гетьмана РЖ. Мазепи.

Система мiждержавних договорiв 1711-1714 рр. остаточно визначила правовий статус украiнського Правобережжя. Петро РЖ тАЮвiднiмав царську руку вiд тогобiчноi Украiни". Натомiсть султан, який знову вирiшив втрутитись в украiнськi справи, вiддав ii пiд владу гетьмана П.Орлика, що був наступником МаВнзепи. Згодом Ахмед III вiдмовився вiд планiв створення тАЮбуферноi" украiнськоi держави i за угоВндою з росiйським царем дозволив польському коронному вiйську зайняти козацькi землi вiд Случi до Днiпра. Перед тим на Лiвобережжя виселили мешканцiв усiх правобережних полкiв. Пiвстолiтня боВнротьба Речi Посполитоi, Московськоi держави, Османськоi iмперii, Кримського ханства та ГетьманВнщини за право володiння Правобережною Украiною завершилась на користь польського короля, хоча втручання Туреччини i Криму в життя украiнських зеВнмель Польщi продовжувалось протягом усього XVIII ст. Особливо дошкульними ставали татарськi набiги.

Широкого мiжнародного звучання набула визВнвольна боротьба украiнцiв, що розгорнулася на Правобережжi у 20-80-х рр. Так, навiть пiд час спроби у 1734 р. домогтися тiснiшого полiтичного зближення з Портою, польськi дипломати вимагали повернення украiнських тАЮсвавiльникiв", якi втекли на турецький бiк. 1753 р. кримський хан дозволив надвiрнiй мiлiцii магната Любомирського переслiдуВнвати повстанськi загони на пiдвладнiй йому територii.

Незабаром вже Росiя i Рiч Посполита знову деВнмонструють зовнiшньополiтичну iднiсть в украiнВнському питаннi. За угодою мiж урядами обох краiн спiльними вiйськовими дiями придушуiться найбiльше селянське повстання тАФ Колiiвщина (1768). Подii Колiiвщини стали одним з поштовхiв до початку росiйсько-турецькоi вiйни 1768-1774 рр. Крiм того в усi договори, якi були укладенi в XVIII ст. мiж Туреччиною i Росiiю, обов'язково включалися в тiй чи iншiй формi пункти про Украiну, ii населення та кордони.

Мiжнародна ситуацiя другоi половини XVII-XVIII ст. не сприяла становленню украiнськоi державностi на правобережних землях. Краiни схiдноiвропейського регiону робили все можливе для того, щоб територiальне розколоти Украiну. ЛиВнше в результатi iмперськоi полiтики Росii наприкiнцi XVIII ст. землi Киiвщини, Волинi та Подiлля об'iдналися з Лiвобережжям. Саме таким шляхом змiг з'iднатися багатостраждальний украiнський наВнрод, який понад столiття перебував помiж тАЮчотирьох вогнiв". Але вже в тАЮiдинiй i неподiльнiй" iмперii росiйських самодержцiв.

Економiчне життя

Сьогоднi ця краiна (Правобережна УкВнраiна) геть зруйнована. Вiйна, немов гангрена, мало-помалу з'iдаi все, що зустрiчаi на своiму шляху, перетворюючи найкращий куток РДвропи в пустиннi поля", тАФ саме так описуВнвав економiчне становище правобережних земель французький дворянин де Божо, який перебував тут у 70-х рр. XVII ст. За таких обставин головне мiсце у вiдновленнi господарського життя в регiонi належаВнло народнiй колонiзацii. Протягом кiнця XVII тАФ першоi половини XVIII ст. на Центральному i СхiдноВнму Подiллi та пiвденно-схiднiй Киiвщинi осiли десятки тисяч переселенцiв з Лiвобережноi Украiни, МолВндавського князiвства, бiлоруських земель та власне польських воiводств. Процес вiдбудови мiсцевоi економiки розтягся на багато десятилiть. Серйозний дестабiлiзуючий вплив на ii розвиток справляло неВнпевне полiтичне становище Правобережжя.

Основний земельний фонд Правобережноi УкВнраiни належав польським магнатам i шляхтi, де переважало велике помiщицьке землеволодiння. На початку XVIII ст. магнати Киiвщини володiли 75% всiх дворiв i вiдповiдною кiлькiстю земельноi площi, тодi як дрiбна шляхта тАФ лише 1%. Приблизно так само розподiлялась власнiсть на землю i в iнших праВнвобережних регiонах. Поряд з магнатсько-шляхетськими володiннями i королiвщинами були землi понад Днiпром, вiд Киiва до Чигирина, якi за умовами тАЮВiчного миру" мали залишатися незаселеною нейтральною територiiю. Незважаючи на заборону, тут засновувались козацькi хутори, розвиВнвалось селянське господарство. Частина земельного фонду Правобережноi Украiни стала також здобутВнком украiнського селянства та козацтва, якi освоювали вiдвойованi у шляхти райони. Джерела свiдчать, що тут селяни вiльно продавали i дарували своi тАЮдiдичнi" поля, луки, лiси, сади, ставки та хутори iншим селяВннам та мiщанам.

Пiсля довгих рокiв тАЮкозацьких вiйн" польська шляхта поверталася до своiх родових маiткiв. Тут помiщики були змушенi оголошувати так званi слоВнбоди, за якими селяни, що оселялися на панськiй землi, на певний час звiльнялися вiд усяких повинностей. В iнструкцii вiйтам Канiвського староства за 1766 р. говорилося: тАЮВiд всiляких повинностей, як замкових, орендних, так i громадських, звiльнити до 6 рокiв".

Запровадження слобiд стало оптимальним рiшенВнням у вiдродженнi економiки краю.

Розвиток свiтового капiталiстичного ринку в доВнбу пiзнього середньовiччя втягував у свою сферу й господарства краiн Схiдноi РДвропи, зокрема земельнi латифундii Правобережноi Украiни. Потоцькi, Чарторийськi, Сангушки, Оссолiнськi, Жевуськi, експортуючи продукти фiльваркового виробництва чеВнрез порти балтiйського узбережжя до Захiдноi РДвропи, користувалися монопольним правом на проВндаж власних товарiв для пiдкорення внутрiшнього ринку. Крiм того, магнати мали право обмежувати, а в деяких випадках i забороняти селянську торгiвлю, що негативно впливало на розвиток товарно-грошоВнвих вiдносин. Але не всi помiщицькi господарства однаковою мiрою були втягненi у сферу цих вiдносин, тому що на всiй територii Правобережноi Украiни проВнтягом XVIII ст. склалися i спiвiснували три види помiсть: у першому переважали слободи, грошова рента (чинш) i продуктовий податок; у другому тАФ поряд з ченцем запроваджувалася вiдробiткова ренВнта (панщина); у третьому тАФ переважала панщина.

В економiчному життi бiльшостi земель ПравоВнбережжя, як i ранiше, основну роль вiдiгравало землеВнробство, досить розвинутим було тваринництво. Сiяли жито, пшеницю, ячмiнь, овес, гречку, просо, льон та коноплю, розводили корiв, волiв, свиней, овець i коней. Заможнi селяни Правобережноi УкВнраiни, незважаючи на рiзнi перешкоди, вивозили продукти власного господарства на ринки ЛiвобережВнжя. Так, 1741 р. з 41 села Поднiпров'я через митнi кордони в Киiв та iншi мiста Гетьманщини було виВнвезено три тисячi пудiв збiжжя.

На територii Правобережжя велась також транВнзитна торгiвля. Купцi з Росii, Лiвобережноi i Слобiдськоi Украiни вiдвiдували ринки краiн Захiдноi РДвропи та Балкан. Важливе значення мали торгоВнвельнi зв'язки правобережних господарств з краiнами Сходу. У другiй половинi XVIII ст. з ряду екоВнномiчних та полiтичних причин падають обсяги вивезення хлiба через головний балтiйський порт тАФ Гданськ. Пошуки нових шляхiв вивезення хлiба, зокВнрема через порти Чорного моря, тривалий час спричиняли економiчну непевнiсть краю.

Наприкiнцi XVIII ст. виникають мануфактури у Тульчинi, Немировi, Чудновi, Махновцi, Корцi, Таращi, Корсунi та iнших мiстах i мiстечках. На Немирiвськiй ткацькiй мануфактурi у 80-90-х рр. працювало близько 300 чоловiк. 1795 р. на Волинi налiчувалося 18 мануфактур по виробництву поташу, де було зайнято понад 700 чоловiк. Правобережжя славилось виробництвом сукна, зброi, скла, порцеляВннових та шкiряних виробiв тощо. Виникнення i кiлькiсне збiльшення мануфактур зумовило розклад традицiйних феодальних засад помiщицьких госпоВндарств.

Пiсля вiкопомних подiй Визвольноi вiйни протяВнгом останньоi чвертi XVII тАФ першоi половини XVIII ст. на Правобережжi не могло утвердитись крiпоВнсництво. Украiнськi селяни, якi вiдстоювали особисту свободу, намагались зберегти економiчну самостiйнiсть власного господарства.

Пiд iноземною владою

Правобережна Украiна з 70-х рр. XVII ст. поступово втрачала свiй державотворчий потенцiал. РЖноземнi держави, захоплюючи правобережнi землi, впроваджували тут власний адмiнiстративно-територiальний устрiй. Уряди Польщi i Туреччини за будь-яку цiну намагались утримати iх пiд своiю владою.

Ще 1672 р. Османська iмперiя, вiдвоювавши у полякiв Подiлля, включила його до свого складу. Кам'янецький еялет, який охоплював територiю коВнлишнiх Подiльського, Могилiвського i, частково, Брацлавського й Уманського полкiв козацькоi Украiни, проiснував пiд султанським управлiнням до 1699 р. Очолював новостворену турецьку провiнцiю бейлербей, що призначався султаном i мав всю повВнноту влади на пiдлеглiй територii. Еялет подiлявся на чотири адмiнiстративнi одиницi тАФ санджаки, яким пiдпорядковувалися меншi округи тАФ нахii. Згiдно з традицiйною османською процедурою, сформоваВнною ще у XVI ст., першим етапом органiзацii завойованоi територii був перепис мiсцевого насеВнлення. На Подiллi вiн проводився турецькими чиновниками одразу пiсля заключення Бучацького договору.

Вирiшення економiчних питань було другим етаВнпом тАЮподiльськоi" полiтики туркiв. Украiнськi землi розподiлялися мiж султанськими володiннями, маiтностями санджакбеiв i представникiв вiйськово-службовоi елiти. Трохи згодом пiдраховувались очiкуВнванi прибутки, якi разом з привiлейованими листами на земельнi надiли вносились до спецiальних щоденВнникiв тАФ дефтерiв. На початку 80-х рр. процес утвердження турецькоi адмiнiстрацii на Подiллi скiнчився. Але в наступнi роки (1683-1699) влада бейлербея головним чином обмежувалася невеликим районом навколо Кам'янця-Подiльського, який обВнлягали й блокували поляки та украiнськi козаки.

Вiйська Речi Посполитоi, щоб викликати голод сеВнред кам'янецькоi залоги, почали систематичнi акцii щодо виселення подiльських селян до сусiднiх воiводств. У листопадi 1684 р. iпископ С.Воiнський повiдомляв до Варшави: тАЮМи спустошили решту краiни навколо Кам'янця.. виселили в iншi сторони мешканцiв усiх ближнiх сiл i мiстечок". Наприкiнцi XVII ст. Польщi все ж таки вдалося, не без пiдтримВнки краiн тАЮСвященоi лiги", повернути цю частину Правобережноi Украiни пiд свою владу.

Вiдновлення та функцiонування польського дерВнжавно-полiтичного устрою на правобережних землях (остання чверть ХУРЖРЖ-ХУРЖРЖРЖ ст.) вiдзначалися значВнними складнощами. Викликанi внутрiшнiми негараздами та причинами зовнiшньополiтичного хаВнрактеру, вони не давали змоги уряду Речi Посполитоi повнiстю пiдкорити тАЮсвавiльний" край. Поразка укВнраiнського народу у Визвольнiй вiйнi призвела до поступового вiдновлення на Правобережнiй Украiнi воiводсько-повiтового подiлу у складi Киiвського, Брацлавського, Волинського та Подiльського воiводств.

Найвищими за рангом урядовцями тут були воiвоВнди. Адмiнiстративнi обов'язки щодо управлiння краiм покладались на сеймики, якi перiодично збирали магВннати й шляхта кожного з воiводств. На них вирiшувались усi важливi економiчнi, вiйськовi, суВндовi та iншi питання. Киiвська шляхта збиралася у Житомирi, волинська тАФ у Луцьку, подiльська тАФ у Кам'янiм-Подiльському (пiд час турецького пануванВння тАФ у Львовi), брацлавська тАФ у Володимирi. Сеймики обирали послiв до головного (вального) сейму краiни. Депутати повиннi були там обстоюваВнти вимоги мiсцевоi шляхти, що оформлялися у спецiальних письмових iнструкцiях. Поряд з обгоВнворенням регiональних проблем на засiданнях сейВнмикiв розглядалися й питання загальнодержавного характеру.

Першочерговим завданням у формуваннi власноi полiтики щодо Правобережноi Украiни панiвнi кола Речi Посполитоi та Османськоi iмперii вважали вирiшення козацького питання. Територiя надВнднiпрянського Правобережжя, пiвденно-схiдна часВнтина Киiвщини та Брацлавщина розглядались турецьким урядом як козацькi землi, де пiд протекВнторатом султана мав управляти украiнський гетьман.

Однак спротив, з одного боку, Московськоi держаВнви i лiвобережноi Гетьманщини, а з другого тАФ польського короля, перешкодив Портi здiйснити плани щодо утвердження тут свого впливу.

Натомiсть верхiвка Речi Посполитоi вважала теВнриторiю Правобережжя iсторичними польськими землями, якi в результатi тАЮкозацького свавiлля" лиВнше на певний час вийшли з-пiд Тi влади. Але, щоб колонiзувати й захистити вiдродженi схiднi воiводства вiд турецькоi загрози, король Ян III Собеський зноВнву звертаiться за допомогою до козацтва. Надаючи 1685 р. козакам тАЮпрадавнi привiлеi й вольностi", уряд Польщi цiлком усвiдомлено намагався повернуВнтися до тих правових норм у польсько-козацьких вiдносинах, якi iснували напередоднi 1648 р. Боязнь поширення влади лiвобережних гетьманiв на ПравоВнбережну Украiну змусила короля дозволити козакам заселяти територiю колишньоi козацькоi республiки, створювати органи власного самоврядування.

Невдовзi козацтво, з точки зору польських уряВндовцiв, виконало свою мiсiю. Проте знищення за домовленiстю з росiйським царем правобережного козацького устрою не дало панiвним колам Речi ПосВнполитоi бажаних результатiв. Слабка державно-адмiнiстративна влада не могла забезпечити ефективВнностi управлiння Правобережною Украiною у XVIII ст. Кiлькiсть вiддiлiв коронного вiйська, яке базуваВнлось у Киiвському, Брацлавському, Волинському та Подiльському воiводствах, не перевищувала 4-6 тис. чоловiк. Водночас надвiрна мiлiцiя з мiсцевих магВннатiв складалася з 2-3 тис. осiб. Децентралiзаторськi тенденцii в серединi краiни призвели до того, що саВнме велике магнатство стало визначати полiтику щодо населення Правобережжя, яка у багатьох випадках не сприяла нормалiзацii польсько-украiнських взаiмовiдносин. Польська елiта протягом усього столiття так i не могла вирiшити тАЮукраiнського питанВння", що стало однiiю з причин занепаду колись наймогутнiшоi держави Схiдноi РДвропи.

Згiдно з другим подiлом Речi Посполитоi (1793) землi Киiвщини, Брацлавщини та Схiдноi Волинi ввiйшли до складу Росiйськоi iмперii. ПравобережВнна Украiна подiлялась на РЖзяславську i Брацлавську губернii, що входили до РЖзяславського намiсництва (генерал-губернаторства). Через два роки вiдбулиВнся новi змiни в адмiнiстративно-територiальному устроi тАФ тут утворювалися Брацлавська, ВолинсьВнка й Подiльська губернii, якi незабаром перетворились у намiсництва. Здiйснюваний росiйським урядом адмiнiстративний подiл Правобережжя не враховуВнвав специфiчних особливостей окремих його регiонiв, а тому 1797 р. за наказом царя Павла РЖ було утвореВнно Киiвську, Подiльську й Волинську губернii. Росiйська влада над Правобережною Украiною, так само як i польська чи турецька, була iноземною для корiнного населення i не забезпечувала його повноВнкровного розвитку.

Козацький устрiй та визвольнi рухи

Хоча за мiжнародними договорами другоi поВнловини XVII ст. Правобережна Украiна й потрапила пiд сферу впливу польського коВнроля i турецького султана, влада кожного з монархiв була спочатку суто номiнальною. Незважаючи на те, що спроби украiнцiв до утвердження власноi дерВнжави отримали вiдносну поразку на теренах Правобережжя, стереотипи визвольних змагань проВндовжували жити у свiдомостi елiти. У 80-х рр. тут почав вiдроджуватися головний чинник украiнськоi державностi новоi доби всесвiтньоi iсторii тАФ полково-сотенний устрiй. Також дiстав новий поштовх iнститут гетьманства.

Пiдкоряючись одному з монархiв, украiнськi гетьмани тим самим намагалися надати законностi своiй владi й легiтимiзувати ii в очах всього населенВння Правобережноi Украiни. Крiм того, погоджуючись на протекторат, гетьмани бажали зберегти чи вiдноВнвити козацькi полки як основу нацiональноi адмiнiстрацii. Однак проект створення УкраiнськоВнго князiвства (1677-1681) пiд зверхнiстю Османськоi iмперii не мав полiтичноi перспективи з огляду на перманентнi вiйськовi дii, що велися на його територii та непродуману полiтику тАЮкнязя й вождя Русi-Украiни" Ю.Хмельницького. Його наступнику, молВндавському господарю Г.Дуцi (роки правлiння 1681-1683) теж не вдалося скористатися значними адмiнiстративними правами для управлiння регiоном. Та й взагалi, дiяльнiсть таких тАЮтурецьких" i тАЮтатарсьВнких" козацьких гетьманiв, як Т.Сулимка, РЖ.Самченко, С.Лозинський (Стецик), П.РЖваненко (Петрик), РЖ. Багатий, в останнiй чвертi XVII ст. не вiдзначалаВнся конструктивними державотворчими тенденцiями. Лише 1711-1713 рр. гетьману П. Орлику шляхом складних дипломатичних комбiнацiй удалося отримаВнти тАЮз рук" султана Ахмеда III владу над козацьким Правобережжям, яка, проте, не була довготривалою.

Роки гетьманування тАЮвiд iменi його королiвськоi милостi" РД.Гоголя (1675-1679) та С.Куницького (1683-1684) вiдзначалися переважно участю коВнзацьких вiддiлiв у воiнних операцiях проти армii турецького султана та його васалiв. Це не давало можливостi хоча б якоюсь мiрою стабiлiзувати полiтичну ситуацiю на Правобережнiй Украiнi. Не змогли застосувати певнi вiйськово-адмiнiстративнi права для створення повноцiнних державних органiв iншi тАЮпольськi" гетьмани тАФ А.Могила (1684-1689), Г.Гришко (1689-1692) та С.Самусь (1694-1699).

Однак була особа, яка все ж таки добилася цiлком незалежного управлiння над територiiю вiд Днiпра до Случi. Цiiю людиною був полковник новоствореного Фастiвського (Бiлоцеркiвського) полку С.Палiй. Пiд його керiвництвом значна частина ПравобережВнноi Украiни в останньому десятилiттi XVII тАФ на початку XVIII ст. фактично звiльнилась з-пiд польВнськоi влади, на нiй встановлювалась полiтична й економiчна влада козацькоi старшини. Для утриманВння своii адмiнiстрацii украiнськi полковники накладали повинностi на шляхетськi маiтки, збираВнли з населення рiзнi податки: тАЮборошно", комiрне, медову данину тощо. Селянство звiльнялось вiд екоВнномiчного визиску польських магнатiв.

Протягом 90-х рр. XVII ст. неухильно продовВнжувався процес вiдродження державного ладу на Правобережжi. Якщо спочатку тут iснували лише Фастiвський (Бiлоцеркiвський), Брацлавський, Богуславський i Корсунський полки, то згодом до них приiдналися вiдродженi з попелу Чигиринський, Уманський та Могилiвський полки. В мiстечках i сеВнлах створювалися органи козацького самоврядування, якi на чолi з отаманами вирiшували всi питання поВнвсякденного життя сiльських громад. На всiй територii, пiдвладнiй старшинi, дiяли козацькi суди. Ф.Потоцький не без пiдстав порiвнював С. Палiя з бранденбурзьким курфюрстом i зазначав, що той мав тАЮсобi в головi удiльну державу". Без сумнiву, риси правобережноi украiнськоi державностi були аналогiчними устроiвi Лiвобережноi Украiни. ВодноВнчас полкова адмiнiстрацiя козацького Правобережжя перебувала у складних воiнно-полiтичних умовах i не могла претендувати на досконалiсть своiх iнстиВнтутiв.

С.Палiй та його однодумцi А.Абазин, С. ВолоВншин, 3. РЖскра, С.Самусь, А.Ганський упродовж тридцяти рокiв вважали територiю Киiвщини, Брацлавщини, Центрального Подiлля i Схiдноi Волинi частиною гетьманськоi Украiни, що практично була непiдвладна польським урядовцям. Правобережна Гетьманщина, спираючись на свiй вiйськовий поВнтенцiал, пiдтримувала дипломатичнi вiдносини з литовськими князями, молдавськими царями та кримськими ханами. Звичайно, особливi вiдносини буВнли з лiвобережними гетьманами, якi постiйно домаВнгалися реальноi влади над Правобережжям.

Складнiсть внутрiшньополiтичноi ситуацii поляВнгала в тому, що утвердження украiнцями власноi незалежностi на Правобережжi вiдбувалося на фонi постiйноi боротьби з поневолювачами. Визвольний рух останньоi чвертi XVII тАФ початку XVIII ст., як i ранiше, спирався на вiйськову органiзацiю i мав за мету нацiональне, соцiальне та релiгiйне звiльнення вiд польського панування, об'iднання з ЛiвобережВнною Украiною. Саме тому повстання 1702-1704 рр. характеризувалось сучасниками як тАЮнова ХмельничВнчина", адже воно повторювало гасла попереднiх рокiв. За короткий промiжок часу майже вся територiя Киiвщини та Брацлавщини була позбавлена присутВнностi коронних вiйськ, успiшно дiяли повстанськi загони на волинських та подiльських землях. Лише втручання росiйських вiйськ допомогло Речi ПосВнполитiй локалiзувати поширення визвольного руху.

У наступнi роки шляхта знайшла собi нового проВнтивника тАФ на Правобережжi поширився рух гайдаВнмакiв. Полiтична анархiя в Речi Посполитiй, свавiлля польських панiв та iвреiв-орендарiв, зростаюча експлуатацiя селян, що поiднувалася з релiгiйним фанатизмом польськоi шляхти, довгий час живили гайдамацький рух.

Спочатку гайдамацькi загони були невеликими i вели боротьбу розрiзнено, грабуючи панськi маiтки i фiзично знищуючи своiх гнобителiв. Виступи цi буВнли стихiйними i не мали виважених полiтичних цiлей, що зумовлювало формування у свiдомостi певних кiл стереотипу украiнця - тАЮрiзуна". Але згодом виступи гайдамакiв переросли у масовий визвольний та антикрiпосницький рух украiнського народу.

Перший значний прояв народного гнiву на ПраВнвобережжi спалахнув 1734 р. Повстання дуже швидко охопило територiю Киiвщини, Брацлавщини, ВоВнлинi, Подiлля, окремих районiв Галичини. Провiдники повстанських загонiв Верлан, Скорич, Грива, МоторВнний, вмiло керуючи своiми пiдроздiлами, захопили Паволоч, Погребище, Таращу i навiть Броди, що знаходились у руському воiводствi. 1750 р. гайдаВнмацькi загони вчинили напади на Бiлу Церкву та Мошни, оволодiли Корсунем, Уманню, Фастовом, Вiнницею та iншими правобережними мiстами. ОдВннак це повстання, як i попереднi, було жорстоко придушене польськими вiйськами.

Великою органiзацiiю вiдзначалось повстання 1768 р., що увiйшло в iсторичнi аннали пiд назвою Колiiвщини. Пiд керiвництвом М.Залiзняка та РЖ.ТРонВнти воно продовжило традицii попереднiх визвольних змагань. У звiльнених мiстах i селах Правобережноi Украiни створювалися органи управлiння, якi наслiдуВнвали риси полково-сотенного ладу. Один з ватажкiв С.Неживий так визначав завдання тАЮколiiв":

тАЮПонiваж не за майно стараiмось, тiльки щоб вiра християнська ..бiльше не осквернялась i щоб не буВнло ворогiв на державу".

За короткий промiжок часу (травень-червень) пiдроздiли тАЮколiiв", очолюванi А.Журбою, М.ШвачВнкою, РЖ. Бондаренком, М. Москаленком та iншими ватажками, оволодiли майже усiма правобережними землями. Захопивши пiсля кровопролитних боiв у червнi 1768 р. Умань, полковник М.Залiзняк розсиВнлаi своi унiверсали по всiй Украiнi. Проповiдi iгумена Мотронинського монастиря Мелхиседека Значко-Яворського знаходять вiдгук серед населення, пробуджуючи релiгiйну та нацiональну свiдомiсть правобережних украiнцiв. РЖдея об'iднання украiнських земель, розподiлених чужоземними державами, деВндалi оволодiвала повсталими. Брак полiтичноi культури, вiра в тАЮдоброго царя", складнiсть геополiтичноi ситуацii поряд з iншими чинниками призвели до поразки народних прагнень. КолiРЗвщина була розгромлена спiльними дiями польських i росiйських вiйськ, а ii ватажки пiсля неймовiрних допитiв i тортур скаранi.

Традицii державотворення ти визвольноi боротьВнби жили й серед наступних поколiнь украiнцiв. Вiдгомоном козацько-селянських вiйн XVII ст. та гайдамацьких рухiв XVIII ст. стали подii 1855 р., коли на Киiвщинi селяни знову намагались оргаВннiзуватись у козацькi полки.

Захоплення Росiiю украiнських земель.

Кiнець XVIII ст. характеризуiться невпинним зростом могутностi Росiйськоi iмперii, що загарбала бiльшу частину украiнських земель пiд свою владу, втратою Украiною автономних прав i перетворенням ii на звиВнчайну губернiю Росiйськоi iмперii.

Величезне значення мала росiйсько-турецька вiйна 1769-1774 рокiв, зв'язана з iншими подiями загальноiвропейського значення.

Польща перебувала тодi в станi анархii. З початку XVIII ст. в ii внутрiшнi справи постiйно втручалися сусiди, головним чином РоВнсiя. Особливо гаряча боротьба розгорнулася в Польщi 1734 року, коли боролися там два кандидати на престол: Станiслав Лещинський та АвТСуст Саксонський, син померлого короля Августа II. РосiйВнський уряд, ввiвши на польськi землi своi вiйська, вирiшив питання в користь АвТСуста ПРЖ Саксонського. Його правлiння фактично було правлiнням магнатiв, тАЬкороляттАЭ, якi вели боротьбу мiж собою. ЗасiВндання парламенту зривалися, бо кожен iз членiв мав право своiм голоВнсом накласти тАЬветотАЭ на таке чи iнше рiшення i вимагати перегляду справи. Протягом кiлькох рокiв не можна було досягти згоди, бо завжВнди хтось накладав тАЬветотАЭ.

Велика, багата Польща не мала можливостi налагодити своi фiВннанси. ввести новi податки, створити мiцне вiйсько. До того тАЬВiчний миртАЭ iз Польщею року 1686 давав Москвi, а потiм Росii право втруВнчатися у ii внутрiшнi справи пiд претекстом оборони православноi Церкви проти надуживань католицькоi держави. З XVII ст. час вiд часу виникали проекти знищення Польщi як держави i розподiлу ii територii мiж сусiдами. Вперше такий проект з'явився ще за Хмельницького.

Року 1763, пiсля смертi АвТСуста III, Катерина II, ввiвши вiйська до Польщi, посадила на королiвський престол польського магната Станiслава-Августа Понятовського. З того часу фактичним правиВнтелем Польщi став резидент Росii при польському дворi. Таке стаВнновище, природно, викликало незадоволення польських патрiотiв. Вiйна 1768 року дала iм пiдстави сподiватися, що Росiя зверне всю увагу на Туреччину, а тим часом Польща скористаiться з цього i звiльниться вiд росiйських впливiв.

Росiя домагалася, щоб Туреччина зреклася своii зверхностi над Молдавiiю та Кримом. На це не погоджувалися нi Туреччина, нi Австрiя, яка хотiла оволодiти Молдавiiю. У такий критичний моВнмент прусський король Фрiдрiх запропонував перший розбiр ПольВнщi, за яким Росiя мала б дiстати бiлоруськi землi, Прусiя тАФ ПомоВнр'я i частину Великоi Польщi, Австрiя тАФ Галичину. Сойм i польВнський уряд погодилися на цей розбiр, i 1772 року, без супротив, соВнюзники окупували Польщу. Року 1774 Австрiя захопила Буковину:

Чернiвцi, Серет тАФ переважно украiнськi землi, та Сучаву тАФ переВнважно румунськi землi, що входили до складу Молдавii.

Щасливе для Росii закiнчення вiйни з Туреччиною i Кучук-Кайнарджiйський мир вiдкрили для Росiйськоi iмперii широкi перспекВнтиви. Вона дiстала вихiд до Чорного моря; невеликi смуги берега мiж гирлами Бога та Днiпра тАФ на заходi, мiж гирлами Берди т а Мiюса й Дону та Еii тАФ на сходi тАФ давали можливiсть заснувати тут портовi мiста та розгорнути торгiвлю; крiм того Росiя знову дiстала право мати на Чорному морi вiйськову флоту. Величезне значення мало проголошення Туреччиною незалежностi Кримського ханства, яке було васалем Туреччини. Крим перестав бути постiйною загроВнзою для Украiни.

Наслiдком нових умов, що склалися на пiвденному прикордоннi Росiйськоi iмперii, Запорiжжя втратило своi значення як захист вiд татар та туркiв, i 4 червня 1774 року росiйськi вiйська, якi поВнверталися з турецького фронту, оточили Сiч i зайняли головнi оселi Запорiзьких вiльностей. Запорiзька Сiч пiддалася без опору. Величезна територiя Запорiзьких вiльностей була включена в межi Росiйськоi iмперii.

Залишенi на своi сили, кримськi татари неспроможнi були зорВнганiзувати тверду владу. В Криму розгорiлась боротьба партiй. РоВнсiйський уряд почав втручатися у внутрiшнi справи Криму й розВнпалювати незадоволення його людностi. Пiд претекстом переслiдуВнвання християн, 1778 року генерал О. Суворов, що командував роВнсiйськими вiйськами в Криму, дiстав наказ вивести звiдтiль християн. Для грекiв засновано мiсто Марiуполь в гирлi рiки Калмiюса, а для вiрменiв тАФ мiсто Нахiчеван у гирлi Дону. Вихiд 32.000 християн, найбiльш працездатноi частини населення, переважно хлiбоВнробiв, був тяжким ударом для Кримського ханства, що поставив Крим у залежнiсть вiд Росii в економiчному вiдношеннi.

Року 1783 Кримське ханство було приiднане до Росiйськоi iмперii, а в адмiнiстрацiйному вiдношеннi об'iднане з Катеринославським намiсництвом, пiд управлiнням князя Г. Потьомкiна-Таврiйського. До Пiвденноi Украiни приiднано величезну територiю до рiки Кубанi та РДгорлика тАФна сходi i до Днiстра тАФ на заходi.

Пiсля першого розбору Польщi в 1772 роцi, коли загарбання РоВнсiйськоi iмперii обмежилися бiлоруськими землями, в Польщi знайВншлися люди, якi зрозумiли, що рятувати польську державу можна тiльки шляхом ТСрунтовних реформ: обмеження шляхетських прав, полiпшення життя iнших станiв, заведення в краiнi ладу. Проте, плани цi викликали опозицiю збоку магнатiв та вищоi шляхти, якi в реформах бачили замах на iхнi права та привiлеi. Вони рiшуче заперечували права православних та дисидентiв. Це викликало втруВнчання протестантськоi Прусii та православноi Росii на захист iхнiх одновiрцiв.

Не зважаючи на протести, прихильники реформ проголосили З травня 1791 року нову конституцiю: касувалося право тАЬветотАЭ; всi справи в парламентi мали вирiшуватися бiльшiстю голосiв; королiвВнська влада мала бути спадковою; збiльшувалася армiя, упорядковуВнвалися фiнанси, освiта. Але партiя маТСнатiв та великих панiв проВнголосила в Торговицi конфедерацiю i звернулась по допомогу до ПеВнтербургу. Прийшло росiйське вiйсько, i слабi польськi вiйська залиВншили Правобережну Украiну. В 1793 роцi Росiя змусила короля вiдВнступити iй Киiвщину, Подiлля та значну частину Волинi й Бiлорусii. Прусiя дiстала бiльшу частину Великоi Польщi та ДанцiТС; Польщу вiдрiзали вiд моря. Так переведено другий розбiр Польщi.6

Року 1794 вибухнуло повстання польських патрiотiв, на чолi якого став генерал Костюшко. Вiн обiцяв селянам волю, але вони в масi не пiдтримали його; тiльки невелика частина з-пiд Кракова приiдВнналася до повстанцiв. Пiсля впертоi боротьби росiйськi та пруськi вiйська розбили вiйсько Костюшки, а його самого взяли в полон.

Вместе с этим смотрят:

9 сочинений для 9 класса /english/

A Farewell to Arms

A history of the english language

About England

Accommodation in St.Petersburg