Гетьман Павло Скоропадський

"Гетьман ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙтАЭ

План:

1. Бiографiя

2. Вiйськова картАЩiра

3. Прихiд до влади

4. Вiдносини гетьмана з "товаришами по боротьбi"

5. Падiння гетьманату

6. Заключна частина

Гетьман ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ:

Пiсля здобуття Украiною справжньоi незалежностi i державного суверенiтету ми нарештi маiмо змогу по-новому подивитися на постать Павла Петровича Скоропадського тАФ останнього украiнського гетьмана. Вiн належить до тих дiйових осiб iсторii, навколо яких завжди точилися нескiнченнi дискусii, створювалися мiфи РЖ легенди, Зi своiх майже 72 рокiв життя Скоропадський гетьманував лише 7 з половиною мiсяцiв 1 якщо першi 45 рокiв вважати передмовою до гетьманства, то останнi 27 були тяжкою розплатою за ту недовгу мить влади над вируючою в пошуках виходу з соцiальних експериментiв Украiною. А заплатив вiн сповна тАФ смертю маленького сина ще за часiв гетьманування, поневiряннями на чужинi, перебуванням пiд опiкою нiмцiв у перiод фашистськоi диктатури. Початок життя Павла Скоропадського не вiщував жодноi з цих подiй. То був типовий життiвий шлях росiйського аристократа тАФ адже половина петербурзького вищого свiту мала украiнське корiння або украiнську маiтнiсть. Народився син Петра РЖвановича Скоропадського та Марii Андрiiвни Миклашевськоi у травнi 1873-го у Вiсбаденi, на нiмецьких мiнеральних водах. Дитячi роки провiв у родинному маiтку Тростянцi, що на Полтавщинi

Десятирiчного майбутнього генерала батьки привозять до Москви, де вiн проходить домашнiй курс навчання, а пiсля передчасноi смертi батька вступаi до Пажеського корпусу. Цей закритий учбовий заклад, доступний лише для дiтей вищих кiл аристократii, давав курс знань не тiльки за середню школу, а й вищу освiту. Навчання вiйськовiй справi та наукам поiднувалось iз придворною службою. Маленький Павло у мундирi з поперечними галунами, бiлих брюках та касцi з бiлим султаном часто був присутнiй при дворi царя Олександра III.

Закiнчення навчання у Пажеському корпусi не змiнило найближчого оточення Павла Скоропадського. Вiн входить корнетом до Кiнноi гвардii тАФ Кавалергардського полку, найбiльш привiлейованоi частини росiйськоi армii, у якому колись служив i його батько. Молодий блискучий гвардiйський офiцер маi бiльше вiльного часу, нiж учень Пажеського корпусу, тАФ Скоропадський подорожуi РДвропою i Туреччиною, довго живе у Францii, вiдвiдуi Сорбонну, iсторичнi пам'ятки РЖталii та Грецii. Шлюб вiн взяв у своiму колi, одружив шися iз стрункою красунею Олександрою, дочкою генерал-ад'ютанта Петра Павловича Дурнова i Марii Василiвни, уродженоi Кочубей, племiнницею сумно вiдомого мiнiстра внутрiшнiх справ Росii.

Вiйськова кар'iра складалася вдало тАФ молодий гвардiiць отримуi черговi звання. Але настаi 1904 рiк, а з ним тАФ i росiйсько-японська вiйна на Далекому Сходi. Велика вiдстань вiддiляi Петербург вiд Маньчжурii, тому жодна з частин гарнiзону столицi не брала участi у вiйнi. Молодий честолюбний офiцер Павло Скоропадський не може утриматися так далеко вiд театру бойових дiй i переводиться до Забайкальського козачого вiйська. Як командир 5-оi сотнi Читинського козачого полку вiн бере участь у боях з японцями i отримуi за хоробрiсть золоту зброю. Пiсля повернення до столицi Скоропадського призначають флiгель-ад'ютантом царя, однак на цьому посту, який вимагав не хоробростi, а зовсiм iнших якостей, протримався недовго. Згодом вiн одержуi чин полковника i стаi командиром 20-го Фiнляндського драгунського полку. Офiцери потiм згадували його як пряму i чесну людину, що користувалася загальною любов'ю своiх товаришiв. Пiд час росiйсько-японськоi вiйни П: Скоропадський 1904 р. вирушаi на фронт на чолi сотнi козачого Читинського полку, а повертаiться полковником i флiгель-ад'ютантом, нагородженим золотою шаблею за хоробрiсть. Командуi полком у Фiнляндii, потiм лейб-гвардii кiнним полком; з 1912 р.тАФгенерал-майор почту Його Величностi. На початку 1-i свiтовоi вiйни був удостоiний Георгiiвського хреста IV ступеня. Невдовзi отримуi чин генерал-лейтенанта i призначаiться командиром гвардiйськоi кiнноi бригади, заступником командира гвардiйського кiнного, а згодом 8-го армiйського корпусiв. Усi, хто знав П. Скоропадського на фронтi, характеризують його як надзвичайно хороброго й авторитетного воiначальника.

Коли вiдбулася Лютнева революцiя 1917 р., вiн командував 34-м армiйським корпусом на Волинi. Влiтку того ж року розгорнулася украiнiзацiя вiйськових частин, якоi П. Скоропадський не пiдтримував, побоюючись, що вона негативно вплине на особовий склад. Однак, на вимогу уряду та командування, украiнiзуi свiй корпус i домагаiться виведення його у тил на переформування.

Так, 34-й армiйський корпус залишився чи не iдиною дисциплiнованою i боiздатною частиною, яка стримала наступ на Украiну бiльшовицьких вiйськ. Пiсля цього Секретарiат у вiйськових справах Центральноi Ради призначив П. Скоропадського командуючим усiма украiнськими частинами на Правобережжi. Власне, уже тодi вiн мiг Влв'iхати до Киiва на бiлому конiВ». До того ж генерал був i наказним отаманом Вiльного козацтва, створення якого розпочалося влiтку 1917 р. на Звенигородщинi, а згодом це вiйсько вiдiграло помiтну роль у вiдсiчi бiльшовицькому наступовi. Але пiсля обрання 16 жовтня на Всеукраiнському з'iздi в Чигиринi отаманом Вiльного козацтва П. Скоропадського дiячi Центральноi Ради, побоюючись 60-тисячного 34-го армiйського корпусу та Вiльного козацтва, робили усе можливе, щоб позбавити його впливу на маси, хоч вiн i не прагнув стати Влукраiнським БонапартомВ». Замiсть того щоб вчинити опiр цим далеким вiд вiйськовоi справи соцiалiстам, П. Скоропадський 5 сiчня 1918 р. передаi командування генераловi Гандзюку й вирушаi до Киiва.

Мiсто захопили бiльшовики, тому вiн мусив переховуватись у знайомих. Через мiсяць до Киiва вступили нiмецькi вiйська, а з ними повернулася й Центральна Рада. Однак у безкiнечних суперечках про нацiоналiзацiю землi та при анархii мiсцевих ВлотаманiвВ» потонули всi державотворчi намiри 1917 р. Безлад, який панував у краiнi, викликав негативне ставлення до Центральноi Ради ii союзникiв тАФ нiмцiв та австрiйцiв, котрi сподiвалися, що цей уряд забезпечуватиме iх продовольством, тому й пiдтримували його. Зростало незадоволення i селянських мас. За обставин, що склалися, громадськiсть почала схилятися до встановлення сильноi влади.

Навколо цiii iдеi гуртувались i деякi полiтичнi органiзацii, зокрема ВлУкраiнська народна громадаВ» (в якiй було багато офiцерiв корпусу Скоропадського), Украiнська демократично-хлiборобська партiя (до неi входили такi видатнi

полiтичнi дiячi самостiйницького напряму, як брати В. та С. Шемети, М. Мiхновський, В. Липинський), а також впливовий помiщицький ВлСоюз земельних власникiвВ».

У 1911 роцi Павло Скоропадський бере пiд команду Лейб-гвардii кiнний полк, а наступного року стаi генералом свити iмператора. Вiн пробуi себе i на адмiнiстративнiй нивi, готуючи проект виводу всiх кiнних частин з Санкт-Петербурга з метою створення iм належних умов для занять. Але, на жаль, з незалежних вiд Скоропадського причин проект був провалений, i вiн знову повертаiться до своii безпосередньоi роботи у полку.

Для справжнього батька-командира, яким вiн був для своiх товаришiв по службi, тут вистачало роботиВ» Поповнювалися лейб-гвардiйцi за рахунок найаристократичнiших представникiв золотоi молодi, що зовсiм не виявляла тяжiння до щоденноi вiйськовоi пiдготовки. Але завдяки працi свого командира Лейб-гвардii кiнний полк став одним iз найдисциплiнованiших в армii, що довели вже серпневi боi у Схiднiй Прусii на початку Першоi свiтовоi вiйни. Будучи в авангардi армiiВ» полк пiд командуванням Скоропадського прославив себе блискучою атакою пiд Краупiшкiним, коли розпещенi юнаки билися, як леви, й помирали, як героi. Вiн же прикривав i скорботний вiдступ генерала Ренненкампфа з Схiдноi Прусii.

За хоробрiсть, вмiлi воiннi дii молодий генерал-лейтенант дiстаi високi нагороди та пiдвищення по службi тАФ послiдовно командуi 1-ою бригадою 1-оi гвардiйськоi кавалерiйськоi дивiзii, 5-ою кавалерiйською бригадою, всiiю 1-ою гвардiйською кавалерiйською дивiзiiю. Остання пiд його проводом успiшно захищала пiдступи до Прибалтики i в 1915 роцi зупинила наступ фельдмаршала Гiнденбурга бiля Двiни.

Слiд зазначити, що жодних точок зiткнення з украiнським рухом у цей 44-рiчний перiод життя Скоропадського поки що виявити не вдалося. Зрозумiло, що вiн не був i не мiг бути "свiдомим украiнцем" у тогочасному розумiннi цього слова, однак констатувати, що Скоропадський видiлявся серед iнтернацiоналiзованоi петербурзькоi аристократii глибоким уявленням про своi украiнськi корiння, безсумнiвно, можна. Це взагалi слiд вважати родинною рисою Скоропадських. Дiд Павла, РЗ.М.Скоропадський, який пiсля передчасноi смертi свого сина мав на Павла надзвичайний вплив, був передовою людиною свого часу, брав активну участь у громадськiй дiяльностi, в розробцi селянськоi реформи. Родинний будинок в Тростянцi мав велику колекцiю украiнськоi старовини, портретiв гетьманiв i видатних дiячiв Украiни, серед яких був i портрет останнього виборного лiвобережного гетьмана РЖвана Скоропадського. Рiдна тiтка Павла РДлисавета РЖванiвна, за шлюбом графиня Милорадович, своiм значним грошовим внеском заснувала Наукове товариство iменi Т.Шевченка у Львовi. З малих лiт Павло Петрович знаходився в оточеннi вiдомих украiнських дiячiв тАФ В.В.Тарновського, П.Я.Дорошенка, В.П.Горленка, П.В.Новицького, з багатьма близько приятелював..

29 квiтня 1918 року П.П.Скоропадський, гiдний представник гетьманського роду, смiливий генерал, взяв владу на Украiнi, владу, що фактично упала з рук Центральноi Ради та ii Ради Мiнiстрiв, де провiдну роль вiдiгравали украiнськi есери. Бiльшiсть партiй та верств населення вiдмовили iм у пiдтримцi, тому переворот пройшов майже без пострiлiв та кровi. 29 квiтня 1918 р. делегати з'iзду хлiборобiв проголосили Украiну Гетьманською державою на чолi з Павлом Скоропадським. Згодом багато писали й говорили про те, що цей з'iзд було iнсценовано, але сучасники бачили серед його делегатiв лише незначну кiлькiсть людей у пiджаках, основну масу становив натовп Влдядькiв у свиткахВ», та й представляли вони вiсiм рiзних губернiй. Того самого дня в Софiiвському соборi iпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Со-фiiвському майданi вiдслужено молебен. Переворот вiдбувся майже безкровне, лише в сутичцi iз сiчовими стрiльцями загинуло троi вiрних гетьмановi офiцерiв.

В умовах конспiрацii гетьманцi не могли пiдшукати кандидата на посаду голови кабiнету мiнiстрiв. Ним було призначено М. Устимовича тАФ близьку до гетьмана, але мало вiдому в украiнських колах людину. Вiн не зумiв пiдiбрати собi мiнiстрiв, бо деякi дiячi, насамперед з партii соцiалiстiв-федералiстiв, вiдмовилися прийняти його пропозицiю. Не вдалося зробити цього й наступному головi уряду тАФ професоровi iсторii та права М. Василенку. Як РЖз прикрiстю писала пiзнiше Л. Старицька-Черняхiвська, соцiалiсти-федералiсти Влпобоялися забруднити свою соцiалiстичну чистотуВ», iм не вистачило патрiотизму пiднятися над своiми партiйними амбiцiями й об'iднатися в iм'я украiнськоi державностi. Вiд соцiалiстiв-федералiстiв погодився увiйти до кабiнету М. Ва-силенка лише Д. ДорошенкотАФ представник давнього старшинського роду, нащадок брата гетьмана Петра Дорошенка. Вiн став мiнiстром закордонних справ. Показовим i те, що i наступний голова гетьманського уряду Ф. Лизогуб також походив iз старовинного украiнського роду.

Гетьманська держава здобула широке мiжнародне визнання, встановивши дипломатичнi зв'язки з Нiмеччиною яку гетьман навiть встиг вiдвiдати з офiцiйним вiзитом), Австро-Угорщиною, Болгарiiю, Туреччиною, Данiiю, Персiiю, Грецiiю, Норвегiiю, Швецiiю, РЖталiiю, Швейцарiiю, Ватiканом, а загалом де-факто iз ЗО державами. На жаль, Антанта, орiiнтуючись на вiдновлення Влiдиноi i недiлимоiВ» Росii, не визнала Гетьманську державу.

На той час Украiна досягла значних успiхiв у галузi науки, освiти та культури, хоч гетьман П. Скоропадський був професiйним вiйськовим. Його унiверсалом створюiться Украiнська Академiя наук (що iснуi й досi; першим ii президентом став В. Вернадський); засновуються два державнi украiнськi унiверситети тАФ в Киiвi та Кам'янцi-Подiльському, 150 (!) украiнських гiмназiй, Нацiональний архiв. Нацiональна бiблiотека та iншi навчальнi й культурнi заклади.

Усе ще потребувало вирiшення земельне питання. 29 квiтня 1918 р. гетьман скасував закони Центральноi Ради про конфiскацiю великих маiткiв, але план iхнього викупу та розподiлу мiж селянами було ухвалено лише в листопадi (його так i не вдалося виконати). Невизначенiсть становища селян та помiщикiв викликала невдоволення з обох бокiв. Крiм того, до своiх маiткiв поверталися росiйськi помiщики, вiдбираюча у селян землю з допомогою збройних загонiв гетьмана. Не встиг П. Скоропадський здiйснити цiкавий план вiдновлення козацтва як основи украiнськоi армii, яку фактично також не було сформовано. Водночас через залежнiсть гетьманськоi влади вiд Нiмеччини та Австро-Угорщини туди вивозилася величезна кiлькiсть украiнського зерна, м'яса та цукру. Врештi, невирiшенiсть аграрного питання разом з поразкою держав центрального блоку призвели до краху Гетьманату.

Сiм з половиною мiсяцiв Украiнськоi держави переважна бiльшiсть спостерiгачiв оцiнюi як перiод соцiального i громадського спокою. Зовнiшньою запорукою цього була, безперечно, окупацiйна австро-нiмецька армiя, що припинила стан громадянськоi вiйни i вторгнення на Украiну росiйських вiйськ. Але це можна пояснити також i внутрiшньою полiтикою гетьмана.

Всiм вiдомi карнi експедицii "гетьманськоi варти" на села, якi, до речi, сам Скоропадський не наказував зорганiзувати. Вiн вiддав земельнi суперечки на розгляд лiквiдацiйних комiсiй. Але майже нiким не згадуiться що "найреакцiйнiший" гетьманський уряд Ф.А.Лизогуба не тiльки не скасував робочого законодавства Росiйського тимчасового уряду та Украiнськоi Центральноi Ради, а, навпаки, пiдтвердив його.

В силу своiх уявлень i мiркувань Павло Скоропадський намагався дати Украiнi спокiй, з'iднати соцiально-творчi елементи, вивести РЗРЗ на мiжнародну арену. Але в умовах жорстокоi класовоi битви, що охопила не тiльки територiю колишньоi Росiйськоi iмперii, а й бiльшiсть iвропейських краiн, острiвець ладу i безтурботностi, навiть якщо б його i створили, був приречений. Листопадовi революцii 1918 року в Австро-Угорщинi та Нiмеччинi лiквiдували зовнiшню запоруку стабiльностi гетьманськоi влада. Цим скористалися росiйськi бiльшовики, якi через свою мирну делегацiю у Киiвi слiдкували за ситуацiiю в Украiнi, та нацiонально-соцiалiстичнi партii, що пiдняли повстання проти П. Скоропадського. З iншого боку, представники Англii, Францii, США та РЖталii обiцяли допомогу тiльки за умови проголошення курсу на федерацiю з бiлою Росiiю, який врештi-решт, так як i новий росiйський кабiнет С.М.Гербеля, виявився самовбивчим для гетьмана. За допомогою полiтичних демаршiв та воiнних дiй майже всi нацiональнi сили, що сконсолiдувалися, примусили його зректися гетьманства.

За свiдченнями очевидцiв, обставини цього були дуже трагiчними. Коли делегацiя украiнських дiячiв висловила своi вимоги до гетьмана, вiн тiльки й вимовив: "Це ж виходить отреченii! Але що ж скаже iсторiя?" Член делегацii М.Славинський у запалi вiдповiв: "Павле Петровичу! РЖсторiя вже сказала про вас¹ усе, i бiльше вона вже про вас нiчого не скаже! ."

Однак всупереч подiбним заявам i сподiванням iсторична мiсiя гетьмана, тепер вже колишнього, 14 грудня 1918 року не скiнчилася, тАФ наявнiсть екс-гетьмана та сильних хлiборобсько-державницьких тенденцiй викликала до життя в 1920 роцi в емiграцii украiнський монархiчний рух.

Г Майже весь 1919 рiк Павло Петрович перебував у полiтичних сутiнках, працюючи над своiми спогадами у Швейцарii. Але вже у 1920 роцi його iм'я знову починаi згадуватисяу пресi тАФ прибiчники Директорii УНР та Головного отамана С.В.Петлюри звинувачують Скоропадського у зносинах з росiйськими монархiстами. Це свiдчить, що певнi сили побоювались появи колишнього гетьмана на полiтичнiй аренi емiграцii. 1 дiйсно, незабаром Павло Скоропадський з'являiться, цього разу як прапор руху гетьманцiв-державникiв. Його засновником стала Украiнська хлiборобсько-демократична партiя на чолi з В.Липинськйм та С.Шеметом, яка згодом оформилась як Украiнський союз хлiборобiв-державникiв з центром у Вiднi.

Г Хлiборобська партiя iснувала з кiнця 1917 року, але ii стосунки з П.Скоропадським у 1918-му були досить складними Слiд зазначити хоча б, що з'iзд, який 29 квiтня проголосив Скоропадського гетьманом, був не хлiборобським, а з'iздом Союзу земельних власникiв". "Хлiбороби" вiдокремились вiд них ще напередоднi, 28 квiтня, але вiтали гетьмана, поставивши йому декiлька умов: створення дiйсно вiльноi, незалежноi, народноi Украiнськоi держави; скликання Украiнськоi народноi ради; щоб уряд складався з людей, якi довели вiрнiсть украiнськiй нацiонально-державнiй iдеi та iн. Скоропадський прийняв це звернення, але майже всi вимоги виконанi не були, а подальшi з'iзди "хлiборобiв" тАФ забороненi. На початку листопада 1918р., коли поразка стала цiлком очевидною, гетьман доручив С. Гербелю формування нового кабiнету тАФ вiльного вiд германофiлiв i зорiiнтованого на Антанту. Однак Антанта допускала в крайньому разi лише федерацiю народiв колишньоi Росiйськоi iмперii. Пiд загрозою бiльшовицькоi навали та мiжнародноi iзоляцii П. Скоропадський 14 листопада 1918 р. оголосив про федерацiю Украiни з ВлмайбутньоюВ», небiльшовицькою Росiiю. Але того самого дня лiдери украiнських соцiалiстичних партiй створили у Бiлiй Церквi новий уряд тАФ Директорiю, яка розпочала повстання проти Гетьманщини. РЖдея федерацii вiдштовхнула вiд П. Скоропадського украiнських патрiотiв, однак не привернула до нього росiйських монархiстiв, з яких у Киiвi формувалася ВлукраiнськаВ» армiя. На Киiв наступали вiйська Директорii пiд командуванням С. Петлюри, розгортався махновський анархiстський рух. Гетьман втрачав контроль над краiною.

14 грудня 1918 р. в Киiвi, до якого пiдступали вiйська Петлюри, бiльшовики пiдняли збройне повстання. Того самого дня гетьман з допомогою нiмцiв виiхав за кордон. У своiму вiдреченнi вiд влади вiн писав: ВлЯ, гетьман усiii Украiни, на протязi семи з половиною мiсяцiв докладав усiх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якому вiн опинився. Бог не дав менi сил справитись iз цим завданням, РЖ нинi я, з огляду на умови, якi тепер склалися, i керуючись виключно добром Украiни, вiдмовляюся вiд владиВ».

Тiльки на вигнаннi зiйшлися шляхи Скоропадського та Союзу хлiборобiв. Для останнiх Павло Петрович став прапором нацiонально-державного будiвництва; вiн же знайшов у них сильну пiдпору пiд своi мрii про монархiчну Украiну.

РЖдеологом украiнського монархiчного руху в емiграцii був ВЛипинський, вiдомий дипломат, iсторик та полiтик, який формулював цю теорiю протягом 1920 тАФ 1926 рокiв у своiх листах до "братiв-хлiборобiв" Це була зовсiм нова iдеологiя, бо, власне кажучи, Украiнська держава 1918 року не була монархiiю, а перебувала в процесi становлення i могла перетворитися на будь-яку iз полiтичних форм тАФ диктатуру, монархiю, навiть республiку. Про останнi красномовно свiдчить той факт, що вже пiсля перевороту, 2 травня 1918 року, делегацiя лiдерiв украiнських соцiалiстичних партiй тАФ В.К.Винниченко, А.Ф.Андрiiвський, С.О.РДфремов, О.Салтан 1 К.Лоський тАФ подала нiмецькому представниковi у Киiвi проект конституцii, де вказувалось: "Виконавча влада в республiцi належить теперiшньому президентовi республiки, який носить iм'я гетьмана, i Радi Мiнiстрiв". Були також пропозицii i щодо складу уряду.

Однак 1920 року гетьманський рух тАФ "беззастережно монархiчний". Теорiя В.Липинського проповiдувала Украiнську

трудову дiдицьку монархiю. За висловами сучасникiв, певнi риси наближали ii до iталiйського корпоративного фашизму Б.Муссолiнi, але на вiдмiну вiд останнього iдеi Липинського не випробувались втiленням в життя.

У редагованому лiдером УСХД вiденському журналi "Хлiборобська Украiна" були вмiщенi i уривки iз "Споминiв" гетьмана Скоропадського. Перекладав з росiйськоi та редагував iх сам Липинський, тАФ адже вони мали стати частиною iдеологii украiнського монархiзму. Зрозумiло, що тим самим спогади трохи вiдiйшли вiд свого первiсного вигляду, але це не повинно застерiгати читача. Виклад подiй, своii точки зору в них залишився незмiнним, тобто таким, яким вийшов з-пiд пера колишнього гетьмана.

Слiд зазначити, що гетьмансько-державницький рух користувався певним авторитетом не тiльки в Австрii, Нiмеччинi, куди переiхав пiсля Швейцарii П.Ц.Скоропадський, але i в США, Канадi. Серед його прибiчникiв цього перiоду крiм В.Липинського можна назвати С.Шемета, О.Скоропис-Йолтуховського, давнього украiнського дiяча i засновника "Спiлки визволення Украiни", iсторика Д.Дорошенка, Б.Левицького, О.Назарука. Останнiй гiдний окремих зауважень хоча б тому, що, будучи галiцiйським радикалом, у груднi 1918 року виступав проти гетьмана i був членом першого уряду Директорii тАФ мiнiстром преси i пропаганди. Але життя в емiграцii, роздуми над долею украiнськоi державностi привели його до гетьманського руху, i в 20-х рейсах вiн в Америцi вже вдало агiтуi мiсцевi украiнськi органiзацii за приiднання до нього

Вiдносини гетьмана з "товаришами по боротьбi" складалися не завжди рiвно. У 30-х роках вiн розiйшовся iз В.Липинським, який претендував на особливу роль у гетьманському русi, i, навпаки, ще тiснiше, нiж пiд час перебування на посту мiнiстра закордонних справ Украiнськоi держави, з ним порозумiвся i заприятелював Д.Дорошенко Певна перебудова спiткала i гетьманський рух тАФ прибiчники Скоропадського об'iдналися в "Союз гетьманцiв-державникiв", найбiльшi вiддiлення якого iснували в Нiмеччинi та Америцi. Слiд пiдкреслити, що в емiграцii колишнiй гетьман не йшов на компромiси iз росiйським бiлим рухом, до чого, наприклад, схилявся В.Липинський. Гетьманцi залишались окремим струмочком загального Украiнського руху на вигнаннi, i Скоропадський був iх прапором. Досить привести характеристику, дану йому одним iз визначних гетьманцiв, М.Тимофiiвим: "Гетьман не i i не був полiтичним iдеологом. Вiн був i i активним полiтичним дiячем, що маi здiбнiсть

вiдчути час i що маi здiбнiсть сконцентрувати його, зреалiзувати стихiйнi, часом неусвiдомленi, але реальнi, органiчнi вимоги мас".

Найбiльш драматичний перiод в життi Павла Петровича в емiграцii настав пiсля 1933 року, коли в Нiмеччинi до влади прийшов Гiтлер. Йому неодноразово доводилось публiчно висловлюватись на його користь хоча б задля продовження iснування "Союзу гетьманцiв-державникiв" та украiнськоi громади у Нiмеччинi, але ця органiзацiя i особисто Скоропадський нiколи не перебували на службi у гiтлерiвського фашизму. Навпаки, саме наприкiнцi 30-х рокiв вiн послав свого сина i спадкоiмця тАФ гетьманича Данила Павловича до Канади, де той налагоджував контакти з украiнською емiграцiiю i офiцiйними колами. РЖ деякою мiрою це можна розглядати як спробу перенести центр гетьманського руху на Американський континент i вивiльнити його з-пiд нiмецького впливу, тАФ спробу, яка з-за певних об'iктивних обставин не вдалася

РЖсторики-гетьманцi (а слiдом за ними i деякi нашi сучасники) зазначають, що саме ВлСкоропадський починав працювати над створенням органiзацii, яка в основу своii дiяльностi доклала консенсус у соцiальних питанняхВ». Насправдi вiн не вiдiгравав у цьому провiдноi ролi; спочатку його навiть не було серед кандидатiв у диктатори (сам П. Скоропадський пiзнiше писав: ВлМушу вiдверто сказати, що ще на початку березня я про гетьманство не думавВ»). Головним кандидатом украiнських кiл на роль монарха був РДвген Чи-каленко, видатний органiзатор нацiонального життя, вiдомий меценат, до революцii тАФ фактичний голова Товариства украiнських поступовцiв i видавець iдиноi щоденноi украiномовноi газети ВлРадаВ». Висувалася також кандидатура Миколи Мiхновського, першого теоретика самостiйництва на Надднiпрянщинi. Однак окупацiйне командування вважало, що пiд час громадянськоi вiйни на чолi держави не повинна стояти цивiльна людина. А П. Скоропадський, авторитетний воiначальник i нащадок старовинного гетьманського роду, мав перед усiма iншими кандидатами очевиднi переваги. Коли питання про майбутнього монарха було вирiшене, полiтичнi органiзацii на чолi з ВлУкраiнською народною громадоюВ» почали готувати переворот.

Отже, органiзаторами повалення Центральноi Ради були не нiмцi та австрiйцi, як твердили радянськi iсторики. Лише за 5 днiв до перевороту, коли в казармах з'явилися листiвки й агiтатори, а до Киiва почали заiжджатися учасники з'iзду хлiборобiв, iз П. Скоропадським виявив бажання зустрiтися начальник штабу нiмецьких вiйськ в Украiнi генерал Гренер. Вiн заявив, що нiмцi не втручатимуться у внутрiшнi справи Украiни, хоча й натякнув на iхню зацiкавленiсть у встановленнi авторитетноi влади. Союзники висунули цiлу низку ультимативних вимог до майбутнього уряду, частину яких П. Скоропадський одразу ж вiдхилив (зокрема, про виключне право Нiмеччини та Австро-Угорщини на Вллишки харчового продуктуВ» в Украiнi). Сторони погодилися з необхiднiстю вiдновлення приватноi власностi та встановлення мiцного - ладу в краiнi. До 29 квiтня залишилося кiлька днiв.

У ВлСпоминахВ» П. Скоропадський зазначав: Вл28 квiтня пiсля обiду я замiнив свою звичайну вiйськову черкеску на цивiльне вбрання.. вийшов з дому i вiзником поiхав до скверу, де стоiть пам'ятник Святому Володимировi. Менi хотiлося на самотi обдумати те велике дiло, що я звалював тепер

на своi плечi; менi хотiлося розiбратися в своiх власних думках i намiрах. Я почував, що переживаю дуже важливi моменти свого життя; усвiдомлював.. яка колосальна вiдповiдальнiсть ляже на мене i я вже змушений буду забути про особисте життя i особистi iнтереси. Я наблизився до пам'ятника i сiв на лавку.. Передi мною чудово вимальовувався наш Днiпро, свiдок не таких ще переворотiв! Поза Днiпром розгорталася безмiрна далечiнь рiдноi менi Чернiгiвщини. Я довго, довго сидiв, милувався краiвидом, образи минулого мого краю один за другим виникали перед моiми очима; я намагався уявити собi його майбутнi. Я вiдчував, що починаю якусь нову сторiнку в iсторii мого народу, i хотiлося усвiдомити собi всi обставини цього початку. Хай буде, що буде, а йти на це дiло я мушу. Потраплю врятувати мiй край тАФ буду щасливий, не здолаю цього зробити тАФ буду мати чисту совiсть, бо не маю я особистих цiлейВ».

1921 р. П. Скоропадський разом з сiм'iю (в нього було три дочки РЖ син, гетьманич Данило, що помер 1957 р. у Лондонi) поселився у ВанзеiтАФмальовничому передмiстi Берлiна. Вiн бере активну участь в полiтичному та культурному життi украiнськоi емiграцii, зокрема засновуi у Берлiнi Украiнський науковий iнститут. Працюi над своiми ВлСпоминамиВ», листуiться iз гетьманцями. До речi, його листи до В. Липинського спростовують твердження, що вiн буцiмто не володiв украiнською мовою. РЖнша рiч, що рiдною з дитинства йому була росiйська, якою вiв свiй i досi не опублiкований щоденник.

В часи 2-i свiтовоi вiйни П. Скоропадський, користуючись впливом i зв'язками в нiмецьких вiйськових колах, визволив iз тюрем та концентрацiйних таборiв чимало украiнських патрiотiв, причому не лише гетьманцiв (наприклад С. Бандеру). Щоправда, його спроби об'iднати навколо себе всi украiнськi нацiональнi партii та органiзацii, а також провести до нiмецькоi адмiнiстрацii в Украiнi своiх людей не мали успiху.

Початок Другоi свiтовоi вiйни внiс рiзкi змiни у життя колишнього гетьмана, тАФ вiн був поставлений перед необхiднiстю зробити вибiр мiж двома коалiцiями держав, що воювали Змушений зупинитися на нiмецькiй орiiнтацii, гетьман вважав це одним iз крокiв до створення незалежноi монархiчноi Украiни тАФ мрii, що супроводжувала його останнi 27 рокiв життя i котрiй так i не судилося здiйснитися.

Помер Павло Скоропадський у квiтнi 1945 року у Баварii. Немаi нiяких сумнiвiв, що якби вiн залишився у життi хоча б декiлька мiсяцiв, його б чекали суд i страта за присудом бiльшовицького воiнного трибуналу. Але доля подарувала колишньому гетьмановi смерть хоча i вiд поранення, але у родинному оточеннi. Загинув вiн випадковою i безглуздою смертю. У квiтнi 1945 р., iдучи машиною, потрапив пiд бомбардування авiацiiю союзникiв. Був поранений i через кiлька днiв помер. Останнiй гетьман Украiни похований у м. Меттен (Баварiя).

Вместе с этим смотрят:

"Архитектурная сказка" М. Ф. Казакова

"Великая депрессия" в США

"Византийский стиль" в архитектуре Москвы

"Дворцовые перевороты" и усиление позиций аристократии и гвардии: причины и последствия

"Золотой век" Екатерины II. Россия во II половине XVIII века