Петро Калнишевський - постать овiяна легендами

1. Вступ.

2. Петро Калнишевський тАУ постать овiяна легендамитАж

3. ЯкПетро Калнишевськийпотрапив на Сiч.

4. Вiдносини кошового з росiйським урядом, iмператрицею Катериною РЖРЖ.

5. Ув’язнення Калнишевського та його перебування у Соловецькому монастирi.

6. Дарунки кошового Петра Калнишевського.

7. ДоляКалнишевського тАУ таiмниця для всiх, за винятком царського двору.

8. Висновок.

9. Список використаноi лiтератури.

Гетьманьський перiод ми ми видiляiмо осiбно, бо обставини iсторичнi складаються так, що Украiна у цю добу стаi бiльш-менш незалежною, власть гетьманська стаi самостiйнiша; до Украiни звертаються чужоземни володарi та чужоземнi держави, як до рiвнi, i народ Украiнський, хоч i перебуваi тяжке лихолiття через безнастаннi войовничi наскоки, походи та бойовища, котрi не давали ходити коло хлiборобства i тим нищили людей, та не про те була й думка у тi кривавi часи. Народ, котрий шукаi волi, домагаiться, щоб коли не собi, то хоч дiтям цого легче стало жити, забуваi за що-деннi потреби i живе тiльки надiiю на кращу долю. Для того, щоб добитися такого самостiйного вiльного, кращого життя, потрiбнi були великi люде, котрi здужали б зректися самi себе, змогли б забути усе задля добра свойому рiдному краiвi. Та, на превеликий жаль, пiд той час, пiд ту годину, таких людей не трапилось у нас, а тi, що орудовали у ту добу, бiльш шукали своii власноi вигоди, а за своiх менших братiв-поспiльство мало гадали, мало пеклувалися, або й зовсiм не дбали.

Однiiю видатною людиною в той час коли Украiна вибилася була на волю, був кошовий атаман Петро Калнишевський.

(Останнiй кошовий Петро Калнишевський)

Петро Калнишевський.. Ця постать овiяна легендами.. При в'iздi до древнього мiста Ромни перед очима постаi монуВнмент на Покровськiй горi. Цей пам'ятник останньому кошоВнвому отаману Запорозькоi Сiчi Петру Калнишевському споВнрудили його земляки влiтку 1990 р., готуючись до 300-рiччя вiд дня народження Влкозацького батькаВ». Встановлено його на мiсцi, де знаВнходилася до 1908 р. Покровська церква, збудована на кошти останВннього кошового i освячена 1770 р. Тривалий час його iм'я було оповиВнте таiмницею. Хто вiн тАФ борець чи жертва, царський сановник, котрий впав у немилiсть, чи мученик за кращу долю Украiни? Чому свiтова громадськiсть схиляi голови перед легендарним лицарем?

Переважна бiльшiсть дослiдникiв, згадуючи про Петра Калнишев-ського, безпiдставно стверджуi, що походить вiн з козацькоi старшини, з украiнськоi шляхти. Те, що згодом вiн став дуже багатим козаком, дворянином тАФ безперечно, але про соцiальне становище його пращурiв даних не збереглося. Воно й не дивно, якщо врахувати, що масове заВнселення Посулля на Роменщинi почалося лише пiсля мирноi постанови 1618 р. мiж Московщиною i Польщею.

1624 р. на березi р. Сули осiло 100 дворiв переселенцiв з ПравобеВнрежноi Украiни, i це поселення стало називатися слобода Пустовiйтiвка. В той же час неподалiк, в iншому мiсцi, на березi р. Сули осiло 50 дворiв i заснували вони слободу Вiйтiвку. Натодi в Роменському острожку було 300 дворiв. Через кiлька рокiв Пустовiйтiвку та iншi слободи спалили московськi ратнi люди пiд проводом карачаiвця РЖ. Буцнiва, посланi путивльським воiводою, князем Московськоi держави С. Прозоровським, а iхнiх жителiв вигнали з цих земель, та згодом вони знову повернулися й поселилися на старому мiсцi, про що доносив у Москву путивльський гонець О. Циплаков у червнi 1628 р.

23 червня 1628 р. князь С. Прозоровський та А. Толбузiн писали у листi: Вл2 червня посилали вони для зсилки литовцiв карачаiвця РЖ. Буцнiва, а з ним.. дiтей боярських i отаманiв, i козакiв по государевому указу 1000 чоловiк. 1 червня в 12-й день РЖ. Буцнiв i голови, що повернулися до Путивля, сказали, що вони на рiчцi Сулi з 4-х слоВнбiд тАФ Волковоi, Охмиловоi, Пустовiйтiвки й Вiйтiвки людей побили, а двори i ввесь завод спалили. А у Волковiй було 40 дворiв, у Пусто-вiйтiвцi тАФ 100, а у Вiйтiвцi тАФ 50, а в Охмиловiй тАФ 10, а всього 200 двоВнрiвВ» (Волкова тАФ сучасне село Вовкавцi, Охмилова тАФ село Хмелiв). Це було прикордоння, на цi землi претендували i Москва, i ВарВншава. Лише пiсля польсько-московськоi вiйни 1632тАФ1634 рр., у якiй Московщина зазнала поразки, та тривалих переговорiв про лiнiю корВндону було встановлено 1638 р. так звану ВлПутивльську межуВ» тАФ Пустовiйтiвка та iншi ближнi слободи й поселення остаточно ввiйшли до Польщi й були офiцiйно включенi до складу Речi Посполитоi.

Ось тут, на тривожному прикордоннi, i народився 1691 р. майбутнiй кошовий отаман Запорозькоi Сiчi Петро РЖванович Калнишевський. Вiн був найстаршим сином, але не iдиним. Як встановив краiзнавець Ф. РЖ. Сахно, 1771 р. священиком Миколаiвськоi церкви в мiстечку СмiВнлому був брат Петра Калнишевського, Калнишевський Семен РЖваноВнвичтАФна цьому Влприходi аж до своii смертi 1796 р.В». Пустовiйтiвка тодi належала смiлянському сотнику В. Громецi, товаришевi Петра Калнишевського. За переписом 1767 р. у Смiлянськiй сотнi значиться i козак Панас Калнишевський, котрий пiдписав переписну вiдомiсть разом iз сотником.

Як Петро Калнишевський потрапив на Сiч? Про це розповiдаi леВнгенда, записана вже 1969 р. в селi Пустовiйтiвка. Восьмирiчний Петрик, син козацькоi вдови Агафii, пас худобу за селом, коли побачив невеВнличкий кiнний загiн запорожцiв. Дехто з них смалив люльки. До одного з них звернувся хлопчак з проханням дати i йому спробувати козацькоi люльки. Це розважило запорожцiв, вони зупинилися й почастували пастушка ВлносогрiйкоюВ».

тАФ А куди ж ви йдете? тАФ той до них.

тАФ На Сiч, хлопче!

тАФ Так вiзьмiть же й мене з собою!

тАФ Ну, коли ти вже й люльку козацьку смалиш, то сiдай ззаду,тАФ дозволив сотник, той, що ВлносогрiйкуВ» йому позичив.тАФ Ти, видать, хлоВнпець бiдовий, будеш менi джурою.

Петрика двiчi просити не довелося тАФ вiн вiдразу вихопився на коня.

тАФ А батько ж що скаже?тАФспитав сотник.

тАФ А нема в мене батька,тАФ похнюпився Петрусь.тАФ Загинув.

тАФ Ну то будеш менi й за сина.

РЖ подалися вони туди, де ВлЛуг тАФ батько, а Сiч тАФ матиВ», i побрела череда в село сама, вже без пастуха..

1760 р. сiмдесятирiчний Петро Калнишевський був Влвiйськовим судВндею Вiйська Запорозького низовогоВ». Це була за своiю владою i авторитетом друга особа пiсля кошового, його заступник, кажучи сучасною мовою. За сiмдесят рокiв бурхливого, сповненого небезпек козацького життя, Петро Калнишевський набув неабиякого вiйськового й полiтичВнного досвiду, став видатним полiтиком i воiначальником свого часу, пройшовши довгий шлях вiд козацького джури, молодика, до кошового отамана, ВлбатькаВ» синiв Влплодовитоi матки козацькоiВ». ВлПетро КалниВншевський, отаман Кошовий вiйська Запорозького з отаманною iз всiм старшим i меншим товариствомВ»,тАФ таким титулом пiдписував вiн докуВнменти, листи i укази сiчовi. Його заслуги, авторитет згодом мусила визнати й цариця, котра 1770 р. оголосила подяку вiйську ЗапорозьВнкому за доблесть у росiйсько-турецькiй вiйнi, а самого кошового КалВннишевського нагородила золотою медаллю з дiамантами, найвищою вiдзнакою iмперiiтАФорденом Андрiя Первозванного. 1773 р. йому було присвоiно вiйськове звання росiйськоi армii Влгенерал-лейтенантВ».

Саме з цiiю медаллю на грудях зображений Петро Калнишевський на iконi Сiчовоi Покровськоi церкви. Ця iкона намальоВнвана не ранiше 1770р.тАФтобто вже пiсля того, як Калнишевського було нагороджено медаллю, що даi можливiсть бiльш-менш точно датувати цей шедевр украiнського iконопису. Це чи не iдине прижиттiве зобраВнження Петра Калнишевського, що збереглося до наших днiв. На цiй ВлПокровiВ» ми бачимо лiтнього, сивого, дещо бульбоносого чоловiка з козацьким чубом тАФ ВлоселедцемВ»; середнього на зрiст. Вiн у червоних шароварах i кунтушi, темно-синiй свитi, пiдперезанiй розшитим золотом широким поясом, з великою медаллю на грудях i традицiйною шаблею на лiвому боцi. Очi Петра Калнишевського зведенi догори, до дiви Марii, вiн молиться, про що свiдчить напис, звернений до Божоi Матерi. Всi зображення козакiв на цiй iконi дуже iндивiдуальнi, я б сказав, портреВнти (а iх на цiй ВлПокровiВ» шестеро зображено). Розмiри цiii дерев'яноi iкони 49Х32,5 (см), написана вона темперою, олiiю.

Вперше кошовим отаманом Петро Калнишевський став 1762 р. i зайВнмав цю посаду менше року. У вереснi 1762 р. Калниш разом з вiйськоВнвим писарем, сiчовим РЖ. Глобою, зустрiчався в Москвi з царицею КаВнтериною II. Тодi ще РЖ. Глоба 9 вересня пiд час коронування царицi виголосив блискучу промову, яка дуже iй сподобалася. Мабуть, тодi Петро Калнишевський не дуже зацiкавив царицю, бо з посади кошового отамана його усунули. 1753 i 1756 рр. царський уряд скасував вибори на Сiчi й вiдтодi кошового та iнших керiвних осiб обирали, як правило, не на загальновiйськових радах, як ранiше, а на обмежених кiлькiсно й якiсно сходках старшини, де здебiльшого заВнтверджувалися рекомендованi царицею та ii представниками кандидаВнтури. Але цi царськi закони козацтво дуже часто iгнорувало, обираючи найдостойнiших i найавторитетнiших. Одним з таких обранцiв козацьВнкоi громади й був Петро Калнишевський, котрий у сiчнi 1765 р. всуВнпереч царськiй волi знову став кошовим отаманом. Про це свiдчить ВлСправа про самовiльне обрання козаками отамана Коша Запорозькоi Сiчi КалнишевськогоВ». Розпочата 12 лютого i закiнчена 16 березня 1765 р.тАФ бiльше мiсяця спецiальна слiдча комiсiя з Петербурга розслiВндувала цей вияв Влзухвалоi непокори i свавiлляВ» запорожцiв. Та, з огляВнду на майбутню вiйну з Туреччиною (царська Росiя тодi пробивалася до Чорного моря), в якiй украiнському козацтву вiдводилася чи не вирiВншальна роль, цариця Катерина II примирилася з самовiльним обранВнням Петра Калнишевського кошовим, i змiнила (на якийсь час) гнiв на милiсть, визнала його на цiй посадi, враховуючи великий авторитет серед козацтва. Так Петро Калниш став кошовим вдруге й остаточно тАФ аж до зруйнування Сiчi, тобто на десять рокiв пiдряд, Влчого зроду-вiку не бувалоВ».

На кiнець свого iснування Запорожжя опинилося у вкрай складноВнму становищi: його землi постiйно захоплювали росiйськi вельможi та помiщики, iх роздавали iноземним колонiстам, що спричинили безВнперервнi прикордоннi суперечки i сутички. Непевнiсть, тривожнiсть своВнго становища зрозумiла й вiйськова маса, козацтво тАФ це й було однiiю з причин незвичайного для Запорожжя багаторiчного отаманства КалВннишевського. Незважаючи на майже безперервнi бойовi дii, вiн не тiльВнки захищав кордони запорозькоi територii, а й всiляко прагнув якнайВншвидше заселити ii великi безлюднi простори, сприяв переселенню селян з Украiни на вольнi землi.

Всi запорозькi володiння або ВлвольностiВ» займали величезну териВнторiю, яка в 1770-х роках складалася з самоi Сiчi, восьми паланок, де було 45 сiл i 1600 хуторiв-зимiвникiв. Та особливо дбав про заселенВння цих просторiв П. Калнишевський, створюючи Влекономiчну базу коВнзацькоi республiкиВ». Не випадково ж саме тодi народилася приказка:

ВлЯк був кошовим Лантух, то не було хлiба й для мух, а як став кошоВнвим Калниш, то лежав на столi цiлий книшВ». Завдяки його турботам у дикому степу виростали новi селатАФтак, зокрема, виникло й село Петрикiвка на Днiпропетровщинi, назване на честь кошового. Вiн намаВнгався вести самостiйну полiтику, в мiру можливостi уникаючи конфронВнтацii з царизмом.

Отож не можна погодитися з твердженням багатьох дослiдникiв, що Калнишевський Влвiрою i правдою служив царицi та росiйському урядуВ»: стосунки мiж обома сторонами були далеко не безхмарними та однозначними. Так, у сiчнi 1767 р. полковий старшина Павло Савицький написав царицi в Петербург донос про те, що Петро Калнишевський разом з вiйськовим писарем РЖ. Глобою i вiйськовим осавулом П. ГолоВнватим вирiшили: якщо найближчим часом прикордоннi суперечки мiж Кошем i Росiiю не розв'яжуться на користь Сiчi, то вони виберуть у вiйську з двадцять чоловiкiв добрих i пошлють до турецького iмпераВнтора з проханням прийняти iх пiд турецьку протекцiю. У своiй працi ВлВ'язнi Соловецького монастиряВ» професор, доктор iсторичних наук Г. Г. Фруменков писав, що наскiльки дозволяють суВндити матерiали, уряд не дав ходу цьому документу. Вiн вважав його наклепницьким i не сумнiвався у вiдданостi кошового. ВлМи нiколи найВнменшого сумнiву мати не могли про вашу з усiм вiйськом до нас вiрВннiстьВ»,тАФписала Катерина II Калнишевському 19 грудня 1768 р. Тому доносу Савицького не було дано ходу. Кошового нiколи не звинувачуВнвали у державнiй зрадi. Вiн так i помер, не знаючи про донос СавицьВнкого; цей папiр здали до архiву як несправедливий, вклавши до течки, куди пiдшили розпорядження 1801 р. про Влнадання Калнишевському свободиВ». Далi спробуiмо довести хибнiсть цiii версii.

Поки що ж питання стаi так: а чи справдi донос Савицького не мав пiдстав? У ВлМанiфестiВ» Катерини II вiд 3 серпня 1775 р. про зруйнування Запорозькоi Сiчi, серед перелiку багатьох царських ВлзвиВннуваченьВ», прямо вказано: ВлНе для чего равным образом и того скрывать, что при самом начале последней с Портою Оттоманскою войны, многие из Запорожских козаков умышляли, забыв страх Божий и должную нам и Отечеству верность, передаться на неприятельскую сторону, каки в самом деле ни известия войскам нашим не подали они о приближении к границам тогдашняго крымского хана..В». Отже, як бачимо, пiдозра таки була; вона згодом, через кiлька рокiв, переросла в пряме звинувачення.

У цьому ж царському указi запорожцям ставлять на карб, що Влзаводя собственное хлебопашество, разторгали ониж тем самое основание зависимости их от Престола Нашего..В».

Кримський хан Крим-Гiрей теж прагнув залучити на свiй бiк коВнзакiв, i i свiдчення про постiйнi таiмнi зв'язки його з Кошем. Так, у жовтнi 1768 р. Крим-Гiрей надсилаi кошовому Калнишевському граВнмоту з пропозицiiю повернути Запорожжю купцiв, козакiв, чумакiв, яких захопили в ясир татари. Крим-Гiрей виявився людиною слова тАФ незабаром вiн i справдi звiльнив полонених, без будь-яких попереднiх умов. Лише пiсля того, як вони повернулися з Криму в Украiну, Кiш Запорозький iнформував про цей факт царського намiсника, киiвського генерал-губернатора Ф. Войiкова i Катерину II. Мабуть, це й стало причиною написання процитованого листа Катерини до Калниша. Отже, маiмо доказ прямих дипломатичних таiмних зв'язкiв мiж Сiччю i КриВнмом тАФ васалом Туреччини, з якими тодi царська Росiя перебувала в станi вiйни. Це не заважало запорозькому вiйську на чолi з Калнишевським доблесно воювати на боцi Росii.

Звичайно, царицю з ii колонiзаторською полiтикою обурювала незаВнлежнiсть Коша Запорозького, але доводилося миритися й дивитися на це крiзь пальцi, щоб не ризикувати втратою надто вирiшального союзниВнка. Петро Калнишевський як справжнiй патрiот Украiни, не мiг не розуВнмiти, яка доля чекала його народ, прикутий до колiсницi царськоi Росii.

Знищити украiнський народ як нацiютАФбуло метою Катерини II. ВлПриiднанi краiни непристойно називали чужоземними i поводитися з ними на такiй пiдставi i бiльше, нiж помилка, цi провiнцii належить найлегшим способом привести до того, щоб вони обрусiли й перестали дивитися, як вовк до лiсуВ»,тАФписала Катерина II в настановi генерал-губернатору князю Вяземському.

Вл..Тут ми маiмо справу з неприкритим насильницьким завоюванВнням чужоi територii, з простим грабункомВ»,тАФ так охарактеризував цю полiтику росiйського царату Ф. Енгельс. Якщо зробити екскурс в iстоВнрiю, то переконаiмося, що Катерина II вiдверто, послiдовно (й успiшВннотАФна жаль) проводила, полiтику колонiзацii i русифiкацii Украiни, розпочату вiдразу пiсля 1654 р.

Ще не встигли висохнути пiдписи на Переяславськiй угодi 1654 р. про союз Украiни з Росiiю, як того ж року П. Тетеря пише царевi ОлекВнсiю холуйського листа, в якому циганить у нього грамоту на мiстечко ВлСмiле з околицями з пiдданими в ньому будучими i зi всiма землями.. i зi всiма належними полями, лiсами, уходами та озерами.. РЖ щоб бути вiльним над своiми пiдданими..В». Цар дав йому таку грамоту, але смi-ляни, довiдавшись про це, ледь не вбили самого Тетерю i вигнали його разом з росiйським посольством з мiстечка. Росiйськi вiйська вже тодi зробили спробу окупувати Украiну. Та 28 червня 1659 р. вони були розгромленi пiд Конотопом украiнськими козаками. Коли звiстка про iх розгром дiйшла до Москви, то цар з переляку велiв готувати столицю до оборони, наказав усьому люду виходити на фортифiкацiйнi роботи, сам брав у них участьтАФi готувався до вiдiзду в Ярославль, остерiВнгаючись, що Москву штурмуватимуть украiнсько-козацькi вiйська. Та, згодом, оговтавшись, цар i його ВлапаратВ» вмiло використали особистi амбiцii та мiжусобнi чвари украiнськоi старшини й оволодiли ситуаВнцiiю, нацьковуючи iх помiж собою. Звiдтодi й почалася гризня за гетьманську булаву, царську милiсть, маiтностi,тАФ за все ж розплачуВнвався наш народ. Вже в жовтнi 1665 р. колишнiй джура Богдана ХмельВнницького гетьман РЖ. Брюховецький передав Украiну у володiння росiйВнського монарха i погодився на присутнiсть гарнiзонiв царських вiйськ в украiнських мiстах пiд командуванням воiвод, а за це його нагороВндили дружиною, дочкою московського боярина ДарiiютАФдалекою роВндичкою царя.

За порадою придворних, Брюховецький як новоспечений родич царя, пише йому ВлчолобитнуВ» з проханням надати вiдповiдне звання, i стаi Влмосковським бояриномВ». Вiн був одним з перших, але не останнiм лакузою.

Згодом, вже у XVIII ст., росiйська iмператриця Анна РЖоанiвна видаВнла вельми цiкавий секретний указ ВлПро шлюби малоросiвВ». ВлЩоби цей малоросiйський народ охоту мав своячитися i до свойства вступати з нашим, великоруським народом .. того повелiваiмо вам, щоби ви секретно трудились; i украiнцiв вiд свойства з iншими закордонними жителями вiдводили, а заохочували iх спритним, чином i приводили в свойства з росiянами, iдоб вони своiлись i до шлюбiв вступали з нашиВнми росiянами, а це тримати надто секретноВ» (Моск. арх. Мiн. юстицii № 79тАФ1806 р.). Наказ цей був адресований керiвнику ВлМалоросiiВ»тАФ князю О. Шаховському 1734 р. Вiдразу пiсля приiднання Украiни до Московщини царизм наступив на сувереннi права украiнського народу та на залишки його державностi (Переяславськi статтi 1659 р., МосковВнськi статтi 1665 р.В» Андрусiвське перемир'я 1667 р., Глухiвськi статтi 1669 р., зводили на нiщо угоду в Переяславi 1654 р,.). У хiд йшли всi методитАФвiд терору, iнтриг до секретних указiв на кшталт ВлПро шлюВнби малоросiвВ», за якими генерали виступали в ролi свашок.

Заслуговуi на увагу й, Ставлення Петра Калнишевського до гайдаВнмацького руху. На останнiй, печатцi Сiчi був напис: ВлПечать войстка Ее Императорского Величества Запорожского низовогоВ». Отож, Петро Калнишевський був змушений хоча б про людське око виконувати наВнкази ВлЕе Императорского ВеличестваВ», зокрема, i щодо боротьби з гайВндамацтвом, як от хоча б ВлУказ Императрицы Екатерины РЖРЖ о том, что она никому не давала полномочия возбуждать востания в Королевстве ПольскомВ» вiд 9 липня 1768 р. Як вiдомо, гайдамацький рух починавВнся ще на початку XVIII ст.тАФвперше в iсторичних документах гайдаВнмаки згадуються 1717 р. Цей рух мiцнiв i не раз переростав у народнi повстання, зокрема, 1734, 1750 рр.тАФапогеiм же його став 1768 р. Мiж цими вибухами народного гнiву бойовi дii гайдамакiв нагадували безВнперервну партизанську вiйну. Для боротьби з ними царизм залучав Влвiйсько запорозьке низовеВ». Повстання козакiв на Сiчi 26 грудня 1768 р. було викликане вимушеною участю 14 запорожцiв, у каральних акцiях. Петро Калнишевський разом з iншими старшинами, переховавВншись у церквi, врятувався вiд гнiву розлюченоi козацькоi ВлсiромиВ» i втiк в одязi ченця. Повсталi ж, насамперед, звiльнили з в'язницi захоплених гайдамакiв i озброiли iх.

Украiнському народу впеклися не лише нелюдськi знущання польВнськоi шляхти на Правобережжi, але й утиски та визиски росiйських коВнлонiзаторiв. Створена царизмом для експлуатацii та гноблення ЛiвобеВнрежноi Украiни так звана ВлМалоросiйська колегiяВ» довела народ до вiдВнчаю тАФ це про неi писав Георгiй Кониський: ВлКанцелярiя ця так упиВнлася кров'ю, що якби перстом вседержателя ткнути на тому мiсцi, де вона була, з землi б фонтаном бризнула людська кровВ».

Як вiдомо, значна частина гайдамакiв була запорожцями, зокрема й керiвник Колiiвщини Влгетьман i князь смiлянськийВ» Максим Залiзняк. Повстанцi знаходили на Сiчi притулок i захист, переховувалися тут вiд неправого суду польськоi шляхти та царських посiпак. РЖ хоча ще 5 грудВння 1755 р. гетьман К. Розумовський (за дорученням царського уряду) написав кошовому отаману Сiчi Григорiю Лантуху (Федорову) указ про боротьбу з гайдамацтвом, на нього не дуже зважали. Коли ж 1768 р. спалахнуло повстання гайдамакiвтАФВлКолiiвщинаВ» (жорстоко придушене наступного року спiльними зусиллями польськоi шляхти, росiйських вiйськ i загонiв кримського хана), козаки були, либонь, чи не основною ударною i органiзуючою силою цього народного руху. Так, запорозький осавул, отаман гайдамацького загону Губа казав, коли до нього приiдналися ще 500 запорожцiв: ВлЛяхiв менi бити вже нiчого, вони вже розбитi, а буду рiзатися з москалямиВ». 6 квiтня 1769 р. отаман Губа з невеличким загоном, вiдбившись вiд своiх основних сил, загинув у жорстокiй нерiвнiй сутичцi з росiйськими вiйськами.

Кошовий же Петро Калнишевський, одержавши вiд iгумена Мотро-нинського монастиря Мельхiседека Значко-Яворського манiфест царицi Катерини II iз закликом до гайдамацького повстання i пiдтримки Ко лiiвщини, засумнiвався в його правдивостi (манiфест цей був фальВншивий, виготовлений Мельхiседеком) i дав його писарю РЖ. Глобi. Той вiдразу впевнився в пiдробцi i переконав кошового не втручатися в цю справу. РЖгумену ж Мельхiседеку було дано вiдповiдь: ВлКоли б велика монархиня вимагала насправдi служби козакiв у Залiзняка i ТРонти, то вона б послала свiй указ не через iгумена, а через особливого поВнсланця, як це завжди було в ЗапорожжiВ». Що не завадило Петру Калнишу, мiж iншим, вiдразу пiсля цього таiмно посилати на пiдмогу гайдамакам загiн на чолi з С. Гаркушею, якого кошовий добре знав. Гаркуша згодом подружився з РЖ. Гонтою, став його бойовим побратиВнмом, а пiсля вiроломного захоплення росiйськими вiйськами РЖ. ТРонти й М., Залiзняка, повернувся на Сiч i брав участь у росiйсько-турецькiй вiйнi 1768тАФ1774 рр., у походах на Очакiв i Хаджибей пiд командуванВнням П. Калнишевського.

РЖ хоча Колiiвщина була жорстоко придушена, опiр тривав. Вже 1774 р. вельможнi магнати польськоi шляхти (граф Ф. Потоцький, князь Четвертинський, Квяткевич та iн.) звернулися до Калнишевського з проВнханням захистити iх вiд гайдамацтва запорожцiв, але намарне.

Звичайно, росiйський царизм не мiг миритися з некерованiстю ЗаВнпорозькоi Сiчi, з ii демократичними волелюбними звичаями. На ii землi тiкали вiд закрiпачення селяни, а козаки не видавали втiкачiв нiколи й нiкому. Особливо збiльшився приплив переселенцiв на землi ЗапоВнрожжя пiсля скасування гетьманського управлiння на Лiвобережнiй Украiнi i проведення генерального опису Лiвобережжя (1765тАФ1769 рр.) з метою збiльшення зборiв у царську скарбницю i покрiпачення вчора ще вiльних господарiв у ВлгородахВ» (ВлгородамиВ» запорожцi називали гетьманську Украiну, тобто тi десять полкiв, що утворювали ГетьманВнщину).

Запорожцi брали активну участь у визвольнiй вiйнi 1773тАФ1775 рр. пiд проводом О. Пугачова (Омелька Пугача), котрий перед цим набув, так би мовити, бойового досвiду в повстаннi гайдамакiв (Колiiвщинi) 1768 р.: i данi про те, що вiн сам якийсь час був запорожцем. Ця вiйна похитнула Росiйську iмперiю, перелякала Катерину II, i тiснi зв'язки повсталих з Запорозькою Сiччю, звичайно, прискорили прийняття рiВншення про знищення цього розсадника бунту й непокори, чи не iдиного острiвця свободи в абсолютистськiй державi необмеженоi монархii. Запорозька Сiч була потрiбна росiйському царизмовi доти, доки iмперiя воювала з Туреччиною, розширювала своi пiвденнi володiння, пробиВнваючись до Чорного моря. Тут без козакiв обiйтися було важко тАФ вони i кордони охороняли, приймаючи на себе першi удари, i в походи на туркiв та iхнiх союзникiв разом з росiйськими вiйськами ходили (у XVIII ст. козаки брали участь у чотирьох вiйнах Росii з Туреччиною), i розвiдку вели.

Особливо вiдзначилися запорожцi в останнiй (для Сiчi) росiйсько-турецькiй вiйнi 1768тАФ1774 рр., коли всьому вiйську козацькому низовоВнму за доблесть оголосила подяку цариця Катерина II, а кошового КалВннишевського, як уже згадувалося, i вiйськового писаря Глобу 1770 р. нагородили золотими медалями (писаря, щоправда, медаллю без дiаВнмантiв).

Запорозьке козацтво на якийсь час стало ВлмоднимВ» у придворних колах Петербурга. Багато росiйських вельмож i офiцерiв прагнули заВнписатися в реiстри Вiйська Запорозького, уславленого батальними переВнмогами. Запорозьким козаком записався майбутнiй видатний полковоВндець Вiтчизняноi вiйни 1812 р. М. РЖ. Кутузов, вiдомий вчений Леонгард Ейлер

4 серпня 1770 р. записався до Кущiвського куреня, туди ж 1772 р. записався i фаворит царицi, новоросiйський генерал-губернатор Г. По-тьомкiн, котрого козаки, за своiм звичаiм, нагородили прiзвиськом Грицько НечосатАФчерез великi буклi його перуки. Пiдступний, пiдлий, вiн став одним з могильникiв Сiчi. На лестощi не скупився.. ВлЗапев няю вас чистосердечно, що жодного випадку не пропущу, де вбачаВнтиму принести будь-яку бажанням вашим вигоду, на справедливостi й мiцностi засновану,тАФ писав 21 червня 1774 р. новоросiйський генерал-губернатор Потьомкiн Калнишевському, котрого величав Влнерозлучним другомВ», Влмилостивим своiм батькомВ».

Та не мине й року, як Запорозька Сiч буде знищена саме старанняВнми Потьомкiна, котрий 23 квiтня 1775 р. виступить на засiданнi царВнського уряду з проектом ii лiквiдацii. Доки розроблявся план цiii каВнральноi операцii, цариця Катерина II у своiх листах на Сiч Влз матiрВнною нiжнiстю i щедрiстюВ» обiцяла запорожцям золотi гори, присипВнляючи iхню пильнiсть. А тим часом придворний росiйський iсторiограф нiмець Герард Мiллер, за дорученням уряду, розробив так би мовити Влтеоретичне забезпеченняВ» для цiii ганебноi акцii, Влнауково обгрунтуВнвавВ» ii необхiднiсть i законнiсть, похапцем сотворивши доповiднi записВнки тАФ ВлКоротку виписку про малоросiйський народ i запорожцiвВ» та ВлМiркування про запорожцiвВ». Монархiст i крiпосник, Мiллер, будучи виразником офiцiйних поглядiв на запорозьке козацтво як гнiздо краВнмоли, доводив, що Сiч Влне маi права на iснуванняВ», при ii ВлнесамовиВнтому управлiннiВ», Влзлодiйських умислахВ» i Влполiтичною потвороюВ». Насправдi ж усе було простiше й страшнiше тАФ пiсля перемоги над ТуВнреччиною, фактичного пiдкорення Кримського ханства (офiцiйно ж Крим увiйшов до складу Росiйськоi iмперii 1783 р.), потреба в ЗапоВнрозькiй Сiчi, на думку царицi, вiдпала, а iснування цього Влострiвця, своВнбодиВ» в тилу iмперii було надто небезпечним для монархii i суперечило колонiзаторськiй полiтицi царськоi Росii.

На початку червня 1775 р. величезне вiйсько пiд командуванням геВннерал-поручика П. Текелiя рушило в напрямi Запорозькоi Сiчi. ВихоВндець iз сербського дворянського роду, колишнiй австрiйський офiцер П. А. Текелiй був типовим ВлландскнехтомВ». Йому й доручила цариця провести цю операцiю. Понад 100 тис. чоловiк налiчувалося у пiдпоВнрядкованих йому десяти пiхотних, тринадцяти донських козацьких, восьВнми кiннотних регулярних полках, двадцяти гусарських i сiмнадцяти пiкiнерських ескадронах, якi п'ятьма колонами з рiзних бокiв таiмно наближалися до Сiчi. В нiч на 4 червня (17 червня за новим стилем) 1775 р. царськi вiйська оточили останню Запорозьку СiчтАФневелике укрiплене мiстечко, де були одна велика церква, 38 великих будiвель, так званих ВлкуренiвВ», 500 козацьких, майстерованих i торгових будинВнкiв. Момент нападу був вибраний вдалотАФна той час у Сiчi перебувало лише кiлькасот душ, решта розбрелася по зимiвниках, паланках, проВнмислах, дехто подався на ВлгородиВ» провiдати близьких пiсля тривалоi кривавоi вiйни. Це не означаi, що козаки не могли оборонятися (сили були нерiвними).

Про що думав 84-рiчний кошовий Петро Калниш, дивлячись з валу сiчовоi фортецi на царськi вiйська, що заповнили весь прилеглий степ аж до обрiю? Згадував усi поневiряння запорожцiв?

Безперечно одне тАФ вiн розумiв, що будь-який опiр навалi царських вiйськ приречений тАФ надто нерiвними були сили: сотня москалiв на одного запорожця. Безглузде кровопролиття з наступним кривавим маВнсовим терором тАФ i годi чекати пощади.. Якщо ж здатися добровiльно, то залишаються хоча б якiсь шанси вижити. А козаки рвалися в бiй. Ось як розповiдають про це iсторичнi пiснi:

Та позволь, позволь, пане кошовий,

Нам на башти стати,

Нам старшому генералу

З плеч голiвку зняти..

Та не позволиш з тесаками тАФ

Позволь з кулаками..

Ой крикнув же та Калниш кошовий

На Покровськiй дзвiницi

Ой, кидайте ж ви, славнi запорожцi,

РЖ пiстолi й рушницi.

Та й не позволю, славнi козаченьки,

Вам на башти стати.

Ой не позволю крiвцю християнську

Марно проливати.

..Ой, у суботу у полуднi

Москва наступала;

А в недiлю до схiд сонця

Лагерi розбила..

Ой уже ж нашi славнi запорожцi

Та й невеселi стали,

Ой, облягли iх москалi

Та всiма сторонами.

Ой кругом церкви, церкви сiчовоi

Ой караули стали,

Ой, священику отцю Володимиру

Та служити не дали.

Ой летить бомба з московського боку,

Та й посеред Сiчi впала..

Петро Калнишевський i сiчова старшина здали росiйським вiйськам Сiч без бою. Загарбники пограбували вiйськову скарбницю, вивезли зi сховищ зброю з припасами, архiв Коша Запорозького. Понад 5 тис. запорожцiв пiсля зруйнування Сiчi втекли за Дунай i заснували там Задунайську Сiч. Ну а що ж сталося з Петром Калнишевським? Всi дослiдники однозначно стверджують, що його, разом з козацькою старВншиною, вiйськовим писарем РЖ. Глобою, вiйськовим суддею П. ГоловаВнтим, вiйськовим старшиною А. Порохнею, полковником Чорним, С. Гелехом, РЖ. Куликом, РЖ. Гараджою,-курiнними отаманами О. Параличем, М. Головком та iншими було заарештовано, а iхнi майно описане й конфiсковане. Заарештувати заарештували, але чи вiдразу пiсля заВнхоплення Сiчi? Це, як на мене, теж принципове питання. Принаймнi стосовно Петра Калнишевського, то i пiдстави сумнiватися в його неВнгайному арештi в червнi 1775 р.

Як вiдомо, козацьку украiнську старшину Катерина II зрiвняла в правах з росiйським дворянством. Наприклад, А. А. Головатий тАФ писар при кошовiй адмiнiстрацii, полковий старшина, пiсля зруйнування Сiчi 1775 р.тАФкапiтан росiйськоi армii, брав участь у формуваннi з колишВннiх запорожцiв Вiйська вiрних козакiв, пiзнiше перейменованого на Чорноморське козацьке вiйсько, де займав посади вiйськового суддi i кошового. Досить таки типова доля для вiрнопiдданоi козацькоi старВншини, лояльноi до царицi. Зрештою, про це йдеться i в манiфестi КаВнтерини II вiд 3 серпня 1775 р.

Не зайвим буде процитувати рядки з манiфесту: Влвсем же старшиВннам, кой служили порядочно й имеют одобрения от наших воiнних начальников, службе й званню их получат степениВ». У Петра КалниВншевського були ВлодобренияВ» вiд самоi царицi тАФ нагороди, подяки, висоВнке вiйськове звання.

Катерина II була пiдступною, жорстокою, але хитрою й розумною iмператрицею, котра ревно дбала про свою репутацiю Влгуманiстки i блаВнгодiйницiВ». Чи переслiдувала б вона 85-лiтнього старця, якби вiн не становив для неi реальноi загрози? Тим бiльше тАФ героя воiн, генерал-лейтенанта, кавалера ордена Андрiя Первозванного? Думаiться, що Петру Калнишевському було надано можливiсть повернутися на свiй хутiр-зимiвник Гетьманку на рiднiй Роменщинi, щоб тихо доживати вiку. Манiфест Катерини II вiд 3 серпня 1775 р. ставив, на думку цаВнрицi, крапку на цiй Влполiтичнiй потворiВ»: ВлСiч Запорозька остаточно вже зруйнована, iз знищенням на прийдешнi часи й самоi назви запоВнрозьких козакiв, не менш як за образу нашоi iмператорськоi величностi, через вчинки i зухвальства, що чиненi були вiд цих козакiв непокорою нашим височайшим повелiннямВ».

У метричнiй книзi Миколаiвськоi церкви мiстечка Смiлого i запис на полях, датований липнем 1775 р.: ВлБрат Петро на Петра й Павлабув печальний зело, молю бога за ньогоВ». Свято Петра й Павла-, як вiдомо, 12 липня. Отже, Сiч до цього часу було уже зруйновано. В журВнналi ВлКиевская старинаВ» № 9 за 1887 р. було надруковано iнформацiю ВлКлоВнпотання Потьомкiна про замiну запорозькiй старшинi смертноi кари ув'язненням у монастирiВ», де йдеться про Петра Калнишевського. Це звернення Г. Потьомкiна до царицi написане в травнi 1776 р., майже через рiк пiсля зруйнування Сiчi. Де був Калнишевський весь цей час? У конторi вiйськовоi колегii в Москвi? РД кiлька версiй.

Одна з них подана в московському тижневику ВлНеделяВ» № 13 за 1965 р. Житель Роздорськоi столицi РЖ. В. Проколов, збираючи на Дону iнформацiю про скарб С. Разiна, випадково натраВнпив на слiд ще одного скарбу тАФ запорозького. Розповiв йому про це донський козак, у родинi якого таiмниця скарбу передавалася з дiда-прадiда Влвiд самого КалнишаВ». Можливо, мова йшла про майно останВннього кошового, котрий, за переказом, пiсля зруйнування Сiчi втiк на Дон. Ймовiрно, що Петро Калниш мiг переховуватися серед вiрних йому людей у Роздорах тАФ одному з багатих козацьких мiстечок. Вiдомо, що з втечею Калнишевського зникли i слiди запорозькоi казни. Чи не залишилася вона (принаймнi ii значна частина) на Дону? А можливо, скарб останнього кошового закопаний i ближче, на дорозi з Сiчi на Дон тАФ на таку думку наводить розповiдь ще одного скарбошукача з ТаВнганрогу М. С. Овчарова.

А було це так. Його прадiда разом з родиною та iншими селянами привiз помiщик з Рязанськоi губернii в Приазов'я ще на початку XIX ст.тАФ для освоiння безлюдних земель ВлДикого поляВ». Пiд гаiм, бiля злиття двох струмкiв, заснували село, збудували помiщицьку садиВнбу. Овчарови вирiшили викопати криницю у дворi, щоб не тягати воду з ВлкопанкиВ», бiля струмка. Десь на другому метрi глибини ями лопата потрапила на щось тверде. Витягли один обгорiлий обрубок дерева, другий, третiй.. На глибинi двох метрiв ними виявилася щiльно заваВнлена вся земля. Отож, забобоннi селяни, перехрестившись злякано, заВнгорнули цю ВлнечистуВ» яму землею, а колодязь викопали в iншому мiсцi. А через багато рокiв у двiр Овчарових забрiв старий i хворий втомлеВнний дiд, який, вiдпочивши, розповiв, що десь пiвсотнi лiт тому загiн запорожцiв, тiкаючи вiд погонi, закопав у цих мiсцях, крокiв за триста вiд криницi, великi скарби. Не виключено, що це був загiн Петра КалВнниша, який не ризикнув iхати з казною повз вiдбудовану Троiцьку фортецю в Таганячному розi, повз численнi сторожовi пости i роз'iзди царськоi армii в Приазов'i. Отож вирiшили прориватися на Дон без скарбiв, а iх приховати до кращих часiв у надiйному примiтному мiсцi. Залишки ж вiд вогнищ закопали в землю i замаскували, щоб не приВнвертати до цього мiсця уваги.

Пiсля зруйнування Запорозькоi Сiчi Петро КалниВншевський пiдпiльно проводив роботу по встановленню контактiв з тiiю козацькою старшиною, яка залишилася йому вiрною, аби самовiльно вiдновити Сiч в iншому мiсцi за межами Росiйськоi iмперii, за що й був засуджений до смертноi кари з замiною ii довiчним ув'язненням у Соловецькому монастирi. На такi роздуми наводить ця публiкацiя та iншi факти. Звичайно, це гiпотеза, не бiльше, але тАФ не позбавлена логiки. Ось цей лист Потьомкiна до царицi:

ВлВсемилостивейша государиня!

Вашiй iмператорськiй величностi вiдомi всi дерзновеннi вчинки коВнлишнього Сiчi Запорозькоi кошового Петра Калнишевського i його спiльникiв суддi П. Головатого i писаря РЖ. Глоби, коiх пiдступне буйВнство настiльки велике, що не дерзаю вже я, всемилостивейша госудаВнриня, перелiченням оного чiпати нiжне й людинолюбне ваше серце, а при тому не знаходжу анi найменшоi потреби приступати до будь-яких дослiджень, маючи явним доказом справжнi до старшини ордери,що свiдчать великiсть злочину iх перед освяченим вашоi iмператорськоi величн

Вместе с этим смотрят: