Петро Сагайдачний

Життя i полiтична дiяльнiсть Петра Кононовича Сагайдачного (Конашевича-Сагайдачного) багато в чому суголосна з iсторiiю Украiни першоi чвертi XVII ст.тАФ складного, все ще недостатньо дослiдженого перiоду. Це був час жорстокого соцiального i наiонально-релiгiйного гноблення украiнського народу, бурхливого зростання визвольного руху, героiчних походiв козакiв на турецькi фортецi, нових явищ у розвитку культури тощо.

Свiдком i навiть безпосереднiм учасником багатьох тогочасних подiй став Петро Сагайдачний - особистiсть суперечлива й неодВннозначна. Яких тiльки епiтетiв - вiд пiднесених до принизливих,- яких характеристик -справедливих i упереджених - не довелоВнся вислухати йому за життя. Сагайдачний обирався гетьманом i знову втрачав гетьманську булаву, знаходив спiльну мову з можВнновладцями й одночасно мав авторитет серед широких кiл козацтва. Його полiтична дiяльнiсть привертала увагу лiтописцiв та iсторикiв, мемуаристiв i поетiв. РЖ знову неоднозначнiсть оцiнок - вiд аполоВнгетики до прямого заперечення впливу гетьмана на подii першоi половини XVII ст. Так у чому ж причини такого суперечливого ставлення до цiii особи з боку сучасникiв i нинiшнiх дослiдникiв?

Скупi данi джерел дають можливiсть лише ескiзно реконструВнювати раннiй перiод життя Петра Сагайдачного. З ВлВiршiв на жалiсний погребВ» гетьмана, написаних ректором Киiвськоi братськоi школи Касiяном Саковичем, дiзнаiмося, що вiн нароВндився поблизу Перемишля (мабуть, у с. Кульчинцi бiля Самбора), в сiм'i православного шляхтича. Наступною вiхою в його життi стало перебування у знаменитiй Острозькiй школi (у ВлВiршахВ» говориться, що Сагайдачний попрямував Влпотiм до Острога, для наук чемнихВ»). Очевидно, вiн пройшов повний курс навчання (iнакше важко пояснити слова К. Саковича, що Влтам тодi Конашевич час немалий живВ»). Враховуючи той факт, що в засадах Острозькоi школи простежуються риси навчального закладу вищого типу, можна гадати, що Сагайдачний одержав у ii стiнах добру, як на той час, освiту. Атмосфера, яка панувала в Острозi, високий рiвень викладання предметiв залишили, безсумнiвно, невитравний слiд у душi юнака.

Кiлька наступних рокiв життя Петра Сагайдачного прихованi вiд нас запоною часу. Можна лише з певнiстю твердити, що неВнзабаром доля привела його у Вiйсько Запорозьке. Розумний, високоосвiчений, добре обiзнаний iз полiтичною обстановкою, вiн швидко завоював авторитет серед козацтва. Сучасникшляхтич вiдзначав, що ВлПетро Конашевич, чоловiк надзвичайноi мудростi й зрiлого судження у справах, спритний у словах i вчинках, хоча за походженням, способом життя i звичками був простою людиною, однак в очах нащадкiв вiн гiдний стати поряд з найвидатнiшими людьми свого часу в ПольщiВ». Щодо особистого життя Петра СаВнгайдачного вiдомо, що вiн був одружений з Анастасiiю Повченською. iхнi взаiмини важко назвати iдилiчними. Симптоматичним i той факт, що згiдно iз заповiтом гетьман Влвiддав маiток свiй на церкви, на шпиталi, на школи i монастирi, крiм дружини своiiВ». Проте Анастасiя залишалася вдовою недовго - вже через два роки вона вийшла замiж за шляхтича РЖвана Пiончина. Народна пiсенна традицiя також досить чiтко вiддзеркалила цей аспект особистого життя гетьмана. Не випадково, гадаiмо, в добре вiдомiй пiснi .мовиться, що вiн Влпромiняв жiнку на тютюн та люлькуВ».

М. О. Максимович стверджував, що Сагайдачний уже 1598 р. одержав гетьманську булаву. Проте навряд чи це вiдповiдаi дiйсностi -адже iсторикам вiдомо кiлька осiб, якi наприкiнцi XVI - на початку XVII ст. володiли цим високим титулом у Вiйську Запорозькому. Ймовiрнiше, що ця подiя вiдбулася десь на початку XVII ст; У поетизованiй бiографii Сагайдачного, складенiй К. Саковичем, зазначаiться, що пiсля навчання в Острозькiй школi вiн Влшолдо запорозского славного рьiцарства, межи которьiм, през час не малий жиючи й рьiцерских должностей там доказуючи, гетьманом потом себе Войско его обралоВ». Вiдтодi почалася веВнликотрудна дiяльнiсть Сагайдачного на полiтичному поприщi.

Першою i основною своiю справою молодий та енергiйний гетьман вважав органiзацiю походiв проти султанськоi Туреччини. Незважаючи на застережнi заходи туркiв, запорожцi 1600 р. вирвалися за Перекоп, 1609 р. спалили РЖзмаiл, Килiю, Бiлгород. Справдi трiумфальним став похiд козакiв на Синоп 1614 р. Майже повнiстю було знищено мiсцевий гарнiзон, захоплено запаси зброi та кораблi, визволено невiльникiв. Перемогою увiнчався й похiд 80 козацьких чайок на Константинополь. 1615 р. вони досягли околиць столицi, спалили двi пристанi й перелякали самого султана, який розважався на полюваннi. У битвi з ворожою ескадрою хоробВнрi козаки здобули кiлька галер i навiть захопили в полон турецького воiначальника. Наступного року запорожцi, очоленi П. СагайдачВнним, здiйснили успiшний напад на один iз найбiльших невiльницьВнких ринкiв Чорноморського узбережжя - Кафу, а згодом - на Трапезунд. Розлючений султан наказав покарати великого вiзира (його задушили) та iнших вищих урядовцiв.

Тут дуже чiтко простежуiться одна з найважливiших сторiн дiяльностi Сагайдачного - його участь у боротьбi украiнського народу проти турецько-татарських поневолювачiв. Своiми блискуВнчими походами на Чорне море гетьман здобув славу удачливого козацького ватажка.

Щодо вiдносин Сагайдачного з польським урядом, то вони були далеко не простими. Гетьман як справжнiй полiтик у вирiшенВннi гострих питань виявляв велику гнучкiсть, мав схильнiсть до компромiсiв i не раз iшов на переговори з Варшавою. Водночас, спираючись на козацтво (як реiстрове, так i запорозьке), вiн мiг дозволити собi ведення цiлком самостiйноi лiнii. Всупереч катеВнгоричним заборонам урядових кiл гетьман часто органiзовував походи проти Кримського ханства й Оттоманськоi Порти, пiдВнтримував вигiднi для нього вимоги козацтва i т. п. Не слiд запеВнречувати i того факту, що протягом 1615 - 1616 рр. П. Сагайдачний, незважаючи на грiзнi сеймовi постанови, сам очолював виступи рiзних прошаркiв населення в Украiнi. Хiба не симптоматичним i тверВндження польського сейму (вересень 1616 р.), що козаки Влсамi встановлюють собi право, самi обирають урядовцiв та ватажкiв i нiбито створюють у Великiй Речi Посполитiй другу республiкуВ». Про наростання хвилi народного руху свiдчать i iншi факти. Як зазначаiться у численних актових книгах, козацькими загонами 1618 р. були ВлсплюндрованiВ» величезнi обшири Украiни, Полiсся й Литви. МаВнбуть, немаi необхiдностi пов'язувати подальше поглиблення соцiальноi та нацiонально-релiгiйноi конфронтацii у суспiльствi виключно з осоВнбою П. Сагайдачного (це було б i хибно, i неiсторично). Проте iгноВнрувати наявнiсть такого зв'язку ми також не вправi. Наприклад, добре вiдомо, що гетьман одразу ж пiсля укладення принизливоi для козакiв Роставицькоi угоди (1619 р.) почав пiдготовку до ii денонсацii, що викликало нове пiднесення патрiотичних почуттiв серед народу.

При характеристицi полiтичного кредо Петра Сагайдачного iсторики, як правило, наголошують на фактi походу украiнських козакiв на чолi з гетьманом у складi загонiв польського королевича Владислава на Москву (1618). Дослiдникам ще належить вивчити i дати глибоку й об'iктивну оцiнку цiй подii. Ми ж тiльки вiдзначимо, що, розглядаючи даний аспект вiтчизняноi iсторii, вченi (особливо радянськi) переважно абстрагувалися вiд загальноiсторичного контексту другого десятилiття XVII ст. Зокрема, слiд враховувати, що гетьман буз пiдданим польськоi корони, а це висувало перед ним ряд зобов'язань полiтичного хаВнрактеру. Не виключено, що походом на Москву Сагайдачний i частина його оточення оплачували вiдому сеймову конституцiю ВлПро релiгiю грецькуВ», яка передбачала узаконення свободи православного вiросповiдання у Речi Посполитiй. Ще одну з причин здiйсненоi козаками 1618 р. акцii вiдомий украiнський iсторик К. Г. Гуслистий вбачав у ворожому ставленнi Влчастини украiнського козацтва до уряду Михайла Федоровича, дипломати якого в цей час пiдтримували вiдносини з Туреччиною i Кримом, спонукаючи iхнi орди нападати на Рiч Посполиту, що загрожувало украiнським землямВ». Очевидно, iснували й iншi причини цього походу П. Сагайдачного.

Не менш важливим i iнше питання - яке мiсце посiдав епiзод 1618 р. у полiтичнiй кар'iрi Петра Сагайдачного i яким було його ставлення до украiнсько-росiйських вiдносин? Попередня i, гоВнловним чином, подальша дiяльнiсть гетьмана даi можливiсть вiдповiсти на нього цiлком конкретно й однозначно - вiн не був принциповим противником зближення Украiни з Росiiю. Уже в сiчнi 1620 р. посли Сагайдачного, очоленi отаманом Петром Одинцем, через Путивль вирушили до Москви. 26 лютого вони удостоiлись офiцiйного прийому думними дяками РЖваном Граматиним i Савою Романчуковим. Пiд час церемонii посли вiд iменi всього Вiйська Запорозького оголосили, що Влони все хотят ему, великому государю, служить головами своими по-прежнему, как оне служили прежним великим российским государем й в их госу-дарских повелениях бьiли, й на недругов их ходили, й крьiмские улусьi громили..В». Органiзацiя посольства у Москву була продуВнманою i виваженою полiтичною акцiiю П. Сагайдачного. Напрям i змiст переговорiв, що мали мiсце у Посольськiй палатi Кремля, також не викликають жодного сумнiву - йшлося про пропозицiю козакiв нести службу на користь росiйського царя. Щоправда, дипломатична мiсiя запорожцiв не увiнчалася успiхом. Посламвидали Вллегке царське жалування - 300 карбованцiв грошейВ», але угоду не було укладено.

Важливою подiiю для украiнських земель стало вiдновлення православноi iiрархii, яка припинила своi iснування пiсля БересВнтейськоi церковноi унii 1596 р. В цiй полiтичнiй акцii неабияку роль судилося вiдiграти Петру Сагайдачному. Приязнi стосунки мiж гетьманом i патрiархом Феофаном, який виконав цю важливу мiсiю, навряд чи були випадковими. Не виключено, що ще отаман Петро Одинець у лютому 1620 р. за дорученням Сагайдачного зустрiчався з патрiархом у Москвi, де й виклав позицiю гетьмана з цього питання. У березнi Феофан прибув в Украiну. На кордонi його зустрiчали запорозькi козаки на чолi з Сагайдачним, котрi, за повiдомленням Густинського лiтопису, Влобточиша его стражбою, яки пчельi матицу своюВ», супроводили до Киiва. Тут Феофан спiлкувався з представниками мiсцевого братства, православним духiвництвом, побував у знаменитому козацькому Трахтемирiвському монастирi. 6 жовтня 1621 р. у братськiй Богоявленськiй церквi патрiарх висвятив iгумена Михайлiвського Золотоверхого моВннастиря РЖова Борецького у сан киiвського митрополита, межигiрсько-го iгумена РЖсайю Копинського - на перемишльського iпископа, а Мелетiя Смотрицького - на полоцького архiiпископа. Очевидно, немаi необхiдностi доводити, що ця подiя, значення якоi вийшло далеко за рамки церковного життя, стала можливою лише завдяки могутнiй пiдтримцi Вiйська Запорозького й особисто Петра СагайВндачного (на той час уже полковника). Дii представникiв вищого православного духiвництва об'iктивно сприяли посиленню визвольного руху в Украiнi.

Пiд безпосереднiм впливом цих подiй помiтно активiзувалася iдеологiчна боротьба на украiнських землях, яка тепер уже зачiВнпала не лише релiгiйнi, а й ширшi питання. З-пiд пера РЖова БорецьВнкого виходить трактат ВлПротестацiя i благочестива юстифiкацiяВ», з'являiться полемiчний твiр ВлПалiнодiяВ» Захарii Копистенського, ВлКнига про вiруВ» та iншi. Автори цих праць, що мали значний суспiльний резонанс, прагнули вiдтворити iсторично правдивi картини життя украiнського народу в широкому загальнослов'янВнському контекстi. Вiддаючи належне козацтву, письменники-полемiсти називали iх Влспадкоiмцями староi РусiВ», наголошуючи, що вони Влтвердiстю своiю перевершують римських Сцiпiонiв i карВнфагенських ГанiбалiвВ».

Значення козацтва особливо зросло пiсля нищiвноi поразки полякiв вiд туркiв на Цецорських полях у Молдавii (1620), коли Рiч Посполита опинилася перед загрозою втрати своii державноi незалежностi. Коронне вiйсько зазнало розгрому, багато знатноi шляхти, в тому числi гетьмана С. Жолкевського, було вбито, чимало потрапило в полон. За умов, що склалися, польський уряд ухвалив рiшення про органiзацiю нового вiйська. Шляхом певних поступок сейм намагався привернути на свiй бiк украiнських козакiв, небезпiдставно вважаючи iх найбоiздатнiшою i най' органiзованiшою вiйськовою силою. Перед загрозою вторгнення в межi Украiни небувале сильноi турецькоi армii козацтво, вiдВнкинувши власнi проблеми (суперечностi мiж новим гетьманом Яцьком Неродичем-Бородавкою i Петром Сагайдачним), вирiшило пiдтримати полякiв у майбутнiй вiйнi з турецькими завойовниками. Загальна рада, скликана у червнi 1621 р. в урочищi Суха Дiброва, прийняла пропозицiю сейму й погодилася на спiльний похiд коВнзацьких i польських вiйськ. Важливо вiдзначити, що хоч СагайВндачний на той час уже позбувся гетьманськоi булави, вiн продовжував вiдiгравати визначну роль серед козацтва. Це, зокВнрема, засвiдчуi той факт, що саме вiн очолив посольство, направВнлене радою у Варшаву. Там пiд час аудiiнцii у Сигiзмунда III Сагайдачний вимагав окремих релiгiйних посiупок з боку королiвського уряду - зокрема узаконення православноi iiрархii. Не можна скаВнзати, що козацькi вимоги були радикальними. Проте, враховуючи той суспiльний розголос, який мали подii 1621 р., вони звучали акВнтуально й, очевидно, вiдображали думки та настроi широких верств козацтва, що зiбралося на раду в Сухiй Дiбровi.

Петра Сагайдачного не можна звинуватити в малодушностi або небажаннi брати участь у воiнних дiях козакiв проти турецькоi армii. Прямо з Варшави, пiсля прощальноi зустрiчi з польським коВнролем, вiн вирушив у розташування своiх вiйськ поблизу Хотина. А становище тут склалося дуже напружене - адже об'iднаним силам польських i козацьких вiйськ (близько 80 тис. чол.) протиВнстояла 162-тисячна турецька армiя (за iншими даними, 250-тиВнсячна).

З самого початку воiнних дiй козаки виявляли чудеса хоробВнростi й героiзму. Не можуть не викликати почуття захоплення дii невеликого козацького загону, оточеного турками, позбавленого провiанту й допомоги ззовнi, який декiлька днiв вiв боротьбу проти озброiного гарматами ворога. ВлОточенi з усiх бокiв козаки усе ж наважилися помiрятись силами з противником (бо ж вiдчай нерiдко спонукаi до благородноi смертi) й встигли пробитися крiзь здивоВнванi та переполоханi турецькi вiйська; але виснаженi голодом i працею, вкритi пороховим пилом, вони склали голови разом iз зброiюВ»,- писав далекий вiд симпатii до козакiв-героiв Якiв Со беський.

У серпнi 1621 р. мало не загинув сам Петро Сагайдачний. Пiсля наради з командуючим польською армiiю К. Ходкевичем вiн вирушив до козацького вiйська, яке тодi повiльно просувалося до Хотина, та по дорозi зiткнувся з великим турецьким загоном. Розпочався бiй, який мiг закiнчитися трагiчно для Сагайдачного. З простреленою рукою, втративши багато кровi, вiн чудом вiдiрвався вiд погонi, сховався у найближчому лiсi i лише вночi пробрався у свiй табiр.

Ми наблизилися до того моменту в життi П. Сагайдачного, який у нього самого викликав докори сумлiння. Наприкiнцi серпня 1621 р., пiсля прибуття авторитетного ватажка в розташування козакiв, у вiйську сталася змiна влади: гетьман Бородавка втратив булаву, був заарештований, а згодом (8 вересня) за наказом СаВнгайдачного страчений. Останнього обрали гетьманом. Факт скинення i страти Бородавки по-рiзному оцiнювався сучасниками. Зокрема, польськi мемуаристи рiзко негативно ставилися до особи Бородавки, який, очевидно, представляв незаможну частину козацВнтва i мав у ii середовищi широку популярнiсть. Не випадково ще С. Жолкевський характеризував його як Влнайменш мiж ними (коВнзаками.- Авт.) доброчесного i найбiльш схильного до бунтiв, котрий обiцяв козакам iти з ними не тiльки на море, але хоч би i в пеклоВ». З усього видно, що й сам Сагайдачний вiдчував провину за смерть людини, яка чимало зробила для успiху визвольних змаВнгань в Украiнi (Бородавка брав безпосередню участь у вiдновленнi православноi iiрархii, очолював повстанський рух тощо). Ось чому, вже будучи на смертному одрi. Сагайдачний дав доручення записати у свiй помтАЩяник Бородавку пiд iменем ВлЯкiв-гетьманВ». Очевидно, так вiн хотiв висловити своi запiзнiле каяття у причетВнностi до смертi цiii людини.

Проте це було згодом. А у вересневi днi 1621 р. гетьмана полонили iншi думки - адже пiд Хотином вирiшувалася доля не тiльки Польщi, а й Украiни. Осман II, розраховуючи на блискавичнi удари свого вiйська, сподiвався швидко розгромити козацькi полки. Самовпевненiсть султана не мала меж. Як писав очевидець тих подiй, вiн Влпоклявся нiчого не iсти, доки не вiдправить у пекло на вечерю всiх полякiв до останнього, i показав приклад, небачений i нечуваний ранiше в iсторii воiнних дiй, а саме: ледве побачивши нашi сили, вiн, не давши вiдпочинку своiм вiйськам, стомленим вiд походу, вiддав наказ атакувати полякiв i в той же час влаштовувати табiрВ». З кожною годиною бiй ставав дедалi жорстокiшим. ГоВнловний удар ворога прийняли на себе козацькi загони, якi то обоВнронялися, то переходили у наступ. Лише увечерi 3 березня взаiмнi атаки припинилися. Результати першого дня Хотинськоi вiйни свiдчили, що перевага, хоч i незначна, була на боцi козацько-польського вiйська. Воно здобуло багатi трофеi (коней, кiнську збрую, коштовний одяг, зброю, боiприпаси).

У наступнi днi (5 i 9 вересня) напруга битви не спадала. РЖ знову козаки, очолюванi П. Сагайдачним, виявляючи чудеса хоробростi й героiзму, вривалися у табiр ворога, знищували живу силу противника, захоплювали зброю, боiприпаси та провiант. Особливо успiшною була вилазка козакiв i польськоi обозноi челядi в нiч на 9 вересня. У розташуваннi турецьких вiйськ розпочалася справжня панiка - втiкали султан i рядовi воiни, мурзи й численна обслуга. Тiльки нерозторопнiсть К. Ходкевича перешкодила остаВнточному розгромовi ворога. Подii тiii ночi деморалiзували туркiв. Я. Собеський писав, що Влпiсля несподiваного вторгнення запорожцiв у табiр Османа турками оволодiла панiка: люди всiх звань i станiв були в великiй тривозi; сам Осман, який нещодавно думав, що немаi нiкого в свiтi могутнiшого за нього, тепер на власнi очi побачив усю хиткiсть свого становища, i колишня пихатiсть змiнилась жiночими скаргами, коли вiн переконався в безпiдставностi своiх сподiваньВ».

Втративши надiю на швидке завершення вiйни, турки почали довготривалу облогу польсько-козацького вiйська. Протягом кiльВнкох тижнiв точилися дрiбнi локальнi боi мiж яничарами й заВнпорозькими загонами. РЖ лише пiсля прибуття в турецький табiр пiдкрiплення Осман II наважився на новий бiй. 28 вересня добiрнi султанськi вiйська розгорнули наступ. Майже цiлий день тривала ця кровопролитна сiча. ВлПонад 60 гармат,- повiдомляi очевиВндець,- гримiло безперервно, небо палало, а повiтря затьмарюваВнлось вiд диму, земля двигтiла, стогнали лiси, скелi розсипалися на грудки. РЖЦо бачило око протягом цiлого дня, того не опишеш на однiй чи двох сторiнках; неможливо виразити точно, з яким завзятВнтям i мужнiстю або, швидше, з вiдчаiм билися обидвi сторониВ». Проте атаки турецьких вiйськ було вiдбито. РЖ знову, вже вкотре, винахiдливiсть Сагайдачного, який ударом з тилу змусив туркiв утiкати, вирiшила долю бою. Внесок украiнських козакiв i iхнього керiвника гетьмана Петра Сагайдачного у розгром турецьких вiйськ у Хотинськiй вiйнi 1621 р. важко переоцiнити. Польща була врятована вiд iноземного поневолення i втрати державноi незалежностi. Разом iз цим, гадаiмо, вартий уваги ще один аспект даноi подii. Зволiкання К. Ходкевича та iнших воiначальникiв, iхнi спроби досягти переВнмоги над ворогом цiною козацькоi кровi не можуть затьмарити iншого, бiльш вагомого й iсторично значущого: вперше пiсля Грюн-вальдськоi битви представники двох великих слов'янських народiв продемонстрували на полi бою здатнiсть до спiльноi боротьби проти iноземних поневолювачiв в iмтАЩя iдеалiв свободи й незалежностi рiдноi землi. Важливий i той факт, що в битвi пiд Хотином брали участь молдавани, мiсцеве украiнське населення, а також загiн донських козакiв.

Значення цих подiй не обмежувалося локальними рамками. З певнiстю можна стверджувати, що перемога у Хотинськiй вiйнi зупинила просування султанськоi Туреччини в iншi iвропейськi краiни i стала провiсником ii занепаду.

Бiй пiд Хотином став останнiм на багатому ратними подвигами життiвому шляху П. Сагайдачного. Поранений в однiй iз вересВнневих сутичок iз ворогом, гетьман довго й тяжко хворiв. У серединi листопада 1621 р. його перевезли до Киiва (К. Сакович пише: Вл..на том же пляцу тог наш гетьман постреленьiй приехал до Киiва, напольi умерльiйВ».) Проте смертельно хворий гетьман не усунувся вiд участi в суспiльно-полiтичному життi. З-помiж iнших невiдкладних завдань вiн вважав необхiдним домогтися визнання королiвським урядом церковноi iiрархii, вiдновленоi iрусалимським патрiархом Феофаном в Украiнi. З цiiю метою на початку 1622 р. до Варшави виiхало особливе козацьке посольство, яке клопотало на засiданнях сейму про знищення унii i ВлзаспоВнкоiння православнихВ». Одночасно гетьман написав два листи польському королю. Лояльнi за формою, вони водночас мiстили тверду вимогу припинити переслiдування й ВлозлобленняВ» козакiв, а також покласти край розповсюдженню унiатства на украiнських землях. Але Сагайдачному вже не судилося пережити гiркоту розВнчарування вiд невдачi козацькоi мiсii. Вiн помер 10 квiтня 1622 р. у Киiвi.

За кiлька днiв до смертi в присутностi киiвського митрополита РЖова Борецького i свого наступника на гетьманськiй посадi Олiфера Голуба Влпри доброй памяти й здоровом умеВ» П. Сагайдачний склав заповiт, за яким передавав пiвтори тисячi золотих на школу ВлбратВнства Львовского, на науку й на цвиченья бакалавров учоньiх.. на вьiхованье ученого майстра, в греческом язьiку беглого..В». Значнусуму вiн переказав Киiвському братству, до якого ще ранiше вписався з усiм Вiйськом Запорозьким, а також заповiв грошi цiлiй низцi церков, монастирiв та шкiл. Поховання Петра Сагайдачного вiдбулося у церквi Киiвського братства. Пiд час похорону двадцять студентiв один за одним декламували вiршi Касiяна Саковича, в яких прославляли i звеличували покiйного гетьмана, оспiвували його заслуги в боротьбi проти султанськоi Туреччини, вiддавали належне турботам про розвиток науки, утвердження козацьких вольностей, а також пiдтримцi православноi церкви.

Оцiнюючи життiвий шлях Сагайдачного, слiд зауважити, що нiхто з його сучасникiв чи iсторикiв нового часу не заперечував полВнководчого хисту цiii людини. Що ж до його полiтичного кредо, то воно викликало (i продовжуi викликати) суперечки та науковi дискусii. Безумовно, гетьман був обережним i прагматичним полiВнтиком. Вiдкрита вiйськова конфронтацiя з польським урядом здавалася йому менш прийнятною, нiж шлях переговорiв i комВнпромiсiв. Вони приносили певнi успiхи, але були також i невдачi. У соцiальних питаннях гетьман завжди наполягав на необхiдностi придушення Влсвавiлля чернiВ».

Разом з тим ми не вправi iгнорувати великого внеску Петра СаВнгайдачного у розвиток визвольного руху в Украiнi. За його безпоВнсередньою участю 1620 р. вiдновила свою дiяльнiсть православна церковна iiрархiя, що являло собою далекоглядну полiтичну акцiю. Не можна недооцiнювати й пiклування гетьмана про розвиток Киiвського i Львiвського братств, його матерiальну пiдтримку шкiл, прагнення дати освiту десяткам молодих людей. Так, переВнплiтаючись, доповнюючи або суперечачи одна однiй, цi риси характеру створювали цiлiсний i самобутнiй образ Петра Конашевича-Сагайдачного - вiдомого полiтичного дiяча першоi полоВнвини XVII ст., козацького ватажка, просто людини.

Вместе с этим смотрят:

"Архитектурная сказка" М. Ф. Казакова

"Великая депрессия" в США

"Византийский стиль" в архитектуре Москвы

"Дворцовые перевороты" и усиление позиций аристократии и гвардии: причины и последствия

"Золотой век" Екатерины II. Россия во II половине XVIII века