Демократiя

1. Розвиток в iсторii людства змiсту демократii.

2. Основнi аспекти аналiзу демократii: демократiя як загальний принцип iиттiдiяльностi суспiльства, демократiя як принцип полiтичного життя, демократiя як принцип культури.

3. Основнi полiтологiчнi концепцii демократii: лiберальна, плюралiстична, елiтарна, критична, марксистська.

4. Полiтичнi принципи демократii.

1. Розвиток в iсторii людства змiсту демократii.

Поняттю ВлдемократiяВ» i ii предметнiй сферi випала щаслива доля: дане поняття сучасноi полiтологii без особливих суперечок зайняло своi мiсце як одне з ключових у полiтичнiй семантицi. Цей термiн широко використовують i застосовують у своiму лексиконi навiть супротивники демократii; iхнi критичнi випади проти демократii висловлюються у форму неприяйняття лише конкретних форм ii реалiзацii.

Дотепер ученi не виробили загальноприйнятних уявлень, на базi яких можна було б сформулювати iдине визначення демократii. Водночас iснуi множина спроб ii дефiнiцiй, що не вiдповiдають тим або iншим вимогам науки, причому рiзнi автори розглядають у якостi визначальних скорiше окремi елементи демократii: рiвнiсть, спiвучасть (партиципацiя), влада бiльшостi, ii обмеження i контроль над нею, толерантнiсть, основнi права громадян, правова i соцiальна державнiсть, подiл влади, загальнi вибори, гласнiсть, конкуренцiя рiзноманiтних думок i позицiй, плюралiзм i т.д.

Для бiльш продуктивного розумiння основних уявлень про демократiю, безсумнiвно, кориснi етимологiчна й iсторична ретроспективи концепту. Самий термiн ВлдемократiяВ» складаiться з двох грецьких слiв: demos - народ i cratia - владарювання, отже, це Влвлада народуВ». Бiльш розгорнуте визначення ВлдемократiiВ» було сформульовано американським президентом А. Лiнкольном. Воно виражаi рiзноманiтнi аспекти й iстотнi ознаки демократii: демократiя виходить з самого народу, вона здiйснюiться народом i в iнтересах народу.

Остання характеристика демократii, як влади Влдля народуВ»-не просто вербальне визначення, оскiльки вказуiться перспектива, у якiй демократiя розумiiться як цiль держави, досяжна за допомогою полiтичного i соцiального прямування. У раннi iсторичнi перiоди (вiд Древньоi Грецii i до Французькоi революцii) ВлдемократiяВ» зводилася до навчання про форми держави. Для Геродота (у нього це поняття зустрiчаiться вперше), так само як i для Платона, Аристотеля, Цицерона, Сенеки й iнших класичних авторiв демократiя означала не якiйсь визначений стан суспiльства, а особливу форму органiзацii державноi влади - нею володiють не одна особа (як при монархii i ii варiацiях, скажiмо, тиранii) або група людей (примiром, при аристократii i ii рiзновидах, начебто олiгархii або плутократii), а всi. Аристотель першим у своiй типологii трьох ВлкращихВ» форм держави (тиранiя, олiгархiя, демократiя або охлократiя), поряд iз кiлькiсним критерiiм розподiлу (Влхто пануi?В»), вказуi також на критерii якiснi (Влякi засоби панування?В»), причому у нього вiдношення до ВлдемократiiВ» скорiше немилостиве, як до однiii з форм виродження державного життя. Пiсля настiльки суворого вердикту Аристотеля, протягом наступних двох тисячорiч, ВлдемократiяВ» виявилася в числi закритих, заборонних понять. Проте, незважаючи на систематичне iгнорування ii як поняття, сама демократiя, вже в якостi соцiальноi реальностi, не вважалася знецiненоi.

Чому демократiя виявилася Влв немилостiВ» у Аристотеля ? Мабуть тому, що вiн не проводив розходження мiж ВлдемократiiюВ» i ВлохлократiiюВ». Аристотель, звичайно, розумiв iстотну рiзницю мiж зазначеними двома формами влади, але усвiдомлював й iнше - що ВлдемосВ» (тобто народ у власному змiстi) правителi можуть за допомогою митецькоi ВлдемагогiiВ» довести до рiвня ВлохлосаВ» - ВлчернiВ», використовувати його у своiх цiлях, називаючи це ВлдемократiiюВ», ВлнародовладдямВ». Дiйсно, було багато випадкiв таких перетворень в iсторii практично всiх народiв, нашоi вiтчизняноi в тому числi. Водночас авторитет Аристотеля й у старожитностi, i в середньовiччi був настiльки великий, що його ВлвердиктВ» дiйсно вiдтiснив на тривалий час, поняття демократii на периферiю соцiального i полiтичного знання.

Дослiдники найчастiше не помiчають тiii важливоi обставини, що визнана i схвалювана Аристотелем ВлполiтiяВ» мiстить цiлий ряд елементiв, що зближаються з бiльш пiзними, позитивними поглядами на демократiю. Полiтiя означала в старогрецькiй полiтичнiй думцi (Платон, Ксенофонт, Аристотель i бiльш пiзнi мислителi) Влдержавне життяВ», Влдержавний устрiйВ», а також навчання про неi, погляд на них. Саме слово походить вiд термiна ВлполiсВ», тобто ВлмiсцеВ», ВлмiстоВ», у якому живе компактне спiвтовариство вiльних людей (грекiв) - у створених ними структурах визначеного соцiального i полiтичного iднання, пiд захистом вироблених для цiii цiлi законiв, релiгiйних i моральних норм.

Переоцiнка концепту демократii, а також вiдзначене вище семантичне його розширення вiдбуваються в перiод Французькоi революцii. Демократiя стаi поняттям, що вiдбиваi, спочатку, визначений напрямок думки, а пiзнiше вже напрямок i змiст визначеного соцiального руху, його полiтичнi i суспiльнi цiлi. З цього часу демократiя означаi вже не тiльки якусь суспiльну структуру, що альтернативно протистоiть монархii й аристократii, але стаi одночасно i фiлолофсько-iсторичним шифром у соцiологii влади, кодом як для цiлого ряду лiберально-буржуазних вимог автономii i спiвучастi в прийняттi рiшень, так i для iдей i упрямувань до соцiальноi рiвностi. Концепцiя демократii перетворюiться в головну рушiйну силу, сутнiсний елемент, iманентний всьому сучасному розвитку соцiальних структур. Пiд демократизацiiю припускаiться процес, що, беручи свiй початок у ранньому конституцiоналiзмi Англii i США, сприяв виникненню теперiшнiх форм демократичного державного устрою, але не завершений i в нашi днi. Сучасна конституцiйна держава не втiлюi в собi якусь ВлзакiнченуВ» структуру, або ВлготовуВ» для застосування концепцiю державного устрою, але i лише результатом багатоступеневого, що продовжуiться, iсторичного процесу.

Сучасна конституцiйна держава почалася з приборкання i роззброювання конфесiйних партiй - учасниць цивiльноi вiйни, iз встановлення суверенноi державностi за допомогою монополiзацii засобiв Влузаконеного фiзичного насильстваВ» (М. Вебер) i зосередження iх у руках держави. На цiй першiй стадii - встановлення внутрiшнього миру i формулювання проблеми суверенiтету - i будуiться держава саме як держава. Це, проте, ще нiчого не говорить про якiсть самоi органiзацii влади. Держава стаi конституцiйним лише на другiй стадii, коли цей ВлЛевиафанВ» (Гобс) створюi умови миру i виживання, здiйснюi подiл влади i гарантуi невiдчуджуванiсть основних прав i свобод людини; i тiльки на третiй стадii розвитку, з проведенням у життя принципу суверенiтету народу i з завоюванням загального виборчого права вона стаi демократичною конституцiйною державою, що згодом (четверта стадiя) доповнюiться деякими компонентами держави соцiальноi, держави загального благоденства. Весь наведений ланцюг складаiться, таким чином, iз гарантii загального права на виживання (забезпечення умов життя) i соцiальноi безпеки (мир) - через визнання прав на особисту свободу (свобода), через невiдчужуванi основнi права i свободи людини, через гарантiю прав на полiтичну спiвучасть i спiвробiтництво (рiвнiсть), аж до утвердження цивiльних прав, наданих державою загального благоденства. Цим, проте, не вичерпуiться динамiка розвитку демократичноi конституцiйноi держави, ii полiтичноi структури.

2. Основнi аспекти аналiзу демократii.

Поняття демократii як народовладдя (i iншi похiднi вiд цього визначення демократii) i нормативними, поскiльки базуються на нормативному пiдходi до цього феномену. Демократiя характеризуiться в цьому випадку як iдеал, заснований на таких цiнностях, як свобода, рiвнiсть, повага людськоi гiдностi, солiдарнiсть. В першу чергу тiльки своiму цiннiсному змiсту демократiя зобов’язана такою популярнiстю в сучасному свiтi.

Виявлення елементу утопiзму, невiдповiдностi мiж нормативним поняттям демократii i реальнiстю, мiж iдеалом i життям, являiться наслiдком емпiричного пiдходу до аналiзу демократii. Такий пiдхiд абстрагуiться вiд iдеалiв i апрiорних оцiнюючих мiркувань i потребуi дослiдження демократii, такою яка вона i насправдi. У вiдповiдностi з виявленними у емпiричних дослiдженнях властивостями, уточнюiться i переглядаiться поняття демократii i ii теорiя.

Враховуючи взаiмозв’язок нормативних i емпiричних означень демократii як форми державного правлiння, можна видiлити ii слiдуючi характернi риси:

1. Юридичне визначення i iнституацiйне вираження суверiнiтету, верховноi влади народу. Тiльки народ, а не монарх, аристократiя, бюрократiя чи духовенство виступають офiцiйним джерелом влади. Суверiнiтет народу виражаiться в тому, що тiльки йому належить засновницька , конституцiйна влада в державi, що тiльки вiн вибираi своiх представникiв i може перiодично приймати участь в розробцi i прийняттi законiв за допомогою народних iнiцiатив i референдумiв.

2. Перiодична виборнiсть основних органiв держави. Демократичною може вважатись лише та держава, громадяни якоi здiйснюють верховну владу, вибираються, причому вибираються на обмеженний срок.

3. Рiвнiсть прав громадян на участь в управлiннi державою. Цей принцип потребуi як мiнiмум рiвностi виборчих прав.

4. Прийняття рiшень за бiльшiстю i пiдкорення меньшостi бiльшостi при iх здiйсненнi.

Цi вимоги i мiнiмальними умовами, якi дозволяють говорити про наявнiсть демократii в тiй чи iншiй краiнi.

Однак реальнi полiтичнi системи, заснованi на загальних принципах демократii, вельми значно вiдрiзняються одна вiд одноi, наприклад‚ антична i сучасна демократiя, американська i щвейцарська полiтичнi системи i т.д. Названi загальнi принципи демократii дають можливiсть видiлити основнi критерii, якi дозволяють розрiзняти i класифiкувати багаточисленнi теорii i практичнi демократичнi моделi i, якби вимiрювати iх.

При оцiнцi у вiдповiдностi з iх першим, найважливiшим прин-ципом - суверiнiтетом народу, - демократiя класифiкуiться в залеж-ностi вiд того, як розумiiться народ, i як здiйснюiться суверiнiтет.

Обмеження народу деякими класовими або демографiчними рамками даi пiдставу харектеризувати держави, якi пiддають полiтичнiй дискримiнiзацii деякi групи населення i зокрема, не надаваючи iм виборчих прав, як соцiально обмеженнi демократii i вiдрiзняти iх вiд всезагальних демократiй - держав з рiвними полiтичними правами для всього дорослого населення.

Народ, являючись складною спiльнiстю людей, маi певну структуру, складаiться iз конкретних особ. В залежностi вiд того, розглядаiться вiн як сукупнiсть самостiйних, вiльних iндивiдiв, чи як взаiмодiя рiзноманiтних груп, котрi переслiдують в полiтицi своi особовi, специфiчнi iнтереси, або як iдине, гомогенне цiле, суб’iкт, в якому домiнують загальнi iнтереси i воля, концепцii i реальнi моделi демократii дiляться вiдповiдно на iндивiдуалiстичнi, плюралiстичнi (груповi) i колективiстськi.

В першому вападку безпосереднiм джерелом влади вважаiться особа, в другому - група, в третьому тАУ весь народ (нацiя, клас).

Суверiнiтет народу - найвжливiша конституцiйована ознака демократii, яка служить пiдставою ii оцiнки не тiльки з точки зору розумiння самого цього суб’iкту, але також за формою здiйснення ним влади.

В залежностi вiд того, як народ приймаi участь в управлiннi, хто i як безпосередньо виконуi владнi функцii, демократiя дiлиться на пряму, плебiсцитну i представницьку (колективну).

В прямих формах народовладдя громадяни самi безпосередньо приймають участь в пiдготовцi, обговореннi i прийнятi рiшень.

Важливим (другим ) каналом участi громадян у здiйсненнi влади i плебiсцитна демократiя. Вiдмiнностi мiж нею i прямою демократiiю проводиться не завжди, оскiльки цi двi форми участi включають безпосереднi волевиявлення народу, однак вона iснуi. При плебiсцитнiй демократii можливостi полiтичного впливу громадян порiвняно обмеженi. РЗм надаiться право за допомогою голосування ухвалити той чи iнший проект закону чи iншого рiшення, яке звичайно готуiться президентом, урядом, партiiю або iнцiативною групою. Можливостi впливу основноi маси населення у пiдготовцi таких проектiв дуже невеликi.

Третя, ведуча у сучасних державних формах полiтичного устрою i представницька демократiя. РЗi суть - у виборi громадянами в органи влади своiх представникiв, якi будуть виражати iх iнтереси, приймати закони i вiддавати розпорядження.

В залежностi вiд характеру рiвностi, яку забезпечуi держава, демократiя дiлиться на полiтичну, яка передбачаi лише формальну рiвнiсть, рiвнiсть прав, i соцiальну, яка заснована на рiвностi фактичних можливостей участi громадян в управлiннi державою.

Важливi вiдмiннi якостi рiзноманiтних демократiй дозволяють виявити аналiз четвертоi загальноi ознаки демократii - пiдкорення меньшостi бiльшостi при прийнятi i здiйсненi рiшень. Таке пiдкорення може немати меж i розповсюджуватись на будь-якi сторони дiяльностi людини. В цьому випадку маi мiсце деспотична демократiя. Вона представляi собою абсолютну, нiчим i нiким не обмежену владу бiльшостi, пов’язану з настроiм мас i свавiллям. Якщо ж влада бiльшостi потребуi повного пiдкорення особистостi i прямуi до встановлення над нею постiйного загального контролю, то демократiя стаi тоталiтарною.

Антиподом таких форм управлiння i конституцiйна демократiя. Вона ставить владу бiльшостi у визначенi границi, обмежуi ii повноваження i функцii за допомогою конституцii i розподiлу влади i забезпечуi тим самим автономiю i свободу меньшостi, в тому числi i окремй особi.

3. Основнi полiтологiчнi концепцii демократii.

Якщо теорiя демократii, як видно з викладеного, все бiльше направляiться в течiю демократично-полiтичноi практики, то iсторiю демократii усе ж не варто ототожнювати з iсторiiю конституцiй i державних устроiв. Ретроспектива тут слугуi лише проясненню теорii демократii в ii iсторичному аспектi, головним чином шляхом систематизацii проблем - вiд бiльш загальних до приватних.

Споконвiчно в теорii демократii i два основних типи концептуальних пiдходiв:

• нормативний

• эмпiрично-описувальний

РЖ якщо в рамках першого аналiзуiться й обгрунтовуiться питання про те, що таке демократiя в iдеальному видi й у чому вона перевершуi iншi форми управлiння суспiльством, то другий охоплюi питання про те, що таке демократiя i як вона функцiонуi на практицi. Така диференцiацiя, проте, дозволяi дати лише дуже приблизну орiiнтацiю. РЖ дiйсно, нормативнi принципи i iхнi обгрунтування апелюють до досвiду, до полiтичноi практики; i навпаки, емпiричнi принципи i теоретичнi побудови нiколи не обмежуються тiльки полiтичними реалiями, а також iнтепретують iх i якось класифiкують у визначеному аспектi. У межах цих двох моделей виникають рiзнi напрямки дослiджень, сфокусованi на задачах, що формулюються ними ж самими, що акцентують тi або iншi елементи проблеми.

1) Традицiйно-лiберальна теорiя демократii при описi представницькоi демократii виходить iз центральноi тези, пов'язаноi з англосаксонскою iсторiiю: демократiя позначаiться як вiдповiдальне правлiння, уряд, спроможнiй приймати рiшення i несе за них вiдповiдальнiсть. Головне тут не стирання розходжень мiж володарями i пiдвладними, що складав ядро зрiвняльних русистських уявлень про демократiю, а утворення реальноi основи для прийняття вiдповiдальних рiшень. Представницька демократiя ставить перед собою насамперед цiль створити умови i можливостi для чiткого проведення принципу вiдповiдальностi при меншiй увазi до принципу спiвучастi, хоча при виконаннi владою своiх зобов'язань (пов'язаних iз принципом вiдповiдальностi) звичайно використовуються саме процедури спiвучастi. У цiй перспективi демократизацiя означаi не тiльки Влмаксимiзацiю шансiв спiвучастiВ», але, одночасно, i Влмаксимiзацiю полiтичноi вiдповiдальностiВ». Конституцiйнiсть i обмеження полiтичного панування - основнi елементи розумiння представницькоi демократii. Воля народу виражаiться не повною мiрою прямо, а через iнститут посередникiв - вона делегуiться представникам, що самi i починають формувати волевиявлення народу, а при прийняттi полiтичних рiшень виражають i передбачають цю волю самостiйно i пiд власну вiдповiдальнiсть. Мiж народними представниками i тими, кого вони представляють, встановлюються визначенi вiдношення, заснованi на повноваженнях i на довiрi. У подiбному випадку обидвi сторони однаково конститутивнi. Таким чином, iснують, з одного боку, що не виходять за рамки меж, установлених конституцiiю, незалежнiсть, а також полiтична i правова компетентнiсть депутата, з iншого ж - повноваження, тiльки переданi йому виборцями, народом. Прихильники iдентитарноi демократii вiдхиляють саме цей принцип: на iхню думку, представництво, повноваження, утворення промiжних владних структур елементи, далекi вiд справжньоi демократii.

Саме тому Руссо пiдтверджував, що Вланглiйський народ був вiльний тiльки протягом одного дня, того дня, коли вiн обирав свiй парламент. Пiсля цього народ знову живе в рабствi, вiн - нiщоВ». Отже, народ, якщо вiн бажаi бути вiльним, не повинний добровiльно пiдпадати пiд ярмо процедур прийняття рiшень, заснованих на подiлi влади. ВлБудь-який закон, котрий народ самий ВлособистоВ» не пiдтверджував, нiщо, порожнi мiсце, вiн - не законВ»,- говорив Руссо. Така жорсткiсть судження спочиваi, власне, на эмпiрично не обгрунтованiй фiкцii про iснування якоiсь гомогенноi волi народу. Тiльки в тому випадку, коли всi ми вiримо в iснування, що припускаiться, але нiчим не доказане i не iснуюче загальне благо, можливе й ототожнення керуючих i керованих, i iгнорування розходжень мiж владою i народом, як того потребують Руссо i його послiдовники. Тут чiтко вирисовуiться протилежнiсть концепцiй Руссо i плюралiстичноi представницькоi концепцii демократii.

Прихильники плюралiстичноiконцепцii виходять з того, що сприйняття, в першу чергу, власноi користi або вигоди вiдноситься до грiхiв людськоi природи. З цiii причини гомогеннiсть мислення i волевиявлення не може стати вихiдним пунктом любоi полiтики. Таким початком i лише урахування i, можливо, бiльш повна ВлрепрезентацiяВ» рiзноманiтних, по своiй внутрiшнiй спрямованостi, iнтересiв i думок. Тiльки при арбiтражi наявних протирiч, у процесi, з одного боку, спiльних, а з iншого боку - конфлiктних дiй виникаi свого роду Влзагальне благоВ» (Фрэнкель). У даному планi в наявностi структурна згода мiж адептами релятивiстськоi i скептицистськоi концепцiй демократii (Радбрух, Кельзен), що виводять демократiю i правило бiльшостi з розрiзненням iстинностi i принциповоi цiнностi всiх думок i iнтересiв.

Теоретики плюралiстичноi демократii iз середовища послiдовникiв британських полiтологiв i соцiалiстiв (Ласки) вважають монополiзацiю полiтичних рiшень з боку окремих суспiльних груп взагалi неможливоi, тому що, вiдповiдно до iхньоi концепцii, процес прийняття рiшень i формування волi здiйснюiться через систему протиборчих сил, на деякому Влсередньому шляхуВ», однаково вiддаленому вiд наявних у кожному випадку приватних iнтересiв i позицiй. Полiтика, якби слухаi i враховуi всi сторони, i в той же час не схиляiться до думки однiii з них, обмежуючи тим самим всi ВлголосиВ». Виходить, плюралiстична концепцiя розумii вiдому рiвновагу сил, що виключаi полiтичну дiю в особливих iнтересах лише однiii групи пануючих.

Прихильники iдеi репрезентацii схильнi вирiшувати питання про бажанiсть або небажанiсть полiтичноi спiвучастi (партиципацii) скорiше вiдповiдно до функцiональних вимог системи. На противагу iм критики представницькоi системи (Влсистеми репрезентацiiВ»), будучи прихильниками прямого формування волi народу, схильнi розглядати полiтичну участь як ВлсамоцiннiстьВ». Вiдповiдно Лейбхольцу, що намагався скомбiнувати обидвi концепцii, сучасна демократiя зробила структурний поворот в бiк Влдержави партiйВ». Партii, на його думку, стали рупорами, здобувшого голос народу. Такий розвиток полiтичноi ситуацii дозволяi ототожнювати волю партiй i волю народу, розглядати плебiсцитарну державу партiй як сурогат прямоi демократii, у сучаснiй державi рiвних можливостей.

Творцi элитарной теорii демократii виступають проти перебiльшень, що лежать, на iхню думку, в основi старих лiберальних iдеалiв демократii. Водночас з розiрванням мiж iдеальними уявленнями про демократiю XIX в. i дiйснiстю вони не роблять висновка про ВлхибностiВ» самоi дiйсностi. Засiб iхнього доказу саме протинаправлений - не дiйснiсть повинна коректуватися вiдповiдно до iдеалу, а навпаки, самий iдеал повинний бути прагматично перевiрений нею. Якщо слiдувати цьому, то неважко прийти до висновка про необхiднiсть вiдмовитися вiд визнання самостiйноi ролi нормативних переконань про обов’язковiсть. У цьому випадку нормативною силою володii лише фактичне. Те, що демократiя може i повинна робити, визначаiться тим, що вона робить практично, i що можна фiксувати об'iктивно. На мiсцi iдеалу, що розчарував, виростаi чеснота позбавленого всяких iлюзiй реалiзму. При подiбнiй орiiнтацii iгноруiться те, що поряд iз нормативною силою фактичного iснуi регулююча фактична сила нормативного.

Прихильники элитарной теорii демократii виходять iз виведеного з полiтичноi емпiрики положення, вiдповiдно до якого, навiть в умовах панування демократичноi бiльшостi полiтичних рiшень усе рiвно приймаються переважно меншiстю. На вiдмiну вiд представникiв критичноi теорii демократii, що твердо притримуються постулатiв суверенiтету народу, рiвностi i полiтичне самовизначення за допомогою спiвучастi в прийняттi рiшень, прихильники элитарной теорii не вважають хибою панування i владу демократичноi елiти; при цьому вони розглядають свою точку зору лише як послiдовний висновок з того, що не iснуi нi добре розробленоi i повноцiнноi науковоi, що полiтично зобов'язуi концепцii загального блага, нi якогось рацiонального поводження громадян при голосуваннi на виборах або при тих або iнших конкретниi проблемах. У розробленоi Шумпетером моделi елiти вимоги демократii зводяться до методу утворення влади: ВлДемократичний метод - це той порядок створення iнституту для досягнення полiтичних рiшень, при якому окремi (соцiальнi сили) одержують право на прийняття рiшень за допомогою конкурентноi боротьби за голоси народуВ». Вiдповiдно до цiii моделi, соцiально диференцiйованi спiвтовариства як суб'iкти володiють постiйним правом вирiшального голоси у всiх питаннях, а здiйснюють це право за допомогою свого роду Влполiтичного подiлу працiВ». При такому положеннi пануюча елiта, обрана на певний строк, приймаi функцii полiтичного представництва бiльшостi населення, позбавленого на цей же термiн можливостi дiяти i словом, i вчинками. Таким чином, перевага демократii в порiвняннi з формами панування меншостi майже цiлком складаiться в засобах утворення влади бiльшостi. Ця влада, в силу своii природи, повинна щонайменше створити умови для гласностi, полiтичного чергування i хоча б обмеженого контролю. На основi нормативних принципiв оцiнки викладена концепцiя не знаходить у реальному життi всебiчного пiдтвердження.

Надзвичайно впливова i поширена Влекономiчна теорiяВ» демократii, створена Даунсом по традицiйнiй моделi полiтекономiчних концепцiй, будуiться на основi сформульованого iм положення про те, що кожна людина за допомогою рацiональноi дiяльностi в станi домогтися максимальноi для себе (особистоi) користi. Це уявлення лежить в основi уяви про неолюдину - людину економiчно, всестороннi поiнформовану, спроможню приймати рiшення на рацiональних засадах. Проте сумнiвно, що рiшення, що стосуються полiтичного вибору, можна зiставляти з рiшеннями, що людина приймаi в сферi ринкових вiдносин. При такому порiвняннi поза полем зору залишаiться те, що вiдрiзняi полiтичнi рiшення вiд всiх iнших типiв рiшень, зокрема: в полiтикцi прослiджуiться рацiональнiсть колективних дiй, тому що вибiр тут i результатом опрацювання iнформацii. А це маi мiсце тiльки в суспiльних, iнтеракцiйних процесах, при спiльнiй дii.

Зайва iндивiдуалiзацiя рацiональностi поводження дала можливiсть Баченену i Тэллоку, що розвивали згаданий принцип Даунса, обгрунтувати демократiю на базi старих концепцiй суспiльного договору. Для цих дослiдникiв демократiя i вирiшальний голос бiльшостi i тими правилами прийняття рiшень, що змушують рацiонально мислячих iндивiдiв так чи iнакше прийти до порозумiння.

Опоненти критичноi теорii демократii виступають проти фатальних висновкiв, що можна зробити з аналiзу эмпiрично-дескриптивних принципiв цiii теорii, проти Влтеорii панування демократичноi елiтиВ» i проти теорii плюралiзму. З погляду таких авторiв, у згаданих теорiях втрачаються критична дистанцiя, критичний пiдхiд до полiтичноi i соцiальноi реальностi кожного тимчасового перiоду. Критична теорiя демократii аналiзуi дiйснiсть, озброiвшись тiльки нормативними постулатами, у центрi яких - iдеал iндивiдуального самовизначення. Ця орiiнтацiя на автономiю окремоi особистостi веде до двохм рiзноманiтних i навiть протилежних висновкiв: з одного боку - до вимоги всебiчноi полiтичноi участi i демократизацii в масштабi всього товариства, з iншоi ж сторони - до вимоги вiльних умов iснування для панування, влади. Обидва рiзновиди критичноi теорii демократii, тобто ВлпартиципаторнуВ» (право спiвучастi у всьому) i ВланархiчнуВ», на практику потрiбно строго ВлрозводитиВ», тому що iхнi представники у своiх оцiночних судженнях використовують схожi аргументи. Не говорячи вже про те, що вихiдний пункт у них iдиний - iндивiдуальне самовизначення.

Концепцiя партиципацii (спiвучастi) розглядаi самовизначення особистостi як право участi в прийняттi рiшень через право голосу; у всiх сферах життя потрiбно така спiвучасть. Не iснуi нiяких приватних або суспiльних ВлпросторiвВ», що були б поза полiтикою. Цiллю тут i всебiчна демократизацiя всiх сфер життя (Вильмар). Аналогом подiбноi концепцii демократii i експансiонiстське, тобто розширювальне розумiння полiтики, що охоплюi i приватнi, i суспiльнi сфери життя.

Якщо партиципаторна iнтепретацiя демократii маi в собi тенденцiю до Влтотальноi полiтизацiiВ», тодi як анархiстський варiант, навпаки, рушить до Влтотальноi приватизацiiВ». Цiллю i функцiiю демократii, iз цiii другоi точки зору, i скасування будь-якоi форми панування.

Прихильники iдеалу вiдсутностi всякого панування роблять ставку на вiльний вiд гегемонii i вiд усякого примуса дискурс, при якому, спираючись на загальнi зусилля, формуiться мiнiмум проблем i рiшень; i при цьому - без всякого утаювання, обману - вiдкрито демонструються iнтереси всiх що беруть участь сторiн. Ця модель дискурса, сформульована Хабермасом, виходить з положення, вiдповiдно до якого Влпрактичнi питання мiстять iстинуВ», i приходить до вимоги консенсуальних, тобто погоджувальних методiв iднання. Там, де в результатi голосування нiхто не залишаiться в меншостi, нiхто i не може почувати себе пiдлеглим або думати, що його долю визначають iншi.

На такому утопiчному пунктi i сходяться партиципаторний i анархiстський варiанти критичноi теорii демократii. При вимозi спiвучастi суверенiтет народу розглядаiться як якийсь абсолют; рахуiться, як i в концепцii Руссо, що народ i щось iдине, суб'iкт, обдарований iдиною волею. Вимога вiдсутностi всякоi влади (власне, безвладдя) робить автономiю iндивiда i його саморозкриття абсолютними, а будь-якi колективнi дii надаються можливими тiльки в тих випадках, коли всiх об'iднуi одна iдина воля.

Аналогiчнi справи i з соцiалiстичною теорiiю демократii - при двоякому ii вiдношеннi до самоi iдеi демократii. З одного боку, в умовах гаданого безкласового комунiзму як би природно припускаiться, що не буде нiяких форм панування. З iншого боку - висловлюiться побоювання, що можна прикрашати Влкласови змiст буржуазноi демократiiВ» (Ленiн) i тим самим послабити готовнiсть (робiтничого класу) до революцii. Вiдповiдно до марксистськоi доктрини, iснуют тiльки класовi демократii. РЖ коли ВлревiзiонiстВ» Бернштейн назвав демократiю Влвищою школою компромiсiвВ», то вплив саме цього, що гасить протистояння, висловлення й iгнорування класовоi протилежностi, що випливаi звiдси, стали бiльмом в оцi для всiх ортодоксiв. Вiдповiдно до думки останнiх, за фасадом принципу бiльшостi i формальних рiвностей Влбуржуазна демократiяВ» приховуi свiй репресивний, класовий характер. Тiльки ВлпролетарськаВ» (або ВлсоцiалiстичнаВ») демократiя рiшуче переборюi рамки псевдодемократиноi буржуазноi держави. Тiльки соцiалiстична революцiя створюi умови для формування Влсоцiально iдиного народуВ» як базису дiйсноi влади народу. Звичайно, при соцiалiзмi все ще iснують рiзноманiтнi класи, проте, вiдповiдно до сталiнськоi доктрини, породжуванi ними протилежнiсть iнтересiв i протирiччя не i бiльш антагонiстичними, так що i сама (соцiалiстична) держава не може бiльш функцiонувати як знаряддя панування i гноблення в руках одного класу. Для соцiалiстичноi теорii демократiя i iсторично минущим явищем. Перший перiод розвитку цiлком вичерпуiться завоюванням полiтичноi влади i стратегiiю закрiплення диктатури пролетарiату. Лукач вжив для цього перiоду парадоксальне по своiй сутi поняття Влдемократична диктатураВ». Тiльки на другiй фазi розвитки демократiя поширюi свою дiю на весь народ. РЖ, нарештi, Влу комунiстичному товариствi демократiя, ставши просто навичкою, вiдмираiВ» (Ленiн).

Демократiя, у контекстi марксистського навчання про державу, i складовою частиною унiверсальноi теорii розвитку товариства в ii фiлолофсько-iсторичнiй перспективi i з визначеною перiодизацiiю. У рамках цiй теорii даiться точний опис цiлей i функцiй демократii. Цiлком по-iншому виглядаi це вiдношення (мiж цiллю i функцiями) у захiднiй теорii демократii. Демократiя тут зовсiм не i угодою на основi поступово встановлюючоiся свiтоглядноi i соцiальноi гомогенности; вона виникаi скорiше на базi нужденноi в постiйному вiдновленнi полiтичноi угоди саме в силу всевозрастаючих свiтоглядних i соцiальних розходжень (у сучасному суспiльствi). Захiдна демократiя не визнаi обов'язковоi схильностi до якоiсь, раз i назавжди, заданоi державноi цiлi, але рушить до демократичного iднання волi, при якому цiлi товариства в умовах, що змiнюються, постiйно як би перевизначаються. Зобов'язання притримуватися iдеологiчно фiксованоi цiлi iсторii i товариства тут замiняi обов'язок притримуватися методу плюралiзму, змагання рiзноманiтних цiнностей, а також толератностi.

Специфiчною рисою соцiалiстичноi теорii демократii i те, що, незважаючи на розходження в точках зору i пiдходах окремих теоретикiв, всi вони пiдкреслюють наявнiсть Влкласовоi основиВ» як критерiй демократii. З цiii причини для них Влосновнi соцiальнi праваВ» набагато бiльш значнi, чим полiтичнi права свободи i спiвучасть, що переважно i цiнуються в Влбуржуазнiй демократiiВ». Це очевидно в конфронтацii ВлполiтичноiВ» i ВлсоцiальноiВ» демократii в австромарксиста Адлера. Проте марксистське вчення про державу поступово починаi сприймати i такi, що мають лiберально-конституцiйнi коренi, фундаментальнi вимоги, як вiльнi вибори, правова держава, подiл влади, федералiзм. Якщо виходити з самоiнтерпретацii цих рiзноманiтних точок зору, то можна, мабуть, констатувати iхнi зближення. Держава з демократичною структурою вже давно стала на шлях розвитку до держави соцiальноi дii i загального благоденства. ВлБуржуазна демократiяВ» поповнила свою конституцiйно-полiтичну спрямованiсть соцiальними вимiрами. РЖ i ознаки того, що i Влсоцiалiстична демократiяВ» знаходить тенденцiю до доповнення своii традицiйноi орiiнтацii на соцiальну рiвнiсть, добробут i технiко-економiчну ефективнiсть значними елементами полiтично правовоi держави.

У своiй системнiй версii теорii демократii Луманн намагаiться наново визначити нормативнi передумови демократii. При цьому вiн виходить з не наявного в iсторii прецеденту - поняття Влступеня комплексностiВ» полiтично релевантного обрiю дiйсностi; цiлi як iндивiдуального, так i колективноi дii, на його думку, не задаються. Ми знаходимося в нескiнченно вiдкритому, надзвичайно складному й онтично не визначеному свiтi. Полiтика повинна постiйно пiклуватися про вироблення засад i критерiiв оцiнки прийнятих нею рiшень. У цiй ситуацii демократiя i найбiльше прийнятним шляхом i засобом рiшення питань, тому що вона даi в розпорядження товариства дуже нейтральну по утриманню, вiльну вiд Влпопереднiх оцiнених пiдходiвВ» методологiчну основу для вироблення рiшень або, на мовi системотехнiки, Влвиборчих дiй високого рiвняВ». Вiд iнших форм державностi демократiя вiдрiзняiться тим, що вона, Влнезважаючи на повсякденну роботу з вироблення рiшеньВ», зберiгаi Влвсю широту шкали комплексностiВ» (Луманн). РЖ хоча демократiя при кожному прийнятому рiшеннi вiдкидаi множину iнших можливих варiантiв, iншими словами, Влзменшуi i звужуi комплекснiстьВ», вона все ж шукаi i лишаi визначенi можливостi i для сприйняття iншого вибору в майбутньому. Демократiя, таким чином, комбiнуi спроможнiсть вироблення потрiбних рiшень з зберiганням комплексностi, тобто структурноi вiдкритостi для альтернативних дiй.

Спочатку все це здаiться дуже схожим iз загальними основами традицiйноi лiберальноi теорii демократii: свободою, рiзноманiттям, плюралiзмом, вiдкритiстю, спiвучастю, змаганням рiзноманiтних думок. РЖ усе ж у контекстi системно-теоретичного обгрунтування демократii всi цi цiнностi i принципи набувають цiлком iншого змiсту: рiзноманiття не розглядаiться як шанс на психосоциальное збагачення суб'iкта; адаптивнiсть i спроможнiсть змiнюва

Вместе с этим смотрят:

"Держава" Платона

Cовременная концепция евразийства

Presidential еlections in the USA

РЖсторiя i теорiя полiтичних партiй

РЖсторiя свiтовоi полiтичноi думки