Гетьманщина i розвиток украiнознавства

Наступний етап розвитку украiнознавства тАФ це XVтАУXVIII столiття, коли Украiна потрапляi в склад Литовсько-польськоi держави, потiм виборюi державну незалежнiсть, але тратить ii i стаi колонiiю росiйськоi iмперii.

Прикметно, що й на цьому етапi, як i в давньоруський перiод, одним iз складникiв украiнознавства стають працi зарубiжних авторiв: iсторикiв, полiтикiв, воiначальникiв. До того ж тi працi i кiлькiсно, i тАФ головне тАФ якiсно i явищами високого ТСатунку: з одного боку тАФ тому, що висвiтлюють розвиток у повному розумiннi украiнськоi держави ii нацiонально-визвольну боротьбу за незалежнiсть, суверенну внутрiшню i зовнiшню полiтику, культуру, освiту; а з iншого боку тАФ тому, що авторами праць i свiдки чи й учасники подiй, професiонали у сферах мiжнародного життя (маiмо на увазi польських, французьких, нiмецьких, англiйських, шведських, росiйських, турецьких, литовських державцiв, дипломатiв, воiначальникiв, iсторикiв, письменникiв, дiячiв церкви). На жаль, ми не маiмо не те що повноi, а й наближеноi до повноти науковоi бiблiографii, i не лише зарубiжного, а й вiтчизняного украiнознавства, i причини того закорiненi якраз в умовах украiнськоi дiйсностi XIVтАУXVIII столiть.

Маiмо на увазi, що спроби Данила Галицького повернути всi частини Киiвськоi Русi в лоно однiii держави не увiнчалися успiхом. Спочатку пiднесенню могутностi слов'ян противилися монгольськi завойовники, а згодом трагiчну долю украiнцiв окреслювали ближнi сусiди: з середини XIV столiття об'iктом зазiхань польсько-литовських магнатiв стаi Галицьке-Волинське князiвство, а з XV столiття турецькi та росiйськi державцi важать i на всю Украiну. Як наслiдок: до 1370 року майже всiiю Волинню заволодiла Литва, Галичиною тАФ Польща, а пiсля Переяславськоi Ради (1654) над Украiною зависла загроза не тiльки територiальних анексiй, державноi пiдлеглостi Росii, а й соцiальноi, нацiональноi неволi, що мала призвести до релiгiйноi, мовноi, духовноi, культурноi асимiляцii та, як пiдсумок, зникнення Украiни з мiжнародноi арени як нацiонально-державного суверена.

Адекватним долi украiнськоi нацii, держави, культури, релiгii виявляiться й украiнознавство.

Його наймогутнiшим документально-науковим чинником постаi, як i в час Киiвськоi Русi, лiтописна iсторiографiя та iсторiософiя. Лiтописи Густинський, Величка, Самовидця, Грабянки тАФ це, до речi, i красномовне продовження великоi традицii, але найголовнiше, що на новому етапi саме лiтописи стали найбiльш оперативною, активно впливаючою на сучасникiв, аналiтично-синтезуючою риси буття i свiдомостi народу формою. Не випадково, що й лiтературно-наукова ВлРЖсторiя РусiвВ» на початку XIX столiття стала могутнiм генератором украiнськоi нацiональноi самосвiдомостi.

РЖншими важливими факторами розвитку украiнознавства стають спочатку твори релiгiйного, лiтературного та лiтературно-iсторiографiчного змiсту (вiд домiнiканця Яцека Одровонжа та його послiдовникiв у Львовi, Перемишлi, Самборi, Луцьку, Коломиi, Кам'янцi-Подiльському, Киiвi до авторiв ВлДнiпровоi каменiВ» РЖ. Домбровського та ВлРоксоланiiВ» С. Кленовича), а пiзнiше науковi працi педагогiв Киiво-Могилянськоi академii та твори дiячiв церкви й осередкiв народноi освiти, культури: першодрукарiв Фiоля i Федорова, вчених, письменникiв, дiячiв церкви Франциска Скорини, князя Острозького, Феофана Прокоповича, Дмитра Туптала, Лазара Барановича, Мелетiя Смотрицького, РЖнокентiя Гiзеля, Петра Могили. А також визначних письменникiв, фольклористiв i вчених, що жили й працювали не лише у вiтчизняних, а й в зарубiжних освiтньо-наукових центрах: Ю. Дрогобича, П. Русина, Г. Рутенця, С. Роксолана (Орiховського).

Роль дiячiв культури, освiти, мистецтва та словесностi в дослiдженнi народноi фiлософii, родинноi, виробничоi культури, обрядовостi (фольклору, писемноi лiтератури) потребуi особливого наголосу, оскiльки в час, коли офiцiйнi iнституцii держави пiдупадають, а то й знищуються чужинськими урядами, саме мистецтво (i передусiм фольклор, слово i музика кобзарiв та лiрникiв, театральнi дiйства, авторська поезiя) перебираi на себе роль й iсторiографii та iсторiософii, i документальних джерел народноi думи, позицii, вiри, буття народу загалом. Як писав М. Гоголь, украiнська народна пiсня Вл..то народна iсторiя, жива, яскрава, наповнена барвами, iстиною, оголююча все життя народу. РЖсторик не повинен шукати у них зазначення дня i числа битви чи точного пояснення мiсця, достовiрноi реляцii.. Але коли вiн захоче пiзнати справжнi буття, стихii характеру, усi вiдтiнки почуттiв, страждань, урочистостей зображуваного народу, коли захоче випити дух минулого вiку, загальний характер усiii цiлiсностi i кожноi частки ii, тодi вiн дiстане повне задоволення: iсторiя народу розкриiться перед ним в яснiй величiВ».

Прикметний наголос на розумiннi iсторичноi правди як на Правдивостi вираження характеру, духу, долi, буття i свiдомостi украiнського народу. РЖ для Т. Шевченка украiнознавство також постаi як з лiтописiв Киiвськоi Русi та Гетьманщини, зарубiжних документально-iсторичних джерел (зокрема тАФ перiоду Гетьманщини, Козацькоi Запорозькоi республiки), так i зi ВлСлова о полку РЖгоревiмВ» (яке вiн перекладаi з великою одержимiстю), а також як з полемiчноi лiтератури РЖларiона й РЖ. Вишенського, педагогiчних, фiлософських творiв В. Мономаха й Г. Сковороди, iсторiософських праць типу ВлРЖсторii РусiвВ», так i з iсторичних народних пiсень та народних дум.

РЖ такий пiдхiд i традицiйним не лише для державних дiячiв i мислителiв, митцiв (автора ВлСлова о полкуВ») Киiвськоi Русi, а й Гетьманщини та наступних епох. Бо ж саме з метою творення щасливоi будучини зображували величне минуле украiнськоi Праiсторii, багатство й красу природи Украiни, силу духу героiв та хотiли збудити волю, сформувати державницьку психiку П. Сагайдачний i Б. Хмельницький, РЖ. Мазепа i П. Орлик (автори не лише державних актiв, Конституцii Украiни, а й художнiх творiв). Аналогiчну мету ставили й дiячi закладiв освiти, науки, лiтератури, головну спонуку й мету яких добре висловив РЖ. Величковський. ВлЯ бачу, тАФ писав вiн, тАФ що численнi народи, особливо тi, якi достатнi в науках, мають немало чудово й майстерно своiю природною мовою складених ораторських i поетичних творiв. Вони й самi тiшаться ними, й нащадкам гострять розум. Я ж, як справжнiй син Малоросiйськоi вiтчизни нашоi, вболiваючи серцем, що в нашiй Малiй Росii ще нема таких надрукованих праць, намислив з горливостi до моii милоi батькiвщини деякi значнi поетичнi штуки створити руською мовою, не з iншоi на руську перекладаючи, а створюючи iх власною працею., а також знаходячи деякi винятково руськi способи, що iншою мовою аж нiяк не висловишВ».

Промовисте свiдчення! Воно пiдтверджуi як незнищеннiсть патрiотичних основ, нацiональноi самосвiдомостi навiть за умов державноi пiдлеглостi народу, так i величезну роль iнтелiгенцii у свiдомому розвитковi украiнознавства. А також, що в процесi боротьби за виживання й самоутвердження i писанi, й уснi джерела живляться з одного джерела тАФ вiри в рiвнiсть людей та народiв i, в цьому зв'язку, в особливу мiсiю як кожноi нацii, так i кожноi особистостi.

А на цiй iсторiографii та фiлософii розвиваiться як писана, так i усна словеснiсть, виявляють дух, долю, iдеали народу пам'ятки як писемностi, так i архiтектури, музики, театру. Украiнське бароко тАФ це унiверсальна форма самовираження Украiни i як держави, i як нацii та культури.

Переконавшись, що навiть знищення державного суверенiтету не знищуi iсторичних потенцiй та прагнень народу, царська Росiя стаi на шлях денацiоналiзацii Украiни. 1721 року Петро РЖ забороняi використання украiнськоi мови. Згодом нищаться культурно-науковi осередки, система нацiональноi освiти, Запорозька Сiч i навiть Киiво-Могилянська академiя. Люто корчуiться коренева система нацiональноi свiдомостi, i передусiм тАФ iсторичноi пам'ятi. Згiдно з цим нищаться книжки, друкарнi й незрадливi представники народноi iнтелiгенцii. Тих, що не пiддаються, спокушають чинами й маiтностями. Денацiоналiзацiя стаi першопричиною й наслiдком деморалiзацii: частина елiти украiнського суспiльства зрiкаiться i своii нацii, i своii мiсii. Зловiсною примарою нависаi чума яничарства. Щоправда, турбуi мiжнародна опiнiя, вченi, письменники, композитори, державнi, вiйськовi дiячi РДвропи вiддають своi симпатii Украiнi, бо вона вiдбиваi устремлiння просвiтницькоi РДвропи, тяжii до гуманiзму й демократизму, культури Вiдродження. Як наслiдок, вiдзначаi мандрiвник П. Халепський, украiнська нацiя поспiль освiчена, у нiй навiть жiнка маi повнi людськi права. РЖ тодi Петро РЖ пiдкуповуi англiйських, нiмецьких, польських журналiстiв, схиляючи iх до висвiтлення подiй i взаiмовiдносин Украiна тАФ Росiя, РЖ. Мазепа тАФ Петро РЖ з позицiй останнiх. На великоiмперськi позицii стають не лише митцi (як О. Пушкiн в ВлПолтавiВ»), а й ученi: М. Погодiн висуваi версiю про великоросiйське пiдТСрунтя не лише Киiвськоi Русi, а й самого Киiва. Украiну позбавляють навiть ii родових iмен, вiдчужують вiд власноi iсторii. РЖ якщо iдеологи царизму надуживають версiiю про спiльнiсть схiднослов'янського етносу, його територii, вiри, культури, мови, то речники бiльшовицькоi асимiляцii роблять ставку ще й на принципи класовостi, партiйностi, двокультурностi у кожнiй нацiональнiй культурi, в свiтлi яких украiнська iсторiя постаi лише iсторiiю внутрiшньо-суспiльних антагонiзмiв, зрад, iнтелектуальноi та духовноi нiкчемностi нацiональних вождiв, полководцiв i борцiв за державнiсть та сувереннiсть, iсторiiю iдиноi iдеi: зректися свободи й вiдчути щастя у рабствi чужiй державi, тАФ а украiнство й ВлтеоретичноВ» прирiкаiться на небуття, притому шляхом самозречення й самознищення.

Офiцiозна iдеологiя й наука не раз оголошувала самозаперечення украiнцiв не тiльки як найсокровеннiшу iхню мрiю, а й як доконаний факт.

Однак свiтового масштабу катастрофи не сталося: ланка космiчноi цiлiсностi не вiдмерла, не стала Антиукраiною. РЖ величезну роль у цьому, крiм законiв природи, вiдiграли багатоманiтнi форми украiнознавства.

РЖ насамперед тАФ форми нацiональноi самосвiдомостi, гiдностi та честi, духовноi творчостi.

Найвизначнiше мiсце серед тих форм зайняв фольклор.

Як показуi М. Грушевський у працях ВлРЖсторiя Украiни-РусиВ» та ВлРЖсторiя украiнськоi лiтературиВ», фольклор стаi i самосвiдомiстю, i самопiзнанням та самотворчiстю народу ще в язичницький перiод. Ще тодi усна словеснiсть стаi лiтописом буття i традицiй прапредкiв, iхнього свiтосприйняття i свiторозумiння, ставлення до народження й смертi, любовi i ненавистi, побуту, працi й воiнних дiянь пращурiв, iхньоi взаiмодii з природою рiдного краю та ВлбожественнимиВ» силами космосу.

У наступнi епохи, зокрема християнську, фольклор посiдаi значне мiсце в духовному самовираженнi та самопiзнаннi украiнцiв: вiн проникаi i в лiтописи, i в працi державцiв, церковнi проповiдi та полемiчну лiтературу. А головне тАФ сам стаi i образом, i невичерпним джерелом iсторii, бездонною коморою тем, сюжетiв, образiв для найзначнiших письменникiв.

ВлВо невинностi моей, Боже мой, Суди миВ», ВлВсякому ся родившу потреба умертиВ», ВлПречистая приснодъвая БогородицяВ», ВлНа пресвътлий клейнот ясне освечоних их милостей княжат Корибутов-ВишневецькихВ», ВлЕвфония веселобрмячая, которой краегранесiе: Петро Могила, митрополит КиiвськийВ», ВлВисипався хмiль iз мiхаВ», ВлПобъду над ляхами нося УкраинъВ», ВлСеред поля широкого церковка стоялаВ» тАФ ось анонiмнi твори метафiзичного (релiгiйно-фiлософського), дескриптивного, геральдичного, панегiричного, iсторичного, гумористичного змiсту, що стоять мiж iсторичними пiснями, народними думами та творчiстю РЖ. Галятовського, Л. Барановича, А. Радивиловського, РЖ. Величковського, iнших, котрi, у свою чергу, стають предтечами Г. Сковороди i РЖ. Котляревського, Г. Квiтки-Основ'яненка i Т. Шевченка й визначають як ставлення до iсторичних подiй (передусiм тАФ нацiонально-визвольних воiн XVII ст.) та постатей Украiни, так i розумiння мiсii мистецтва, генiально виражене великим Кобзарем:

Возвеличу малих отих рабiв нiмих!

Я на сторожi коло iх

Поставлю Слово..

Царський i бiльшовицький режими доклали усiх зусиль, щоб оголосити Т. Шевченка народним тому, що вiн, мовбито, тiльки в роки романтичноi юностi ВлкозакофiльствувавВ», а ставши на шлях реалiзму вiдкинув Влнацiоналiстично-хуторянськеВ» замилування ВлстаровиноюВ» й став атеiстом, матерiалiстом, класово-ненависним революцiонером, пророком та ревним спiвцем тiii Влсiм'i iдиноi, вольноi, новоiВ», якою стала.. Влнова iсторична спiльнiсть людей тАФ радянський народВ». Однак було навпаки. Т. Шевченко тАФ нащадок козацького роду тАФ глашатай реальноi, а не фальшивоi свободи кожноi людини i нацii, бо увiбрав у душу пам'ять i долю народу, зрозумiв його велич i трагедiю, а тому, за визначенням П. Кулiша, став нашим найвидатнiшим iсториком, будителем i вихователем нацii, завдяки чому поклав початок i новому етапу украiнознавства: iсторико-об'iктивного, патрiотичного, фiлософського, педагогiчного, етичного, iнтелектуально-психологiчного та духовно-творчого.

Закономiрно, що Т. Шевченко виростав з лiтописiв i усних народних переказiв, дум та пiсень, а став натхненником кирило-мефодiiвських братчикiв, якi витворили ВлКнигу буття украiнського народуВ» з iх орiiнтацiiю на дiйсну сувереннiсть, повний розвиток, християнiзацiю кожноi слов'янськоi (як, звичайно ж, i всякоi iншоi) нацii (ii держави, мови, культури), iхню рiвноправнiсть та обов'язкову державотворчiсть.

На шлях синтезу iсторичноi пам'ятi, етнологii, фiлософii, психологii, фольклору, усiх форм словесностi, освiти, науки стали й М. Максимович (з його студiями вiрувань, обрядiв, традицiй вiд племен Киiвськоi Русi, ВлСлова о полку РЖгоревiмВ» до ВлУкраiнських народних пiсеньВ» наступних столiть та про ВлДнi i мiсяцi украiнського селянинаВ»), П. Кулiш тАФ з його прагненням побачити в iдностi iсторiю, етнологiю, фольклористику i словеснiсть (про що вiн писав: ВлМене захоплювала поетична сторона життя народу. Я ганявся за драмою, яку розiгруi дрiбними уривками цiле малоросiйське плем'я. Етнографiя зливалася дня мене в одну науку з iсторiiю, а iсторiя розкривалася у своiх етнографiчних наслiдкахВ»). А на основi зазначеного синтезу сфер дослiдження тАФ й аспект державотворення, осмислення якого викликало не лише поетизацiю рiдного народу, а й гострi докори йому та нищiвнi оцiнки примирення з рабським становищем (ВлНароде без пуття, без честi, без поваги..В»).

Так ще в першiй половинi XIX ст. завдяки ВлРЖсторii РусiвВ», працям М. Цертелiва (ВлОпыт собрания старинных малороссийских песнейВ»), П. Лукашевича (ВлМалороссийские и Червонорусские народные думы и песниВ»), РЖ. Срезнiвського (ВлЗапорожская старинаВ»), П. Кулiша (ВлОсноваВ», ВлЗаписки о Южной РусиВ») пелена затемнення чи й фальсифiкацii украiнськоi iсторii була розiрвана. Не тiльки РЖ. Котляревський, Т. Шевченко та iхнi однодумцi засобами мистецтва, а й М. Максимович, М. Костомаров (ВлОб историческом значении русской народной поэзииВ», працi з iсторii), П. Чубинський засобами науки поставили i проблему Украiни, i украiнознавство на загальносуспiльний та загальнослов'янський рiвень, а також окреслили його унiверсальнi пiдходи i межi: вiд онтологiчного, етнологiчного, краiзнавчого до iсторико-фiлософського, педагогiко-психологiчного, мовно-культурного i, тим самим, державотворчого з вiдповiдними йому нацiональним та загальнолюдським аспектами.

ВлБог создав свiт: небо i землю, i населив усякими тварями, i поставив над усею тварiiю чоловiка, i казав йому плодитися i множитися, i постановив, щоб род чоловiчеський подiлився на колiна i племена, а кожному колiновi i племенi даровав край жити..В», тАФ говориться в ВлКнигах Битiя украiнського народуВ» 1847). РЖ неважко було помiтити, що манiфест украiнськоi демократичноi iнтелiгенцii виявив як органiчний (фiлософський, духовний) зв'язок з основоположними документами Киiвськоi Русi та Гетьманщини, так i новий рiвень украiнськоi нацiональноi самосвiдомостi, передусiм державницький.

Тож закономiрно, що саме цей пiдхiд визначив i змiст ВлВiдозви до украiнцiвВ», у якiй наголошувалося: по-перше, що Влусi Слов'яни Повиннi з собою поiднатисяВ»; але, по-друге, Влтак, щоб кожен народ скомпонував свою Рiч Посполиту (державу! тАФ П.К.) i управлявся незмiсимо з другими, так щоб кожен народ мав свою Мову, свою лiтературу i свою справу суспiльну; такi народи, по-нашому: Москалi, Украiнцi, Поляки, Чехи, Словаки, Хорутани, РЖллiро-Серби i БолгариВ».

З цього часу украiнцi та украiнознавство знову ставали актуально-впливовими чинниками загальноiвропейського розвитку.

В. РЖДЕАЛ НАЦРЖОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНОГО ВРЖДРОДЖЕННЯ Й УКРАРЗНОЗНАВСТВО

Царизм розгромив Кирило-Мефодiiвське братство. Т. Шевченко, П. Кулiш, М. Костомаров, М. Гулак, iншi опинилися пiд слiдством i в казематах.

Та дух нацiональноi самосвiдомостi, iдеали братерства на засадах свободи, рiвностi, суверенностi уже стали непiдвладними нi тюрмам, нi урядовим чи церковним престолам.

Новий етап украiнознавства вiдзначаiться iнтенсивним збагаченням iсторичних, етнологiчних, фольклорно-культорологiчних, лiнгвiстичних, археологiчних пiдходiв, досвiдом вiтчизняноi i зарубiжноi науки, зокрема соцiологiчноi, економiчноi, правовоi, полiтичноi, державотворчоi теорiiю нацiй.

РЖ на цьому етапi розкорiнюiться етнолого-фольклористичне украiнознавство. При тому працi А. Метлинського (ВлНародные южнорусские песниВ»), Я. Головацького (ВлНародные песни Галицкой и Угорской РусиВ»), О. Бодянського все очевиднiше вiдходять вiд спроб показувати духовну сферу буття народу як модну Влмалоросiйську екзотикуВ», а набирають характеру аналiтичних студiй. Поглиблюiться саме народознавчий аспект, величезну роль у чому вiдiграють процеси та тенденцii розвитку як зарубiжноi, так i вiтчизняноi науки (чому, до речi, сприяi створення Харкiвського та Киiвського унiверситетiв).

Щодо сфери гуманiтарно-мистецьких напрямiв науки, то на них вирiшальний вплив справляють й концепцii романтизму з його орiiнтацiiю на глобальний iсторiософський пiдхiд до розвитку цивiлiзацii i культури (передмова В. Гюго до драми ВлКромвельВ», манiфести П.Б. Шеллi, У. Блейка), на нацiональнi джерела мислення й психiки (нiмецькi романтики), на горду, суверенну особистiсть, що кидаi виклик усiм формам рабства (соцiального, духовного, нацiонального) та психiчного конформiзму й постаi за свободу (на цiй основi Д.Г. Байрон i захищав незалежнiсть Грецii та РЖталii, й поетизував гетьмана РЖ. Мазепу), орiiнтуiться на Влприродну людинуВ» (Ж.-Ж. Руссо).

Усе це вiдповiдало iсторичним устремлiнням Украiни, зокрема: на рiвнi фiлософii тАФ орiiнтацii на Вллюдину серцяВ», а в державницькому аспектi тАФ на вiру в щасливе майбутнi Вiтчизни, про яку великий нiмецький мислитель Йоган Готфрiд фон Гердер говорив: ВлУкраiна стане колись новою Елладою. Прекрасне пiдсоння цiii краiни, погiдна вдача народу, його музичний хист, плодюча земля тАФ колись обудиться. РЖз малих племен, якими колись були й греки, постане велика культурна нацiя. РЗi межi простягнуться до Чорного моря, а звiдти в широкий свiтВ».

На цiй основi домiнантного значення й набуваi полiтично-державницький аспект украiнознавства. Епiцентром дискусiй стають питання: чи i украiнцi народом, нацiiю, чи тiльки племенем (народнiстю)? РЖ iх мова: чи вона самодостатня, чи тiльки нарiччя (дiалект) росiйськоi, польськоi або якоiсь iншоi? А коли вони тАФ народ, то де починаються iсторичнi витоки цього етносу, його територiальнi (географiчнi) й культурнi межi? Чи належить вiн до народiв державотворчих (досвiдом, психiкою, волею), отже тАФ здатних до суверенного буття?

Урядуючi сили Австро-Угорщини, Польщi схильнi й надалi визнавати за украiнцями право хiба що на куцу автономiю. Росiйський царизм не визнаi навiть цього й ще посилюi жорстокi репресii: валуiвським i емським указами вiдмовляiться не лише в розвитковi, а й в iснуваннi украiнськоi мови (ще раз пiдтверджуючи, що в iсторичному буттi, ментальностi нацii мова посiдаi визначальну роль); антидержавною (отже, злочинною) трактуiться навiть постановка питання про украiнську нацiю, РЖсторiю, державу, релiгiю, культуру, освiту, науку i пресу.

Та пробуджений до нацiонально-державного самоусвiдомлення патрiотичною iнтелiгенцiiю народ уже спроможний сказати разом iз Т. Шевченком: ВлТа не однаково менi, як Украiну злii люди присплять, лукавi, i в огнi ii окраденую збудятьВ». Проявляються ознаки широкого нацiонально-духовного вiдродження, голосом якого стаi поезiя-гiмн ВлЩе не вмерла УкраiнаВ» П. Чубинського. Закономiрно, що пiд тиском могутнiх народних сил, наукових вiдкриттiв появляються принципового плану визнання навiть представникiв iнших народiв.

ВлБез усякоi науки ще можна обiйтися; без знання рiдноi мови обiйтися не можна.. Нинi, здаiться, вже нема потреби комусь доводити, що мова украiнська (або, як дехто волить називати, малоросiйська) тАФ це справдi мова, а не нарiччя тАФ росiйськоi чи польськоiтАж ця мова i однiiю з найбагатших мов слов'янських;тАжвона навряд чи поступиться, напр., чеськiй (богемськiй) багатством слiв i виразiв, польськiй живописнiстю, сербськiй милозвучнiстюВ» i може Влдорiвнятися до мов, вироблених гнучкiстю i багатством синтаксичним, тАФ мова поетична, музикальна, живописнаВ» (РЖ. Срезнiвський, 1834). ВлЦя муза, вiдома пiд iменем руськоi, мала великий вплив на витворення нашоi (росiйськоi) мови вищого свiту й лiтератури: вiдомо, що Ломоносов учився на граматицi Мелетiя СмотрицькогоВ» (М. Костомаров, 1849). ВлМожна, отже, малоруську мову вважати зовсiм окремою мовою, а не тiльки дiалектом великоруськоi мови. Малоруська мова поширена по всiй пiвденнiй Росii, вiд.. Галичини аж до рiчки Кубанi.. РЖз всiх слов'янських народiв украiнцi мають найбiльше народних пiсеньВ» (Павел-Иозеф Шафарик 1826,1842).

З цiii причини невизнання чи, тим бiльше, знищення украiнськоi мови i актами вандалiзму, iсторичноi несправедливостi, i отже, ВлДоки не буде виправлена кривда, зроблена украiнцям, доти неможливий справдi мiжнародний спокiйВ» (К. Гавлiчек-Боровський, 1843).

Подiбний пiдхiд окреслюiться й при розглядi проблеми украiнськоi нацii: ВлЯ визнаю украiнцiв за самостiйний народ.. рiвно ж iхню лiтературну мовуВ»,тАФ пише 1849 року Ф. Рiгер. Вони тАФ самодостатнi, а тому ВлПоважайте нацiональнi почуття цього переслiдуваного, але до самостiйностi покликаного народу.. В РДвропi iснуi народ, забутий iсториками,тАФ народ русинiв.. Цей народ iснуi, маi свою iсторiю, вiдмiнну вiд iсторii Польщi й ще бiльше вiдмiнну вiд iсторii Московщини. Вiн маi своi традицii, свою мову, окрему вiд московськоi й польськоi, маi виразну iндивiдуальнiсть, за яку бореться. РЖсторiя не повинна забувати, що до Петра РЖ той народ.. звався руським.. В кiнцi минулого столiття всi у Францii i в РДвропi вмiли вiдрiзняти Русь вiд МосковiiВ» (К. Делямар, 1869). То ж логiчно, що ВлПатрiотизм украiнцiв зовсiм не вигаданий, а той самий, що здавна жив у малоруських людях.. Любов до мови, до старого звичаю, до чудовоi народноi пiснi, як природне почуття до батькiвщини, не залишали уродженцiв Малоросii, (навiть) коли вони залишали свою батькiвщинуВ» (О. Пипiн, 1891).

Так само логiчно, що самодостатнiсть украiнцiв, iхньоi мови змушенi були визнати петербурзька й чеська академii наук.

РЖ не менш логiчно, що такi тАФ мовно-нацiонально- (етнiчно)- культурно- та державницький напрями з другоi половини ХРЖХ ст. розвиваi передусiм вiтчизняне украiнознавство.

Його основа чи не найвиразнiше виявлена Т. Шевченком у передмовi до не виданого у свiй час ВлКобзаряВ»: на чужинцiв, у тому числi й Влна москалiв не вважайте, нехай вони собi пишуть по-своiму, а ми по-своiму. У iх народ i слово, i у нас народ i слово (1847).

У цьому суть: пiдставою для вимог про iснування, розвиток, сувереннiсть мови, iсторii, культури, держави для Т. Шевченка постаi iсторично пiдтверджене буття украiнського народу, якому самим Богом (природою) законоположено самореалiзуватися та здiйснювати тiльки йому визначену нацiонально-духовну мiсiю. Обов'язковими умовами для реалiзацii цiii мiсii i державнiсть, свобода, сувереннiсть кожноi особистостi й нацii.

Так викристалiзовуiться фiлософiя украiнознавства як синтезу пiзнання й утвердження буття i свiдомостi украiнського етносу: його генезису, iсторii, природних умов, матерiальноi й духовноi культури, мiсця серед iнших етносiв, ментальностi та правоспроможностi державотворення. РЖ природно, що П. Кулiш, РЖ. Нечуй-Левицький, О. Потебня, П. Юркевич все розширюють та поглиблюють сфери украiнознавства, а головне тАФ розглядають iх як органiчнi ланки однiii системи. То ж i постають: П. Кулiш не лише як письменник, етнолог, фольклорист, а й як iсторик та полiтик; М. Костомаров як письменник, iсторик i теоретик буття i взаiмовiдносин народiв; О. Потебня поiднуi студii лiнгвiстичнi з етнологiчними, психологiчними та фiлософсько-естетичними; М. Драгоманов рiзнорiднi аспекти дослiдження буття, iсторii, культури украiнцiв поiднуi з компаративiстикою глобального масштабу та полiтикою, а П. Юркевич засобами фiлософii, психологii та релiгii науково розкриваi самодостатнiсть украiнськоi ментальностi та зумовлюваноi буттям i свiдомiстю народу Влфiлософii серцяВ».

Закономiрно, що на межi XIXтАУXX ст. синтезуючою постаттю вивершуiться РЖ. Франко: письменник, перекладач, полiтик i вчений, який торкався практично усiх найголовнiших складникiв украiнознавства тАФ етнологii й фольклору, мови, економiки, соцiологii й iсторii, психологii, фiлософii й культури, полiтики, до того ж, як i А. Кримський, у найширших свiтових межах.

РЖ так само закономiрно, що саме на цiй основi формуiться дiйсно наукова украiнознавча iсторiографiя, репрезентантами якоi стали В. Антонович та М. Грушевський, а також створюiться НТШ (Наукове Товариство iменi Шевченка), що в кiнцi XIX ст. практично стало новою нацiонально-науковою академiiю.

Г. УКРАРЗНЦРЖ Й УКРАРЗНОЗНАВСТВО ЯК СВРЖТОВИЙ ФЕНОМЕН

Етапною в iсторii украiнознавства стаi 10-томна праця Михайла Грушевського ВлРЖсторiя Украiни-РусиВ», перший том якоi увiнчуi IX (898), а останнi знаменують характер i поступ XX столiття, у чому виявляiться не так випадковий збiг обставин, як торжество закономiрностi руху до якiсних вiдкриттiв та висот.

XIX столiття пiдготувало i ТСрунт, i насiння, i сiвачiв для щедроколосистоi украiнознавчоi ниви. На iсторичну арену прийшли титани працi, творчостi i державно-полiтичноi дiяльностi: М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський на нивi iсторii; П. Юркевич тАФ фiлософii, М. Драгоманов, П. Житецький, О. Потебня, Панас Мирний, Б. Грiнченко, В. Гнатюк тАФ словесностi, етнопсихологii, лiнгвоестетики, компаративiстики, М. Заньковецька, РЖ. Карпенко-Карий тАФ театру, М. Лисенко тАФ музики, М. Зiбер, С. Подолинський тАФ соцiологii та економiки, РЖ. Франко, Леся Украiнка, як i Т. Шевченко, тАФ унiверсальних iнтересiв, дiянь i творчих шукань.

XX ст. постало часом неймовiрних контрастiв: з одного боку тАФ все зростаючоi трагедii соцiального, нацiонального, духовного гнiту украiнцiв та розпорошення iх по найвiддаленiших куточках планети (на Далекий Схiд, Сибiр, в Аргентину, Австралiю, США, Бразилiю та Канаду), а з другого тАФ могутнього пiднесення нацiонально-визвольного руху й створення своii суверенноi держави тАФ УНР. А далi тАФ ще однiii катастрофи державотворчоi волi, зумовленоi наступом бiльшовицькоi орди, та ще однiii трiумфальноi перемоги 1 грудня 1991 р. в час всенародного референдуму й проголошення та свiтового визнання Украiни суверенною, незалежною державою.

Аналiтичними контрастами позначений i розвиток украiнознавства.

Початок XX ст. тАФ це час його багатостороннього й динамiчно-змiстовного розквiту. Достатньо зазначити, що в покажчику С. РДфремова ВлУкраiнознавствоВ» вiднаходимо 11 роздiлiв на 64 сторiнках, на кожнiй з яких тАФ до 20 позицiй (iмен та творiв).

РЖ справа не тiльки в кiлькостi.

Поклавши в основу iсторичний пiдхiд як принцип, С. РДфремов на чiльне мiсце ставить працi iсторiософського змiсту, зокрема ВлМонографии по истории западной и Юго-Западной РоссииВ» (т. РЖ, Киiв, 1885) В. Антоновича та ВлРЖсторiю Украiни-РусиВ» (т. РЖтАУVIII, Львiв тАФ Киiв, 1898тАУ1916) М. Грушевського, у яких украiнський феномен розглядаiться: комплексно; через призму багатовiковоi еволюцii; в моменти i пiднесень, i загасань; а головне тАФ з урахуванням наслiдкiв та причин дii певних чинникiв руху.

З цiii причини фiксуються рiзнi галузi украiнознавства, i не лише на початку XX, а й попереднього тАФ XIX ст.

Не менш важлива композицiя покажчика.

Перший роздiл тАФ Влнацiональна проблемаВ» тАФ це бiблiографiя 85 праць, присвячених питанню, яке на тому етапi генерувало й вiддзеркалювало сутнiсть та стан усiх iнших. Тому й охоплюють вони достатньо широку географiю (Украiна, Росiя, Австрiя, Нiмеччина) та ще ширшу систему спорiднених наукових дисциплiн i часових координат. На доказ наведемо лише окремi працi: О. Бауер. ВлНациональный вопрос и социал-демократияВ» (1909); Бебель, Пернерсторфер ВлНацiональна та iнтернацiональна iдеяВ» (1917); Бодуэн де Куртенэ, ВлНациональный и территориальный признак в автономииВ» (1913); Градовский А. ВлНациональный вопрос в истории и литературеВ» (1873); Грушевский М. ВлОсвобождение России и украинский вопросВ» (1907); РДфремов С. ВлНацiональне питання в НорвегiiВ» (1902); Жорес Ж. ВлРiдний край i робiтникиВ» (1906); Залiзняк М. ВлГоловнi федерацii сучасного свiтуВ» (1914); Каутский К. ВлКризис Австрии (язык и нация)В», 1905; Ковалевский М. ВлНациональный вопрос в России и равенство подданных перед закономВ» (1906); Костомаров Н. ВлМысли о федеративном начале в древней РусиВ» (1903); Крживицкий Л. ВлПсихические расы. Опыт психологии народовВ» (1902); Лазерсон М. ВлНациональность и государственный стройВ» (1918); Матушевський Ф. ВлПрава нацiональних меншостейВ» (1917); Михайленко М. ВлНацiональне питання в Росii i вiйнаВ» (1914); Понятенко П. ВлКультура, нацiональнiсть та асимiляцiяВ» (1902); Потебня А. ВлЯзык и народностьВ» (1913); Пешехонов А. ВлОтечество и человечествоВ» (1916); Рейнер К. i Гаммер О. ВлНацiональна справа, iнтернацiоналiзм, iмперiалiзм i соцiалiзмВ» (Вiдень, 1915); Синоптикус (Шпрингер Р.) ВлГосударство и нацiяВ» (1906); Тимошевський В. ВлМова i нацiональнiстьВ» (1912); ВлУправление национальных прав, как основная реформа в Российском государствеВ» (1909).

Не менш типова системнiсть в пiдходi до проблем i в iнших роздiлах, на доказ чого зафiксуiмо лише окремi приклади.

У роздiлi РЖРЖ (Украiнська справа) вiднаходимо працi: Антонович. ВлМоя исповедьВ». (ВлОсноваВ», 1862), Баштовий РЖ. (РЖ. Нечуй-Левицький). ВлУкраiнство на лiтературних позвах з МосковщиноюВ» (1891); Грушевський М. ВлУкраiнцiВ» (1910), ВлРазвитие украинских изучений в XIX веке и раскрытие в них основных вопросов украиноведенияВ», ВлУкраинский народВ» (1914); Донцов Д. ВлРусский империализм и украiнствоВ» (1913), ВлРЖсторiя розвитку украiнськоi державноi iдеiВ» (1917), ВлМiжнародне положення Украiни i РосiiВ» (1918); Драгоманов М. ВлСобрание политических починенийВ». Т. 1, 2. Париж, 1905тАУ1906); РДфремов РДврейська справа на Украiнi (1909), Пiд обухом. Большевики у Киiвi (1918); Лебединский. Украинский язык в суде (1912); Лозинський М. Польський i руський рух i Украiна (1908); Огiiнко РЖ. Украiнська культура. РЖсторiя культурного життя украiнського народу (1918); Подолянин С. Украiнець за кордоном i мандрiвка в минуле (1918); Товкачевський А. Утопiя i дiйснiсть (1911); Чубинский М. Украинская национальная идея и ее правовые постулати (1913); Шелухин С. Значiння рiдноi мови для народностi i творчостi (1911); Шульгин О. Полiтика. Державне будiвництво Украiни i мiжнароднi справи (1918); Юркевич Л. Нацiональна справа i робiтництво (1913); Яворенко Л. Чого нам треба? (1905).

У пiдроздiлi ВлЗакордонна УкраiнаВ»: Василевский Л. Современная Галиция (1907), Новые течения среди галицких русин (1893), Венгерские руснаки и их судьба (1914); Весь свiт в украiнськiй справi (1903); Гнатюк В., Франко РЖ. РЖ ми в РДвропi (1896); Доманицький В. Про Галичину (1909); Драгоманов М. Лiтературно-суспiльнi партii в Галичинi (1904); Лозинський М. Духовенство i нацiональна культура (1912), Украiнство i москвофiльство (1909); Петлюра С. Украiнська соцiал-демократична партiя в Австрii (1907); Франко РЖ. Двоязичнiсть i дволичнiсть (1905).

У пiдроздiлi ВлШколаВ»: А тАФ вичь С. Об украинизации средней и высшей школы (1912); Грiнченко Б. Народнi вчителi i украiнська школа (1906); Грушевський М. Справа украiнських кафедр i нашi науковi потреби (1907); Драгоманов М. Народнi школи (Женева, 1873); Материалы по вопросу преподавания предметов украиноведения в учебных заведениях (1918); Панасенко С. Народна школа i рiдна мова на Вкраiнi (1906); Помiч учителю в справi нацiонального виховання учнiв (1918); Русова С. Дитячий сад на нацiональнiм ТСрунтi (1918); Просвiтнiй рух на Украiнi в 60-х роках. Нацiоналiзацiя дошкiльного виховання (1918); Свiтло. Украiнський педагогiчний журнал для сiм'i i школи (1911 тАФ 1914); Чепiга Л. Проблеми виховання i навчання (1913); Ющишин РЖ. Органiзацiя украiнського вчительства в Австрii до РДвропейськоi вiйни (1918).

У пiдроздiлi ВлЦерква i церковнi справиВ»: Агiiнко О. Революцiя духа (1917); Бабченко РЖ. Поученiя на малороссийском языке (1963); Ванькевич К. Проповiдi до украiнського народу на його рiднiй мовi (1917); Про украiнiзацiю церкви (1917); Кащенко А. Оповiдання про славне вiйсько Запорозьке Низове (1917); Левицкий О. Очерки старинного быта Волыни и Украины (1889); Максимович М. Собрание сочинений. Т. 1. Отдел исторический (1876); Т. 11. Отд. историко-топографический и археологический (1877); Мякотин В. Очерки социальной истории Малороссии (1912); Одинец Д. Юридический характер присоединения Украины к Москве (1919); Ростовцев М. Эллинство и иранство на юге России (1918); Э. Зварницкий Д. Очерки по истории запорожских казаков (1899); Lipinski. Jdzejow Ukraini (1912); Jаblоnоwskу А1. Нistогiа Rusi рoludпоwej dо upadku Rzесhу Роsроlitу (1912).

У роздiлi IV тАФ ВлГеографiяВ»: Афанасьев-Чужбинский А. Очерки Днепра и Днестра (1863); Березин Н. Украина. Малороссы, их страна, быт и прошлое (1908); Водовозова Е. Жизнь европейских народов, т. IРЖРЖ; Геринович В. Географiчна карта земель, де живуть украiнцi; Данилевская Н. Черноморские степи (1905); Дорошенко Д. По рiдному краю (1919); Капельгородський А. Украiнцi на Кубанi (1917); Кордуба М. Пiвнiчно-Захiдна Украiна (Вiдень, 1917); Падалка Л. Про землю i люднiсть Украiни (1906); Реклю РД. Земля i люди. Всесвiтня географiя, т. IV (Галичина й Буковина, т. V (Украiна), 1898; Рудницький С. Коротка географiя Украiни. РЖ тАФ II (1910 тАФ 1912); Ukгаinа. VоРЖk und Land (1916); Р.Я. РЖлюстрована коротка географiя Украiни (1917); Палиев В. Природа и население Слободской Украины (1918); Эварницкий Д. Карта Украины и Запорожья и планы р. Днепра (1894).

У роздiлi V тАФ ВлЕтнографiяВ»: Антонович й Драгоманов. Исторические песни малорусского народа. РЖтАУII (1874тАУ1875); Булашев Г. Украинский народ в своих легендах и религиозных воззрениях (1909); Волков Ф. Антропологические особенности украинского народа. Сб. ВлУкраинский народВ», т. 11 (1916) Этнографические особенности украинского народа (1916); Горленко В. Кобзари и лирники (1884); Гринченко Б. Этнографические материалы (Чернiгiв, т. РЖ тАФ III, 1895тАУ1899); Етнографiчний збiрник, вид. НТШ, т. РЖтАУXXXII, 1896тАУ1912; Ефименко Т. Обычное право украинского народа (1916); Колесса Ф. Огляд украiнсько-руськоi народноi поезii (1905); Кулiш П. Записки о Южной Руси, т. РЖтАУII (1856тАУ1857); Матерiали до украiнсько-руськоi етнологii, т. РЖ тАФ XII (1899 тАФ 1909); Номис. Украiнськi приказки, прислiв'я (1865); Низенко (Антонович В.). Три нацiональнi типи народнi (1888); Рыльский Ф. К изучению украинского народного мировоззрения (1888, 1890, 1903); Сумцов Н. Современная малорусская этнография. РЖтАУII (1893тАФ 1897); Франко РЖ. Жiноча неволя в руських пiснях народних (1883); Чубинский П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край, т. РЖтАУVII (1872); Шухевич В. Гуцульщина, т. РЖ тАФ V (1900 тАФ 1908).

Сотнi позицiй знаходимо у роздiлах VI тАФ XI: Економiка; Статистика; Мова; Письменство; Мистецтво (Народне мистецтво. Архiтектура. Малярство. Театр. Музика); Мемуари. Листування. Автобiографii. Спомини; Покажчики й справочники.

Не маючи змоги зазначити навiть найголовнiшi, вкажемо лише окремi iз зафiксованих видань: Байiр М. Земельна реформа i основи земельноi полiтики на Украiнi (1917); Барвiнський В. Дослiди з поля статистики (1901); Бачинський Ю. Украiна (1900), Украiнська емiграцiя. Т. РЖ, Украiнська iммiграцiя в З'iднаних Державах Америки (1914); Гехтер М. Значiннi Украiни в економiчному життi Росii (XI, 1909); Голицинская Е. Украина и ее колонии (1914); Грушевський М. Студii з економiчноi iсторii Украiни (1907); Данилович С. В справi аграрних реформ (1909);Джиджора РЖ. Економiчна полiтика росiйського правительства супроти Украiни 1710 тАФ

Вместе с этим смотрят:

"Нивхи"

32-я Стрелковая дивизия (результаты поисковой работы группы "Память" МИВлГУ)

4 capitals of Great Britain

About Canada

Description of Canada