Теорiя етносу

О.В. Нельга

ТЕОРРЖЯ ЕТНОСУ

КУРС ЛЕКЦРЖЙ

Рекомендовано

Мiнiстерством освiти Украiни

як навчальний посiбник

Киiв

"ТАНДЕМ"

1997

У навчальному посiбнику етнiчне зовсiм не розглядаiться як свiт упредметнених цiнностей, а береться лишень як цiннiсть духовна. Автор не вдаiться до конкретного аналiзу фольклору, прикладного мистецтва, мови тощо, а здiйснюi теоретичне узагальнення даних етнопсихологii, етносоцiологii, якоюсь мiрою тАФ етнополiтики, вбачаючи в цьому головне завдання теорii етносу.

Для студентiв i викладачiв вищих навчальних закладiв, аспiрантiв i науковцiв.

Цей навчальний посiбник визнано одним з кращих iз поданих на конкурс, органiзований Мiнiстерством освiти Украiни та Мiжнародним Фондом "Вiдродження " в рамках Програми "Трансформацiя гуманiтарноi освiти в Украiнi".

Головне завдання Програми полягаi в сприяннi гуманiзацii освiти через створення умов для розробки та впровадження новоi генерацii пiдручникiв i навчальних, посiбникiв, зорiiнтованих на цiнностi вiтчизняноi та свiтовоi культури, що притаманнi сучасним суспiльствам демократичного типу.

Мiжнародний Фонд "Вiдродження", який репрезентуi всесвiтню мережу фондiв, заснованих вiдомим американським пiдприiмцем та громадським дiячем Джорджем Соросом, буде щиро вдячний за вiдгуки, пропозицii та зауваження щодо цього видання пiд час його експериментальноi перевiрки в навчальних аудиторiях.

ПОПЕРЕДНРД СЛОВО

Крiм теоретичних поглядiв на етнiчне, якi ми маiмо намiр запропонувати читачевi, iснуi, зрозумiло, й iсторiя етнiчного. Причому, звичайно, теорiя та iсторiя якого завгодно феномена або процесу тiсно переплетенi, взаiмопов'язанi: розвиток теорii даi нове розумiння iсторii, так само як i новi iсторичнi факти зумовлюють перегляд або збагачення певних теоретичних тез.

У пропонованому посiбнику ми свiдомо, по-перше, звужуiмо своi завдання до розгляду найбiльш гострих та актуальних проблем етнiчного, по-друге, абстрагуiмося вiд iсторii цього феномена, використовуючи етноiсторичнi факти лише як тло або своiрiдне пiдТСрунтя теорii етнiчного. Це подвiйне самообмеження випливаi з того факту, що нi iсторичне, нi теоретичне народознавство (тобто етнографiя та етнологiя) не досягли ще, з нашого погляду, достатньоi висоти розвитку та необхiдного щаблю взаiмопроникнення або хоча б зближення. Отож, слiд належним чином доопрацювати елементи такоi iдиноi конструкцii, як "РЖсторичне та теоретичне народознавство". Наш "Курс лекцiй" можна розглядати саме як один з таких елементiв.

На додаток до цього читач маi взяти до уваги ту обставину, що ми додержуiмося положень, згiдно з якими все, що накопичено людьми в процесi перетворення (опанування) ними природи, а разом з тим тАУ i перетворювання (розвитку) самих себе, тобто у процесi формування соцiуму, постаi як двоiднiсть матерiальноi та духовноi культури. При цьому матерiальна культура являi собою безлiч уречевлених, упредметнених цiнностей, або другу (штучну), створену суспiльною людиною, природу.

Що стосуiться духовноi культури, то ii утворюють сукупнiсть почуттiв, емоцiй, переживань, установок, мотивiв, емпiричних знань та вмiнь, звичаiв та традицiй, науково-теоретичних знань про таiмницi природи та суспiльства, але здебiльшого тАФ мiра гуманностi стосункiв мiж людьми, iсторично досягнута висота цiнностi кожноi окремоi людини у суспiльствi та рiвень естетичного опанування свiту.

Вступ людства в добу цивiлiзацii фактично явив собою бiльш-менш гармонiйний цивiлiзацiйно-культурний поступ, в якому аж до промисловоi революцii кiнця XVIII сторiччя не спостерiгалося iстотних розбiжностей мiж культурою та цивiлiзацiiю. Щоправда, наприкiнцi середньовiччя та в Новий час деяким iнварiантом таких розбiжностей виявилася протилежнiсть науки та релiгii (церкви), при усвiдомленнi якоi (в свiтлi вже сьогоднiшнiх фактiв) до позицii церкви треба пiдходити, вдаiться, з бiльшими неупередженiстю й розумiнням, нiж це робилося досi.

Протилежнiсть мiж цивiлiзацiiю та культурою стала бiльш помiтною у XIX сторiччi (на що звернув увагу Микола Данилевський), а у XX сторiччi вона досягаi вже досить вiдчутноi гостроти (що й вiдзначив Освальд Шпенглер). Тут треба дати деякi пояснення. Справа в тому, що цивiлiзацiйний поступ може бути всебiчним i безконфлiктним лише за умов повного асимiлювання ним усiх позитивних культурно-традицiйних цiнностей, за умов, коли iнновацiйнi процеси у царинi матерiальноi культури не випереджають значною мiрою вiдповiднi процеси у царинi культури духовноi, не призводять до створення штучноi духовноi культури, до виникнення врештi-решт бездуховностi.

У свiтлi викладених вище мiркувань духовнiсть маi бути визначеною як здатнiсть окремоi людини або певноi людськоi спiльноти "впускати" в себе цивiлiзацiйно-iнновацiйнi цiнностi й позбавлятися цiнностей культурно-традицiйних у тих межах, б яких це не призводить до руйнацii особистостi, дозволяi iй зберегти свою самобутнiсть i найважливiшi iдентитети. Духовнiсть живиться такими цiнностями, як РЖстина, добро й краса, дружба й любов, свiт Божоi природи, людське життя й людська душа, рiдна кров, сiм'я та Батькiвщина.

Ясна рiч, етнiчне як духовно-культурне явище органiчно входить i в матерiальну, i в духовну культуру. Але ще одним обмеженням нашого посiбника i те, що у ньому етнiчне зовсiм не розглядаiться як свiт упредметнених цiнностей, а береться лишень як цiннiсть духовна. Та й тут ми не вдаiмося до конкретного аналiзу фольклору, прикладного мистецтва, мови тощо, а здiйснюiмо теоретичне узагальнення даних етнопсихологii, етносоцiологii, якоюсь мiрою тАФ етнополiтики. До речi, у цьому ми й вбачаiмо, власне кажучи, головне завдання теорii етносу.

Докладнiше ознайомитися з частково викладеними у пропонованому посiбнику точками зору, пiдходами, дефiнiцiями понять та категорiй можна у виданому 1993 року словнику-довiднику "Етнонацiональний розвиток Украiни. Термiни, визначення, персоналii, за можливiсть активного використання якого при пiдготовцi рукопису до друку автор щиро вдячний вiдповiдальному редактору i керiвнику авторського колективу Ю.РЖ. Римаренку та цiлому авторському колективу.

Роздiл 1. ЕТНРЖЧНА СВРЖДОМРЖСТЬ

Лекцiя 1. ТЕОРЕТИЧНИЙ ЗМРЖСТ ЕТНРЖЧНОРЗ СВРЖДОМОСТРЖ

План лекцii

1.1 Вступ до теми

1.2 Етногенеза: суб'iкти та результати

1.3 Етнiчна iсторiя та ii носii

1.4 Етнiчна iдеологiя та ii головнi поняття

1.5 Мiжетнiчнi вiдносини та iхнi наслiдки

1.6 Етнiчний рух та його форми вияву

Висновки

1.1 Вступ до теми

Олександр Солженицин невдовзi пiсля вигнання його з краiни казав таке: "войовничий атеiзм тАУ це не дрiбниця, не периферiя, не побiчний наслiдок комунiстичноi полiтики, але головний гвинт ii. Для ii диявольських цiлей треба панувати над населенням безрелiгiйним та безнацiональним (виокремлено нами. тАФ О.Я.), знищити й вiру, й нацiю". Парадоксальнiсть того, що вiдбувалося, полягала в тому, що така полiтика здiйснювалася за доби, коли безлiч народiв свiту пiднеслася до нацiонального життя й здобувала його. Та i з цiлим людством вiдбувалися такi метаморфози, якi природним чином висували нацiонально-етнiчну проблематику на перший план.

Сьогоднi ми бачимо, що все-таки "життя бере своi", й на територiях колишнього СРСР вiдбуваiться те, що для позосталого свiту вже давно стало звичним. РЖ ось коли нацiонально-етнiчна проблематика з дедалi бiльшою визначенiстю пересуваiться у центр подiй поточноi iсторii, своiрiдний "вибух" iнтересу до неi з боку великоi кiлькостi вчених-фахiвцiв, котрi вивчають багатоманiтнiсть буття людини й суспiльства, i цiлком зрозумiлим. Зрозумiле також i усвiдомлене тяжiння всiii цiii сукупностi вчених до спiлкування, взаiмодii, спiвробiтництва, органiзацiйного iднання.

Проте для того, щоб цi взаiмодiя й спiвробiтництво стали можливими, а в перспективi тАУ й ефективними, необхiдно виробити загальнозрозумiлу наукову мову, тобто iдиний категорiально-поняттiвий апарат та iдину методологiю теоретико-етнiчного пiзнання.

Отже, сьогоднi увага народознавцiв багатьох напрямкiв, передусiм тАФ носiiв теоретичного змiсту етнiчноi свiдомостi, не випадково звертаiться перш за все саме на вiдсутнiсть iдиноi загальноприйнятноi термiнологii та iдиних методологiчних засад народознавства. При цьому висловлюiться думка, що наукою, яка маi заповнити "бiлi плями", повинна стати етнологiя. Але поки що такоi науки фактично не iснуi. Отже, виникаi питання, чи справдi вона потрiбна? Чи, може, треба зберiгати той реально iснуючий "плюралiзм" дослiдницьких пiдходiв до такого предмета, як етнос? Негативна вiдповiдь природно зумовлюiться дедалi значнiшою роллю, що ii почав вiдiгравати у життi як окремого iндивiда, так i великих груп людей феномен етнiчного. А це змушуi дослiдникiв уже не обмежуватися лише поверховими порiвняннями та констатацiями. Феномен етнiчного потребуi настiльки ж глибокого вивчення, наскiльки вiн проник у всi найважливiшi царини людського життя. Тобто вiн маi осягатися на досить високому теоретичному рiвнi.

Й якщо цей рiвень народознавчих дослiджень забезпечуватиме теорiя етносу, то емпiричне народознавство, мабуть, охоплюватиметься iсторiiю етносу. А як же тодi бути з усiм загалом наук, назва яких починаiться з "етно-": етносоцiологiя, етнопсихологiя, етнопедагогiка, етнополiтика, етнокультура тощо? Куди iх "притулити"? На нашу думку, весь загал цiлком нiкуди "тулити" не треба, бо кожна з позначеного шерегу наук, з одного боку, користуватиметься методологiчними й теоретико-методичними розробками, що iх здiйснюватимуть i теорiя, i iсторiя етносу, а з iншого тАФ й сама "працюватиме" на пiдвищення вiдповiдного рiвня останнiх. Що ж стосуiться теоретичних зв'язкiв з "материнськими" науками (соцiологiiю, психологiiю, педагогiкою тощо), то вони, зрозумiло, теж мають зберiгатися.

Але, здiйснюючи зазначенi теоретичнi зв'язки й узагалi звертаючись до вже iснуючих розробок з питань теорii етносу, ми намагатимемося максимально прикладати до них цiлком слушне зауваження М.М. Бахтiна про те, що "дуже часто методика витлумачення та пояснення зводигься до.. розкриття повторюваного, до впiзнавання вже знайомого, а нове якщо й схоплюiться, то виключно у вкрай збiдненiй та абстрактнiй формi.. Все повторюване та впiзнане цiлком розчинюiться й асимiлюiться свiдомiстю одного, хто розумii: у чужiй свiдомостi вiн здатен побачити й зрозумiти тiльки свою власну свiдомiсть. Вiн нiчим не збагачуiться. В чужому вiн впiзнаi тiльки своi"¹.

Звiдси випливаi необхiднiсть, по-перше, рiшучого зламу застарiлих наукових стереотипiв, по-друге, бiльш широкого користування даними конкретних соцiологiчних дослiджень, щоб вiдшукувати й вбачати нове в живих емпiричних реалiях, у доволi вiдчутнiй, а не тiльки "вкрай збiдненiй та абстрактнiй формi". Так що читач маi бути готовим зустрiтися у цiй книзi з вiдмiнним вiд традицiйного тлумаченням низки етнiчних понять та явиш. Тому, до речi, ця лекцiя й маi назву "Теоретичний змiст етнiчноi свiдомостi".

Тут ми маiмо увiйти до царини теоретичноi свiдомостi народознавства, пiдступитися до вивчення головних тенденцiй i закономiрностей розвитку етносiв. У такому своiму значеннi теорiя етносу перебираi на себе функцii методологiчного обТСрунтування всiх наук, що зосереджуються на дослiдженнi тих або тих бокiв етнiчних процесiв та iхнiх наслiдкiв. Значення цiii теорii зростаi разом з пiдвищенням вагомостi й цiнностi кожноi окремоi людини, ii життя, ii духовно-культурного мiкрокосму, груповоi специфiчностi й неповторностi якому надаi етнос.

Етнос, на нашу думку, тАФ це культурно-духовна спiльнiсть людей, спорiднених мiж собою походженням, мовою, теперiшньою або колишньою територiiю (iнодi й державнiстю), ментально-архетипними та iншими ознаками.

Всi сьогоднiшнi етноси, що складають людство, хоч би на якому рiвнi перебував той чи той з них, i результатом етногенези. Отож зупинимося на розглядi цього процесу-явища бiльш-менш докладно.

1.2 Етногенеза: суб'iкти та результати

Крiм загальновживаних, теорiя етносу використовуi, зрозумiло, й суто специфiчнi поняття. Одним з центральних серед них i поняття етногенези. Етногенез ("етнос" - як правило, "народ"; "ТСенеза" тАФ "походження") тАФ це сукупнiсть соцiально-iсторичних та духовно-культурних процесiв, що приводять до виникнення етнiчного як явища й зумовлюють його подальший розвиток. У бiльш широкому аспектi тАФ це сукупнiсть змiн, що вiдбуваються внаслiдок взаiмодii та взаiмозв'язкiв рiзних етнiчних спiльностей. Як моментовi соцiогенези, етногенезi притаманнi зростаючi прискоренiсть у часi та поширенiсть у просторi.

Етногенез тАФ внутрiшньо досить складний та зовнiшньо Неоднозначне спрямований процес. Йому вiдомi як зникнення цiлоi низки етносiв (через iх фiзичне знищення або штучну чи природну асимiляцiю iншими етносами), так i виникнення етносiв зовсiм нових (шляхом або вiдпадання вiд iснуючих етносiв за рiзних iсторичних умов невеликих груп i поступового набуття ними ознак окремого етносу: або злиття двох чи бiльше етносiв в один новий, якiсно вiдмiнний вiд етносiв, що зливаються).

Сьогоднiшньому етапу етногенези як всесвiтньо-iсторичного процесу, з одного боку, притаманне зростаюче зменшення напруженостi у вiдносинах мiж етносами, що вже доволi тривалий час мають свою державнiсть (тобто тАФ мiж нацiями). Це стаi необхiднiстю пiд тиском технiко-економiчних, науково-iнформацiйних та iнших зв'язкiв. Сама ж така необхiднiсть уможливлюiться завдяки дiяльностi Органiзацii Об'iднаних Нацiй та iнших мiжнародних органiзацiй. Нормою стають етнiчна взаiмоповага й усвiдомлення неперебутноi цiнностi кожноi етнiчноi культури для змiстового буття людства як цiлого.

З iншого боку, стаi неможливим подальше iснування таких етнiчних конгломератiв, як колишнi держави СРСР, Чехословаччина або Югославiя. Етногенез маi тут як свою суттiву ознаку прагнення етносiв, що стали вiльними, до нацiонального буття. РД всi пiдстави вважати, що у своiй етногенезi людство мас перетворитися у майбутньому на полi етнiчну цiлокуппiсть.

Поряд з тими вiдмiнностями мiж людьми, що iх створила етногенез, iснують вiдмiнностi й несоцiогенного походження, якi, проте, нiяк не можна вiдокремити вiд етнiчних процесiв. Це тАФ расовi вiдмiнностi.

Раси людини (франц. гасе, вiд РЖтал. гаzzа\ першоджерело, напевне, араб, "рас" - "голова, походження") - це групи людей, що склалися iсторично й з'iднанi спiльнiстю походження, яка виявляiться у спiльностi другорядних щодо сутностi людини зовнiшнiх спадкових фiзичних ознак (колiр шкiри, густота та особливостi волосяного покриву, мiра виступання вилиць, носа, товщина губ, прорiз очей тощо). За цими ознаками виокремлюють три фiзичних типи, що найбiльш вiдрiзняються один вiд одного: негроiдний, iвропеоiдний та монголоiдний.

При характеристицi рас ученi звертають увагу на кiлька моментiв. По-перше, все людство являi собою iдиний бiологiчний вид. Доказом цього i те, що життiво важливi ознаки -структура мозку, особливостi, пов'язанi з прямоходiнням, буВндова руки, устрiй голосових зв'язок, зоровий та слуховий апарати тощо -- не виявляють расових вiдмiнностей. По-друге, власне цi вiдмiнностi нiяк не i шаблями еволюцii, а сформувалися внаслiдок пристосування до рiзних умов географiчного середовища. Отже, всi раси однаково здатнi до культурного розвитку. По-третi, iз зростанням культури роль бiологiчного пристосування безперервно падаi. Тому сучасне розселення рас вiдбиваi вже не умови того середовища, в якому вони живуть, а iсторiю народiв. По-четверте, подiл людей на раси загалом не збiгаiться з подiлом за етнiчними та мовними ознаками. Як правило, представники однiii раси зустрiчаються серед рiзних нацiй, етносiв, мовних сiмей РЖ, навпаки, до складу певноi нацii, етносу, мовноi сiм'i можуть входити представники рiзних рас.

Набагато бiльшу значущiсть маi зiставлення поняття етносу з поняттями народу та нацii. Так, народ (вiд укр. "рiд, родина, народити") тАУ це культурно-iсторична спiльнiсть людей, узята на будь-якому етапi етногенези. Термiн "народ" може бути синонiмом корiнного етносу певноi краiни, або синонiмом розпорошеного по свiтi етносу (наприклад, "iврейський народ", "вiрменський народ" тощо). В широкому розумiннi слова народ тАФ це все населення певноi краiни або держави. Нарештi, у повсякденному вживаннi цього термiна пiд народом мають на увазi людськi маси, що соцiально вiдокремленi вiд пануючих або керуючих верств та груп суспiльства.

У теорii етносу в науковий обiг найбiльш доцiльно вводити термiн "народ" в його широкому розумiннi. Бо якщо з народом ототожнювати корiнний етнос будь-якоi краiни або держави, то тодi представники всiх iнших етносiв (як поодинокi, так i такi, що живуть компактними групами) мають розглядатися як "не народ", або ж про iх iснування треба "забути" й розглядати iх як уже розчинених у корiнному етносi. Обидва пiдходи, зрозумiло, i неправомiрними. До того ж народ тiii чи тiii краiни не завжди складаiться тiльки з одного корiнного етносу (Швейцарiя, Бельгiя тощо). Не потребуi спецiальних доказiв i те, що термiн "народ" у розумiннi керованоi, залежноi, пiдлеглоi частки населення не може бути застосований нi в теорii, нi в iсторii етносу.

Народ складаiться на основi одного або кiлькох етносiв, а також, як правило, багатьох етнодисперсних та етнокомпактних груп. Це американський народ, французький народ, бельгiйський народ, швейцарський народ, украiнський народ, росiйський народ, китайський народ тощо. Народ з'iднують спiльнiсть iсторичноi долi, толерантне ставлення кожного з його суб'iктiв до етнiчних особливостей всiх iнших сукупних суб'iктiв, якi утворюють це людське угруповання. Кожному народоутворюючому суб'iкту притаманний щонайменше бiлiнгвiзм (крiм, зрозумiло, великих компактних мас того з цих етно-суб'iктiв, який складаi значно переважаючу бiльшiсть народу).

Важливим i питання про назву народу. У Старому Свiтi ця назва часто походить вiд самоназви корiнного етносу (Албанiя, Бiларусь, Данiя, Угорщина, Украiна, Фiнляндiя тощо), але не завжди. Так, не iснуi етнiчних швейцарцiв, бельгiйцiв та представникiв iнших полiетнiчних народiв. Що стосуiться Нового Свiту, то тут назви народiв уже завжди не мають нiяких етнiчних коренiв або джерел. Немаi етнiчних канадцiв, американцiв, панамцiв, болiвiйцiв, аргентинцiв тощо. Загалом слiд визнати, що, незалежно вiд того, як утворилася назва тiii чи тiii краiни або держави, говорячи про РЗРЗ народ, завжди мають на увазi не моно-, а полi етнiчне утворення. Отже, абсолютно "чистих" в етнiчному вiдношеннi народiв не iснуi. Й ми обов'язково матимемо на увазi полi етнiчне утворення й тодi, коли говоритимемо, зокрема, "народ Украiни" або "украiнський народ".

Народ вiдрiзняiться вiд нацii не своiми складникам -утворювачами й не iх кiлькiстю. Це двi назви того самого суб'iкта тАФ суспiльства. Населення (частiше за все тАФ полi етнiчне) певноi краiни, що не обiймаiться власною державною територiiю, i просто народ; але коли це ж саме населення створило власну державу, воно вже i народ-нацiя (або формуiться як таке утворення).

В сучаснiй практицi мiжнародних вiдносин пiд нацiiю розумiють не будь-який народ, а лише такий, що маi власну державнiсть i сувереннiсть i може виступати як самодостатнiй суб'iкт зовнiшнiх стосункiв. Органiзацiя Об'iднаних Нацiй i спiвтовариством саме таких народiв. Отже, народ, що маi державнiсть, а вiдтак тАФ полiтичнi кордони, митнi установи, армiю, службу безпеки, власну конституцiю, власну грошову одиницю тощо, й i нацiiю. Найважливiшi ознаки нацii тАФ це iднiсть недоторканоi територii, а також iднiсть економiчного й полiтичного життя. Народ консолiдуiться в нацiю опосередкованою дiiю й тиском перш за все зовнiшнiх щодо себе чинникiв.

Якщо етнос i утворенням переважно культурно-духовним, народ тАФ соцiально-iсторичним, то нацiя i утворенням переважно соцiально-економiчним та полiтико-правовим. До того ж нацiя, як i народ, i утворенням полi етнiчним. Але народ, що склався на основi одного етносу й вмiщуi в собi певну кiлькiсть етноменшинних груп, може впродовж деякого iсторичного часу iснувати як складова якоiсь держави (Украiна або Вiрменiя у межах СРСР; Словаччина у межах Чехословаччини; Словенiя у межах Югославii) й лише за сприятливим збiгом обставин почати створювати нацiю-державу. Такий же народ, що склався з кiлькох вiдносно рiвновеликих етносiв (бельгiйський, швейцарський тощо), мiг формуватися як цiлiснiсть, як один народ лише за умов створення власноi державностi, тобто водночас конституюючись й як нацiя. Разом з нацiiю виникаi таке явище, як державна мова. Причому нацiя може мати й не одну державну мову.

Говорячи про нацiю як про здебiльшого полi етнiчне утворення, i сенс разом з тим говорити й про полi етнiчну державу, тобто таку, на територii якоi водночас проживають кiлька етносiв. У вузькому, тобто спецiальному розумiннi цього термiна йдеться про державу, створену двома або бiльшою кiлькiстю етносiв за умов, або коли ЦРЖ етноси рiвноправнi (Швейцарiя, Бельгiя), або коли один з етносiв маi панiвне становище в державi (колишнi Росiйська, Австро-Угорська та Британська iмперii). У бiльш широкому розумiннi цього термiна полi етнiчним i фактично всi сучаснi держави (за винятком, можливо, держав-карликiв типу Монако, Андорри, Сан-Марино тощо), бо в кожнiй з них можна нарахувати щонайменше кiлька (а частiше за все велику кiлькiсть) етнодисперсних та етнокомпактних груп.

Слiд зазначити, що коли етнiчна мозаiка держави утворюiться переважно чисельно домiнуючим корiнним етносом вкупi з незначною кiлькiстю етнiчних меншин, i сенс говорити не про полi етнiчну державу, а про державу з полiетнiчним складом населення.

З позицii другого, тобто бiльш широкого розумiння полiетнiчностi держав правомiрно говорити про перманентно поновлювану полiетнiчнiсть. Це так тому, що, з одного боку, цiлком природною i поступова асимiляцiя, розчинення етнодисперсних груп у корiнному етносi, але, з iншого боку, дедалi бiльша вiдкритiсть держав сучасного свiту полегшуi (а певною мiрою й стимулюi) мiграцiйнi процеси, завдяки чому в багатьох державах виникають або новi етнодисперснi групи, або оновленi генерацii колишнiх.

Сьогоднiшня динамiка економiчного й полiтичного життя народiв, а також зростаюче усвiдомлення цiнностi етнiчноi культури дають пiдстави вважати, що у майбутньому все людство перетвориться на полiетнiчну цiлiснiсть. Але, мабуть, РЖ тодi не втратить своii цiнностi для людства таке явище, як пам'ять кожного етносу про свою iсторiю.

1.3 Етнiчна iсторiя та ii носii

Етнiчна iсторiя тАФ це, по-перше, реальний процес змiн та подiй, яких зазнав певний етнос вiд часiв свого виникнення до сьогодення, в усiй iх багатоманiтностi й повнотi; по-друге, це наука, що вивчаi цей процес у сукупностi його найбiльш значних подiй та зрушень, якi збереглися у народнiй пам'ятi, а також знайшли вiдбиття у рiзних письмових джерелах. На вiдмiну вiд iсторii нацii, яка i невiдривною вiд iсторii вiдповiдноi держави, реальний процес етнiчноi iсторii охоплюi не тiльки ту частку етносу (до речi, не завжди бiльшу), яка живе на автохтоннiй територii, а й ту, яка утворюi дiаспору. Щоправда, перетворитися на дiаспору може й таке автохтонне населення, яке нiкуди не мiгрувало з мiсць свого розселення (наприклад, украiнцi росiйськоi частини Слобожанщини). РЖсторiя етносу не складаiться тiльки iз соцiальних подiй; вона у своiй самодii втiлюiться також у пам'ятки матерiальноi та духовноi культурноi творчостi етносу.

Що стосуiться етнiчноi iсторii як науки, то вона лишень умовно може бути одношереговою з реальною етнiчною iсторiiю, бо в дiйсностi i часткою останньоi тАФ як феномен самосвiдомостi етносу, як елемент його духовноi культури. З iншого боку, як наука етнiчна iсторiя не може обмежуватися суто дескриптивними функцiями: вона здiйснюi вивчення й нагромадження фактiв, iх систематизацiю та аналiз з метою такого опанування минулого, щоб стало зрозумiлим сучасне етносу, а вiдтак тАФ шляхи його розвитку в майбутньому. Тому ця наука вивчаi факти реальноi етнiчноi iсторii в iх взаiмозв'язку та спадкоiмностi, в iх каузальнiй зумовленостi. А це, у свою чергу, змушуi звертатися й до фактiв iсторii сусiднiх етносiв, народiв та нацiй. Нарештi, сьогоденну етнiчну iсторiю нiяк не можна збагнути в усiй ii сутностi, не враховуючи досить вiдчутних впливiв на неi сучасного свiтового iсторичного процесу.

Однiiю з найважливiших цiнностей духовного життя кожного етносу i його мова. Власне кажучи, мову можна вважати живою iсторiiю народу.

Етнiчна мова тАФ це та мова, якою говорить певний етнос. Причому етнiчна мова великого етносу може подрiбнюватися на дiалекти, носiями яких частiше за все бувають представники етнографiчних груп цього етносу (для украiнського етносу це лемки, бойки, гуцули тощо). У такому разi як загальноетнiчна (а вiдтак i лiтературна) мова використовуiться один з дiалектiв (в Украiнi це киiвське-полтавський дiалект).

Етнiчна мова не обов'язково збiгаiться з поняттям "рiдна мова". Так, скажiмо, людина може жити в Росii, вважати рiдною мовою росiйську, але iдентифiкувати себе з украiнським етносом. Етнiчна мова тАФ явище неповторне. Вона несе в собi духовно-iнтелектуальнi та культурнi надбання етносу за багато сторiч його iснування. Вона i скарбницею часто дуже унiкальних знань про форми самовияву соцiальних якостей. Тому зникнення будь-якоi етнiчноi мови тАФ величезна втрата для людства.

Своiрiдною живою iсторiiю народу i також етнiчна мораль. Щоправда, вона, на вiдмiну вiд етнiчноi мови, концентруi не весь, а лише суто соцiальний досвiд етносу.

Етнiчна мораль тАУ це сукупнiсть традицiйно закрiплених духовних цiнностей, норм, правил, вимог, iсторично вироблених певним етносом i призначених регулювати вчинки, дii та дiяльнiсть як окремих етнофорiв, так i iх груп. Етнiчна мораль великою мiрою зумовлена конкретними природно-клiматичними обставинами, характером провiдних рiзновидiв виробничоi дiяльностi етносу, перебiгом головних подiй його iсторичного шляху, пануючою релiгiiю тощо. Наслiдком цього i iнодi досить вiдчутнi вiдмiнностi мiж змiстовним наповненням моралi рiзних етносiв, особливо таких, що вiддаленi один вiд одного значними географiчними просторами. Етнiчна мораль не i абсолютно незмiнною: вона втрачаi однi риси й набуваi iнших залежно вiд тих соцiально-економiчних та духовно-культурних зрушень, якi вiдбуваються в життi самого етносу. Тому тi етноси, якi дещо затрималися у своiму розвитку, можуть демонструвати певну архаiчнiсть своiх моральних систем.

Через етнiчну мораль iснуi мораль загальнолюдська, до якоi належать поважання права кожноi людини на життя та щастя, виконання батькiвських обов'язкiв, повага до старших, милосердя, засудження злодiйства, пияцтва, розпусти тощо. Але було б хибним звужувати етнiчну мораль до цих простих норм людського спiлкування, бо вона несе в собi не тiльки вимогу гарантованостi права на життя та щастя. Вона також як найважливiша складова духовноi культури етносу надихаi життя людини сенсом внутрiшнього ментального випромiнювання. Вона, пiдсвiдомо прищеплюючи етнiчнi архетипи, етнiчнi образи й символи, i дороговказом туди, де душа кожного зможе пройнятися теплом душi всiii етнiчноi спiльностi. Тобто етнiчна мораль тiсно пов'язана з етнiчною самосвiдомiстю.

Етнiчна самосвiдомiсть розрiзняiться за своiми носiями як етнiчна самосвiдомiсть окремого представника етносу, або етнофора, та як етнiчна самосвiдомiсть усього етносу загалом, тобто як iндивiдуальна та колективна.

РЖндивiдуальна етнiчна самосвiдомiсть як духовне породження являi собою здатнiсть iдентифiкувати себе з певним етносом, вiдокремлюючися водночас вiд усiх iнших етносiв, усвiдомлювати своi етнiчне "Я" як неповторне, унiкальне явище. Етнiчна самосвiдомiсть вважаiться у сучаснiй етнографii найбiльш вагомою серед ознак етнiчноi приналежностi (до яких вiдносяться також знання етнiчноi мови, фольклору, звичаiв, символiки, iсторii етносу, його лiтературних, мистецьких пам'яток тощо). Етнiчна самосвiдомiсть може мати досить високий рiвень (тверда, непохитна самоiдентифiкацiя людини зi своiм етносом); може бути перехiдного типу (невпевненiсть, вагання iндивiда щодо питання прихильностi до свого етносу; частiше за все у такому станi перебувають етномаргiнали); нарештi, вона може стати "нульовою" внаслiдок повноi асимiляцii (за походженням iндивiд належить до певного етносу, але не вважаi себе його представником). Етнiчна самосвiдомiсть може бути подвiйною або навiть потрiйною (коли, скажiмо, iндивiд походить вiд рiзноетнiчного шлюбу, а живе, як РЖ його батьки, у третьому етнiчному середовищi).

Колективна етнiчна самосвiдомiсть, або сукупне "Я" етносу, найбiльш адекватно вiддзеркалюiться й найповнiше охоплюiться у своiх суттiвих рисах термiном "етнiчна ментальнiсть", який, проте, не поглинаi всього розмаiття проявiв колективноi етнiчноi самосвiдомостi.

Якщо етнiчна iсторiя звертаi народ до його минулого, вiдтворюючи й зберiгаючи цiнностi етнiчноi моралi, багатство етнiчноi мови, надихаючи етнiчну самосвiдомiсть ментальними та архетипними змiстами, то етнiчна iдеологiя нацiлюi етнос у майбутнi.

1.4 Етнiчна iдеологiя та ii головнi поняття

Етнiчна iдеологiя тАФ це сукупнiсть теоретичних концепцiй, доктрин, програм, платформ тощо, в яких пiд певним кутом зору подаiться iсторiя етносу, тлумачаться особливостi його характеру й свiдомостi, пропонуiться ставлення до iнших етносiв, обТСрунтовуються завдання, найiмовiрнiшi та бажанi шляхи й напрямки розвитку етносу.

Створюi етнiчну iдеологiю найбiльш свiдома, культурно й полiтично активна частина етносу тАФ його iнтелiгенцiя.

Найбiльш виразних i загострених форм етнiчна iдеологiя набираi тодi, коли зростаi напруженiсть у вiдносинах або принаймнi (у межах однiii держави) мiж двома етносами, один з яких i пануючим, або мiж етносами двох держав, одна з яких маi експансiонiстськi намiри щодо другоi. Коли ж мiжетнiчне напруження вiдсутнi, не виникаi (або зникаi) й етнiчна iдеологiя, тобто у самосвiдомостi етносу не домiнують полiтичнi аспекти. Етнiчна iдеологiя i одним iз засобiв приведення етносу в рухомий стан, i коли об'iктивний розвиток подiй досягаi апогею, достатньо появи iндивiдуального (найчастiше харизматичного) або колективного дiйового лiдера, озброiного етнiчною iдеологiiю, щоб почався широкомасштабний етнiчний рух. Можливiсть етнiчного руху зумовлюiться як змiстом мiжетнiчних вiдносин, так i активнiстю етнiчноi iдеологii, яка, у свою чергу, i вiдображенням згаданих вiдносин. Безпосереднiм же втiленням цього вiдображення постають вiдповiднi етнiчнi почуття, принципи, позицii, погляди. Зупинимося на деяких з них.

Мабуть, нiяка етнiчна iдеологiя неможлива без використання такого поняття, як етнiчна батькiвщина.

Етнiчна батькiвщина тАФ це природа загалом, тобто сукупнiсть особливостей ландшафту, клiмату, флори й фауни в iхнiй власнiй iсторii, якi позначилися на формуваннi певного етносу й на тлi яких вiдбувалися найважливiшi доленоснi подii процесу цього формування в оболонцi рiзноманiтних соцiально-економiчних, духовно-культурних, вiйськово-полiтичних та iнших внутрiшнiх i зовнiшнiх стосункiв та вiдносин. Етнiчна батькiвщина тАФ це явище соцiально-екологiчне. Якщо етнос доволi великий i посiдаi значнi географiчнi простори, вiн може подрiбнюватися на вiдносно самодостатнi субкультурнi угруповання (наприклад, украiнський етнос - це лемки, бойки, гуцули, полiщуки, подоляни тощо). Тодi усвiдомлення й вiдчуття етнiчноi батькiвщини може мати подвiйний прояв: i як приналежнiсть до своii етнографiчноi батькiвщини, i як водночас спорiдненiсть з усiм тим природним та соцiальним простором, що його обiймаi етнос.

У представникiв дiаспорних груп почуття територiальноi прив'язаностi i ще складнiшим, бо для них поняття етнiчноi батькiвщини та краiни, де вони впродовж тривалого часу живуть (або навiть i народилися), не збiгаються. Причому в свiтi i етноси, бiльша частка яких являi собою саме дiаспорнi утворення (iвреi, вiрмени та iншi), тобто живе за межами етнiчноi батькiвщини. Дедалi бiльш зростаюча полiтична вiдкритiсть сучасного свiту полегшуi можливiсть для представникiв будь-яких дiаспорних груп задовольняти своi ностальгiчнi потреби у спiлкуваннi зi своiю етнiчною батькiвщиною. Народ, у якого i батькiвщина, але немаi держави, породжуi у своiх надрах таке явище, як нацiоналiзм.

Нацiоналiзм тАФ це свiтоглядний принцип, найбiльшою мiрою притаманний передовим представникам (передусiм iнтелiгенцii) того народу, який виборюi своi право на розбудову власноi держави, тобто прагне створити нацiю.

Нацiоналiзм iсторично змiнював своi змiстонаповнення, а тому й якiснi ознаки. Так, з кiнця XVIII до початку XX сторiччя (йдеться, зрозумiло, про Захiдну РДвропу) нацiоналiзм проходив свiй перший етап i мав на метi створення нацiй як держав-територiй. Тобто вiн на цей час може бути схарактеризований як державно-територiальний нацiоналiзм (рiзних формовиявiв).

На своiму другому iсторичному етапi нацiоналiзм набуваi рiзких етноцентричних (а подекуди й расових) ознак з вiдвертою або ж iдеологiчно (але нiяк не практично!) прихованою нетерпимiстю до iнших (особливо тАФ так званих "нижчих" з iноварiантом "молодший брат") етносiв (або рас). Це мало наслiдком перетворення одного з етносiв (скажiмо, нiмецького, росiйського) не тiльки на репресивне знаряддя правлячоi елiти у своiх державно-територiальних межах, а й на засiб реалiзацii експансiонiстських устремлiнь.

Так постав нацiонал-соцiалiзм у Нiмеччинi та iнтернацiонал-комунiзм у СРСР. При чому другому етаповi нацiоналiзму притаманна наявнiсть харизматичних лiдерiв на кшталт Муссолiнi, Гiтлера, Ленiна, Троцького. Отже, здiйснювалися спроби створення етнонацiй. Дух цiii доби просякнув навiть свiдомiсть полiтичне активноi iнтелiгенцii тих етносiв, якi мрiяли про звiльнення вiд колонiальноi залежностi, про створення на власних етнiчних землях своiх незалежних держав нацiй. Це мали бути етнонацii iз сильними лiдерами. При цьому набували широкого вжитку аргументи власноi етнiчноi винятковостi. Таким чином, цей нацiоналiзм можна назвати етноцентричним.

Для XX сторiччя, особливо для його другоi половини, нацiоналiзм тАФ це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом свiтовоi колонiальноi системи. Пiсля розпаду СРСР у серпнi 1991 року нацiоналiзм як один iз способiв розвитку свiтовоi спiвдружностi народiв увiйшов у свiй черговий, третiй етап.

Головною в нацiоналiзмi цього етапу залишаiться РЖдея державностi та незалежностi, самостiйностi. Але держава тепер тАФ уже не самоцiль, а форма й засiб органiзацii повноцiнного життя народу. Народ, у свою чергу, тАФ вже не тiльки головний, корiнний етнос, а й усi етнiчнi меншини. РЖ справжнiй (а не змiшаний з шовiнiзмом з його намаганнями довести винятковiсть та зверхнiсть "своii" зростаючоi етнонацii) сьогоденний нацiоналiзм обстоюi право на спiльну державнiсть усiх (як корiнних, так i некорiнних) етнiчних угруповань певного народу. Цей нацiоналiзм, на нашу думку, маi називатися гуманiстичним. Коли мета перетворення певного народу на нацiю-державу вже досягнута, нацiоналiзм тим самим остаточно виконуi свою iсторично-конструктивну роль i вiд нього мас залишитися тiльки патрiотизм.

Часто вживаним iнструментом етнiчноi iдеологii i етнiчна антипатiя.

Етнiчна антипатiя тАФ це негативне або неприязне ставлення до якогось одного, кiлькох або багатьох етносiв. Така психологiчна позицiя може бути притаманною представникам пригноблюваного етносу в iх ставленнi до представникiв етносу-пригноблювача, як, зрозумiло, й навпаки. Етнiчна взаiмоантипатiя може бути наслiдком тривалого iсторичного протистояння етносiв-сусiдiв. Етнiчна антипатiя може бути притаманною також представникам етносу, що досяг високих щаблiв цивiлiзацiй його розвитку, в iх ставленнi до представникiв тих етносiв, якi стосовно цього значно вiдстають. (Ця позицiя i близькою до етноцентризму.) Нарештi, етнопсихологiчна антипатiя може мати тимчасовий характер зумовлюватися погiршенням полiтичних стосункiв мiж усiм тим природним та соцiальним простором, що його обiймаi етн

Вместе с этим смотрят:

"Нивхи"

32-я Стрелковая дивизия (результаты поисковой работы группы "Память" МИВлГУ)

4 capitals of Great Britain

About Canada

Description of Canada