Виникнення iсторичного мовознавства i порiвняльно-iсторичного методу дослiдження мов

Передвiсники порiвняльно-iсторичного мовознавства. Новий етап в iсторii, науки про мову починаiться з першоi чвертi XIX ст., коли мовознавство остаточно вiдмежовуiться вiд фiлологii i цiлком перетворюiться на окрему, самостiйну галузь людських знань зi своiми об'iктом та завданнями, теорiiю та методами дослiджування. Вирiшальну роль у виформуваннi мовознавства в окрему галузь людських знань вiдiграли два чинники: а) пробудження нацiонального життя i нацiональних рухiв у зв'язку з розвитком капiталiстичних вiдносин, б) вiдкриття порiвняльно-iсторичного методу дослiджування мов, що дозволяв розглядати мовнi явища у процесi виникнення iх, становлення i розвитку, а кожну мову тАФ в ii iсторично-генетичних взаiмозв'язках з усiма спорiдненими мiж собою мовами.

Проблемами спорiдненостi мов, якщо не зважати на самобутню, iз своiрiдною iсторичною долею розвiдку XI ст. Махмуда аль Кашгар i цiкавилися вже в XIV ст., починаючи з епохи Вiдродження. Данте А. у незакiнченiй працi ВлDe vulgari eloquentiaВ» (ВлПро народне красномовствоВ»), написанiй незадовго до 1305 p., французьку, провансальську та iталiйську мови вже об'iднав в групу романських мов. У 1538 р. виходить робота Г. Постеллуса (1510тАФ1581) пiд назвою ВлDe affinitate linguarumВ» (ВлПро спорiдненiсть мовВ»), у якiй висловлювались загальнi мiркування про класифiкацiю мов за iх походженням. Чеський граматист Ян Благослав у працi 1571 р. писав, що Влслов'янську мову вважають за загальне вiдповiдно до цього, дiлять ii на чехiв, полякiв, хорватiв i РусьВ» Адам Богоричу працi 1584 р. висловив впевненiсть, що з його латино-ловiнськоi граматичноi науки виявляiться спорiдненiсть мiж мовами московитiв, русинiв, полякiв, богемiв, лузаiтiв (лужичан) та далматiв i кроатiв.

Серйозна спроба класифiкувати iвропейськi мови припадаi вже на кiнець XVI ст.: Й. РЖО. С к а л i г е р ВлРозвiдка про мови iвропейцiвВ» (1559), Е. Г i ш а р ВлЕтимологiчна гармонiя мовВ» (1606), Росiйська граматика Г. Лудольфа (1696).

Литовський учений Мiколас Лiтуанус у книжцi ВлDe moribus litvanorum, tartarorum etc. В» звернув увагу на спорiдненiсть литовськоi та латинськоi мов i на доказ навiв до ста схожих слiв литовськоi та латинськоi мов. Чимало мов зiставляi французький фiлолог Клод Дюре Бурбонне у своiй працi ВлTresor de 1'histoire des langues de cest universВ» (ВлСкарби iсторii мов свiтуВ», 1619).

У ВлГраматицi слов'янськiйВ» 1643 p. РЖ. Ужевич даi вже чимало спостережень, якими автор окреслюi граматико-стилiстичнi особливостi мови своii граматики у порiвняннi не тiльки з латинською, але й церковнослов'янською (sacra lingua slavonica), принагiдно з мовою полякiв, русинiв, iнодi з мовою богемiв, моравiв, далматiв тощо.

Ширшу класифiкацiю, хоч у багатьох моментах i неточну, а то й фантастичну, але з виразним поняттям спорiднених мов, подаi 1646 р. Г.В. Лейбнiц. Усi вiдомi йому мови вiн подiляi на двi групи: а) арамейську (семiтськi мови) i б) яфетичну, до якоi належать, на його думку, двi пiдгрупи: скiфська (фiнськi, тюркськi, монгольськi та слов'янськi) i кельтська (кельтськi та iншi iвропейськi).

Велику роботу над вивченням найдавнiших пам'яток англiйськоi i близько спорiднених iй мов тАФ фризькоi, нiдерландськоi, нiмецькоi, скандинавських i готськоi здiйснив видавець ВлСрiбного кодексуВ» Ф р а н ц и с к Юнiус (1589тАФ1677). Продовжив цю працю Д ж о р д Хiкс (1642тАФ1715), опублiкувавши готську i англосаксонську граматику i ВлThesaurusВ» тАФ звiд рiзноманiтних вiдомостей про давнiшi етапи розвитку англiйськоi та iнших спорiднених iй мов.

У XVIII ст. голландець Л а м б е р т Т е п - К а т е (1674тАФ1731) у працi ВлВступ до вивчення благородноi частини нижньонiмецькоi мовиВ» (1723) встановив спорiдненiсть готськоi, нiмецькоi, голландськоi, англiйськоi та iсландськоi мов.

Полоненого пiд Полтавою шведа Фiлiппа-РЖоганнаСтра-аенберга (1676тАФ1750) було вiдряджено до Сибiру для вивчення-народiв i iхнiх мов. Повернувшися на батькiвщину, вiн видав у складi свого твору про Росiю порiвняльнi таблицi мов Пiвнiчноi РДвропи, Сибiру i Пiвнiчного Кавказу (1731), подiливши цi мови на 6 класiв: 1) мови фiнно-угорськi; 2) мови пiвнiчних тюркських народiв; 3) мови самоiдськi; 4) монгольськi, маньчжурськi, тiбетська мови; 5) тунгуськi та палеоазiатськi мови; 6) гiрськi мови Кавказу.

Ф. Р у х i ч у своiму ВлLitausch-deutsches und deutsch-litauisches Lexikon (ВлЛитовсько-нiмецький i нiмецько-литовський словникВ», 1747) вказав на спорiдненiсть литовськоi, латиськоi i пруськоi мов.

Багато уваги проблемi спорiдненостi мов придiляв М. Л о м о -н о с о в. На його думку, слов'янськi мови тАФ це росiйська, польська, болгарська, сербська, чеська, словацька, венедська (лужицька) та ще моравська (старослов'янська), причому росiйська мова ближча до болгарськоi, пiвденнослов'янських, анiж до польськоi; слов'янськi мови спорiдненi з балтiйськими, як про це свiдчить не тiльки словник, а й граматичнi ознаки; на аналiзi числiвникiв першого десятка М. Ло-моносов окреслюi поняття спорiднених мов (росiйська, грецька, латинська, нiмецька) i мов неспорiднених (фiнська, мексiканська, готен-тотська, китайська); спорiдненiсть мов М. Ломоносов розумiв як походження близьких за словниковим складом i граматичною будовою мов вiд iдиного спiльного джерела, як наприклад, утворення балтiйських i слов'янських мов або мов угро-фiнських.

За словами Петра Кузнецова, Ломоносов Влвизначив наперед те, що стало надбанням зарубiжноi науки лише наприкiнцi XVIII тАФ на початку XIX ст., а саме вiн визначив спорiдненiсть основних мов iндоiвропейськоi сiм'i, на матерiалi якоi i витворений був у першу чергу порiвняльно-iсторичний метод (тiльки без iндiйськоi частини), встановив сiм'ю за кiлька десятирiч до того, як спорiдненi вiдношення всерединi цiii сiм'i були вказанi Джонзом, i бiльш, нiж за пiвстолiття до того, як цi зв'язки обгрунтував Бопп. Слiд до того ж зауважити, що нi Джонз, нi Бопп у першому виданнi своii порiвняльноi граматики не включали слов'янськi мови до iндоiвропейськоi сiм'iВ» . А тим часом уже в 1791 тАФ1792 pp. першi основи систематичного порiвняльного дослiджування слов'янських мов закладаi чеський мовознавець Й о -сиф Добровський, подiляючи слов'янськi мови на двi групи тАФ захiднослов'янськi та схiдно- i пiвденнослов'янськi мови.

Величезний фактичний матерiал для обiзнаностi з численнiстю, рiзноманiтнiстю мов i можливостей встановлення схожостi i вiдмiнностей у межах одних i тих же слiв давали й спроби каталогiзацii мов, порiвняльнi словники всiх мов i нарiч П. Палласа, Ерваса-i-Пандуро, РЖ. Аделунгата РЖ. Фатера. Ервас один iз перших також наголошував на потребi вивчення саме граматичноi будови для доведення спорiдненостi мов, а угорський мовознавець Самуiл Дьярматi видаi навiть книгу ВлAffinitas linguae hundricae cum linguis fennicae originis grammatice demonstrataВ» (ВлСпорiдненiсть мови угорськоi з мовами фiнського походження, граматично доведенаВ», Геттiнген, 1799).

Так поступово, крок за кроком, ученими рiзних краiн створювався грунт для виформування iсторичного мовознавства i порiвняльно-iсторичного методу дослiджування мов. Особливу роль у цьому процесi вiдiграло ознайомлення iвропейських учених iз лiтературною мовою стародавньоi РЖндii тАФ санскритом.

РЖ в перiод середньовiччя, i в епоху Вiдродження РЖндiя вважалася краiною казковою, повною чудес, привабливоi романтики. Про РЖндiю як краiну чудес розповiдала повiсть ВлАлександрiяВ». Оповiдання венецiанського купця Марка Поло (XIII ст.) i опис тверського купця Афанасiя Нiкiтiна (XV ст.) не розвiяли легенд про Влкраiну золота i бiлих слонiвВ».

Стародавньою мовою РЖндii вперше зацiкавився в XVI ст. iталiйський мандрiвник Фiлiппо Сассетi. Пробувши в РЖндii п'ять рокiв (1583тАФ1588), вiн в одному з своiх листiв з РЖндii повiдомив про разючу генетичну подiбнiсть числiвникiв латинськоi, санскритськоi та iталiйськоi мови (лат. duo, tres, quattuor, quinque, sex, septem, octo, novem, decern, санскр. dvau, tranas, catur, panca, sas, sapta, asta, nava, daca). Та наукових висновкiв iз цього повiдомлення не було зроблено.

РЖз XVII ст. в РЖндiю починають проникати iвропейськi колонiзатори, у XVIII ст. Англiя i Францiя ведуть в РЖндii завойовницькi вiйни. Вiдтодi й починаiться докладне вивчення санскритськоi мови iвропейцями. З кiнця XVIII ст. з'являються першi видання граматик санскриту, перевидаються санскритськi словники, публiкуються давньоiндiйськi тексти, вiдроджуються думки про спорiдненiсть санскриту з iвропейськими мовами.

Французький священник Керду (Goeurdoux) 1767 p. подаi до Французькоi Академii доповiдь про спорiдненiсть iндоiвропейських мов, у якiй вказуi на схожiсть латинськоi i санскритськоi мов i вис-словлюi здогад, що виникли вони вiд однiii мови, яка вже не iснуi. Доповiдь залишена була без уваги i опублiкована лише 1808 р.

РЖще далi пiшов англiйський сходознавець i юрист У л ь я м Д ж о н з (1746тАФ1794), який багато рокiв працював в РЖндii, переклав англiйською мовою кiлька видатних творiв давньоiндiйськоi лiтератури, заснував у Калькуттi iнститут схiдних культур, видання журналу ВлAsiatic Researches)) (ВлАзiйськi дослiдженняВ»). У першому томi цього журналу була опублiкована промова У. Джопза ВлАзiйськi дослiдженняВ», де вiн деклараiивио проголосив, що санскритська, грецька, лапiнська, германськi, кельтськi та iранськi мови становлять собою iдину сiм'ю мов, що походять усi цi мови з iдиного джерела, можливо, вже траченого, що схожiсть у коренях дiiслiв i в граматичних формах них мов не може бути наслiдком випадковостi.

Пiд впливом iдей У Джонза австрiйський монах П а у л i н о а Сан то Бартоломео (РЖоганн Фiлiпп Вездiн), що прожив в РЖндii з 1776 по 1789 р. i уклав двi санскритськi граматики i словник, написав книжку ВлDissertatio de antiquitate et affinitate linguarum sendicae, sanscritanitae et germanicaeВ» (ВлТрактат про давнiсть i спорiдненiсть персидськоi, санскритськоi та германськоi мовВ», Падуя, 1798).

Слiд назвати також першу ТСрунтовну граматику санскритськоi мови Г. Т. Кольбрука (1808) i словник тАФ перелiк санскритських коренiв Ч. У i л ь к i н с а (1815).

Першу спробу зiставлення фактiв санскритськоi мови з фактами слов'янських, латинськоi, грецькоi та германських мов опублiковано в Петербурзi 1811 р. пiд назвою ВлО сходстве санскритского язьiка с русскидоВ» (без прiзвища автора).

Поширенню iдей спорiдненостi iндоiвропейських мов i пробудженню спецiального iнтересу до iивчення- санскритськоi мови сприяла видана 1808 р. книжка Фрiдрiха Шлегеля (1772тАФ1829) ВлОЬег die Sprache und die Weisheit der IndierВ» (ВлПро мову i мудрiсть iндiйцiв). У цьому творi автор, наголошуючи на вагомостi для дослiдження проблем генеалогii мов словника i особливо граматичноi будови мов, вперше вводить у вжиток термiн Влпорiвняльна граматикаВ» i обстоюi думку, нiбито латинська, грецька, германськi та iранськi мови не тiльки спорiдненi з санскритською мовою, а й беруть з неi початок.

На пiдставi порiвняння мов, проголошеного У. Джонзом, Ф. Шле-гель зiставляi санскрит не тiльки з грецькою та латинською, а й з мовами тюркськими i доходить кiлькох висновкiв: по-перше, всi мови можна подiлити на два типитАФфлективнi та афiксуючi; по-друге, будь-яка мова народжуiться i лишаiться в станi одного й того ж типу; по-третi, флективним мовам, мовам ВлорганiчнимВ» властивi Влбагатство, мiцнiсть i довговiчнiстьВ», а мовам афiксуючим, ВлнеорганiчнимВ» тАФ Влiз самого початку не вистачаi живого розвиткуВ», iм властивi Влбiднiсть, убогiсть, штучнiстьВ».

Фактичний мовний матерiал на такi висновки романтика Ф. Шлегеля не уповноважував. Проти цих висновкiв заперечували вже його сучасники, а трохи пiзнiше брат Ф. Шлегеля тАФ Август-Виiь-гельм Шлегел ь (1767тАФ1845) у ВлНотатках про провансальську мову i лiтературуВ» (1818) називаi вже три типи мов тАФ флективний, афiксуючий i аморфний, причому в межах мов флективних вiн визначаi ще мови синтетичноi та аналiтичноi будови. Проте й цi уточi-ання викличуть згодом iстотнi заперечення.

Ознайомлення iвропейських учених iз санскритом теж прокладало, як бачимо, шлях до створення iсторичного мовознавства та порiвняльно-iсторичного методу дослiдження мов. По-перше, тим, що до наявного величезного мовного матерiалу долучало мову з тривалою книжною традицiiю i з прозорою для iндоiвропейських мов будовою, i, по-друге, тим, що виникала реальна можливiсть конкретно обiзнатися з великими надбаннями високорозвиненоi науки, про мову стародавньоi РЖндii.

На початку XIX ст. своiрiдним пiдсумком загальнолiнгвiстичних дослiджень у галузi фiлософii мови i ii граматичного вчення i працi А. Ф. Бер нардi (1769тАФ1820): ВлВчення про мовуВ» (1801 тАФ 1803) i ВлПочатковi основи монознавстваВ» (1805), в яких пiдсумовано науковi лiнгвiстичнi дослiдження мови минулого цiлого перiоду, пiсля якого починаiться вже нова епоха в розвитку мовознавства

Бернардi встановлюi склад науки про мову, який багато в чому стаi традицiйним для лiнгвiстики XIX ст. Вiн видiляi такi лiнгвiстичнi дисциплiни: фонетику, етимологiю, слововивiд, морфологiю, словосполучення (вчення про сполучення i керування слiв) та синтаксис* Цей лiнгвiст установлюi два основнi аспекти у вивченнi мови: iсторичний i фiлософський. У вiдповiдностi з iсторичним принципом мова, виникнення якоi зумовлене потребами розуму, розвиваiться за обов'язковими законами, але цiлком несвiдомо. На його погляд, мова, досягнувши свого розвитку, вступаi на шлях регресу. Вiн вважав, що фiлософський аспект у вивчаннi мови маi справу з мовою як завершеним продуктом. Це й i головний аспект у вивчаннi мови.. ВлМовознавство, або фiлософська граматика,тАФ пише Бернардi,тАФ i наука про абсолютнi форми мовиВ». Весь виклад мовознавчих думок веде. Бернардi вiд найпростiших елементiв до все бiльш складних одиниць мови. Його вивчання мови починаiться з букв, ототожнюваних ним iз звуками: ВлКожний чiтко звучний елемент у мовi називаiться буквою..В» У мовi розмежовуються слова-основи i слова-коренi. Сло-ва-основи мають чистi (без позначення вiдношень) значення. Слова-коренi тАФ тi ж слова-основи, але складаються iз абсолютно простого складу (тобто простого приголосного i простого голосного). Обидвi цi категорii слiв спочатку роздiлялися на такi, що позначали матерiю i позначали вiдношення. Злиття iх i дало нинiшнi типи слiв. При визначаннi частин мови Бернардi базуiться на логiчнiй основi, спiв-ставляючи iх iз категорiями суб'iкта, предиката i зв'язки. Комбiнуючи цю логiчну класифiкацiю з граматичною, вiн видiляi ще частки, якi пiдпорядковуi основним частинам мови (так категорii суб'iкта пiдпорядкованi частки тАФ артикль i прийменники). Як свiдчать самi Ф. Бопп i В. Гумбольдт, роботи Бернардi мали на них великий вплив.

Отже, у кiнцi XVIIIтАФна початку XIX ст. було вже накопичена величезний фактичний мовний матерiал, що наочно засвiдчував спорiдненiсть окремих мов i навiть груп мов мiж собою, i вже висловлено було чимало здогадiв для пояснення спорiднення iндоiвропейських, семiтських, тюркських, угро-фiнських мов. Потрiбно було якось згрупувати, систематизувати вже вiдомi факти, явища спорiдненостi мов, призбирувати новий фактичний матерiал для доведення здебiльшого декларативно проголошуваних тверджень про спорiдненiсть окремих мов, груп мов мiж собою, створити новi засоби, способи, прийоми дослiджування спорiднених мов з метою вiдтворення iсторii iх не тiльки в найближчий, зафiксований пам'ятками перiод, а i в незадокумептовапий перiод iснування й розвитку iх. Такi завдання й поставили перед собою основоположники порiвняльно-iсторичнога мовознавства, як почало воно називатися за своiм провiдним методом,тАФ нiмецький учений Франц Бопп, датський учений Расмус Раск, нiмецький учений Якоб Грiмм i росiйський учений Олександр Востоков.

13. Франц Бопп (Franz Вбрр, 1791тАФ1867). Перша наукова праця Ф. Боппа була видана 1816 р. у Франкфуртi-на-Майнi пiд назвою ВлOber das Conjugationssystem der Sanscritsprache in Vergleichung mit jenem der griechischen, lateinischen, persischen und germanischen Spra-che, nebst Episoden des Ramajan und Mahabharat in genauen metri-schen Ubersetzungen aus dem Originaltexte und einigen Abschnitten aus den Veda'sВ» (ВлПро систему санкскритськоi дiiвiдмiни в порiвняннi з дiiвiдмiною грецькоi, латинськоi, перськоi i германськоi мов, з епiзодами з Рамаяни i Махабхарати в точному метричному перекладi з оригiнального тексту i з деякими уривками з ВедВ»). Книжка ця складаiться, отже, з тексту розвiдки (стор. 1тАФ158) i перекладiв iз санскриту (стор. 159тАФ312); 1819 р. вийшло ii доповнене англiйське видання. Основним об'iктом пошукiв автора цiii розвiдки i граматичнi форми дiiслiв санскритськоi та iнших iндоiвропейських мов; зiставлення, порiвняння для нього лише засiб, вiн прагне пояснити форми, встановити iх тотожнiсть, спорiдненiсть, початковий стан iх будови.

Ця розвiдка була пiзнiше розгорнута на тритомну працю пiд назвою ВлVergleichende Grammatik des Sanscrit. Zend. Armenischen, Griechischen, Lateinischen, Altslavischen, Gotischen und DeutschenВ» тАФ ВлПорiвняльна граматика санскритськоi, зендськоi, вiрменськоi, грецькоi,, латинськоi, литовськоi, старослов'янськоi, готськоi i нiмецькоi мовВ» (Берлiн, 1-ше вид. 1833тАФ1852; 2-ге вид. 1857тАФ1861; 3-тi вид. 1868тАФ 1870 (посмертно). У перекладi французькою мовою, з чудово написаним вступом ii видаi Мiшель Бреаль (1832тАФ1916) вже пiд назвою ВлGrammaire comparee des langues indoeuropeennesВ» ВлПорiвняльна граматика iндоiвропейських мовВ» (1866тАФ1874).

У передмовi до своii працi Ф. Бопп писав: ВлУ цiй працi я маю намiр дати порiвняльний, що зiставляi все спорiднене, опис органiзму названих у заголовку мов, дослiдження iх фiзичних i механiчних законiв i походження форм, що позначають граматичнi вiдношення. Ми не торкаiмося тiльки таiмницi коренiв або принципiв найменування первiсних понять тими чи iншими звуками.. Але крiм того ми прагнемо простежити мову в ii утвореннi i розвитку.. В бiльшостi випадкiв первинне значення, а разом з тим i походження граматичних форм з'ясовуються самi по собi через розширення нашого лiнгвiстичного кругозору шляхом простого зiставлення спорiднених за походженням явищ, якi протягом тисячолiть були роздiленi один з одним, але все ще зберiгають в собi незаперечнi риси колишньоi спiльностiВ» .

РЖ справдi, почавши свiй аналiз iз порiвняння санскритськоi дiiвiдмiни з дiiвiдмiною грецькоi, латинськоi, перськоi та германськоi мов, Ф. Бопп увесь час поширюi коло дослiджуваних iндоiвропейських мов: у зв'язку з розшифруванням авестiйськоi мови вiн замiнюi новоперську мову ii архаiчнiшим рiзновидом мовою тАФ Авести (зенд), для найчiткiшого розмежування фактiв германських мов видiляi готську мову i мову нiмецьку; поява литовських граматик дала йому змогу використати фактичнi матерiали литовськоi мови; у другому томi першого видання (1835) додано матерiали старослов'янськоi мови, а в другому виданнi тАФ i мови вiрменськоi; давньопрусськiй i албанськiй мовам вiн присвячуi окремi статтi; не залишаi поза увагою i мов кельтських, тобто охоплюi майже всi вiдомi в той час iндоiвропейськi мови. Бiльше того, вiн зараховував до iндоiвропейських мов i мови" малайсько-полiнезiйськi та мови пiвденного Кавказу, якi до iндоiвропейськоi сiм'i мов не належали.

З другого боку, Ф. Бопп не обмежився лише аналiзом дiiвiдмiнювання спорiднених iндоiвропейських мов. Перший том його працi охоплював роздiли тАФ ВлСистема письмен i звукiвВ», ВлПро коренiВ», ВлУтворення вiдмiнкiвВ»; другий том тАФ ВлПрикметникиВ», ВлЧислiвникиВ», ВлЗайменникиВ», ВлЗайменниковi прислiвникиВ», перша половина роздiлу ВлДiiсловоВ»; третiй том тАФ ВлДiiсловоВ» (закiнчення), ВлСловотвiрВ». Фонетику Ф. Бопп в окремий роздiл порiвняльного вивчення iндоiвропейських мов iще не видiляв, фiзичнi та механiчнi закони, про якi вiн згадуi i пiд якими розумii звуковi закони i спiввiдношення голосних та приголосних звукiв, спецiальноi уваги його не привертають, як не приваблюють його i проблеми вживання граматичних форм та проблеми будови речення. Об'iкт його наукових iнтересiв тАФ це майже виключно морфологiя, а в межах морфологii тАФ словозмiна (деклiнацiя та кон'югацiя). Основне завдання дослiдження морфологii тАФ вiдтворення первинного значення складових елементiв флективного слова, вiдшукання iх першоджерел, висвiтлення походження iндоiвропейських флективних форм. j j_# В аналiзi граматичних форм Ф. Бопп виходить iз традицiйноi формули формальнологiчноi граматики: суб'iкт, зв'язка, предикат. На його думку, не тiльки речення, а й дiiслiвна форма маi тричленну будову i вiдповiдаi основним елементам логiчного судження; у будь-якiй дiiслiвнiй формi вiн убачав результат поiднання предикативного елемента з речовим значенням iз тiiю чи iншою формою допомiжного дiiслова (зв'язки) ВлбутиВ». Дiiсловом у вузькому розумiннi цього слова вiн вважав лише зв'язку тАФ лат. esse (санскритський дiiслiвний корiнь as-). Так, наприклад, у сигматичних аористних формах санскр. adiks-cam (adiksam), грецьк. iбiiхаа (РЖбii^а) я показав, лат. dicsi (dixi) я сказав та iн. суфiкс -s- становить собою, на його думку, допомiжне дiiслово ВлбутиВ» (санскр. as- лат. es-), що втратило самостiйне значення i приiдналося до предикативного елемента тАФдiiслiвного кореня dik-(грецьк. бвiх) показувати.

На думку Ф. Бонна, всi слова в найдавнiшi часи можуть бути зведенi до односкладових дiiслiвних коренiв i коренiв займенникових. Вiд дiiслiвних коренiв, таких, як as- бути, tan- розтягати, утворилися дiiслова та iмена; вiд займенникових коренiв, таких, як ta, та тАФ займенники, прийменники, сполучники, частки. До утворених у такий спосiб слiв додавалися вже закiнчення (флексii), що за своiм походженням i самостiйними словами (здебiльшого займенники). Так, особовi закiнчення дiiслiв, напр., санскр. asmi, грецьк. eifxi (^-eajii), лит. esmi, старосл. iiсмь мають у своiму складi дiiслiвний корiнь as-, es- i форму займенника першоi особи однини; давнi форми iменникiв типу санскр. sunus, лит. medus, лат. hostis називного вiдмiнка однини складалися з кореня (основи) i видозмiненого вказiвного займенника sa цей; у формi латинського iмперфекта (leg-e-bam я читав) суфiкс -Ьа- утворився з форми суплетивного дiiслова esse (корiнь bhu-, nop. старослов. ВТЯТИ).

Ф. Бопп висловив припущення, що не тiльки дiiслово ВлбутиВ», а й iншi допомiжнi дiiслова могли брати участь в утвореннi дiiслiвних форм. Пор., наприклад, спосiб утворення латинськоi форми майбутнього часу типу cantabo тАФ спiватиму i cantare habeo; nop. ще сербохорватськетАФ Йу носити, болгарське тАФ ще нося,укр.тАФ носитиму та iн.

Так Ф. Бопп приходить до висновку, що iндоiвропейськi мови, виникли шляхом аглютинацii, тобто шляхом склеювання, поiднання рiвних елементiв для творення граматичних форм слiв. Та не все в теорii аглютинацii i науково обгрунтованим, переконливим, хоч i те менш обгрунтованою була трохи загадково сформульована теза Ф. Шлегеля про внутрiшнi змiни кореня як iдине джерело походження флексii або ж думка Карла Фердiнанда Беккера тАФ автора працi ВлOrganismus der SpracheВ» (ВлОрганiзм мовиВ», 1827) про те, нiбито не флексii утворилися iз службових слiв, а, навпаки, службовi слова (i, передусiм, займенники) видiлилися iз складу колись iдиного, неподiльного слова.

РЖсторична заслуга Ф Боппа полягала не в розв'язаннi того завдання, яке вiн сам вважав основною метою своii науковоi дiяльностi, а в тому, що вiн на величезному фактичному матерiалi з граматичноi будови всiх груп iндоiвропейських мов довiв iхню цiлiсну iднiсть, спорiдненiсть, спiльнiсть походження, що шляхом порiвняння можна видiлити, встановити генетично спiльнi елементи граматичноi будови iндоiвропейських мов, що метод порiвняння спорiднених мов мiж собою дозволяi факти, явища однiii мови пояснювати з допомогою фактiв, явищ iншоi мови i вiдкриваi, отже, новi обрii, перспективи iх наукового вивчення.

Констатувавши, що саме Ф. Бопп створив порiвняльну граматику iндоiвропейських мов, Антуан Мейi зауважував: ВлПiсля Боппа залишалося суворо простежити розвиток кожноi мови, побуду ваги iсторичну фонетику, теорiю вживання форм i теорiю речення, встановити строгi закони i особливо усунути умогляднi висновки про походження форм, у чому Бопп i прихильником старих iдей i аж нiяк не основоположником нового вченняВ» ^г.

Можна заперечувати, спростовувати, вiдкидати окремi думки Ф. Боппа. Можна виявляти, вiдзначати неточнiсть i застарiлiсть фактичного матерiалу в його працях. Але слiд i пам'ятати чудову оцiнку науковоi дiяльностi Ф. Боппа,яку дав iй у своiх лекцiях iз порiвняльного мовознавства 1883 i 1901 pp. Пилип Фортунатов: ВлУспiхи, зробленi наукою пiсля Боппа у порiвняльному дослiдженнi iндоiвропейських мов, такi, що лiнгвiстичнi працi самого Боппа становлять у наш час головним чином iсторичний iнтерес, а цей iнтерес, це значення вони назавжди зберiгають, бо на iх основi створювалися всi роботи з порiвняльного вивчення iндоiвропейських мовВ» .

14. Расмус Раск. (Rasmus Rask, 1787тАФ1832). Уже в передмовi до першоi своii друкованоi працi 1811 р. ВлПiдручник з iсландськоi або давньопiвнiчноi мовиВ» Р. Раск, вiдкидаючй формальнологiчиу граматику i визначаючи новi завдання граматичних дослiджень, вважав, що завдання граматики тАФ не давати вказiвки, як потрiбно утворювати слова, а описувати, як слова утворюються i змiнюються.

У 1814 роцi Р. Раск пише, а в 1818 р. публiкуi датською мовою свою основну працю ВлUndersogelse от det gamle Nordiske eller Island-ske Sprogs OprindelseВ» (ВлДослiдження в галузi давньопiвнiчноi мови, або походження iсландськоi мовиВ», Копенгаген, 1818); друга ii частина була перекладена (не зовсiм точно i вправно) нiмецькою мовою i опублiкована в ВлПорiвняльних таблицях основних iвропейських мовВ» РЖ.'Фатера пiд заголовком ВлПро фракiйський клас мовВ» (ВлUber die thra-kische SprachklasseВ», Halle, 1822). На самому початку цiii працi P. Раск вказуi на виключне значення мови для iсторii, походження кожного народу, ii надзвичайну стiйкiсть. ВлРелiгiйнi вiрування, звичаi i традицii народiв, iхнi громадськi iнститути в давнi часи тАФ все те; що ми знаiмо про них,тАФ у кращому разi можуть дати нам лише натяк на спорiдненi вiдношення i походження цих народiв.. Але кожний засiб пiзнання походження народiв та спорiднених зв'язкiв iх у сивiй давнинi, коли iсторiя покидаi нас, не i таким, як мова. Протягом одного людського поколiння народ може змiнити своi вiрування, традицii, встановленi звичаi, закони та iнститути, може пiднятися до певного ступеня освiченостi або повернутися до грубостi та неуцтва, але мова за всiх цих змiн продовжуi зберiгатися, якщо не в своiму первiсному виглядi, то в усякому разi в такому станi, який дозволяi узнавати ii протягом цiлих тисячолiтьВ» .

Складаiться мова з двох частин, сторiн: окремi слова, матерiя мови (лексика), без якоi мова взагалi не iснуi, i рiзноманiтнi форми i зв'язки, змiни цих форм i способи зв'язку, або лад мови (граматика), без яких народ не може говорити, то й сама мова не може бути створена. РЖ щоб правильно судити про спорiдненiсть, давнiсть тощо порiвнюв-ваних мiж собою мов, потрiбно зважати на обидвi сторони мови i особливо не забувати про граматику, бо ж досвiд показуi, що лексичнi вiдповiдностi найбiльшою мiрою ненадiйнi: при зносинах народiв мiж собою неймовiрно велике число слiв переходить з однiii мови в iншу, незалежно вiд характеру походження i типiв цих мов. Граматичнi ж вiдповiдностi i далеко надiйнiшими ознаками спорiдненостi або спiльностi походження, бо ж вiдомо, що мова, яка змiшуiться з iншою, надзвичайно рiдко або, вiрнiше, нiколи не засвоюi форм вiдмiнювання i дiiвiдмiнювання iншоi мови, а, навпаки, швидше втрачаi своi власнi. Англiйська мова не запозичила форм вiдмiнювання i дiiвiдмiнювання iз скандiнавськоi чи французькоi, а, навпаки, втратила чимало давнiх англосаксонських флексiй. Так само нi датська мова не засвоiла нiмецьких закiнчень, нi iспанська тАФ готських чи арабських.

Та для визначення спорiдненостi мов досить вагомими можуть бути не тiльки форми вiдмiнювання й дiiвiдмiнювання, а й свiдчення лексики, якщо вона розглядаiться розчленовано: ВлМова, якою б змiшаною вона не була, належить разом з iншими до однiii групи мов, коли найiстотнiшi, матерiальнi, необхiднi та первиннi слова, що становлять основу мови, i у них спiльнимиВ» коли щонайпершi i найнеобхiднiшi слова, якi позначають елементарнi предмети думки, i у них iдентичними.

Окреслюючи цей спiльний для спорiднених мов основний лексичний фонд, Р. Раск звертаi увагу i на те, що слова цього фонду надзвичайно стiйкi, що, скажiмо, займенники i числiвники при змiшуваннi з iншими неоднорiдними мовами зникають найостаннiшими, i на те, як слова можуть змiнювати своi значення, зупинився на збереженнi у латинськiй мовi слова hostis iз первiсним значенням Влчужинець, ворогВ» i змiнi цього значення в росiйському ВлгостьВ», польському gosd i т. д., i на характеристицi розрiзнювальних ознак слiв споконвiчних (успадкованих) i запозичених, i на потребi при морфологiчному членуваннi слiв i порiвнюваннi iх мiж собою не розкладати самий корiнь i не порушувати його.

Залучення словникових свiдчень для доведення спорiдненостi мов приводить Р. Раска до формулювання одного з найважливiших понять порiвняльного мовознавства, або компаративiстики,тАФ до поняття регулярних звукових вiдповiдностей, до потреби встановлення букве-них переходiв, тобто закономiрних звукових вiдповiдностей в одно-кореневих словах i формах спорiднених мов. Коли у двох мовах i вiдповiдностi саме в словах такого роду i в такiй кiлькостi, що можуть бути виведенi правила буквених (-звукових) переходiв з однiii мови в iншу, тодi мiж цими мовами i близькi спорiдненi зв'язки; особливо коли епос тер i гаються вiдповiдностi у формах i будовi мови.

Такими i, наприклад, вiдповiдностi у грецьких та латинських словах типу': грецьк. [iетiр тАФ лат. mater мати, грецьк. фГ]уод тАФ лат. fagus бук та iн. Таким же i i вперше встановлений Р. Раском закон пересування приголосних у германських мовах типу р, t, kтАФf, р, h (лат. pater тАФ давньоiсл. fadir отець, лат. tu тАФ давньоiсл. pu ти, лат. cornu тАФ давньоiсл. horn рiг), d, g тАФ t, k (лат. duo тАФ давньоiсл. tveir, лат. genu тАФ давньоiсл. kne колiно), bh, dh, gh тАФb, d, g (грецьк. фiрсо тАФ давньоiсл. bera несу, грецьк. дiра тАФ давньоiсл. dyrr дверi, грецьк. ХоХг] тАФ давньоiсл. gall жовч).

Такi факти, явища, мiркування, порiвняння вели Р. Раска до потреби доведення спiввiдношення мiж рiзними мовами, спорiдненостi та ступеня спорiдненостi мов, iх джерел.

\. Розв'язуючи цю проблему, Р. Раск послiдовно порiвнюi iсландську мову з грендландською, баскською, фiнською, лапландською i кельтською- мовами i доходить висновку, що всi мови (крiм кельтських, якi вiн пiзнiше приiднав до iндоiвропейських) не спорiдненi з iсландською i жодна з них не може бути джерелом нi для iсландськоi, нi для скандiнавських та германських мов взагалi.

Аналiз же спорiднених з iсландською iнших мов Р. Раск будуi за ступенем iхньоi спорiдненостi. Поставивши iсландську мову в центрi дослiджуваних мов, вiн зiставляi ii спочатку з норвезькою,* далi цi двi мови з шведською i датською, далi всi цi скандiнавськi мови з iншими германськими мовами, далi тАФ германськi мови з литовською i слов'янською i, нарештi, германськi, балтiйськi та слов'янськi мови тАФ з мовами грецькою та латинською.

Аналiзуючи взаiмозв'язки мiж литовською i слов'янською мовами, Р. Раск уперше правильно визначаi балтiйськi мови як окрему, самостiйну галузь iндоiвропейських мов, вказуi на iстотнi вiдповiдностi мiж слов'янськими, балтiйськими та германськими мовами, якi можна пояснити тiльки тим, що всi цi мови походять iз iдиного спiльного джерела.

Таким джерелом, на думку Р. Раска, i ВлдавньофракiйськаВ» мова, власне, не мова стародавньоi Фракii, а невiдома, вимерла мова доiсторичних часiв пiвденно-схiдноi РДвропи. Оскiльки ж латинська i особливо грецька мови i найдавнiшими i iдиними-спадкоiмцями ВлдавньофракiйськоiВ» мови, то саме вони й повиннi розглядатися як джерело всiх германських, балтiйських та слов'янських мов.

На жаль, Р. Раск надто вже рiшуче ототожнював Влдавньофракiй-ськуВ» мову з вiдомою з античних пам'яток давньогрецькою мовою i в такому виглядi й розглядав ii як центр системи iвропейських мов. Що ж до мов азiатських, таких, як iндiйськi та iранськi, то вони, на думку Р. Раска, якщо i спорiдненi з iсландською мовою, то спорiдненiсть ця дуже далека i йде через мови ВлфракiйськiВ», тобто грецьку i латинську.

Можна, звичайно, пожалкувати, що Р. Раск, навiть побувавши пiд час мандрiвки 1816тАФ1823 pp. по Азii i в РЖндii, до об'iкту своiх дослiджень не залучив санскритськоi мови, але своiми розвiдками вiн фактично довiв, що порiвняльно-iсторичнi студii можуть будуватися на матерiалi й окремих груп iвропейських мов, а пiзнiшi мовознавчi пошуки показали, що деякими своiми рисами давньогрецька мова i навiть архаiчпiша вiд санскриту.

15. Якоб Грiмм (Jacob Grimm, 1785тАФ1863). Якоб Грiмм та його брат Вiльгельм Грiмм (1786тАФ1859) вiдомi всiм як збирачi та видавцi фольклору. Казки братiв Грiмм користуються великою популярнiстю у багатьох народiв свiту. Проте Я. Грiмм вiдомий також i як автор чотиритомноi працi ВлDeutsche GrammatikВ» тАФ ВлНiмецька граматикаВ» (1819тАФ1837) та працi ВлGeschichte der deutschen SpracheВ» (ВлРЖсторiя нiмецькоi мовиВ», 1848, 2-ге вид. 1853, 3-тi посмертне вид. 1867). Я. Грiмм розпочав i укладання академiчного словника нiмецькоi мови з намiром охопити, зареiструвати словниковий запас нiмецькоi мови вiд Мартiна Лютера до Йоганна Гете. Перший том цього словника вийшов 1854 p., останнiй тАФ 1860 року.

За словами Я. Грiмма, Влз усiх людських винаходiв, якi люди старанно зберiгали i якi за традицiiю передавали один одному,якi вони створили вiдповiдно до закладеноi в них природи, мова, як здаiться, i найвеличнiшим, найблагороднiшим i найневiд'iмнiшим надбанням. Виникнувши безпосередньо iз людського мислення, пристосовуючися до нього, крокуючи поряд iз ним, мова стала спiльним надбанням i спадщиною всiх людей, без якоi вони не можуть обiйтися, як не можуть обiйтися без повiтря, i на яке всi вони мають однакове право..В» .

ВлНаша мова тАФ це також наша iсторiяВ» i щоб ii вiдтворити, потрiбно вiдмовитися вiд загальнологiчниХ схем, якi заважають спостереженнютАФ душi дослiдження, потрiбно вiдмовитися вiд традицii розгляду живих мов з позицiй i через призму грецькоi та латинськоi мов, потрiбно взяти собi за зразок порiвняльну ботанiку та анатомiю i старанно вивчати будь-який дiалект, бодай навiть найнезначнiший i зневажуваний, бо ж у ньому i своi переваги перед великими i найбiльш шанованими дiалектами та мовами. Тим-то й ВлНiмецька граматикаВ» Я. Грiмма, перший том якоi вийшов 1819 p., а потiм у цiлком переробленому виданнi 1822 p.,тАФ це перший опис цiлоi групи дiалектiв (германських), починаючи вiд найдавнiших засвiдчених пам'ятками форм, опис, що став правити за зразок для всiх наступних розвiдок про iншi дiалекти, якi були засвiдченi стародавнiми пам'ятками. РЖ що особливо характерно, що до кожного iз спостережуваних явищ, до кожноi, навiть найдрiбнiшоi рисочки дослiджуваних германських дiалектiв Я. Грiмм ставиться з якоюсь особливою, своiрiдною шанобливiстю. РЖ, може, саме ця закоханiсть у дослiджуваний матерiал i дозволила романтиковi Я. Грiмму так грунтовно заглиблюватися в аналiз внутрiшньоi будови мови.

РЖще Р. Раск 1814 р. формулюi поняття регулярних звукових вiдповiдностей, зокрема явищ Влпересування приголоснихВ» у германських мовах. Датський мовознавець Якiв Хорнеман Бредсдорф (1790тАФ1841) у розвiдцi датською мовою 1821 p. ВлОт aarsagerne til sprogenes forandringerВ» (ВлПро причини звукових змiнВ»), чiтко розрiзняючи букви та звуки i звертаючи увагу й на явища аналогii, також описуi стисло перше германське пересування приголосних. Незалежно вiд Р. Раска i Я. Бредсдорфа Я. Грiмм у виданнi першого тому своii ВлНiмецькоi граматикиВ» 1822 р. також розповiдаi про виявлене ним Влпересування звукiвВ» (Lautverschiebung), що одержало пiзнiше назву Влзакону ГрiммаВ».

Сутнiсть цього закону, який справедливiше було б назвати Влзаконом Рсска тАФ ГрiммаВ», хоч останнiй чiткiше i на бiльшiй кiлькостi прикладiв розкрив його, полягаi в тому, що система проривних приголосних всiх германських мов пересунулась на один ступiнь, а саме: а) iндоiвропейським глухим проривним р, t, k у германських мовах вiдповiдають глухi щiлиннi f, р, h лат. pellis (мiх) тАФ гот. fill (шкiра), грецьк. treis тАФ гот. preis (три), грецьк. kyon род. kynos (собака) тАФ гот. hunds нiм. Hund (собака); б) iндоiвропейським дзвiнким придиховим bh, dh, gh у германських мовах вiдповiдають дзвiнкi проривнi придиховi: санскр. bhratra тАФ гот. bropar (брат), санскр. madhyas (середнiй) тАФ гот. midjis (межа); в) iндоiвропейським дзвiнким проривним b, d, g у германських мовах вiдповiдають глухi проривнi р, t,k: грецьк. baite (плаття пастуха) тАФ гот. paida (одяг), лат. duo тАФ гот. twai (два),лат. ager (поле) тАФ гот. akrs (акр).

Цей закон встановлюi вiдповiдностi мiж германськими та iншими iндоiвропейськими мовами.

Р. Раск та Я. Грiмм встановили i друге пересування приголосних, що пов'язане з виявленням фонетичних вiдм

Вместе с этим смотрят:

A history of the english language

Affixation in modern english

AIDS

Airplanes and security

American Riddles