Проблема перекладу умов комунiкативного вживання на прикладi твору Е. Ремарка "Час жити й час умирати"

Змiст

1. НАРИС ПРОБЛЕМАТИКИ

2. РОЗГЛЯД ПРОБЛЕМИ ПЕРЕКЛАДУ СЛОВА ЯК ФОРМИ

3. ПРОБЛЕМА ПЕРЕКЛАДУ УМОВ КОМУНРЖКАТИВНОГО ВЖИВАННЯ

3.1 Полiсемiя

3.2 Омонiмiя

3.3 Метафоризацiя

3.4 Гра слiв

4. ДО ПРОБЛЕМИ ПЕРЕКЛАДУ УМОВ КОМУНРЖКАТИВНОГО ВЖИВАННЯ

5. ФРАЗЕОЛОГРЖЧНРЖ ТРУДНОЩРЖ ПЕРЕКЛАДУ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Вступ

Лексичнi аспекти, ефект контрасту, являючись вiдображенням однiii з основних закономiрностей людського мислення - пiзнання свiту через спiввiдношення протилежностей, у художнiй лiтературi виступаi як важливий компонент авторського стилю, що створюiться рiзноманiттям художнiх засобiв, якi втiлюють контрастне сприйняття письменником дiйсностi. Рiзноманiтнi форми словесних контрастiв складають складну систему засобiв художнього мовлення [14,c.56].

В авторiв пiслявоiнного перiоду, художнi мислення яких виходить iз реалiстичного, об'iктивного сприйняття життя, контраст використовуiться як засiб створення образiв героiв, iхнього протиставлення, мовноi характеристики персонажiв, вiдтворення рiзних типiв життя, саморефлексii й рефлексii з минулим, сьогоденням i майбутнiм, вiдображаючи при цьому не тiльки полярнiсть людського мислення взагалi, але й протирiччя громадського життя.

Лексичнi засоби як засоби контрасту можна визначити як один iз способiв сприйняття художником дiйсностi. Таке сприйняття характерно для словесноi творчостi XX ст., при цьому воно не тiльки виражаi свiтовiдчування автора, але й вiдображаi специфiку свiдомостi письменникiв XX ст. [89,c.6].

У художнiй свiдомостi з'iднання полярностей, зiткнення двох протилежних змiстiв у формi контрасту вiдображаi динамiку самопiзнання. Необхiдно вiдзначити, що у творчостi ряду письменникiв пiслявоiнного перiоду контраст виступаi як композицiйно-стилiстичний принцип побудови тексту i його значеннiва домiнанта [67,c.8].

Актуальнiсть даного дослiдження визначаiться важливiстю системного аналiзу реалiзацii лексичних засобiв перекладу в аспектi концептуальноi органiзацii художнiх текстiв певного жанру й епохи, що вiдображаi тенденцii сучасного мовознавства й культурологii.

Метою даноi роботи i показати особливостi перекладу лексичних засобiв як одного зi способiв свiтосприймання й найважливiшого змiстовного компонента тексту, що являi собою складну художньо повновiсну систему рiзноманiтних зображувально-виразних засобiв, експлiцiюючих картину свiту письменника.

Важливе мiсце серед них належить таким лексичним засобам як полiсемiя, омонiмiя, метафоризацiя, гра слiв.

У данiй роботi поставленi наступнi завдання:

- розглянути проблему перекладу слова, як форми;

- розглянути проблему перекладу слова як змiсту: полiсемiя, омонiмiя, метафоризацiя, гра слiв;

- розглянути проблему перекладу слiв комунiкативного вживання;

- розглянути фразеологiчнi труднощi перекладу.

Об'iктом дослiдження i твiр Е. Ремарка ВлЧас жити й час умиратиВ». Твiр цього яскравого представника нiмецькоi лiтератури зближаi, тема становлення особистостi в складних суперечливих умовах пiслявоiнного часу.

При аналiзi об'iкта дослiдження й для рiшення поставлених задач були використанi такi методи, як семантико-стилiстичний аналiз слова, методика компонентного аналiзу, що дозволяi виявити вiдношення мiж семами, що входять у семантичну структуру членiв контрасту, метод семантичних опозицiй, що припускаi угруповання ключових знакiв, а також описово-аналiтичний, контекстологiчний методи аналiзу, якi становлять комплексну методику iнтерпретацii тексту.

Наукова новизна роботи складаiться в проведеннi комплексного багато-аспектного дослiдження лексичного аспекту перекладу художнього тексту, реалiзованого в творi одного жанру i однiii епохи [17,c.25-29].

Контраст концептосфер ВлжиттяВ» i ВлсмертьВ», пронизуючи всi рiвнi роману Е.М. Ремарка ВлЧас жити й час умиратиВ», здобуваi системний характер, виступаючи значеннiвою домiнантою роману й тим самим текстостворюючою категорiiю, обумовленою авторською iнтенциональнiстю.

Даний контраст реалiзуiться в концентрованому виглядi в концептуальному предикатi роману, що маi максимум контекстуального взаiмозв'язку iз сильними позицiями роману, виражаючи головну iдею твора i являючи собою синтез складових його часток предикатiв, що i значеннiвими домiнантами (у нашому випадку - контрастними) концептуального простору твору. Так, концептуальний предикат роману ВлЧас жити й час умиратиВ» Е.М.Ремарка, представлений у рамках одного речення, мiстить у собi домiнуючi значеннiвi опозицii:

Leben - Tod (життя - смерть), Vergangenheit - Zukunft (минуле - майбутнi), Abschied - Wiederkehr (розлука - повернення), Besitz - Verlust (володiння - втрата) [18, c.99-100].

Структура концептiв ВлжиттяВ» i ВлсмертьВ» конституюiться в романi Е.Ремарка об'iктивними й iндивiдуально-особистiсними (авторськими) змiстами й уявленнями шляхом розширення лексикографiчно встановленого обсягу значимостi концептiв за рахунок внесення додаткових конотативних вiдтiнкiв, тобто нарощування об'iктивних змiстiв за допомогою емоцiйно-оцiнного компонента; символiзацii об'iктивного значення концептiв; семантичного поглиблення [78,c.10].

Для автора характерне порушення рiвноваги протилежних сутностей убiк домiнування концептосфери ВлсмертьВ».

тАЬМи хотiли було воювати проти всього, усього, що обумовило наше минуле, - проти неправди й себелюбностi, користi й безсердечностi; ми озлобилися й не довiряли нiкому, крiм найближчого товариша, не вiрили нi в що, крiм таких сил, що нiколи нас не обманювали, як небо, тютюн, дерева, хлiб i земля; але що ж iз цього вийшло ?

Усе валилося, фальсифiкувалося й забувалося.

А тому, хто не вмiв забувати, залишалися тiльки безсилля, розпач, байдужнiсть i горiлка. Пройшов час великих людських i мужнiх мрiянь. Торжествувались дiлки. Продажнiсть. Убогiсть.тАЭ [27,c.79].

Цими словами одного зi своiх героiв Е.М. Ремарк висловив сутнiсть свiтосприймання своiх ровесникiв - людей тАЬзагубленого поколiннятАЭ, - тих, хто прямо зi шкiльноi лави йшов в окопи першоi свiтовоi вiйни.

Тодi вони по-дитячому ясно й беззастережно вiрили всьому, чому iх учили, що чули, що прочитали про прогрес, цивiлiзацiю, гуманiзм; вiрили дзвiнким словосполученням консервативних або лiберальних, нацiоналiстичних або соцiал-демократичних гасел i програм, усьому, що iм втолковували в рiдному домi, з кафедр, зi сторiнок газет .. [67,c.124].

Але що могли значити будь-якi слова, будь-якi промови в гуркотi й смородi ураганного вогню, у смердючому брудi траншiв, що заливають туманом ядушливих газiв, у тiснотi блiндажiв i лазаретних палат, перед нескiнченними рядами солдатських могил або купами покромсаних трупiв, - перед всiм страшним, виродливим рiзноманiттям щоденних, щомiсячних, безглуздих смертей, калiцтв, страждань i звiрячого страху людей - чоловiкiв, юнакiв, хлопчикiв [45,c.56].

Всi iдеали розлетiлися в порох пiд невiдворотними ударами дiйсностi. РЗх спопеляли вогненнi буднi вiйни, iх топили в брудi буднi пiслявоiнного рокiв. Тодi, пiсля декiлькох коротких спалахiв i довгого вгасання нiмецькоi революцii, на робочих окраiнах трiскотiли залпи карателiв, що розстрiлювали захисникiв останнiх барикад, а у кварталах тАЬшиберiвтАЭ - нових багатiiв, що нажилися на вiйнi, - не припинялися оргii. Тодi в суспiльному життi й у всьому побутi нiмецьких мiст i городкiв, якi ще так недавно пишалися бездоганною охайнiстю, суворим порядком i бюргерською добропоряднiстю, запанували вбогiсть, розпуста, наростали розруха й безладдя, спустошувалися сiмейнi скарбнички й людськi душi [12,c.44-49].

Раптово виявилося, що вiйна й першi пiслявоiннi роки знищили не тiльки мiльйони життiв, але й iдеi, поняття; були зруйнованi не тiльки промисловiсть i транспорт, але й найпростiшi уявлення про те, що добре й що погано; було розхитане господарство, знецiнювалися грошi й моральнi принципи [21,c.4].

Особливо гостро й болiсно проявляiться цей трагiчний нейтралiзм у свiдомостi й свiтовiдчуваннi тих мислячих i чесних колишнiх солдатiв, якi пiсля страшного досвiду вiйни й перших пiслявоiнних рокiв втратили довiру вже до самих понять тАЬполiтикатАЭ, тАЬiдеятАЭ, тАЬцивiлiзацiятАЭ, не уявляючи собi навiть, що буваi чесна полiтика, що i шляхетнi iдеi, що можливо цивiлiзацiя, не ворожа людинi.

Вони постарiли, не знаючи юностi, iм дуже важко жилося й пiзнiше: у роки iнфляцii, тАЬстабiлiзацiiтАЭ i новоi економiчноi кризи з його масовим безробiттям i масовою вбогiстю. РЗм важко було скрiзь - i в РДвропi й в Америцi, у великих мiстах шумних, строкатих, метушливих, гарячково дiяльних i байдужих до страждань мiльйонiв маленьких людей, що кишiли в цих залiзобетонних, цегельних i асфальтових лабiринтах. Не легше було й у селах або на фермах, де життя було бiльш повiльне, монотонне, примiтивне, але таке ж байдуже до лих i страждань людини [11, c.35-38].

РЖ багато хто iз цих мислячих i чесних колишнiх солдатiв iз презирливою недовiрою вiдверталися вiд всiх великих i складних суспiльних проблем сучасностi, але вони не хотiли бути нi рабами, нi рабовласниками, нi мучениками, нi мучителями.

Вони йшли по життю душевно спустошенi, але завзятi в дотриманнi своiх простих, суворих принципiв; цинiчнi, грубi, вони були вiдданi тим деяким iстинам, до яких зберегли довiру: чоловiчiй дружбi, солдатському товариству, простоi людяностi.

Глумливо усуваючи пафос абстрагованих загальних понять, вони визнавали й шанували тiльки конкретне добро [18,c.90].

РЗм вселяли вiдразу пишномовнi слова про нацii, батькiвщину, державу, i вони так i не доросли до поняття класу. Вони жадiбно хапалися за будь-яку роботу й трудилися завзято й сумлiнно, - вiйна й роки безробiття виховали в них надзвичайну жадiбнiсть до продуктивноi працi.

Вони бездумно розпутничали, але вмiли бути й сурово-нiжними чоловiками й батьками; могли скалiчити випадкового супротивника в шинкарськiй бiйцi, але могли без зайвих слiв ризикувати своiм життям, кров'ю, останнiм майном заради товариша й просто заради людини, що збудили миттiве почуття приязнi або жалю.РЗх усiх називали тАЬзагубленим поколiннямтАЭ [64,c.4-10]. Однак це були рiзнi люди - рiзнi були iхнiй соцiальний стан i особистi долi. РЖ лiтературу тАЬзагубленого поколiннятАЭ, що виникла у двадцятi роки, створювала творчiсть також рiзних письменникiв - таких, як Хемiнгуей, Дос-Пасос, Олдiнгтон, Ремарк.

Загальним для цих письменникiв було свiтовiдчування, що визначалося жагучим запереченням вiйни й мiлiтаризму. Але в цьому запереченнi, щирому i шляхетному, вiдчувалося повне нерозумiння соцiально-iсторичноi природи лих i калiцтв дiйсностi: вони викривали суворо й непримиренно, але без якоi б то не було надii на можливiсть кращого, у тонi гiркого, безвiдрадного песимiзму.

У романi ВлЧас жити й час умиратиВ» (1954) ми вперше знайомимо з новим героiм Ремарка - це людина думаюча й шукаюча вiдповiдь, що усвiдомлюi свою вiдповiдальнiсть за те що вiдбуваiться.

Гребер з першого дня вiйни на фронтi Францii, Африки, Росii. Вiн iде у вiдпустку, i там в обiйнятому страхом, що трясе мiсто народжуiться бiльша самовiддана любов до Елiзабет. ВлМаленьке щастя тонуло в бездоннiй трясовинi загальних нещасть i розпачуВ» [109,c.67].

Гребер починаi замислюватися, чи винуватий вiн у злочинах проти людяностi, чи повинен вiн повертатися на фронт, щоб своiю участю збiльшувати число злочинiв, чим спокутати провину.

Вiдпусник Гребер навеснi сорок п'ятого приiжджаi в рiдне мiсто в коротку вiдспустку, але не може знайти нi рiдного будинку, нi знайомоi з дитинства вулицi тАУ усе в руiнах. Батьки, iмовiрно, загинули пiд час бомбування. Виникаi короткий спалах страстi. Вiн переконуi Елiзабет вийти замiж за нього, тому що точно знаi, що загине, так нехай вона хоча б буде одержувати овдовiлу пенсiю. Герой зневiрився в нацистськiй iдеологii, вiн готуiться перейти на бiк росiян. Але в цей рiшучий момент гине вiд кулi партизана. Ремарк прагнув сказати, що той, хто в момент iсторичних катаклiзмiв опиниться мiж протиборчими силами, приречений.

Полiтичний антагонiзм Ернст Гребера, солдат нiмецькоi армii, колись не сумнiваючийся в ii ВлнепереможностiВ», стаi свiдком ii розгрому [18,с.32].

Болiснi роздуми Гербера пов'язанi з наростаючим у ньому вiдразою до жорстокостi, насильству й аморальностi, невiддiльним вiд фашистського режиму. Всю свою ненависть до фашизму автор втiлюi в створенi iм образах фашистських молодчикiв. Розкладання фашистськоi елiти, що бездумно пропалюi життя на очах у знедоленого населення зруйнованого бомбуванням мiста, безглузда жорстокiсть, втрата всяких уявлень про моральнi норми - все це показано в романi з надзвичайною силою i яскравiстю [18,c.67].

Гербер, який опинився пiд час вiдпустки в рiдному мiстi гостро почуваi приреченiсть Третього рейха. Його улюблений шкiльний учитель арештований i гине в концтаборi, там же вмираi й батько дружини Гербера Елiзабет. Любов молодих людей описана з характерним для Ремарка лiризмом. На фронт Гербер повертаiться iншою людиною. Вiн убиваi Штейнбреннера, що став у його уявленнi втiленням мерзенностей фашизму, але й сам гине вiд кулi росiйського партизана в той момент, коли в його свiдомостi з'являiться думка, яка ще не цiлком оформилася: ВлТреба зробити щось нескiнченно важливеВ» [89,c.101].

Власне кажучи, у Нiмеччинi, як i у всiй передвоiннiй РДвропi, у першiй половинi XX столiття iснувало безлiч часом суперечливих, супроводжуваних мiжусобною боротьбою лiтературних течiй: неймовiрнi сполучення неоромантизму й символiзму, натуралiзму й сюрреалiзму, модернiзму й реалiзму були обумовленi фантазiiю авторiв i духом часу. Але незмiнно в нiмецькiй лiтературi була присутня фiлософська глибина. РЖдеi А. Шопенгауера, Ф. Нiцше, З. Фрейда знайшли своi вiдображення у творчостi авторiв, твори яких по праву вважаються вершиною нiмецькоi лiтератури першоi половини XX столiття [37,c.8-10].

Наприкiнцi роману Гребер вартуi схоплених партизанiв i нарештi пiсля болiсних роздумiв вирiшуi iх випустити з пiдвалу на волю. Але росiйський партизан убиваi його iз тiii гвинтiвки, з якоi за хвилину до цього Гребер убив Штейнбреннера.

Такий вирок Ремарка людинi, яка вирiшила пiти дорогою активноi боротьби. У всiх своiх романах Ремарк стверджуi: для всiх, хто пiде дорогою полiтичноi боротьби, наступить Влчас умиратиВ» [24,c.5-9].

У романi Ремарка - жорстока правда й тихий пафос неприйняття вiйни, що визначило жанровi особливостi книги як психологiчноi повiстi-плачу, хоча на вiдмiну вiд Олдингтона, який пiдкреслюi, що вiн писав реквiiм, Ремарк нейтральний. Автор не ставить своiю метою докопуватися до справжнiх винуватцiв вiйни. Ремарк переконаний, що полiтика - це завжди погано, це завжди шкода й зло для людини. РДдине, що вiн може протиставити вiйнi, - це свiт природи, життя в ii недоторканих первозданних формах: чисте небо над головою, шелест листя. Сили героiвi йти вперед, стиснувши зуби, даi дотик до землi. У той час як свiт людини з його мрiями, сумнiвами, тривогами й радостями валиться, природа живе.

Формою перекладного матерiалу можна назвати спосiб iснування значеннiвоi iнформацii, принцип ii впорядкованостi, спосiб вираження змiсту, його структурна композицiя. Але для художнього тексту форма - це не тiльки iiрархiя значеннiвих елементiв твору, система знакiв язикового коду, але й атрибути мови, характернi для художнього твору. Лексичнi атрибути мови надають художньому тексту особливу впорядкованiсть, що робить бiльш залежними вiд мови слова. Згiдно В.Я. Задорновоi, "слово в творах лiтератури в кожному вживаннi може мати одночасно всi своi семантичнi й стилiстичнi можливостi в явнiй або прихованiй формi" [10.с.34-38], а, як затверджуi Е. Еткинд, для слова в художньому текстi виявляiться до того ж вiдчутною й важливою його звукова матерiя [34,с.69].

Тому можна констатувати, що слово в художньому творi здобуваi специфiчнi якостi, i контекст, то лiнгвiстичне оточення слова, у якому воно актуалiзуiться, являi собою бiльш складне утворення, нiж контекст у науковому або публiцистичному творi. За твердженням М. Полякова, у художньому творi, ми знаходимо систему органiзацii контекстiв: контексту слiв, контексту образiв, iдейно-емоцiйного контексту, i на всiх рiвнях слова: звуковому, семантичному, граматичному, синтаксичному - дiють закони перетинання й взаiмодii цих контекстiв [25, с. 55].

Слово, згiдно М. Полякову, не тiльки визначаiться саме по собi цими контекстами, але також впливаi на сусiднi слова й контексти, тому в художньому творi дii механiзм контактностi слова. РЖз усього вищевикладеного виходить, що в художньому творi, змiст - це сукупнiсть значеннiвих елементiв, iхня спiввiднесенiсть iз реальними фактами й задумом автора, а форма - це розташування змiстовних елементiв у певнiй послiдовностi, а також особлива впорядкованiсть структури (характернi для поезii атрибути мови: ритм, рима, строфiка й т.д.) [32,c.126].

Взаiмини форми й змiсту в перекладi художнiх текстiв.

Для теорii перекладу аналiз дiалектичного взаiмозв'язку форми й змiсту маi велике практичне значення, тому що вiдкриваi можливостi перекладацькоi практики, зокрема, перекладу художнiх творiв. Аналiз лiтератури в галузi теорii й практики перекладу показуi, що питання художнього перекладу являють собою певну складнiсть, тому що бiльшою мiрою залежить вiд мови нiж публiцистика, до того ж у силу специфiки жанру необхiдно передати в перекладi не тiльки змiст, але й ритмiко-мелодiйну й композицiйно-структурну сторону оригiналу. В розглядi людськоi комунiкацii, мови й перекладу простежуiться два пiдходи: парадигма трансляцiйна, лiнiйна, механiстична й парадигма дiалогiчна, нелiнiйна, дiятельнiстна [20, с.7].

Механiстична парадигма, багато в чому вiдображаюча мiфологiю 'наiвного користувача мови', розглядаi комунiкацiю як обмiн текстами й iнформацiiю, кодуiмоi за допомогою стабiльноi системи за обчислювальними правилами. З погляду дiятельнiстноi парадигми, текст i iнформацiя створюються, знову (рекурентно) створюються й реiнтерпретуються в ходi постiйноi дiалогiчноi взаiмодii комунiкантiв.

Постiйно вiдтворюються й спiввiдношення комунiкативних дiй учасникiв спiлкування, тобто, мова. Мова не i набором одиниць i правил дiй з ними: метафора уречевлення текстiв, слiв i iхнiх елементiв при розглядi комунiкацii як процесу поступаiться мiсцем розгляду одиниць мови як дiй комунiкантiв. Зрозумiло, теоретичнi моделi перекладу будь-якоi орiiнтацii
http://kachkine.narod.ru/Articles2003/Factor2002.htm - _ftn1 далекi вiд наiвноi мiфологеми послiвноi лiнiйноi замiни слiв при перекладi [22, с. 33-34]. Проте, бiльшiсть моделей ТСрунтуiться на неявному припущеннi, що мова складаiться з кiнцевих одиниць, питання ставиться не про iх внутрiшнiй (недискретний, процесний) характер, а про рiвень, або про кiлькiсний обсяг 'одиниць перекладу'. Втiм, для ряду авторiв очевидно й протирiччя, що випливаi iз природноi антиномii континуальностi й дискретностi, лiнiйностi й нелiнiйностi в мовi; переклад для цих дослiдникiв з'являiться як процес, але процес, дискретизуiмий дiями з видiлюваними по тих або iнших принципах одиницями перекладу [19, с.193].

РЖмовiрно, для одержання моделi перекладу, бiльш адекватно наближеноi до реальностi язиковоi дiяльностi, необхiдний антиномiчний пiдхiд, що враховуi дiалектику реальних протирiч у мовi. Опис же процесу перекладу тексту як жорстко заданого алгоритму правил вибору граматичних i лексичних засобiв - вiдповiдностей мовi оригiналу в мовi перекладу - залишаi за рамками теоретичноi конструкцii множина аспектiв, включених у реальне язикове iснування. Життiва ситуацiя мовних контрастiв (зокрема, переклад
припускаi не стiльки просте зiставлення тексту оригiналу й тексту перекладу на предмет адекватностi, точностi й iнших мiфологiзованих критерiiв, скiльки багатогранну дiяльнiсть язикових суб'iктiв, що здiйснюють це зiставлення [59,c.100].

Як у процесi створення мономовного тексту, так i в процесi перекладу дiяльнiсть мовного суб'iкта визначаiться:

а) антиномiiю, дiалогiчною взаiмодiiю наявноi iнтенцii (комунiкативного намiру) i прогнозованоi iнференцii (комунiкативних наслiдкiв);

б) низкою факторiв, що впливають на вибiр засобiв висловлення або перекладу.

Граматична дiя як частина мовноi й комунiкативноi дiяльностi також формуiться у взаiмодii цих факторiв [31,c.6].

Граматична форма розглядаiться нами не як iдиномоментне дискретне утворення, а як процес i результат вибору в рамках граматичноi дii.

Фактично, звичнi для повсякденноi свiдомостi 'граматичнi форми' i не чим iншим, як письмовою фiксацiiю повторюваних мовних дiй (тобто, мовних дiй, 'язикування', якщо дослiвно перевести термiн У.Матурани languaging) [87,c.6].

Триваючий у часi процес з'являiться як упредметнений результат. Насправдi ж реальнiсть мовноi дiяльностi представляi нам картину постiйного вибору з iсторично й контекстуально обумовлених можливостей.

Навiть якщо ми не розглядаiмо процес проголошення форми як фонетичного слова, процес вибору як перевага одного з можливих шляхiв спостерiгаiться в численних фактах хезитацii, самовиправлення, перефразовування, перепопиту й т.iн. [31,c.43]. У часовiй довжинi висловлення видiляiмi точки вибору, у яких можливий шлях подальшого його руху як би розгалужуiться. Саме тут видний не жорсткий вибiр 'за правилами', а процес дiалогу - з реальнiстю й зi спiврозмовником, тобто, з комунiкативним середовищем, з контекстом. Траiкторiя вибору нагадуi дiю атракцii в математичному розумiннi (теорiя катастроф, теорiя хаосу, синергетика), що перешли в лiнгвiстику як метафора [1, c.22-23].

Спiввiдношення iнтенцii мовця й прогнозованоi iнференцii слухаючого при цьому змiнюiться iз часом. До моменту вживання форми iнтенцiя переважаi над прогнозованою iнференцiiю. Пiсля вживання iнтенцiя поступаiться мiсцем iнференцii (уже не прогнозованоi, а реально здiйснюваноi) i iнтерпретацii [98, c.109-110].

У процесуальнiй моделi граматичноi дii, таким чином, поняття iнтенцii повинне бути доповнене поняттями протенцii, i ретенцii (у гусерлiанськму розумiннi). На осi часу, у процесi здiйснення граматичноi дii, спостерiгаiмо етап ще-не-використаного знака, етап намiрiв i можливостей вибору; мить уживання, коли знак з'iднуiться зi своiм ситуативним значенням; i - етап вже-використаного знака, етап розумiння й iнтерпретацii, переосмислення.

Мова виявляiться можливою завдяки повторюваностi з'iднання намiрiв i iнтерпретацiй, будь-який наступний намiр спираiться на попереднi iнтерпретацii, на свого роду 'пам'ять знака'.

Фактори, що впливають на вибiр граматичного оформлення висловлення, рiзнi за ступенем й прiоритетностi свого впливу, iнакше кажучи, являють собою iiрархiю.

РЖiрархiя факторiв вибору граматичноi форми не залежить вiд конкретно-язиковоi реалiзацii, вона проявляi себе подiбним чином у рiзних мовах. РЖдiоетнiчнi особливостi граматичноi дii стосуються внутрiшньоi специфiки впливу кожного з факторiв i можливостей вибору, конкретно-язикових засобiв, що перебувають у розпорядженнi мовного суб'iкта (конкретно-язикових аттракторiв) [65,c.78].

Якщо зрiвняти шлях вибору оформлення висловлення iз траiкторiiю руху дощовоi краплi по шибцi (меандром, у термiнологii фiзикiв), то мови являють собою рiзнi системи меандрiв, рiзнi малюнки на шибцi, рiзнi комплекси виборiв iз множини можливостей. Меандр сполучаi в собi час i форму, процес i результат, континуальнiсть i дискретнiсть, гештальтнiсть i лiнiйнiсть [26,c.40]. Процес перекладу, як i процес мономовного висловлення, проходить певнi точки вибору, коли перекладач, як i мовець, вибираi те або iнше граматичне оформлення. На вiдмiну вiд мономовного висловлення, де початковий i кiнцевий пункт меандру визначаються намiром мовця й очiкуванням комунiкативного ефекту, у процесi перекладу й намiр, i комунiкативний ефект, та й з'iднання змiсту з мовними одиницями (мови оригiналу) як би данi заздалегiдь (хоча, видимо, i в цьому випадку можна допустити певне 'розхитування' твердоi структури).

Але й у процесi перекладу вiдбуваiться дiалогiчна взаiмодiя перекладача й 'поля можливих засобiв перекладу', своiрiдноi 'пам'ятi системи' мови, що переводить, [49,c.50]. Визначаючи критичнi точки вибору граматичних засобiв при перекладi, ми зiштовхуiмося з розбивкою граматичного процесу на дискретнi фрагменти, динамiчнi 'одиницi перекладу' [11,c.45]. Граматичний вибiр iдiоетничний, специфiчний для кожноi мови, у той же час, комунiкативнi наслiдки тексту-оригiналу й тексту-перекладу (i навiть окремих фрагментiв, фраз цих текстiв), у цiлому, як правило, настiльки близькi, що можуть уважатися еквiвалентними. Моделювання процесу перекладу як установлення еквiвалентностi одиниць-текстiв прагматично виправдано, але технологiчно незручно.

У той же час, установлення заелементноi еквiвалентностi (у нашому випадку. форма: форма) зiштовхуiться з асиметрiiю членування формального й функцiонального репертуару мов [78,c.90].

Так, загальновiдомо, що однiй одиницi язика-оригiналу в перекладi може вiдповiдати двi й бiльше (i навпаки). Факторна модель перекладу використаi поняття унiверсальноi мови й iнтегрального граматичного значення (граматичного iнтеграла), а також опираiться на принцип взаiмноi перекладностi мов [100,c.6]. РЖнтегральне граматичне значення мотивоване прагматично [82, c.422], його можна виявити в будь-якiй мовi, поза залежнiстю вiд конкретно-язиковоi реалiзацii в одиницях, якi i в наявностi, даноi мови. Язикова iнтерпретацiя дii через дiiслiвнi форми, iнформацiйна перспектива висловлення, що виражаiться через артиклеве оформлення iменi або iнших засобiв, iншi компоненти висловлення проявляють себе в рамках конкретно-язикових контекстуальних комплексiв. У даних комплексах вiдповiдне глобальне граматичне значення або виражаiться формалiзованим елементом, або перерозподiляiться мiж рiзнорiвневими компонентами комплексу вiдповiдно до iнтенцii мовного суб'iкта (або iнтерпретацiiю вихiдноi iнтенцii перекладачем) i можливостями системи мови, що перекладаi. У перекладi, таким чином, ми неминуче зiштовхуiмося iз взаiмодiiю явищ прихованоi i явноi граматики. Факторна модель граматичноi дii (i перекладу) вимагаi постулювання, таким чином, наявностi трьох видiв граматики: граматики повноi (загальноi, унiверсальноi), граматики явноi (що виражаiться в граматизованих формальних парадигмах) i граматики прихованоi (яка знаходить своi вираження через неграматизованi засоби, або латентною, здатною стати явною граматикою в ходi мовноi еволюцii) [63,c.45]. Повна граматика, пов'язана iз принципом загальноi перекладностi (висхiдним, в остаточному пiдсумку, до принципу нескiнченностi семiозису й взаiмноi перекодуiмостi знакових систем Ч.С.Пiрса), спираiться на антиномiю граматичного iнтеграла (унiверсального граматичного поняття або концепту) i граматико-контекстуального комплексу (конкретномовного втiлення граматичних змiстiв у формалiзованих i контекстуальних засобах).

Подiбна модель дозволяi зiставляти мови й говорити про взаiмнi граматичнi перекладностi навiть у випадку нульовоi представленостi формальних засобiв, у випадку перерозподiлу унiверсальних граматичних змiстiв того або iншого iнтеграла мiж контекстуальними [126,c.70].

Найбiльш вiдомим прикладом останнього може служити неявний, 'супрасегментний артикль' в украiнськiй мовi:

Am Mitternachtshimmel flog hoch am Zenith Ein Engel // По небу напiвночi ангел летiв.

У схованiй граматицi украiнськоi мови виявляються й перфектнi змiсти:

Der hat Geld zusammengescharrt тАУ schrechklich! // Награбував грошей - пристрасть!

Можна сказати, що в граматичному планi перекладаються не форми, а граматико-контекстуальнi комплекси, що спiввiдносять iз унiверсальними граматичними iнтегралами, якi знаходять своi вираження в разнорiвневих засобах рiзних мов [49,c.31].

Наявнiсть тих або iнших засобiв i одним з факторiв (категорiальне або системне тло), якi визначають вибiр перекладачем граматичного оформлення висловлення в мовi перекладу. Крiм цього, досить важливого фактору, на процес вибору впливають також i iншi.

Видiлюванi фактори нерiвнi, iхнi взаiмини, як уже було сказано, являють собою iiрархiю:

(1) текстовi (реiстровi або стилiстичнi) фактори;

(2) загальситуативнi фактори;

(3) категорiальнi фактори;

(4) контекстуальнi фактори;

(5) лексичнi фактори.

Х. Вайнрих порiвнюi текст iз партитурою музичного твору [69, с. 66-67]. Партii елементiв тексту, слова повиннi бути спiвзвучнi один одному й загальнiй тональностi твору. Так, форма презентного перфекта, уживаiться звичайно в усних повiдомленнях про 'свiжi новини', при 'обговорюваннi' (Besprechung, по Вайнриху) минулого досвiду:

Du siehst es ja, wir haben uns verirrt // Що ж робити, матiнка. Бач, з дороги збилися

Для текстового типу 'розповiдання' (Erzahlung) дана форма нехарактерна, у цьому випадку вибираються рiзнi форми минулого часу.

Визначальним для граматичноi дii фактором i наявнiсть категорiальноi ситуацii в тому або iншому ii рiзновидi. Про типи ситуативного мотивування вживання перфекта [19,с.37-47].

Прототипiчною ситуацiiю для невизначено-артиклевоi форми iменi i iнтродукцiя (введення iменi, терма в текстову дiю):

Heute hab ich ein Fischlein gefangen, Ein gar seltenes Fischlein, ein goldenes // Я сьогоднi пiймав було рибку, Золоту рибку, не просту

Подальшi текстовi дii з 'рибкою' вiдбуваються у визначено-артиклевому оформленнi.

Пiсля унiверсальноi категорiальноi ситуацii наступним по значимостi фактором i наявнiсть у явнiй граматицi вiдповiдноi категорii й формальних засобах ii вираження [67,c.18].

Граматизована форма виступаi в цьому випадку в ролi атрактора. Граматична дiя 'вливаiться' в одну з можливих, визначених даною мовною системою 'меандрових' траiкторiй.

Так, iспанськi й англiйськi перекладачi легко розпiзнають континуальний рiзновид перфектноi ситуацii, передаючи ii формою перфектного прогрессива сьогодення, але не нiмецькоi, так як подiбноi форми в явнiй граматицi немаi:

Den ganzen Tag über habe ich gebeten // Я тiльки одного вас i молила в Бога весь день

Взаiмний розгляд перекладiв на мови з наявнiстю вiдповiдноi форми й з ii вiдсутнiстю в явнiй граматицi показуi, що в останньому випадку змiсти унiверсального граматичного iнтеграла не зникають, а перерозподiляються мiж елементами контексту.

Фактично, як уже говорилося, переводиться не окрема форма, а вiдтвориться цiлий комплекс - за допомогою атракторiв якi i у данiй язиковiй системi: формальних засобiв, контекстуальних засобiв, лексичного наповнення форми [79,c.3].

Говорячи про контекстуальнi фактори, слiд зазначити, що контекст для мовця не i заданим, вiн створюiться iм разом з формальною стороною висловлення. Для перекладача контекст, здавалося б, заданий текстом оригiналу, але це - контекст вихiдноi мови, той шлях, який вибрала для себе граматична дiя, виходячи з можливостей (атракторiв) вихiдноi мови [45,c.7].

Фактично ж, перекладач також створюi - або вiдтворюi ситуацiю, заново ii iнтерпретуi, його граматична дiя 'уливаiться' у можливi шляхи, 'меандри' мови, що переводить.

Лексичний фактор пов'язаний iз взаiмодiiю значення лексичного групування (наприклад, дiiслова руху й вибiр допомiжного дiiслова перфектних форм у деяких мовах, перехiднiсть/неперехiднiсть на певному етапi розвитку перфекта, обчисленiсть/необчисленiсть i т.iн. для невизначено-артиклевого оформлення iменi й iншi численнi випадки).

Фактично, змiст граматичноi дii створюiться iз взаiмодii лексики й граматики, границю мiж якими так поки нiкому й не вдалося провести - нi в синхронii, нi в дiахронii [65,c.89]. Мовець (а, в основному, також i перекладач) не замислюiться над тим, яку форму йому вжити, вiн прагне виконати ту або iншу комунiкативну задачу, для якоi 'всi засоби гарнi', тому граматико-контекстуальний комплекс доповнюiться 'до насичення', а iнодi (проявляючи властивiсть надмiрностi) i перенасичуiться засобами вираження того або iншого унiверсального граматичного iнтеграла.

З урахуванням середовища, у якiй робить своi лiнгвiстичнi дii користувач мови, можна також брати до уваги (6) культурнi, (7) iнтертекстуальнi й т.iн. фактори, хоча вони бiльшою мiрою пов'язанi з лексичними й текстовими, а не iз граматичними аспектами перекладу [90,c.10]. РЖiрархiю факторiв не слiд уважати тимчасовою, тобто, ii не слiд розумiти таким чином, що Влспочатку потрiбно врахувати фактор №1, потiм - №2В» i так далi. Наведена iiрархiя розподiляi фактори за ступенем прiоритетностi, а не за тимчасовою послiдовнiстю. Крiм перерахованих вище, iстотну роль у граматичному виборi граi й (8) когнiтивний фактор [20, c.1]. Це особливо явно можна спостерiгати щоразу, коли в реальному вживаннi (або в рекурентному створеннi) форм, граматична семантика, що представляi собою квiнтесенцiю попереднiх уживань, попереднiх контекстiв зiштовхуiться з реальними речами й особами, про якi нам вiдомо що-небудь iз контексту iхньоi життiвоi практики, iхньоi передiсторii. Це знання (когнiтивне поле) деяким чином перетинаiться з певним семантичним (або функцiонально-граматичним) полем. Наприклад, знання про одиничнiсть, унiкальнiсть предмета можуть перетинатися iз граматичними концептами якостi й кiлькостi [17,c.8].

Бiльшiсть дидактичних граматик, як правило, не беруть до уваги мiркувань лiнгвокультурного, когнiтивного, iнтертекстуального порядку, обмежуючись або структурним уявленням парадигми форм, або перерахуванням iхнiх функцiй. Тим самим у мовнiй свiдомостi вивчаючу iноземну мову користувача, та й у починаючого перекладача створюiться деформована картина дiй у мовнiй реальностi. Втiм, i 'квалiфiкованi' перекладачi можуть оступитися на порогах iншоi культури. Факторна модель граматичноi дii й перекладу бiльшою мiрою вiдповiдаi реальностi мовного iснування, нiж статичнi моделi, що розглядають продукт, але не процес перекладу. Можливостi подальшоi розробки пов'язанi з видiленням додаткових факторiв, що впливають на граматичний вибiр, а також на iншi аспекти перекладу. Значимими аспектами i також взаiмодiя [19, с.280-286], взаiмна перевага, взаiмна нейтралiзацiя факторiв i iн. Радикально iстотним для поставлених задач буде дослiдження властиво граматичних дiй i пояснень причин вибору граматичного оформлення користувачами мови.

Комплекснi труднощi вiднесення рiзного роду текстiв, при перекладi з нiмецького, до типу матерiалiв, орiiнтованих насамперед на форму, неможливо, у принципi, перебороти лише за допомогою зазначення на характер художнього жанру, як це робиться в бiльшостi випадкiв [31,c.4].

Найважливiшу й вирiшальну роль не може грати навiть визначення жанру, дане самим автором або перекладачем окремих слiв або твора цiлком, оскiльки в темi номенклатури багато неоднозначностi, не говорячи вже про претензiйне використання назви рiзновидiв жанрiв при перекладi з нiмецького. Нi перекладач нiмецькоi мови, нi критик не можуть обiйтися без приватного аналiзу. Маючи справу, наприклад, з термiновим перекладом з нiмецького есе в трактуваннi Карла Мута [57,c.89], вiдповiдно до якоi естетичена складова частина i основною для справжнього есе й на нiмецькому й на будь-якiй мовi, оскiльки читають його не стiльки через предметну зацiкавленiсть, скiльки заради насолоди формою, перекладач повинен перекладати з нiмецькоi його по принципах, застосовним до текстiв, орiiнтованим на форму, а критик оцiнювати цей самий переклад слiв, згiдно цим же критерiям.

Треба, однак, привести досить цiкаве спостереження Людвiга Ронера: "У сучасноi нiмецькоi "эссеиiстицi" простежуiться досить сильна тенденцiя, далека "эсеiстицi": повернення есе до трактату, повернення вiд мови почуттiв до прози, що теоретизуi, повернення вiд вiдвертого трактування шукань до голого повiдомлення результатiв мiркувань, вiд розмовноi до монологiчноi прози, у якiй контекст важливiше форми" [89,c.90-100].

Коли перекладач маi справу з матерiалом такого роду, хоча й декларованому автоом як повноцiнне есе, вiн, незважаючи на це, повинен пiдходити до нього як до твору, предметному повiдомленню, тобто як до матерiалу, спрямованому на контекст; а критик повинен виходи

Вместе с этим смотрят:

A history of the english language

AIDS

Airplanes and security

American Riddles

An Evergreen topic in British classical literature, childrenтАЩs poems and everyday speech: patterns of climate in the British isles