Особливостi номiнацii у сучаснiй нiмецькiй фемiнiстськiй прозi та специфiка ii перекладу

Мiнiстерство освiти i науки Украiни

Криворiзький iнститут Кременчуцького унiверситету економiки,

iнформацiйних технологiй i управлiння

Гуманiтарний факультет

Кафедра фiлологii

Дипломна робота спецiалiста

на тему:

Особливостi номiнацii у сучаснiй нiмецькiй фемiнiстськiй прозi та специфiка ii перекладу

за спецiальнiстю 7.030507 ВлПерекладВ»

Виконавець: студентка V курсу

групи ФП-05

Сикирицька Катерина

Науковий керiвник: доц.Скиба С.М.

Кривий Рiг 2010

Календарний план

Студент - дипломник

Керiвник роботи

Змiст

Вступ

Роздiл 1. Авторська саморефлексiя в жiночiй нiмецькомовнiй лiтературi ХХ столiття

1.1 Текст як експлiкатор номiнативних процесiв

1.2 Лiнгвiстична сутнiсть поняття "людськi стосунки" з погляду iх номiнацii в текстi

Роздiл 2. Лексико-тематичнi групи номiнативних одиниць поля Людськi стосункитАЭ

2.1 Семантична класифiкацiя номiнативних одиниць поля "людськi стосунки" у художньому текстi

Роздiл 3. Способи номiнативноi репрезентацii поля тАЬЛюдськi стосункитАЭ i переклад номiнативноi лексики

Резюме

Висновки

Список використаноi лiтератури

Вступ

Сучасний стан швидкого обмiну iнформацiiю потребуi бiльш ефективноi роботи перекладацького цеху, його швидшоi вiдповiдi на виклики часу.

Актуальнiсть роботи. Корнiй Чуковський писав:тАЭПереклад тАУ школа лiтературноi майстерностi i Сучасний процес глобального обмiну iнформацiiю в усiх сферах людськоi дiяльностi i, зокрема, у науково-технiчнiй сферi актуалiзуi питання структурно-системних дослiджень, можливо, найкраща школа стилю, бо саме великi перекладачi найбiльше вдумуються у твори великих тАЭ. Вiдтак актуальнiсть нашоi роботи полягаi у недостатнiй теоретичнiй та практичнiй розробцi питання практичного використання перекладацьких перетворень та iх впливу на змiну контекстуального та поза контекстуального навантаження перекладного твору. Так як при транслятi перекладачi найчастiше користуються саме перекладацькими перетвореннями як основним засобом перекладу, то постаi необхiднiсть у досконалому iх вивченнi. Знання та практичнi навички застосування перекладацьких перетворень дають змогу перекладачам створювати адекватний, яскравий переклад, у якому iнормацiя всiх рiвнiв збережена у повному обсязi. Доцiльне використання перекладацьких перетворень даi змогу перекладачевi не тiльки зберегти основний змiст твору, але й що важливiше, позаконтекстуальне, емоцiйне навантаження. Саме тому тема перекладацьких перетворень та iх впливу на адекватнiсть перекладу маi досить важливе наукове та практичне значення.

Предметом дослiдження у нашiй дипломнiй роботi i номiнацiя як аспект мовленнiвоi дiяльностi.

Об'iкт дослiдження - способи номiнацii в художньому текстi.

Мета роботи - визначити лiнгвiстичну сутнiсть людських вiдносин у художньому текстi як засобiв передачi номiнацii.

Завданням дипломного дослiдження i встановлення типiв номiнацii в художньому текстi i важливiсть розгляду номiнацii людських вiдносин як аспекту мовленнiвоi дiяльностi.

Номiнацiю можна розглядати на рiвнi мови i мовлення. Вивчення номiнацii як аспекту мовленнiвоi дiяльностi дуже важливо для теорii мови. Адже " у справжньому i дiйсному змiстi мову можна розглядати тiльки як всю сукупнiсть актiв мовленнiвоi дiяльностi" [1:4]. Мовленнiва дiяльнiсть вiдбиваi все, для чого iснуi мова, то з якими цiлями вона використовуiться. Мова розглядаiться як засiб, а мовлення який спосiб формування i формулювання думки за допомогою мови в процесi мовленнiвоi дiяльностi iндивiда.

На захист виноситься визначення ролi номiнацii в художньому текстi i способiв номiнативноi репрезентацii людських вiдносин та способи правильного вiдтворення номiнацii у перекладi.

Методологiчна основа - теорiя аксiологii.

Лiнгвiстична основа - категорiя модальностi.

Основними квалiфiкаторами модальностi i об'iктивнiсть, суб'iктивнiсть, емотивнiсть висловлення, що вiдiграють велику роль у процесi номiнацii. Емоцii й оцiнки, властивi людинi, стають однiiю з форм вiдображення дiйсностi.

Вивчення проблем номiнацii неможливо без вивчення всякого роду оцiнноi квалiфiкацii. Особливо важлива роль суспiльства в створеннi семантичних варiантiв слiв, слiв експресивних, стилiстично забарвлених, орiiнтованих на визначене соцiальне середовище, що виконують визначенi художнi функцii в лiтературних творах.

Робота складаiться з трьох роздiлiв, висновкiв, списку використаноi лiтератури та резюме нiмецькою мовою.

Роздiл 1. Автобiографiчна саморефлексiя в жiночiй нiмецькомовнiй лiтературi ХХ столiття

У цiлому фемiнiстична лiтература в теоретико-фiлософському планi може бути орiiнтована по рiзному, але одне залишаiться спiльним для всiх ii рiзновидiв тАФ це визнання особливого способу жiночого буття у свiтi i вiдповiдних йому жiночих репрезентативних стратегiй. Звiдси основна вимога фемiнiстичноi лiтературноi критики - не перегляд традицiйних поглядiв на лiтературу i практику письма, на створення соцiальноi iсторii жiночоi лiтератури.

Жiночно-центрованою традицiiю в лiтературi називаiться традицiя вивчення жiночих авторiв, жiночих героiнь i тАЬЖiночих жанрiв тАЭ письма (вiрш, новела, автобiографiя, мемуари та щоденники); основною концепцiiю i концепцiя жiночого авторства, визначеного за принципом статi, а базовим теоретичним конструктором тАФ iдея жiночоi емансипацii в лiтературi. Жiноча автобiографiя постаi як особливий тип тАЬжiночого досвiдутАЭ, а отже тАФ провiдний жанр фемiнного письма. У сучасному захiдному лiтературознавствi вивчення документально-художнiх жанрiв у цiлому й автобiографii зокрема давно усвiдомлюiться як актуальний i перспективний напрям. Безумовно, прiоритети дослiдникiв визначаi не тiльки кон'юнктура книжкового ринку, на якому останнiми роками популярнiсть мемуарно - автобiографiчноi лiтератури помiтно зросла. РЖнтерес до автобiографii обумовлено, головним чином, логiкою теоретико-лiтературного процесу ХХ столiття i специфiкою самого жанру. В 70- тi роки минулого столiття в лiтературi Нiмеччини розвиваiться фемiнiстична концепцiя. Власне ця iсторична доба дала поштовх розвитку, що стало предметом палких дискусiй як для провiдних лiтературознавцiв, так i для простих читачiв. Порiвняння чоловiчого та жiночого стилю автобiографiчноi прози зумовило наукову новизну дослiдження та необхiднiсть ii бiльш глибокого теоретичного аналiзу.

Найвiдомiшi методологiчнi роботи з теорii тАЬжiночоi лiтературитАЭ: Никола Мазанек (тАЬФемiнiстична субверсiятАЭ, 2002); РЖрена Хайдельберг тАФ Леонард (тАЬЛiтература про жiнок тАФ жiноча лiтературатАЭ, 2001); Елен Морс (тАЬЛiтературна жiнкатАЭ); Рейчел Дю Плессi (тАЬПисьмо i несть йому кiнця: наративнi стратегii в жiночiй лiтературi ХХ столiттятАЭ). Що ж стосуiться критерiю автобiографiзму, то вiн характерний як для концепцiй тАЬжiночоi лiтературитАЭ, так i для концепцiй тАЬжiночого читаннятАЭ i тАЬжiночого письматАЭ.

Вторгнення фемiнiзму в жанр автобiографii спричинило критичну переоцiнку проблем, що вiдвiку стояли перед цим жанром тАФ включаючи нетривкiсть таких жанрових дефiнiцiй, як суб'iктивнiсть знання, вiдмiнностi в домiнуваннi та колективну самосвiдомiсть.

Достатньо сильний iнтерес фемiнiзму до всього автобiографiчного iснував завжди, починаючи вiд спроби пов'язати тАЬприватнетАЭ з тАЬполiтичнимтАЭ, i акценту на жiночому досвiдi як найважливiшому джерелi у створеннi жiночого знання. Коли сприйняття жiночого досвiду як даностi змiнилося розумiнням складностi комплексу гендерних суб'iктивностей, сфера автобiографii стала основним заняттям i випробувальним полем для фемiнiзму. У нашому дослiдженнi нами обрано певну царину творчостi нiмецькоi письменницi повоiнного часу Крiсти Вольф та ii молодшоi колежанки, нобелiвського лауреата 2004р.Ельфрiди Елiнек.

Творчiсть Крiсти Вольф завжди являла iнтерес для дослiджень лiтературознавцiв у гендерному аспектi жiночоi автобiографii як жанру. Тому одним iз завдань сучасноi науки i аналiз попереднiх етапiв наукових дослiджень. Серед традицiйних публiкацiй передовсiм необхiдно назвати неодноразовано перевидану збiрку тАЬNext + KritikтАЬ. До четвертого видання увiйшли статтi й iнтерв'ю, присвяченi рiзним аспектам творчостi Крiстi Вольф. Бiльшiсть з них об'iднуi проблема статусу письменницi пiсля полiтичних подiй 1990 року i так званоi лiтературноi суперечки, що розгорiлася. Цьому присвячено статтi Г. Гiдеона ВлМуштра нiгтiвВ», Д. Акера тАЬЩо залишиться. Що лежить в основi моii держави та вiд чого вона загинетАЭ. Останнiми роками ставиться питання про полiтичну заангажованiсть Крiсти Вольф, про те, як це вплинуло на поетику творiв цього перiоду.

тАЬЗвертаi на себе увагу, - пише Д. Аккер, - що у творчостi Крiстi Вольф останнiми роками (повiстях тАЬНемаi мiсця нiдетАЭ, тАЬКасандратАЭ, тАЬЩо залишаiтьсятАЭ) визначальним стаi тип самотньоi жiнки, яка лишаiтся сам- на тАФ сам з собоютАЭ [29:230]. Т. Вольфарт вiдзначаi здатнiсть Крiстi Вольф тонко сприймати те,що вiдбуваiться довкола i стверджуi про два способи реалiзацii пережитого в ii творах. По - перше, це сейсмографiчна точнiсть у фiксацiii iсторичноi ситуацii в ii тенденцiях. Маi мiсце свiдоме або несвiдоме змiстовне зiставлення свого приватного внутрiшнього свiту й офiцiйноi iсторii. По - друге, незважаючи на тверезе сприйняття дiйсностi, Крiста Вольф не бажаi вiдмовлятися вiд iдеального уявлення про суспiльний устрiй, покладений в основу соцiальноi моделi колишньоi НДР. Цим пояснюються утопiчнi настроi письменницi, якi знайшли своi вiддзеркалення в повiстi тАЬКасандратАЭ. Про це пише i Фрауке Майер- ГозантАЭ з середини 70-х рокiв, притаманнi текстам Крiсти Вольф, отримують наступальне (offensiv)значеннятАЭ [4:4]. Автор статтi вважаi за необхiдне вiдзначити, що особливiстю стилю Вольф i тАЬтехнiка пошуку слiдiвтАЭ - Spurensuche, тобто реконструкцiя часу, орiiнтована на зв'язок факту з досвiдом, безпосереднi сприйняття iндивiда. Цю особливiсть письма Крiсти Вольф Манфред РДгер позначаi категорiiю тАЬсубтАЩiктивна автентичнiстьтАЭ, яку вiн визначаi як шлях до нових образiв через досвiд власних переживань. Автобiографiя, як вiдомо, разом зi щоденниками й мемуарами традицiйно належить до жiночих жанрiв письма навiть у лiтературному канонi великоi лiтератури. Основне завдання автобiографiчного жiночого письма, як письма, як воно визначаiться у фемiнiстичнiй лiтературнiй критицi тАФ це завдання самопрезентацii жiночого тАЬятАЭ. Писати вiд себе i про себе тАФ такий пiдхiд веде до нерозвтАЩязноi суперечностi: завжди бути правдивим, навiть у своiх помилках.

Вiдправним пунктом для будь-якого дослiдника творчостi Крiстi Вольф i збiрка статей тАЬПамтАЩять про майбутнi тАЭ, яка була видана Вольфрамом Маузером у 1985 роцi з метою вiдобразити рiзноманiтнi пiдходи до творчостi Крiсти Вольф. Бiльшiсть запропонованих у нiй розвiдок присвячено тАЬКасандрiтАЭ.Проблема мови та стилю виходять на перший план у роботах РЖрмгарда Реблiнга та Герхарда Ноймана. Про глибоке проникнення в мовнi пласти, про роль мови в процесах формування i розчеплення особи пише Реблiнг. Герхард Нойман бачить в археологii голосу Касандри реалiзацiю мови, альтернативноi стандартнiй логiцi розуму. Основним принципом реконструкцii мiфологiчного далекого минулого в тАЬКасандрiтАЭ i вiдновлення картини плотського досвiду, мови i тiла. Вiдмiннiсть вiд класичних жiночих автобiографiй Крiсти Вольф полягаi в тому, що вирiшальним змiстовим параметром стаi тАЬбезстрашнiсть говоритu про своi тiло i сексуальнiстьтАЭ не як про щось другорядне i додаткове до основного автобiографiчного сюжету, але як про основне в ньому.

Власне тому ми й зупинилися на дослiдженнi мови оригiналу та перекладу тАЬКасандритАЭ.

1.1 Текст як експлiкатор номiнативних процесiв

Людство постiйно замислюiться над тим, що таке i мова, яке значення вона маi для долi кожноi людини, для розвитку всього суспiльства. На цi питання намагаються дати своi вiдповiдi письменники, фiлософи, мовознавцi, полiтики. Як поiднуються мiж собою два таких поняття як мова i свобода? У якому вiдношеннi один до одного знаходяться мова та буття, мова та мислення, мова та поведiнка людини? Цi та багато iнших конкретних питань про мову вже поставленi людством.

Як вiдомо, краса мови пов'язана з майстернiстю мовця, який вмiло використовуi призначення мови виконувати комунiкативну, когнiтивну, експресивну, естетичну, перцептивну функцii соцiального спiлкування, вiдносячись до певноi соцiальноi ролi у суспiльствi. Це можливо тому, що мова i складним унiверсальним феноменом, поiднуючи у собi систему мовних знакiв, мовлення та текст.

Мовна система розглядаiться як система мовних знакiв. Мовну знакову систему можна визначити як знаковий системно-структурний компонент мови, елементи якого реалiзовано в мовленнi й зафiксовано в текстi. Мовлення кожен раз iнше, бо воно iндивiдуальне. Мовлення - це завжди зустрiч зi спiврозмовником, незалежно вiд того, далеко вiн чи близько. Якою буде ця зустрiч - це залежить вiд партнерiв, вiд iх вмiння говорити та слухати. Для цього необхiдно розумiння ситуацii, настрiй на взаiмопорозумiння, знання стратегii та тактики мовлення. Спiврозмовники - учасники комунiкативноi ситуацii.

Продуктом мовлення i текст, результатом - комунiкативний ефект. Точнiше кажучи, текст i продуктом мовленнiвоi подii в комунiкативнiй ситуацii соцiального спiлкування, комунiкативноi ситуацii та мовленнiвоi подii, що дозволяi вийти на типологiю текстiв. Текст, як вважаi Л.РЖ. Сахарчук, - "i композицiйне - структурованою сукупнiстю висловiв мовленнiвих актiв, пов'язаних мiж собою загальним мотивом, завданням, планом, темою, метою, стратегiiю та ефектом комунiкацii". Ця взаiмозалежнiсть манiфестуiться в таких особливостях тексту як тематичнiсть, зв'язанiсть, цiлiснiсть, дiалоговiсть, впливовiсть. Цi та iншi особливостi тексту вивчаються теорiiю тексту, яка виникла завдяки взаiмодii лiнгвiстики, семiотики, прагматики, лiтературознавства, естетики. Аналiзуючи тексти, удосконалюючи методику ii дослiдження, загальна теорiя тексту збагачуi лiнгвiстику, робить ii ефективною та необхiдною для комунiкантiв. Тексти разом з iншими формами мислення створюють те середовище, у якому людина самореалiзуiться як людина, сприймаючи та вiдчуваючи рiзноманiтнi боки життя.

Мова така ж рiзноманiтна та рiзнобарвна як саме життя. Традицiйна лiнгвiстика займаiться системою мовних знакiв, дослiджуючи ii пiдсистему, окремо або у взаiмодii, виходячи з мовлення у виглядi комунiкативних аспектiв цих пiдсистем або зазираючи в текст, розглядаючи одиницi цих пiдсистем як текстоорганiзуючi.

"Текст (письмовий та усний) - це первинна данiсть усiх тих дисциплiн i взагалi всього гуманiтарно-фiлософського мислення". Текст i тiiю безпосередньою дiйснiстю (думки та переживання), з яких тiльки й можуть виходити цi дисциплiни i це мислення. Будь-який текст маi суб'iкта, автора. Можливi види, рiзновиди i форми авторства.

Кожний текст передбачаi загальнозрозумiлу (тобто умовну в межах даного колективу) систему знакiв, мову. Якщо за текстом не стоiть мова, то це уже не текст, а природничо-натуральне (незнакове явище), позбавлене мовноi (знаковоi) повторюваностi. Звичайно, кожний текст включаi значну кiлькiсть природних моментiв, позбавлених будь-якоi знаковостi, якi виходять за рамки гуманiтарного дослiдження, але враховуi iх (зiпсутiсть рукопису, погана дикцiя).

Як всякий об'iкт дослiдження, текст по рiзному розумiiться i по рiзному визначаiться. На думку Е. Косерiу, "текст являi собою мовленнiвий акт чи ряд зв'язаних мовленнiвих актiв, здiйснюваних iндивiдом у визначенiй ситуацii". M. Хелiдей вважаi," що текст - це актуалiзацiя потенцiйного ". По А. Греймасу, "текст - це iднiсть, що розщеплюiться на висловлення i не i результатом iхнього зчеплення " [6:45]. Зближаючи поняття тексту i стилю П. Гiро вважаi, що "текст являi собою структуру, замкнуте органiзоване цiле, у рамках якого знаки утворюють систему вiдносин, що визначають стилiстичнi ефекти цих знакiв ". Багатостороннiсть поняття "текст" зобов'язуi видiлити в ньому те, що i ведучим, що розкриваi його ознаки. Слiдом за РЖ.Р. Гальперiним, ми дiйдемо висновку, що "текст - це твiр мовленнiвотворчого процесу, що володii закiнченiстю, об'iктивований у виглядi письмового документа, лiтературно оброблений вiдповiдно до типу цього документа, твiр, що складаiться з назви (заголовка) i ряду особливих одиниць (надфразових iдностей), об'iднаних рiзними типами лексичного, граматичного, стилiстичного зв'язку, що маi визначену цiлеспрямованiсть i прагматичну установку". З цього визначення випливаi, що пiд текстом необхiдно розумiти не фiксоване на паперi усне мовлення, завжди спонтанне, неорганiзоване, непослiдовне, а особливий рiзновид мовленнiвоi творчостi, що маi своi параметри, вiдмiннi вiд параметрiв усного мовлення.

Щоб заговорити, треба не тiльки хотiти спiлкуватися i мислити, треба мати засоби здiйснення цих цiлей. Як звичайне знаряддя спiлкування i мислення виступаi мова.

Мовленнiва комунiкацiя - це дiяльнiсть, що охоплюi процеси говорiння i слухання i, що протiкаi при невпинному чергуваннi i взаiмодii цих процесiв. Продукти мовленнiвоi дiяльностi характеризувалися в термiнах мовленнiвих висловлень, мовленнiвих текстiв. Вважалося природним, що кожен мовленнiвий акт маi свiй початок у видi першого, вихiдного мовленнiвого висловлення, що аналiз мовлення варто починати з вивчення цього зачину в його глибинних - розумових джерелах.

Як вища комунiкативна одиниця текст характеризуiться дiалектичною iднiстю протилежностей. Вiн одночасно i закритою i вiдкритою системою. Його ознаками як закритоi системи i закiнченiсть i обмеженiсть. Тому, на вiдмiну вiд висловлення, текст автономний i самостiйний. Вiн вступаi також в асоцiативнi стосунки з безлiччю iнших текстiв. РЖ в цьому планi текст не i закритою системою.

Для розумiння природи тексту немаловажне значення маi вiдображення в текстi картин навколишнього свiту. У цьому планi iснуi розходження мiж художнiм текстом i текстом, що належить природнiй мовi. Якщо останнiй являi собою вiдбитий i перероблений у свiдомостi образ дiйсностi, то художнiй текст сполучить вiдображення з домислом.

На сучасному етапi лiнгвiстика тексту пiдкреслюi не стiльки проблеми семантичноi i формальноi близькостi послiдовно розташованих висловлень, скiльки питання комунiкативного плану, задачi дослiдження умов комунiкацii, що забезпечують однозначне тлумачення одиниць створюваного тексту.

Так, РЖ.Р. Гальперiн даi таке визначення тексту: "Текст - це твiр мовленнiвотворчого процесу, що володii закiнченiстю, об'iктивований у виглядi письмового документа, лiтературно оброблений вiдповiдно до типу цього документа, твiр, що складаiться з назви (заголовка) i ряду особливих одиниць (надфразових iдностей), об'iднаних рiзними типами лексичноi, граматичноi, логiчноi, стилiстичноi зв'язки, що мають визначену цiлеспрямованiсть i прагматичну установку". Комунiкативна спрямованiсть як важливий аспект оцiнок поняття тексту найбiльше чiтко виявляiться у визначеннi тексту, що даi Г. Глiнц: "Текст -це мовленнiвий твiр, створений автором з iнтенцiiю iдентичного сприйняття i зафiксований з метою однакового наступного впливу, як правило, не на окремого комунiканта, а на трохи, i навiть на безлiч комунiкантiв". Автори обох визначень звертають увагу на комунiкативну i прагматичну значимiсть тексту.

Кожен текст унiкальний, але будуiться по визначених закономiрностях, що пропонуються функцiональним стилем, жанровою приналежнiстю тексту, його основним комунiкативним завданням i тематичною структурою. Тематична структура тексту не однорiдна, вона складаiться з ряду взаiмозалежних тем, серед яких можна видiлити мiкротеми (розгорнуте визначення, обмежений об'iкт опису) i макротеми (сукупнiсть зв'язаних мiж собою обставин мiркування, параграфи).

Кожен текст може бути розглянутий з погляду його структурноi i семантичноi органiзацii. Обидва аспекти розгляду тiсно зв'язанi мiж собою, i тi самi елементи мовного рiвня можуть служити засобами як структурноi, так i семантичноi органiзацii тексту.

У данiй дипломнiй роботi ми розглядаiмо текст як письмовий тип мовленнiве" дiяльностi. Тому ми вивчаiмо номiнацiю людських вiдносин як аспект мовленнiвоi дiяльностi. Адже мовленнiва дiяльнiсть протiкаi за допомогою такого феномена як мови (говорiння), при звертаннi до мови як до джерела використовуваних у цiй дiяльностi одиниць i правил i при ii спрямованостi на сприйняття мовцями.

Як обов'язковий компонент мовленнiвоi дiяльностi, номiнацiя реалiзуi думки людини в з'iднаннi з граматичними структурами. Чим повнiше передають одиницi номiнацii типи вiдносин, тим бiльше iхня значимiсть для органiзацii висловлення.

У ходi суспiльно-iсторичного освоiння предметного свiту людина пiзнаi речi i явища "називаючи, даi iм iмена, формуi новi поняття, установлюi мiж ними визначенi зв'язки i взаiмозалежностi".

РЖменування в мовi завжди змiстовно, воно опосередковано мисленням. Процес i результати позначення за допомогою мовних одиниць зв'язанi з формуванням понять, у яких природнi властивостi речей, явищ данi в перетворенiй на основi людських потреб формi, у видi знятоi предметностi, iдеальнi.

Новi позначення створюються не тiльки для того, щоб фiксувати результати пiзнавальноi й емоцiйноi дiяльностi людини, але i для того, щоб зробити цi результати надбанням iнших людей. В актi номiнацiй у художньому текстi прослiджуiться також його прагматична спрямованiсть - бажання щось пояснити своiму спiврозмовнику, зв'язати своi iнденцii зi знанням адресата i його характеристик, емоцiями. Перебування засобiв подiбного впливу на адресата вимагаi когнiтивних зусиль, а самi спонукання мовця - наслiдок його участi в адресатнiй спрямованостi акта спiлкування.

Вивчення номiнативного аспекту комунiкативних одиниць у художньому текстi одержало широке поширення в останнi десятирiччя. Говорячи про специфiку номiнацii мовленнiвих одиниць, В. Скаличка писав: ".. завдання мовлення - погодити нову реальнiсть з вiдомою, тобто з досвiдом. Засобом для цього i представлення новоi реальностi за допомогою фiксованих образiв. Говорiння - сполучення мови з новою реальнiстю". "Сутнiсть номiнацii, - писав Г.В. Колшанський, - полягаi не в тiм, що мовний знак позначаi рiч чи якимсь образом спiввiдноситься з рiччю, а в тiм, що вiн репрезентуi деяку абстракцiю як результат пiзнавальноi дiяльностi людини", абстракцiю як вiдображення реальних предметiв i явищ у свiдомостi.

Рiч чи явище - це тiльки вихiдна ланка в дослiдженнi шуканоi форми конкретного знання про предмет, за яким закрiплюiться.

Номiнацiя повинна тому розглядатися як "мовне закрiплення понятiйних ознак, що вiдображають властивостi предметiв". Таким чином, перед актом номiнацii повинно знаходитися формування тiii структури свiдомостi, що шукаi форми своii фiксацii.

Адекватне вивчення номiнативного аспекту мови вимагаi насамперед дослiдження його змiстовноi сторони, взаiмини мови з мисленням i дiйснiстю. Пiзнання закономiрностей номiнацii спричиняi бiльш глибоке зрозумiння ролi людського фактора в мовi, розкриття функцiональноi взаiмодii всiх дiлянок системи i структури мови, оскiльки мовна технiка покликана забезпечувати реалiзацiю розумово-комунiкативних потреб i намiрiв людини.

Звiдси - актуальнiсть проблем, зв'язаних iз процесом i результатами, насамперед, у теорii мовноi номiнацii. Задачi i сфера додатка такоi теорii тАФ дослiдження i висновок закономiрностей того, як дiйснiсть, вiдбита в категорiях мислення, втiлюiться в значеннях мовних форм, який вплив роблять мислення i практична дiяльнiсть людей на становлення i прийняття суспiльством мовних знакiв.

Дивна властивiсть акта номiнацii полягаi в тiм, що будучи спочатку актом iндивiдуальноi дiяльностi людини й об'iктивуючи в сутностi суб'iктивну структуру свiдомостi, що склалася по визначених причинах у розумi однiii людини, цей акт по своiму матерiальному результатi - сформованому мовному позначенню - стаi надбанням мовцiв тiiю ж мовою, тобто дозволяi спiввiднести тiло знака зi сформованою структурою свiдомостi, визначеним значенням.

Як пише Н.Д. Арутюнова, "при утвореннi висловлення приходить у дiю кiлька функцiональних механiзмiв мови: один з них забезпечуi створення мовленнiвоi номiнацii подii (якщо воно не може бути позначено одним словом), iнший маi своiю метою визначення (номiнацiю) теми повiдомлення i що повiдомляiться, третiй спрямований на актуалiзацiю найменування - його спiввiднесення iз ситуацiiю мовВ» визначною подiiю, моментом мови та учасниками мовленнiвого акта, четвертий виявляi мету комунiкацii"|. У кiнцевому рахунку перед нами два головних механiзми, що забезпечують вибiр (створення) структури висловлення i вибiр одиниць номiнацii, що заповнюють цю структуру.

Людина не може самостiйно й оригiнальне переробляти всi, що зустрiчаються в життi ситуацii. Поступово у всiх членiв даного мовного колективу створюються стереотипнi установки, що визначають однаковий спосiб членувати об'iктивну реальнiсть i тi риси, що сприймаючий у першу чергу зауважуi в предметах i ситуацiях i закладаi в основу найменування.

Лише при свiдомiй установцi на те, щоб розповiсти щось iншiй людинi, думка надiляiться в мовну форму, i щоб стати вже в новiй якостi, у видi судження, висловлення, вона перетерплюi в художньому текстi ще одну видозмiну, народжуючи особистiсний змiст майбутнього мовного висловлення. З думки треба як би вибрати те, що потiм ввiйде в мову i те, що в мозку людини iснуi дифузно, повинне бути упорядковано.

Семантика вступаi у свою дiю на етапi узгодження особистiсного змiсту з мовними значеннями, зв'язуючи однi змiсти з координатами й опорними крапками описуваноi ситуацii, а iншi - з вiдносинами мiж ними. "Речення не здатне передати нескiнчену складнiсть одиничноi ситуацii - воно може тiльки вказати (за допомогою слiв) ii опорнi крапки".

Визначаючи змiст майбутнього висловлення, людина i повинна видiлити цi опорнi крапки "за допомогою слiв", тобто iхнiх номiнацiй.

Шлях вiд думки до слова являi собою складний i поетапний процес переходу вiд неясних образiв, що народжуються в головi людини, асоцiацiй, представлень, вiд активiзованих у момент пробудження свiдомостi концептiв i особистiсних змiстiв i потреби сказати щось - до переробки цих особистiсних змiстiв, виробленоi з метою iх подальшого "вербалiзацii", для чого деякi особистiснi змiсти стягаються в одне цiле, деякi усуваються, деякi виявляються у фокусi свiдомостi.

Людина членуi особистiснi змiсти i розташовуi iх у групи вiдповiдно загальновживаним об'iднанням мовних значень у визначених мовних формах, насамперед - мовних знаках. Знання мови виявляiться в першу чергу в умiннi вибрати з iснуючого iнвентарю чи засобiв створити за вiдпрацьованими правилами придатнi для реалiзацii його задуму мовнi форми. Роль i мiсце процесiв номiнацii визначаiться, отже, там, де частина особистiсних змiстiв буде передана в актi за допомогою iснуючих одиниць номiнацii.

1.2 Лiнгвiстична сутнiсть поняття "людськi стосунки" з погляду iх номiнацii в текстi

"Вiдношення - взаiмний зв'язок рiзних величин, предметiв, дiй, емоцiйно-вольових установ особистостi на що-небудь, тобто вираження iх позицiй, уявне зiставлення рiзних об'iктiв або сторiн даного об'iкту". Вiдношення мiжособовi - система установ, орiiнтацiй та очiкувань членiв групи вiдносно один одного, визначених змiстом та органiзацii спiльноi дiяльностi та цiнностями; стосункiв мiж членами групи, зумовлених iх особистими якостями, а не формально передбачених ролями та функцiями.

В.Н. М'ясищев розробив концепцiю стосункiв особистостей. "Це сукупнiсть теоретичних уявлень, згiдно з якими психологiчним ядром особистостi i iндивiдуально-цiлiсна система ii суб'iктивно-оцiнних, свiдомо-виборчих вiдношень до дiйсностi, що уявляi собою досвiд взаiмовiдношень з iншими людьми в умовах соцiального середовища". Система вiдношень визначаi характер переживань особистостi, особливостi сприйняття дiйсностi, характер поведiнки на зовнiшнiй вплив.

Таким i поняття "людськi стосунки" в фiлософii. В лiнгвiстицi ж - "людськi стосунки" - це категорiя модальностi, котра представлена трьома рiвнями оцiнюванiстю, емоцiйнiстю, експресивнiстю. Головним мотивом експресивноi номiнацii можна вважати невгамовну спрагу експресii у мовноi особистостi, ii бажання видiлитися й через мову теж. Появлення емотивноi "логеми" диктуiться не стiльки логiчними комунiкативними потребами, скiльки емотивним станом мовця, його емоцiйним намiром та емоцiйною ситуацiiю.

Прагматичнiсть мовленнiвоi оцiнноi дiяльностi визначаiться прагматичною орiiнтацiiю такого способу дiяльностi, а саме: впливаючи на цiннiсну орiiнтацiю реципiiнта, вона впливаi на його дiяльнiсть. Породження оцiнного висловлювання зумовлене тим, що в процесi комунiкацii в людинi з'являiться потреба висловити своi ставлення до дiйсностi, яке i водночас оцiнним i прагматичним.

У сучаснiй науцi про мову все бiльше зростаi iнтерес до людського фактору. У процесi пiзнання та спiлкування людина не може не виражати своi ставлення до предметiв та явищ довкiлля. Вона живе в оточеннi цiнностей, дii в чiтко окресленому цiннiсному середовищi.

Пiзнаючи об'iкти та явища матерiального та духовного свiту, ми усвiдомлюiмо значущiсть того чи iншого об'iкта, тобто оцiнюiмо його, вiдносимо його властивостi до категорii позитивних або негативних якостей. Пiзнаючи природнi властивостi об'iктiв та вiдтворюючи iх цiннiсть, людина розкриваi й певнi аспекти соцiальних вiдносин, оскiльки значимiсть речi або явища визначаiться перш за все суспiльним ставленням до них.

РЖ в логiцi, i в етицi всi оцiннi судження пов'язанi з деонтологiчними й аксiологiчними теорiями. "У деонтологiчних теорiях етики й у логiцi за основу приймаiться концепт обов'язку, з якого виводиться поняття цiнностi. В аксiологiчних же концепцiях первинним вважаiться концепт цiнностi, добра, а поняття обов'язку - похiдним вiд нього". Нас цiкавлять аксiологiчнi оцiнки i створенi ними висловлювання.

Оцiнне значення зумовлене реальними властивостями предмета тiiю мiрою, якою воно ними мотивуiться. В цiлому розумiннi мотив оцiнки завжди маi об'iктивний характер.

Система цiнностей не спростовуiться, але може бути виведеною з людини, тобто цiннiснi орiiнтири особи та суспiльства можуть зазнавати взаiмовпливу та змiнюватись.

В цiлому рядi випадкiв оцiнка визначаiться як позитивна чи негативна квалiфiкацiя предмета думки. РЖснуi й

Вместе с этим смотрят:

A history of the english language

AIDS

Airplanes and security

American Riddles

An Evergreen topic in British classical literature, childrenтАЩs poems and everyday speech: patterns of climate in the British isles