Дослiдження iсторичних романiв Зiнаiди Тулуб "Людолови" та Павла Загребельного "Роксолана"
Змiст
РЖ. Вступ
РЖРЖ. Дослiдження iсторичних романiв Зiнаiди Тулуб ВлЛюдоловиВ» та Павла Загребельного ВлРоксоланаВ»
РЖРЖ.1. Роксолана, як символiчне iсторичне жiноче
РЖРЖ.2. джерела написання романiв
РЖРЖ.3. РДдиний сюжет романiв
РЖРЖ.4. РЖсторичне значення романiв
РЖРЖРЖ. Роль Настi в iсторii
РЖРЖРЖ.1. Настя патрiотка чи зрадниця
РЖРЖРЖ.2. Вплив Настi на султана
РЖV. Специфiка творення жiночих образiв в iсторичних романах Зiнаiди Тулуб ВлЛюдоловиВ» та Павла Загребельного ВлРоксоланаВ»
IV.1. Засоби характеристики персонажiв
IV.2. Переосмислення характеру Настi
IV.3. Розкриття авторами образу головноi героiнi
Висновки
тулуб загребельний людолови роксолана
РЖ. Роман (франц. roman, нiм. Roman, англ. novel) тАФ великий епiчний жанр, в основi якого лежить зображення приватного життя людини в нерозривному зв'язку iз суспiльним розвитком.
Жанровими ознаками роману i розгалуженiсть фабульних лiнiй сюжету, детальне розкриття життiвих доль багатьох героiв протягом тривалого часу, iнодi всього життя. Героi зображуються в суспiльних взаiминах i побутi, наодинцi iз собою, зi своiми проблемами та переживаннями, розкриваiться iх психологiя та настроi.
У романi органiчно переплiтаються рiзнi види органiзацii мови тАФ монологи, дiалоги та полiлоги, рiзного роду авторськi вiдступи та характеристики.
За iдейно-художнiм змiстом романи подiляються на такi жанровi рiзновиди: соцiальнi, фiлософськi, родинно-побутовi, пригодницькi, сатиричнi, авантюрнi тощо. Однак такий подiл не завжди буде коректним з точки зору теорii, оскiльки один i той же твiр може бути одночасно i соцiальним, i фiлософським, i iсторичним, i пригодницьким. В такому разi треба враховувати, яка риса домiнуi у творi.
У захiдноiвропейськiй лiтературi XVIII столiття набуваi особливоi популярностi авантюрний роман (ВлЖiль БлазВ» Лесажа), роман виховання (ВлВiльгельм МейстерВ» ТРете), психологiчний роман (ВлПамелаВ» Рiчардсона). У цих творах з'являiться дедалi бiльше елементiв соцiального критицизму, розвiнчання моральних засад суспiльства, в якому жили героi.
Все це готуi появу в XIX столiттi реалiстичного роману, найвизначнiшi зразки якого належать Стендалю, Бальзаку, Дiккенсу, Теккерею, Флоберу, Золя, Достоiвському, Толстому. iхня творчiсть була важливим кроком уперед у глибинi соцiального й психологiчного аналiзу, гострiй критицi несправедливого суспiльства, показi життiвих доль звичайних людей. Найбiльшоi глибини та досконалостi роман набув у XX столiттi, його досягнення пов'язанi з iменами Т. Манна, У. Фолкнера, Р. Роллана, А. Франса, Я. РЖвашкевича, Г. ТРарсiа Маркеса, Ε. Гемiнгвея, Л. Леонова, Ч. Айтматова. Водночас поширилися модернiстськi пошуки в галузi романiстики, пов'язанi з творчiстю Дж. Джойса, М. Пруста, Φ. Кафки, Р. Музiля, Кобо Абе. У другiй половинi XX столiття з'являiться теорiя та практика так званого Влнового романуВ», або антироману. Наталi Саррот, А. Роб-Грiйi, М. Бютор проголосили можливостi традицiйного роману вичерпаними, а натомiсть здiйснили спробу написати безфабульний i безгеройний роман.
Украiнський роман зароджуiться в XIX столiттi. Першi твори цього жанру росiйською мовою були написанi Г. Квiткою-Основ'яненком (ВлПан ХалявськийВ») та РД. Гребiнкою (ВлЧайковськийВ»). Пiзнiше низку романiв росiйською мовою створили Марко Вовчок (ВлЗаписки причетникаВ», ВлЖива душаВ»), П. Кулiш (ВлМихайло ЧарнишенкоВ», ВлОлексiй ОднорогВ»), Останньому належить i перший украiномовний твiр цього жанру тАФ ВлЧорна радаВ» (1857 p.). Згодом побачили свiт романи РЖ. Нечуя-Левицького ВлХмариВ», ВлПонад Чорним моремВ», Панаса Мирного ВлХiба ревуть воли, як ясла повнi?В» та ВлПовiяВ», РЖ. Франка ВлБорислав смiiтьсяВ».
У XX столiттi значно розширюються обрii украiнського роману. Цiлу серiю романiв пише В. Винниченко (ВлЗаповiт батькiвВ», ВлЗаписки Кирпатого МефiстофеляВ», ВлХочу!В», ВлБожкиВ», ВлЧеснiсть з собоюВ», ВлРiвновагаВ»). Пiзнiше з'являються його твори романного жанру ВлСонячна машинаВ», ВлПоклади золотаВ», ВлСлово за тобою, СталiнеВ», ВлНова заповiдьВ», ВлВiчний iмперативВ», ВлЛепрозорiйВ».
Талановитими романiстами виявили себе А. Головко (ВлБур'янВ»), В. Чередниченко (ВлЗа плугомВ»), Ю. Яновський (ВлЧотири шаблiВ», ВлВершникиВ»), 3. Тулуб (ВлЛюдоловиВ»), Я. Качура (ВлОльгаВ»), П. Капельгородський (ВлАртезiанВ»), В. Пiдмогильний (ВлМiстоВ»), С. Скляренко (ВлСвятославВ», ВлВолодимирВ») та iншi. Значний внесок у розвиток украiнського роману в лiтературi останнiх десятилiть належить О. Гончару, В. Земляку, Григорiю Тютюннику, П. Загре-бельному, В. Дрозду, РЖ. Чендею.
В сучаснiй украiнськiй прозi роман представлений кiлькома жанровими рiзновидами. За змiстом тАФ це може бути iсторичний роман (ВлПохорон богiвВ» РЖ. Бiлика, ВлРоксоланаВ» П. Загребельного), соцiально-психологiчний роман (ВлВирВ» Г. Тютюнника, ВлСоборВ» О. Гончара), фантастичний роман (ВлСерце ВсесвiтуВ», ВлЧаша АмрiтиВ» О. Бердника), сатиричний роман (ВлАристократ з ВапняркиВ», ВлПретенденти на папахуВ» О. Чорногуза), воiнно-патрiотичний роман (ВлДикий медВ» Л. Первомайського, ВлПрапороносцiВ» О. Гончара), бiографiчний роман (ВлШрами на скалiВ» Р. РЖваничука, ВлПрелюди ГоголяВ», ВлОсii ГоголяВ» Г. Колiсника), мемуарний роман (ВлТретя РотаВ» В. Сосюри) тощо.
За формою оповiдi тАФ роман в новелах (ВлТронкаВ» О. Гончара), роман-хронiка (ВлХронiка мiста ЯрополяВ» Ю. Щербака), химерний роман (ВлПозичений чоловiкВ» РД. Гуцала), роман-сповiдь (ВлЯ, БогданВ» П. Загребельного). (2 с.3)A!!! РЖРЖ. Зiнаiда Павлiвна Тулуб, що народилася 28 листопада 1890 року в Киiвi в сiм'i юриста i вiдомого на той час росiйського поета Павла Тулуба. Лiтературну дiяльнiсть почала росiйською мовою: перша ii повiсть ВлНа перепутьеВ» була надрукована у журналi ВлВестник ЕвропыВ» (1916).
За радянського часу перейшла на украiнську мову.
Найвизначнiший твiр Тулуб тАФ iсторичний роман-дилогiя ВлЛюдоловиВ» (1934тАФ1937, у переробленому виглядi перевиданий 1958), в якому на багатому iсторичному матерiалi вiдтворено життя украiнського народу початку 17 столiття за гетьмана Петра Сагайдачного, з типовим переяскравленням Влкласовоi боротьбиВ» i Влкласовоi солiдарностиВ» й з неТСацiею нацiонального. (3 С. 262тАФ289)
Зiнаiда Павлiвна була репресована украiнська аристократка, яка бiльше 20 рокiв провела за Уралом. На початку 20-х рокiв вона задумала написати роман про Сагайдачного. Спочатку назвала його тАЬСагайдачнийтАЭ. Ця жiнка пройшла теперiшнiм Кримом, щоб пiзнати життя кримських татар. Вона вивчила iх побут. Особисто пройшла багатьма мiсцями колишнiх козацьких паланок, Запорозьких сiчей.. Надзвичайно чутливо пiдiйшла до зображення цього перiоду. Не буду переповiдати iсторiю того, як письменниця не могла видати роман в Украiнi. Вже тодi почалася так звана iдеологiзацiя лiтератури й мистецтва. Зiнаiда Тулуб не знала, що з ним робити. Раптом повертаiться Максим Горький у Радянський Союз тАУ в Страну Совiтов. Вона разом iз букетом квiтiв передаi рукопис свого роману Горькому. Горький роман прочитав i посприяв тому, щоб цей твiр вийшов. Але згiдно з вульгарно-соцiологiчним пiдходом його назвали тАЬЛюдоловитАЭ. Вiн несе вiдбиток соцiального протистояння. Саме тодi я зацiкавився постаттю Петра Конашевича-Сагайдачного i був здивований з того, яку роль вiн вiдiграв. Це була унiкальна i авторитетна особистiсть. Його було визнано головнокомандуючим усiма збройними силами РДвропи у боротьбi з Османською РЖмперiiю. Саме його козацтво пiд Хотином зiграло вирiшальну роль у боротьбi з Османською РЖмперiiю. ( 17 С. 441).
Павло́ Архи́пович Загребе́льний ( 25 серпня 1924 р, с. Солошине, Полтавськоi обл. тАФ 3 лютого 2009р. м. Киiв) тАФ украiнський письменник, Герой Украiни, лауреат Державноi премii СРСР, Шевченкiвськоi премii .
Роман ВлРоксоланаВ» (1980) присвячено подiям украiнськоi iсторii XVI ст. Письменник зробив спробу проникнути у складний внутрiшнiй свiт своii героiнi тАФ Роксолани тАФ Анастасii Лiсовськоi, доньки украiнського священика з Рогатина, яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, незабаром стала його улюбленою дружиною. (15)
ВлСкiльки страждань випало на долю украïнського народу. Столiттями плюндрували украïнськi землi вороги,забирали дiвчат у гареми, розлучали сiм'ï,вбивали старих. Багато горя зазнала i родина рогатинського пана Гаврила Лiсовського, про яку розповiв П. Загребельний у романi "Роксолана". "Кара була видно-таки зготована для всього Рогатина, бо не минало й трьох-чотирьох рокiв, як на мiсто нападали чорнi сили, палили його, грабивши, вбивали й полонили всiх, хто не встиг порятуватися в лiсах.." У один з таких набiгiв забрали татари матiр, яка встигла крикнути: "Дитино моя,рятуйся", РЗ i штовхнула дочку до сажу зi свиньми. Потроху оживала дiвчинка, розпач вiд утрати матерi поступово минав. А тут знову лихо. Уночi налетiли татари на Рогатин. П'ятнадцятирiчну Настю захопили в полон. "Вона йшла, бездомна сирота, нещасна бранка, продана й проклята, пiд чужим небом, прочищеним вiтрами, безжальним i блiдим.."(7 с. 27) Надiï вмерли, жила у напiвмареннi, але у глибинi душi вiдчувала, що треба жити. "Тому смiялась i спiвала на невольничiм ринку у Кафi, i на кадризi Сiнамаги, i навiть у темних нетрях Бедестана". Потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, вже за рiк вибилася з простих рабинь-одалiсок в дружину. Вона була "звичайна нiбито лицем, з дитячим, ледь задертим носиком, така зграбна вся., але мужня, зухвала, повна незбагненноï чарiвностi й неймовiрного розуму". Розумiючи неможливiсть повернення до рiдного краю, Роксолана прагнула полегшити долю свого нещасного народу.Павло Загребельний у романi "Роксолана" вiдтворив дивовижну долю окремоï особи i цiлого народу. Вiн показав, як вродлива, мудра, вольова полонянка-украïнка майже сорок рокiв потрясала безмежну Османську iмперiю i всю РДвропу.(7 с.25)
Талант у Павла Загребельного рiдкосноi сили i краси. Це белет-рист "Божою милiстю", i ми не впевненi, чи сьогоднi i на Вкраiнi другий такий художник слова.
Шестопал М.
Роксолана тАУ iсторична фiгура, особистiсть, описана не тiльки в iсторичних хронiках. Вона стала центральною фiгурою народних пiсень, ii зафiксовано на полотнах середньовiчних художникiв. Вважаiться, що Настасiя Лiсовська, прозвана в турецькiй неволi Роксоланою, тобто русинкою, уродженкою Русi, як тодi називали Украiну, народилася в Рогатинi, за iншими джерелами тАУ в мiстечку Чемерiвцi на Подiллi або на Стрийщинi (Самборщинi). РД i дещо iнша гiпотеза походження: Роксолана цiлком могла народитися в Чемерiвцях, вирости в Рогатинi, куди переiхала з сiмтАЩiю. А власне родина дiвчини могла вести свою iсторiю з Стрийщини. Важливе iнше: украiнка Настя Лiсовська, викрадена татарами, перепродана в Стамбул, потрапляi як проста служниця в гарем султана Сулеймана Великого. Помiчена ним, стаi його дружиною, i настiльки коханою дружиною, що султан (в перший i останнiй раз в iсторii династii Османiв) живе з нею в моногамному шлюбi, не знаючи iнших жiнок. Мало того, Роксолана стаi негласною радницею Сулеймана i керуi краiною разом з ним, бере участь у державних справах, вирiшуi внутрiшньополiтичнi та зовнiшньополiтичнi питання. РЗi думку визнають у владних колах авторитетною, вона протегуi мистецтвам, зтАЩявляiться в суспiльствi з вiдкритим обличчям тАУ i при цьому користуiться повагою дiячiв iсламу як зразкова правовiрна мусульманка. Життя великоi султаншi було ознаменоване як благими справами, так i кривавими злочинами. Чотириста iз зайвим рокiв тому досягнути подiбноi висоти положення, та ще в чужiй краiнi, очевидно, було б просто неможливо. Украiнська дослiдниця О. Забужко називаi Анастасiю Лiсовськую Влжiнкою, безумовно, видатною, з всiма ознаками типово ВлренесансноiВ» особистостiВ» ( с. 168)
Культ Роксолани створювався в Украiнi протягом багатьох десятирiч. У радянське життя як повномасштабний мiф вiн увiйшов у 1980 роцi за допомогою однойменного романа Павла Загребельного ( 7 с. 28) (Роман зберiг позицii бестселера i в новому тисячолiттi). Знекровлена арештами i переслiдуванням, до початку 80-х нацiональна iнтелiгенцiя не мала анi легальних можливостей, анi пасiонарних лiдерiв, щоб очолити або хоч би продовжити боротьбу за збереження нацii, мови, iсторичноi правди на державному рiвнi. У таких умовах поява роману П. Загребельного, одного з стовпiв соцреалiзму, виявилася реальною можливiстю суспiльного прочитання трагiчноi iсторii украiнського народу. Нацiональнi очiкування виявилися тим акцентованим, манiфестованим контекстом, в якому i була сприйнята жiноча символiка Роксолани. Доля Анастасii Лiсовськоi була прочитана як доля украiнського народу тАУ здатного вистояти, зберегти дух, але не батькiвщину. Страждання Роксолани як страждання Украiни тАУ саме цей проект був виявлений мiж рядками роману Павла Загребельного. Чи було використання жiночого як нацiонального свiдомою стратегiiю автора тАУ сказати важко. Особистiсть завжди залишаiться в тiй або iншiй мiрi непiзнаною i, ймовiрно, непiзнаваною. ВлВсяке визнання, всяке саморозкриття iндивiда i i камуфлювання ним своii особистостiВ» (31)
У цьому випадку не важливо, чи намагався Павло Загребельний побудувати систему традицiйних для пiдцензурноi лiтератури аналогiй i алюзiй або просто розповiдав iсторiю видатноi украiнки. Однак по-справжньому важливо, що поза авторським, а разом iз цим i суспiльним iнтересом залишилась полiтична картАЩiра Анастасii Лiсовськоi тАУ дипломатки, реформаторки, iнтриганки, яка, зi слiв О. Забужко, була не гiрше за яку-небудь Катерину Медичi [6 с. 164].
Заради збереження обтАЩiктивностi, потрiбно зазначити, що в турецькiй iсторичнiй традицii, в iсторичнiй свiдомостi турок Роксолана (Хуррема) зафiксувалася якраз як хитра, впливова особа, пiдступна iнтриганка, поведiнка якоi призвела до падiння Османськоi iмперii. Звiдси, ненаписана, а разом з цим i не прочитана символiка жiночого в контекстi соцiального, полiтичного, в контекстi вибору, нарештi, цiлком зрозумiла. Логiка консервативного, радянського, але у той час i патрiархального мислення не давала можливостi побачити те, що не вписувалося в стабiльну, традицiйну картину свiту. Жiноче волевиявлення, прийнятне i зрозумiле на рiвнi сiмтАЩi, не могло бути сприйнято у полiтичному контекстi. Сам автор пояснив мiф створеноi ним Роксолани через призму страждання: ВлРоксолана стала символом украiнки, яка нiде не пропаде, не загине нi при яких обставинах. Вона гiдна поваги. Вона страждала все життя. Я написав в романi, що вона померла не вiд вiку, а вiд стражданьВ» [4 с. 64].
Павло Загребельний джерелами свого роману про Роксолану називав книгу ученого-схiдознавця Агатангела Кримського ВлРЖсторiя ТуреччиниВ», в якiй 15-20 сторiнок вiдведено Роксоланi, i три том и творiв московського академiка Гордлевського про iсторiю Туреччини.
Також Загребельний особисто був у Туреччинi тАФ в мiсцях, що повтАЩязанi з Роксоланою. Вiдвiдав село Рогатин РЖвано-Франкiвськоi областi, де народилася Настя Лiсовська. Письменник так говорив про свою книгу:
ВлЯк пташка клюi, так i письменник по крихтi збираi вiдусiль iнформацiю. Я намагався написати роман, максимально наближений до дiйсних подiй. Роман рецензувався в Москвi, все було перевiрено, життiвий фактаж достовiрний. А взагалi менi епоха Сулеймана Пишного нагадуi КремльВ»
На питання журналiстiв, чи вважаiте вiн Роксолану нацiональною гордiстю, Павло Загребельний вiдповiв:
Вл РЗi життiвий шлях i досягнення тАУ це ii особиста гордiсть. Я ж особисто не став би називати ii нацiональною гордiстюВ» [18 с. 16].
Пишучи своi романи, автор з особливою ретельнiстю добираi мовний
матерiал, бо кожного разу для нього вiдкриваються все новi й новi слова, що треба зрозумiти самому й донести iх до читача.
Для створення образу Роксолани П. А. Загребельному потрiбно було стати майже мусульманином, вивчити закони шарiату; майже два роки автор Влвходив у систему iхнього вiрування, iхнього свiтосприйняття, побуту життя. Частково на власному досвiдi знав побут, бо свого часу вчився у ФерганiВ» [8 с. 4].
Письменниковi довелося, якщо не вивчити всi сури Корану (6666 вiршiв), то, принаймнi, ознайомитися з цiiю священною книгою iсламу.
ВлРоксоланаВ» стала своiрiдним викликом традицiйному iсторичному
роману, в якому дослiджувались не стiльки особистiсть, скiльки цiла суспiльна категорiя. Автор буквально говорить у кожному словi, роздумуi над долею Украiни, широко використовуючи при цьому iншомовну лексику як складову частину загальноi мовноi картини. [4 с.57].
РЖРЖРЖ. РЖсторичнi романи Зiнаiди Тулуб ВлЛюдоловиВ» та Павла Загребельного ВлРоксоланаВ» мають iдину iсторичну лiнiю. Це романи про жiнок украiнськоi iсторii. РЖнколи сама правдоподiбнiсть парадоксальностей робить iх неймовiрними. Так само могло б здаватися, що це iсторичний парадокс висунув на чоло свiтовоi iмперii ХVРЖ-го столiття - жiнку, якоi нацiя в той час зазнавала тяжкого упадку своii державности. Основна руiна колись могутньоi киiвськоi i галицько-волинськоi держави стерла з пам'ятi украiнських народних мас навiть спогади про неi. [13 с.7]. РЗi традицiя проте не була ще мохом порослою давниною. Бо ось тiльки нецiлi два поколiння пройшли вiд часу затяжноi останньоi боротьби, в якiй безприкладну вiдсiч московськiй агресii на збирання "земель всея Русi" дала iнша жiнка: посадниця Новгородськоi Республiки - Марта Борецька. Спротив цей закiнчився трагiчним падiнням Новгороду та азiятськи-жорстоким розгромом i нищенням. Але Марта Борецька кинувши визов боротьби на смерть - не пiддалася. Крiм Жанни Д'Арк п'ятнадцяте столiття не знаi такого рiвня жiнки героiнi з величчю духа, якому шлях визначуi девiза: "Убий - не здамся!" Це й були тi поколiння, мiж якими народжувалися волелюбнi лицарi украiнського козацтва, щоб показати свiтовi неустрашимiсть, завзяття, героiзм. Войовничiсть була iхнiм живим "сьогоденням" зарiвно для освiчених i для простолюддя, не тiльки для мужчин, а й жiнок. Про нього говорили в селянських садибах, мiщанських хатах, священичих приходствах увесь народ спiвав про те пiснi..Вiдважнi жiнки спiшили на уходи разом iз мужчинами, що не хотiли коритися ворогам i забезпечувалися перед татарськими наскоками. В тих часах, коли "не знаiш ранком, що буде вечорком", кожна мить зненацька могла перетворитися у страшну картину з народноi пiснi: Там в долинi огнi горять, Там татаре полон дiлять.. Один полон з жiночками, Другий полон з дiвочками.. РЖ тодi довгим, "Чорним, Незримим Шляхом", Крiзь Дикi Поля аж до Босфору верстали путь своii долi украiнки. Незавиднi доля й дорога: ..Одну взяли попри конi. Попри конi на ременi.. Другу взяли попри возi, Попри возi на мотузi.. Третю взяли в чорнi мажi.. Ясир готовив одним розпачливу безодню каторжних робiт, iнших же кидав на дикi береги кохання. Брутальнi степовi пiрати дбайливо оберiгали найцiннiшу добичу: вродливих молоденьких дiвчат, щоб iхня краса не змарнiла. Багато грошей дадуть за них у Бахчисараi або Кафi. За такими розкiшними скарбами варто гнатися в глибину Украiни.Тодi димили пожежi в Галичинi, на Волинi й Подiллi, скрiзь горiли села й мiстечка вiд татарських смолоскипiв. Не вимолив панотець Лiсовський Божоi оборони вiд них нi для Рогатина1 нi для своii родини. Юна Настя, його прекрасна доня стала рiдкiсною й показною здобиччю степових грабiжникiв, що пiрвали ii на "Чорний Шлях" - назустрiч незбагненому призначеннi. Чарiвна краса Анастазii Лiсовськоi перевершила найкращi сподiвання ii торгiвцiв. За найвищу цiну закуплено ii до найпершоi категорii: до сераю Падишаха в Стамбулi, царгородськiй столицi оттоманськоi iмперii. Найпишнiше, найбiльш вславлене й водночас найбiльш таiмниче мiсце на землi: грiзне, казкове й унiкальне! Велетенський масив сераю за укрiпленими мурами й темними холодними кипарисами з королiвською палатою на висотi помiж Азiiю й Европою, був сумiшшю найрiзноманiтнiших будiвель вiд мошеiв i палат до в'язничних баракiв i мiсць тортур. У серцi сераю находилися гарем i селямлiк, з безчисленними критими ходами, що вели до сховiв, раптово виринаючих терас, павiльонiв з городами й мальовничими панорамами Босфору, Скутара, безконечних обрiiв Азii. Вийнятковий "Золотий Коридор" провадив вибрану одалiску до султанського ложа. Бiблiотеки, шпиталi, кухнi, будинок державноi ради, житловi будинки iвнухiв.. увесь цей конгломерат умiщав 20,000 душ.Життя сераю було окутане таiмницею. Турки завжди любили приховувати своi доми, жiнок, свого монарха. Для скрiплення мiстерii серай прозвано могутнiм монастирем, у якому релiгiiю i пожадання, а божеством - султан. А втiм усе жило для падишаха вiрних, заступника Аллаха на землi. Вiн був володарем життя i смерти всiх пiдданих. Так пiсля 300 рокiв удалi вершники Ертогруля, що примчали з азiйських глибин й завоювали Анатолiю, дали основи свiтовiй iмперii, що простягалася на три континенти. Украiнка-бранка Настя Лiсовська попала в султанський серай у час, коли могутнiсть оттоманськоi держави досягла зенiту. Вiд Атлясу по Кавказ, вiд Дунаю до Евфрату на поверхнi трьох мiльйонiв квадратових кiлометрiв осiла ця iмперiя на перехрестях Азii, Европи, Африки, поглинувши 20 рiжних рас i майже стiльки релiгiй. Картагiна, Мемфiс, Тир, Сидон, Нiнiва, Пальмiра, Александрiя, РДрусалим, Смирна, Дамаск, Атени, Спарта, Адрянопiль, Филипи, Троя, Цезаря, Медина, Мекка належали сюди. Поза ii орбiтою з усiх старовинних мiст залишалися тiльки Рим i Сиракузи. Влада султана в Азii охоплювала Мезопотамiю, Арменiю, Кавказ, частину Персii, Сирiю, Палестину, Геджаз, в Африцi РДгипет, Триполiс, Тунiс, Альжир, в Европi Крим, Румунiю, Болгарiю, Грецiю, Альбанiю, Сербiю, небавом Банат i Мадярщину. Необмеженим паном усiх тих просторiв був Сулейман Величавий, нащадок Ертогруля, Мурада РЖ, переможця на Косовому Полi, Баязеда Завойовника, найсильнiшого противника Тамерляна, правнук Магомеда РЖРЖ, звитяжця Царгороду (травень 1453), внук Баязеда РЖРЖ i син Селiмана РЖ, "Султана й Калiфа, Наказодавця всiх Вiрних". Французькi iсторики2 називають його турецьким Людвиком ХРЖV (бо не допустимо для них назвати свого Людвика "французьким Сулейманом Величавим"). А втiм номенклятурi Сулеймана Величавого годi найти рiвню: Султан Оттоманiв, Посланець Аллаха на землi, Непомильний Законодавець, Володар Володарiв цього свiту, Власник людських голiв, Наказодавець вiрних i невiрних, Величний Цезар, Покровитель усiх народiв свесвiту, Тiнь Всемогучого, Роздавальник миру на землi.. Це тiльки частина офiцiйних титулiв Сулеймана РЖ, що свiдчать про нахил схiднiх народiв до гiперболiзацii. Проте цi суперлятивнi епiтети супроводжала неперевершена мiлiтарна сила. Амбасадор Карла V, Ожii Гiслiн де Бюсбек3 писав про вiйськову дефiляду, яку Сулейман Величавий вiдбирав у Царгородi напередоднi своii кампанii проти Мадярщини, як про "приголомшливу параду - iмпозантний спектакль для тих, що не були призначенi для удару". Так було й на весну 1526 року. На позолоченому престолi, пiднесеному напроти Босфору, оточений прибiчною сторожжю у китастих капелюхах i з золотистими галябардами, - Сулейман Величавий у високому турбанi з трьома чаплиними перами глядiв на безпереривний струмiнь свого вiйська. Пiхотинцi в обувi цьвяхованому бронзою громiздко вибивали кроки, ескадрони iздцiв вiдлунювались кiнськими копитами. Глухо котилися тачанки i пiдводи харчування, гримiли воiннi оклики зливаючись з голосом сурм, звуками цимбалiв i барабанним дробом. Блиски сталi свiтились уздовж маршових колон. Одностроi були розкiшнi: золото i срiбло, шовк i оксамит, а бiлi турбани вiдбивали вiд палаючих прапорiв, вiд одягiв зелених, жовтих, синiх, малинових. Спершу йшли частини "посвяченi", тi, яких завданням було "бiгти попереду своiх ран": "Шкуродери" з крилами шулiк на шоломах. За ними "Азаби", яких тiла призиаченi виповняти прориви i рiвчаки для наступу яничарiв. Врештi "делi" або "пострiленi голови", що мали "додати фантазii масакрам". РЗхнi скуйовджене волосся вихоплювалося зпiд шапок iз шкури леопарда, а на раменах мали накинутi мов жупани шкури львiв або медведiв. На флянгах вiддiлiв у походi бiгли дервiшi в величезних перських зачiсках з верблюжого волосся, яким за всю одежу правив зелений фартух, горлаючи уривки корану й добуваючи хриплi звуки з труб для скрiплення завзяття бiйцiв. За ними ступали понурi й мовчазнi в стиснених квадратах кремезнi баталiони пiхотинцiв Анатолii, цi войовничi селяни, основна раса iмперii. За червоним прапором iхала кiннота "Сiпагiв". РЖхня зброя як i кiнська упряж iхнiх чистоi крови арабiв були вкритi дорогоцiнним камiнням, що виблискувало до сонця. Опiсля своiм коливаючим кроком прямували верблюди навантаженi харчами, амунiцiiю. Вони попереджали артилерiю - велетенськi гармати для облоги i меншi калiбром, яких завидували Сулеймановi всi монархи Европи. Пiсля артилерii наступали яничари. Над iхнiми бездоганними рядами повiвав бiлий прапор вишитий золотом: з одного боку вiрш Корану, по другому шабля з двома вершками. РЖхнiй "Ага", що займав третi мiсце в iмператорськiй iрархii пiсля султана й великого Везира iхав за своiм прапором з потрiйним кiнським хвостом. Яничари несли своi казанки для iди, якi вони заздрiсно боронили, бо в iх очах це був символ iхнього привiлею: пожива, яку iм винен султан, що разом iз грабiжжю була едина приiмнiсть в iхньому майже монашому життi. РЗхнi кухарi маршували в почесних рядах, а носii води iхали на бойових конях, увiнчаних квiтами. Яничари поступали шiстками в тiсних колонах, несучи на раменах запальнi мушкети. РЗхнi широкi темно синi киреi пiдносилися за кожним порухом. Пера райських птиць незвичайноi довжини здобили iхнi високi, конiчнi зачiски i хвилювали на вiтрi в ритмi iхнього маршу. Далi верхи на конях iхав кортеж високих достойникiв iмперii. Вiтер лопотiв вмiщеними на рiжнокольорових держаках iхнiми прапорцями з бiлих кiнських хвостiв. Суддi Царгороду й армii в iмпозантнiй i суворiй поставi гарцювали по боках духовних iрархiв i нащадкiв Пророка, в турбанах морського кольору. Згодом з'явилися Везерi "Дивану" (державноi ради), одiтi в довгих шатах синьоi сатини, обрамованих соболями, сiяючих вiд золота й дорогоцiнностей. РЗхня гордовита поза пiдкреслювала свiдомiсть своii влади. На завершення тiii дефiляди натовп глядачiв побачив святих верблюдiв, несучих Коран i уламок святого каменя з Кааби, а над ними повiвали блискуче зеленi хвилi прапора iсляму. Водночас рушила вся фльота (300 галiр) з Босфору пiд переможнi вибухи стрiлен i грюкiт орiфлям. В золотi й пурпурi заходячого сонця у стiп свого монарха зiбралася могутнiсть мiлiтарноi й морськоi сили Туреччини. РЖ довго вiдбивав на берегах Европи й Азii велетенський крик незлiчених мас: "Хай Аллах дасть довге життя й перемогу нашому пановi, Королевi Королiв". А наймилiшим скарбом для цього неосяжного володаря володарiв стала - украiнська попiвна, Анастасiя Лiсовська. [25 с. 14]. Росса, Рокса або Роксоляна, дружина Сулеймана: ii вiн узяв за жiнку в супроводi величавих формальних церемонiй, навiть проти магометанського звичаю, в приявностi багатьох гостей, де всiм дозволено було вино й щедрiсть страв. Вона iдина завжди була вибранкою РЖмператора та з-помiж iнших його жiнок вона одинока йменована султанкою. А мав Сулейман iнших жiнок i наложниць, мiж якими була одна черкеска, яку взяв за жiнку перед Россою. В неi вродився Мустафа баша, первородний з його дiтей. Проте, коли опiсля Росса стала вибранкою в султанському сераi, мусiла черкеска уступити перед нею, а щоб ii винагородити, то (для рекомпенсати) муж вислав сина до Магнезii в Азii i дав йому провiнцiю Амазiяну, куди той перебрався разом iз матiр'ю. Крiм того, щоб затримати молодця великих здiбностей i чеснот та бистрого й обов'язкового в урядуваннi, призначив йому Карагемiду в Мезопотамii аж по перську границю, щоб жив з-далеку вiд батька. Бо любили його яничари й князi. Росса чарами й впливами вiд Тронгiллi жидiвки - чаклунки порiжнила Солiмана з ним, матiрю й доньками: вона всiми способами намагалася запевнити iмперiю своiм синам. Бо мала вiд Сулеймана чотирьох синiв Магомеда, Селiма, Баязiда, Зiянгiра й одну доньку Хамерiю або Камiллю, яку одружила з башою везиром Рустеном. Зять Рустен немало посилював ненависть батька проти Мустафи, кидаючи на нього багато темних обвинувачень: що вiн з'iднуi собi всiх баш дарунками,що вдаваною прихильнiстю й позiрною щедрiстю збiльшував надii на велинi добродiйства в захланних душах яничарiв. Опрiч того додавав i те, що найбiльше хвилювало Сулеймана, що Мустафа буде женитися з донькою Тамми Софа (шаха) перського короля. Якби дiйшло до цього подружжя, треба б боятися, щоб вiн не вирiс у силу великим володiнням i пiдмогою дуже войовничих народiв та не пiдняв зброi проти батька, а усунувши його, узурпував собi iмперiю Европи й Азii, повбивавшн всiх султансьноi крови, щоб самому все загорнути. Спонуканий цим Сулейман вирядив року Христового 1552 везира Рустена з добiрним вiйськом до Азii пiд претекстом перськоi вiйни: але по правдi це зроблено на те, щоб при всякiй нагодi позбутися Мустафи. Коли ж Рустенес прибув до Азii, в листах висланих до цього союзника були напоминання, щоб вести все дуже обережно, не допустити нiяк до поiднання в справах iмперii: викликати ворожнечу воякiв проти Мустафи й усiх його вчиннiв аж доки не з'явиться в цiй експедицii султан i своiю появою припинить бунтiвницькi настроi вiйська. Солiман дiзнавшися про те, яко мога швидко вирушив до Алiпа, наче б на вiйну з Персами. Прибувши туди, визвав листом Мустафу з Карагемiди. ..Почуваючись безневинним (вiн iмовiрно був попереджений вiд деяких приятелiв про грядучу небезпеку й критичне наставлення до нього батька), проте, не виявляючи страху, подався до батька, надiючись оборонити себе вiд наклепiв злiсникiв своiю приявнiстю й легальними виправдуваннями, але при входi до султанового шатра, нагло схопили його без'язикi силачi (яких залюбки посiдали оттоманськi князi), кинули на долiвку, грiзно про те давши знак батьковi, а накинутим на шию мотузом задушили невинного принца. Поклинаний тимчасом Зангiр, наймолодший син, що був горбатий, мав наказ (дiстав) наче на жарт глядiти на того, вiд якого нiщо не було бiльше жахливого, а якому батько вбитого дарував скарби i всi володiння. Погордивши тим усiм накинувся з обуренням найгострiшими словами на батька, винуватця такого безмiрного вбивства. РЖмператор вражений нечуваною зухвалiстю сина, люто його до себе потягнув та розмахненим кинджалом пробив неустрашимого, який упавши на тiло вбитого брата, вмер. Небавом Сулейман за намовою й пiдбурюванням жiнки Росси наказав башi евнухiв РЖбрагiмовi зашморгом шиi вбити Мустафового сина Мурата, що жив з матiрю в Прусi, в Бiтинii: ця бо жiнна безупинно не переставала наводити перед очi свого чоловiка небезпеку для дiда та його дiтей вiд вкуна, якого батька так дуже любили яничари. Це сталося в 1553 роцi. Врештi для померлоi збудовано в Константинополi найвеличавiший мечет, у якому похована вона в дорогоцiннiй гробницi. Там же само поховав тiло батька син Селiм, що став пiсля Сулеймана iмператором. Як видно, постать Роксоляни не знайшла в Буассарда симпатii, вiн уважав ii поводаторкою злочинних iнтриг на султанському дворi.17 Тенденцiю автора яскраво вказують епiграфiчнi рядки (т. зв. тетрастих) вмiщенi вгорi й унизу на декоративному обрамуваннi портрета: Твiй вигляд i витончена поведiнка - похвали гiднi проте жорстоке серце сповнене нещадною iддю Тронгiлля вчить мiшати любисток з поживою й вином, Щоб ти iдина оволодiла улюбленим мужем.18 Мiт жiнки спокусницi й чарiвницi - прадавнiй й найбiльш унiверсальний. Приречена для магii жiнка як пасивний предмет, прониклий таiмним струмом: сиреною обманюi мореплавцiв, кiркою перемiнюi любовникiв у звiрят, русалкою тягне в глибiнь рибалок. Мужчини в сiтях цих чарiв не мають волi, влади над собою, сили для дiяння. Отруйний напiй вiдгороджуi iх вiд життя, погружуi в млiснiй дрiмотi. В дусi живих ще середнiвiчних понять про чудодiйну магiю, диявольську силу, ворожiння, заклинання, чаклунства, за що горiли жiнки на кострищах, Буассард бачив у Роксолянi вродливу вiдьму, що при помочi жидiвськоi чарiвницi готувала чаклунське вариво для Сулеймана.. А тимчасом музулманський февдалiзм з його войовничiстю й погордою смерти був далекий вiд таких вiрувань. Вiн саме й позбавив жiнок iхньоi магii. Магометани любили жiнок як ласуни присмаки й запашнi напитки, кожноi хвилини готовi зануритися в пристрасних насолодах посмертного раю з його гурiями.. Не дивлячись на те, мiт Роксоляни, злоi жiнки, чаклунки перейшов до лiтератури як вказуi нпр. великий театральний успiх у Лондонi в королiвському театрi "Drury Lane" "Трагедii Мустафи" ("Tragedy of Mustapha"), в якiй амбiтна Роксоляна перевершила "Лейдi Макбет".19 Рецензент i коментатор видовища накреслив послiдовнi етапи, в яких Сулейман пiд впливом чарiв Роксоляни (..being corrupted by the Artifices of Roxolana.. began to dip his Hands in Blood..) здiйснював усi ii бажання, вiддавши iй багатства й султанський престiл. Смерть Мустафи це ii дiло. А в тiм iталiйський автор Люiджi Бассано да Зара, що жив у Стамбулi перед 1545 р., потверджуi цей мiт про чудодiйну владу Роксоляни над Сулейманом: "Вiн так ii любить i дотримуi вiрности, що всi пiдданi чудуються, говорять, що вона зачарувала його й називають ii чаклунною (ziadi). Зате вiйсько й двiр ненавидять ii та дiтей, але тому, що вiн любить ii, нiхто не важиться протестувати: я сам завжди чув злi слова про неi та ii дiтей, а добрi про первородного й матiр його." [23 с. 39]. Причиною цiii ненависти була безмежна вiдданiсть Сулеймана Роксолянi. Це трапився нечуваний у османськiй династii випадок вiрности султана однiй жiнцi за безпереривний перiод багатьох лiт аж до смерти. Незрозумiла була ця велика любов iмператора для туркiв, яких повага й значення мiрялися кiлькiстю товстотiлих гаремових iстот. Проте справжнiй воiн, що любить небезпеку, завжди волii амазонку, яку треба здобувати, нiж покiрну попелюшку. Сильнi мужчини охоче перебiльшують обсяг жiночих впливiв особливо для приiмности самих жiнок. Проте до дiяння, тактики, командування не вистарчають краса й чарiвнiсть. Тут необхiднi моральнi й iнтелектуальнi вартостi. Сулейман любив жiнку, що добровiльно назвала його своiм призначенням, але не приймала без дискусii його iдей, вона вмiла протистояти iнтелiгентно, щоб дати переконати себе узасадненим мiркуванням. До найбiльш впливових людей в iмперii належав талановитий грек, товариш юности Сулеймана й його найiнтимнiший дорадник, великий везир РЖбрагiм. Його загадкову смерть пiсля бенкету в султанськiй палатi дехто приписуi завистi й суперництву Роксоляни. Новiшi дослiдники заперечують це. РЖбрагiм амбiтний, жадiбний влади, багатств i почестей мiг сам збудити пiдозрiння султана. Безжалiсна система карала провину невiдкладно, без прощення. [14 с. 105]. Житель Сераю, колишнiй вихованок школи пажiв, iталiiць Бассано впевняi, що Роксоляна була спершу бранкою РЖбрагiма, який представив ii султановi, iмовiрно, щоб мати через неi вплив на султанський гарем. Але Роксоляна скоро вилучила з власних плянiв посередництво пашi РЖбрагiма. Коли мiсце РЖбрагiма зайняв зять Рустем, вплив Роксоляни на погляди й почування Сулеймана став неподiльний, а через те ii влада простягалася на справи всiii отоманськоi iмперii. Вслiд затим могло б здаватися логiчним обвинувачення ii в смертi Мустафи. Призначення Мустафi провiнцii вiддаленоi на 26 днiв подорожування може означати не тiльки нагоду для його бiльшоi самостiйности у правлiннi як заправу для майбутнього монарха, але водночас i те, що Сулейман не взяв ще рiшальноi постанови, чи цей найстарший його син стане його наслiдником. Формування майбутнього володаря пiд власним впливом i вимогами, насували радше близький i постiйний зв'язок, а не вiдокремлення й вiдчуження. Автiм невблаганi були традицii для наслiдства оттоманського престолу. Тiльки один кандидат був допустимий, найстарший iз живих. "Коли i двох калiфiв - убийте одного з них"! наказував Коран. Такий же закон установив Могаммед РЖРЖ Завойовник: "Для загального добра кожний iз моiх славних синiв або внукiв може винищити всiх своiх братiв.." Кожний засiб дозволений, щоб успiшно усунути суперникiв i не допустити до мiжусобиць. Насильство, терор, гекатомби жертв росли на вiвтарi iмперii. В iм'я ii потуги султани вбивали братiв, синiв, батькiв. Тим легше, що освячував цi кривавi вчинки мусулманський закон, а св. його письмо завжди дос
Вместе с этим смотрят:
"Грусть и святость" (Поэтическое богословие Николая Рубцова)
"Донские рассказы" Михаила Шолохова
"Живопись слова" в японской поэзии
"Слово о полку Игореве" - золотое слово русской литературы
"Университетский роман" в британской литературе