Станово-представницька монархія в Англії. Виникнення парламенту, його компетенція. Статути і ордонанси

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Навчально-консультаційний центр ОНЮА в м. Черкаси

Одеська національна юридична академія

Контрольна робота

з дисципліни: «Історія держави та права зарубіжних країн»

Станово-представницька монархія в Англії. Виникнення парламенту, його компетенція. Статути і ордонанси

Виконав:

студент І курсу

групи ЮЗ 101

В’юник А.В.

Черкаси 2009р.

Станово-представницька монархія в Англії. Виникнення парламенту, його компетенція. Статути і ордонанси

У ХІІ – ХІІІ століттях в Англії сформувалася порівняно сильна централізована монархія. Це призвело до надзвичайного свавілля та деспотизму королівської влади. В особистих та династичних інтересах королі вимагали від населення все більше грошей і повинностей та здійснювали свою політику (особливо зовнішню) незважаючи на інтереси країни. Авторитет королівської влади нерідко використовували на шкоду значної частини панівного класу. Це спричинило опозиційні виступи. Як результат, буквально всі прошарки суспільства – барони, лицарі, міщани, селяни – виступили проти короля за обмеження його влади.

Перший британський парламент був скликаний у 1258 р. Король Генріх ІІІ спробував посилити податковий гніт, що викликало виступ феодальних магнатів. Їх вимоги зводилися до скликання загальної ради баронів, яка за задумом, повинна була провести перебудову усієї системи державного правління з метою припинення зловживань з боку королівської влади. Ця рада дістала назву парламент. Засідання відбувалися в Оксфорді і проходили дуже бурхливо. В історії за цим парламентом закріпилася назва «Скаженого» або «Безумного». При монархові створювалася постійна Рада П'ятнадцяти. В її обов'язки входили «поради» королеві в справі управління державою та контроль за діяльністю вищих посадових осіб: канцлера, скарбника, шерифів.

Для вирішення найважливіших державних проблем тричі на рік мав скликатися парламент в складі 27 чоловік - членів Ради П’ятнадцяти та 12-ти з числа обраних баронами. Парламент як станово-представницька установа сформулювався наприкінці ХІІІ ст. за часів правління Едуарда І (1272 – 1307 рр.). цей король нехтував привілеями світських і духовних феодалів. Абатства не могли придбати землі без його санкції, судові імунітети перів також були обмежені. У 1272 р. король Едуард І скликав Вестмінстерський парламент і запросив туди представників від графств і городян. Tретій стан виступив як самостійна політична сила. Відносно швидке зростання міст і розвиток торгівлі сприяли процесу формування станово-представницької монархії.

У 1352 році парламент розділився на верхню спадкоємну Палату лордів (перів) і нижню Палату громад. У Палаті лордів засідали безпосередні держателі корони. З ХV ст. у верхній палаті стали видавати королівський патент про дарування титулу герцога, маркіза, графа, віконта або барона.

Порядок участі у виборах до палати общин у графствах був законодавчо закріплений у 1430 р. якщо досі право голосу мали усі вільні землевласники, то тепер його здобули лише особи, які постійно мешкали у графстві і володіли фрігольдом з доходом не менш як 40 шилінгів. Пасивне виборче право було встановлене в 1445 р. Спеціальним статутом, згідно з яким представниками графства могли бути лише найбільш поважні особи з рицарів, а також з осіб, які мали право на зведення в рицарський стан. Парламент санкціонував або відхиляв введення податків, брав участь у керівництві державою (через застосування петицій) і в законодавчій діяльності. Перелічені повноваження цей станово-представницький орган дістав не відразу. У 1297 р. він здобув право контролю за державними фінансами. Hадалі (з 1340 р.) прямі, а потім і непрямі податки можна було стягувати тільки за його погодженням. Згодом ініціатива у справі оподаткування стала цілком належати Палаті громад. Монарх повинен був звітувати перед палатою общин про витрачені суми[1].

Поступово парламент домігся права брати участь і в законодавчій діяльності. У 1322 р. було встановлено, що без його згоди “ніщо не може бути внесене в статути”. Разом з тим, траплялось, що король затверджував закон у запропонованій парламентом редакції а після завершення сесії парламенту одержавши чергову субсидію, публікував інший, вигідний для нього варіант статуту. У зв’язку з цим у 1414 р. було вирішено, що після розпуску парламенту в статути не можна вносити жодних змін. У часи правління Генріха VІ (1422 – 1471 рр.) парламент ухвалив подавати монарху не прохання (петиції) про видання законів, а законопроекти (біллі). Історія парламенту до англійської буржуазної революції свідчить про те, що він був не тільки установою, яка санкціонувала податки, а й намагався припинити сваволю королівської адміністрації, ввести принцип відповідальності перед ним уряду.

Тактика монархів відносно парламенту залежно від обставин змінювалась. Вони то йшли на союз з магнатами проти депутатів від дворянства і буржуазії, то шукали в останніх підтримки у боротьбі проти перів. Парламент впливав на політику, яку проводили чиновники короля, користуючись правом імпічменту. Розслідуючи їхні посадові злочини, палата общин перетворювалась на обвинувачувальне жюрі. При цьому король не міг помилувати засудженого.

Незважаючи на існуючі обмеження, монарх зберігав усю повноту влади. Це стосувалось навіть фінансів. Корона без згоди парламенту могла вимагати сплати таких податків: “щитових грошей”, талії, стягуваної з розміщених у королівському домені міст, феодальної допомоги, яка належала королю як сеньйору.

Монарх мав право накладати вето на законопроекти. Король міг відстрочити виконання вже прийнятого закону, вилучивши з-під його дії будь-яку особу. Королівські ордонанси і прокламації мали таку саму юридичну силу, що й парламентські закони. Те, що не зачіпали статути, регулювалось актами, які одноосібно видавав монарх.

Виникнення парламенту

В період станової монархії в Англії склалося установа, яка стала невід'ємною і з часом усе більш значною частиною державної організації країни - показний парламент. Своїм виникненням він був зобов'язаний як сталим до ХІІ-ХІІІ ст. політичним формам взаємин станів Англії з королівською владою, так і особливостям ситуації в умовах кризи влади другої половини ХІІІ ст. Немале значення в цьому тривалому процесі зіграли і традиції залучення короною вищої знаті до вирішення державних справ, висхідні до станової монархії.

Історичним початком станового представництва були збори васалів короля, які з середини ХІІ ст. стали обов'язковою частиною державного життя. У 1146р. за участю баронів і єпископів (як світських і духовних васалів корони) були затверджені Кларендонські статті. Згода таких зборів на законодавчі пропозиції королів надалі почала вважатися більш чим бажаним. Скликане королем такі збори почали грати і роль вищого суду - суду перів (рівних). У другій половині ХІІ ст. у зборах брали участь вже не лише вищі, але і середні васали (" старші і менші барони "). У Великій хартії 1215р. був спеціально обумовлений обов'язок корони скликати в необхідних випадках і в спеціальному ладі " архієпископів, єпископів, абатів, графів і старших баронів і, окрім того всіх тих, хто тримає від нас безпосередньо до певного дня і в певне місце. Надалі, спираючись на Хартію стани не лише неодноразово вимагали від корони її підтвердження, але і повели політичну боротьбу за впливи цих зборів на розподіл королівських посад. У другій чверті ХІІІ ст. рада магнатів (духовних і світських баронів) стала обов'язковим супутником королівської влади. У 1236-1258рр. рада скликалася по два-три разу в рік для нараду по політичних питаннях; нерідкі були вимоги магнатів ставити і знімати до королівських посадових осіб. В умовах кризи і громадянської війни, що почалася, в Англії (1236-1267) вплив рад магнатів посилився.