Стародавні держави і право на території України

Страница 11

Пани (магнати) – своєрідна аристократія. Слово походить від чеського “пан” – вищий світський або церковний феодал. Пани були двох категорій:

пани радні – члени великокнязівської ради;

пани хоруговні – мали своє військо і виводили його на війну під власними знаменами (¾ війська країни – це воїни панів хоруговних).

Головними ознаками панів були давність роду, отчинне (вотчинне) землеволодіння (невід’ємна власність роду, що передавалася у спадок). Проте було чимало і вислуг-кормлінь.

У ХV-ХVІ ст. за етнічним складом пани Київщини і Брацлавщини поділялися так:

50% – місцевий руський елемент;

30% – тюркський (Балагура, Хлус, Шепіль, Калантай, Булгак, Кожан, Долмат, Шемет, Чечель). Вітовт осаджував (дозволяв оселятися на місцевих землях за умови визнання влади князя) татар або приєднував приграничні території, які були улусами хана, визначаючи за татарами їхні права феодала. Курщина, Путивльщина – тьма Яголдая, який прийняв зверхність литовського князя;

10% – волинський;

решта – литовсько-білорусько-молдавсько-російський елемент.

Панам належало приблизно 30% приватного земельного фонду держави. Представники цього стану обіймали нижчі урядові посади – ключників, городничих, мостовничих, хорунжих. Пани підлягали виключно юрисдикції великого князя.

Після земських реформ 1564-1566 рр. титул пан став приналежністю кожного шляхтича. Головні обов’язки: участь у військовому поході (військова повинність), направа укріплень (замкова повинність), зведення мостів (мостова повинність).

Шляхта (зем’яни) – верства (приблизно 2,5% від усього населення), що сиділа на землях, отриманих за військову службу. Основна маса постійного війська. Вона приводила з собою у військо своїх людей. У складі шляхти були українці, білоруси (Служки, Полози), литовці (Недригайли, Пашути), молдавани (Балики, Бринзи), угорці (Волощини), росіяни (Образцови, Московіти, Позняки, Грязні, Болотовичі). Виконували військову і прикордонну службу, канцелярські функції. Користувалися привілеями: звільнялися від сплати податків, не підлягали місцевій адміністрації. Це не була замкнена верства. До неї за певних обставин могли долучатися селяни, міщани, священики.

Путні бояри, або панцирні слуги, – службовці, які виконували різні повинності – поштову, подорожну. За це отримували від уряду королівщини (державні села). Вони служили у війську персонально і виконували допоміжну функцію. Між козаками, боярами, панцирними слугами на прикордонні різниця у статусі була невелика.

Духовенство (православне і католицьке). Це – священики та їх родини. Вони підлягали суду єпископа. Духовенство поділялося на біле і чорне. Церковні посади були спадковими. Церкви та монастирі володіли селами, маєтками, містами. Їх засновували князі, пани, шляхта, міщани, селяни. Церква справляла великий вплив на мораль, культуру, освіту місцевого населення. За привілеєм 1387 р. католицьке духовенство звільнялося від податків, пізніше мало своє представництво у Пани-Раді.

Козаки. Про них йтиметься у наступних лекціях.

Селянство – антипод шляхти. Чим більше шляхта здобувала прав, тим більше втрачали селяни. Селяни поділялися на вільних (смерди), напіввільних (закупи), невільних – холопи, раби, отчичі (кріпаки). Проте усі були феодально залежними.

Вільні селяни мали земельні наділи, господарство і повну правоздатність. За вбивство селянина передбачалося покарання, як за і вбивство дрібного шляхтича.

Селяни були об’єднані у громади, очолювані старостою (отаманом). При старості існувала рада (обиралася на 1 рік). Староста і члени ради здійснювали копний (громадський) суд. Мешкали селяни “дворищами” (кілька хат), які очолював голова. Дворище – одиниця оподаткування. Декілька дворищ складали село, а кілька сел – волость.

З ХVІ ст. селянську землю почали вважати державною або панською. Селянам заборонялося продавати свої наділи. Юридично це було закріплено у 1557 р. “Уставою на волоки”. Згідно з нею встановлювався розмір волоки (приблизно 17-21 дес. на дворище), а решта землі віддавалася шляхті, яка на цих землях засновувала фільварки, обмежувалося право переходу селян, встановлювалася низка повинностей на користь держави та шляхти (чинш, панщина), усі землевласники одержали право суду над селянами. Лише тяжкі злочини (розбій, покалічення шляхтича тощо) залишалися у компетенції державних суддів. Втрачається роль громади. Кріпацтво у Галичині запровадили у ХV ст., Великому князівстві Литовському – у ХVІ ст.

Єдине, що залишилося від свободи селянина, – це те, що його не можна було продати без землі та безкарно вбити.

За характером виконання повинностей селяни поділялися на 3 категорії:

Тяглові, які відробляли панщину, спочатку 8-10 днів на рік, а потім – 2-4 дні на тиждень. Сплачували державі податок (подимщина, поголовщина, воловщина).

Чиншові, які платили чинш (податок натурою – медом, зерном, шкірою).

Ремісники і службові (путні) селяни – колісники, пекарі. Об’єднувалися у сотні. Жили біля замків й обслуговували їх.

Міське населення. Воно було організоване за німецьким зразком. Існував поділ на корпорації, в яких привілейоване становище мало купецтво, лихварі, реміснича верхівка, магістратські чиновники. Значну кількість міщан становили середні торговці, власники промислів, бюргерство (поспільство). Усі категорії міського населення об’єднувалися у цехи з власним статутом, судом і цехмістром на чолі. До міських низів належали дрібні торговці та ремісники, підмайстри, учні, слуги, наймити, позацехові ремісники (“партачі”), декласовані елементи.

Окремі міста отримали Магдебурзьке право. Але повну правоздатність мали тільки міщани-католики. Православних зобов’язували жити лише в певних районах міста.

Міста були великокнязівські, приватновласницькі, церковні і самоврядні.

Структура державної влади багато в чому копіювала структуру влади Київської Русі. Проте були й певні особливості.

Великий князь (господар) стояв на чолі держави. Уособлював законодавчу, виконавчу, судову влади, був головнокомандувачем війська, здійснював дипломатичні зносини з іншими країнами, оголошував війну й укладав мир, призначав і звільняв адміністрацію.

Але в міру укладання польсько-литовських уній становище князя змінювалося. Його влада поступово почала обмежуватися Пани-Радою. До середини ХV ст. князь лише консультувався з нею, а наприкінці ХV ст. Пани-Рада поділила з князем право дипломатичних зносин, призначення урядовців на найвищі посади, законодавчі функції.

А після Люблінської унії законодавчим органом стає сейм (поряд з князем і королем).

Певну роль у системі управління спочатку відігравали удільні князі (Гедиміновичі, Рюриковичі, литовські, татарські). До ХV ст. удільний князь у своїй землі – найвищий суддя, адміністратор, збирач податків, командувач війська. Великий князь не мав права втручатися в його адміністративні дії. Удільному князю допомагала рада (служилі бояри, єпископ, урядовці).

Але з ХV ст. удільні князі стають підданими великого князя і втрачають свої державні права. У середині ХV ст. були ліквідовані Волинське і Київське князівства, а замість них створені воєводства.

Пани-Рада (Панів Рада) – другий орган влади. До її складу спочатку входили найближчі родичі великого князя, бояри, урядовці, а з ХV ст. – службові князі, вищі і місцеві урядовці – маршалок, канцлер, підскарбій, гетьман, воєводи, каштеляни, старости, 4 католицькі єпископи.

Правове становище Пани-Ради визначалося привілеями 1492, 1506, 1529 рр. Найважливіші справи вирішувалися разом з великим князем. У разі, коли думки не збігалися, князь мав підкоритися рішенню Пани-Ради. Рішення Ради було вирішальним при розгляді дій центральної і місцевої адміністрації. Вона також проводила судові засідання, оголошувала мобілізацію.

Але через велику кількість членів Ради (до 80 осіб) її важко було скликати. Тому часто великий князь користувався послугами таємної ради (8-10 чол.).

Великий вальний сойм. З середини ХV ст. великий князь почав ширше залучати (за прикладом Польщі) дрібну шляхту до державних справ. У 1440 р. вона вперше взяла участь в обранні князя. Згодом це стало традицією.