Стародавні держави і право на території України

Страница 6

Д) Вільні общинники (у “Руській Правді” їх називають “люди”) – смерди. Вони жили на князівських або общинних землях, сплачували данину (з диму – дому), виконували натуральні повинності, будували мости, постачали князю коней, брали участь в ополченні зі своєю зброєю. У період феодальної роздробленості посилився тиск на них з боку феодалів. Їхні майнові права були обмежені. Якщо смерд не мав синів, то після його смерті майно переходило у власність феодала.

Напіввільні люди.

А) Рядовичі – колишні смерди, пов’язані з князівським або боярським господарством договірними зобов’язаннями – рядом.

Б) Закупи – колишні смерди, які відпрацьовували у господарстві кредитора заборговані гроші – купу.

В) Ізгої – люди, які через різні обставини вибули з однієї категорії і не пристали до іншої. Це могли бути нещодавно звільнені раби, збанкрутілі купці, син священника, який не отримав сан духовної особи, князі, які втратили вотчину, проте залишалися вільними людьми.

Г) Задушні люди – колишні холопи, відпущені на волю з церковним заповітом і передані до монастиря як розрахунок за молитву “братії” за спасіння душі померлого.

Д) Прощеники – церковні люди, яким були прощені гріхи.

Є) Пущеники – церковні люди, яким були відпущені гріхи.

Невільні люди.

А) Челядь – раби-невільники.

Б) Холопи – раби, які набули такого статусу внаслідок скоєння тяжкого злочину, безнадійної заборгованості, одруження на рабині без ряду (договору). Холоп міг стати вільним (напіввільним) за вірну службу феодалу або за викуп.

Юридично поділ на стани не був оформленим, хоча фактично існував. Особливістю соціальної структури було те, що усі верстви населення не були замкнені. Можливий був перехід з однієї групи до іншої (окрім князів).

Правова система Київської Русі

1 Процес феодалізації східнослов’янського суспільства був виявом загальноєвропейського розвитку. Він вилився у тривалий процес зближення і синтезу античних і варварських соціальних структур і світоглядів.

У ІХ-ХІ ст. відбуваються суттєві зміни в економіці, політиці, культурі, релігійній сфері (християнізація суспільства). Можна погодитися із відомим англійським істориком А.Тойнбі, який звертав увагу на вплив релігії і церкви на суспільні процеси. Християнство, зокрема, вплинуло на формування права.

Особливостями правової системи Давньоруської держави було те, що, по-перше, Русь не знала розподілу права на галузі. Право мало синкретичний характер, тобто кримінальні і цивільні правопорушення не відрізнялися. В основі права лежав становий принцип, який був реалізований у світській та церковній системах права і закріплений у законодавстві Русі. Учасники правовідносин мали різну за обсягом правоздатність, що залежало від суспільного становища і статі. На Русі існувало світське і церковне право. Давньоруське церковне право складалося з норм, які містилися в церковних канонах, затверджених на вселенських соборах, та норм неканонічного походження (великокнязівське і візантійське законодавства щодо церкви).

По-друге, право на Русі не було загальнообов’язковим для всіх мешканців. Поза сферою його регламентації залишалися князь, апарат влади, військові. Їх статус, права і обов’язки та діяльність не були чітко визначені.

Право на Русі здійснювалося за принципом “що бажано сюзерену, те і є право”. Зі зміною сюзерена могло змінюватися і право.

Джерела права – це форми існування правової норми. У давньоруський період виділяють основні і додаткові джерела права.

Основні джерела права:

Звичаєве право. Це норми, що виникають на основі звичаю, традиції, загальнообов’язковість яких забезпечувалась авторитетом суспільної думки (племені, громади, суспільства) або державним примусом. Правові звичаї на Русі регулювали:

міжнародні (міжплемінні) та міждержавні відносини (недоторканість представників іншої сторони під час переговорів, вірність укладеній угоді, присяга як гарантія дотримання домовленості, право викупу полонених тощо);

владні (компетенція, структура, статус учасників віча, вервних зборів), військові, шлюбно-сімейні, договірні, трудові відносини, відносини власності, відносини у сфері суду та судочинства, відносини, які охоплюються поняттями мораль та моральність.

Крім того, правовими звичаями, поряд з нормами права, встановленими державою, визначалися статус людини, чоловіка і жінки, іноземців, представників різних груп населення.

Виключно нормами звичаєвого права регулювалися такі інститути, як “помста” та “кровна помста”, деякі процесуальні дії (присяга, власне зізнання, свідчення, суд Божий, звід тощо), система покарань (потік і розграбування). Чимало норм звичаєвого права збереглося у “Руській Правді”.

Міжнародні договори (з Візантією, Хозарським каганатом та іншими). У науковому обігу існує 4 тексти договорів Русі з Візантією – 907, 911, 944(945), 971 рр. Вони збереглися у списках літописів.

Відомо, що 838 р. перше руське посольство з’явилося у Візантії, а 860 р. було підписано перший мирний договір, проте його текст не зберігся. Русь і Візантія були різними за соціально-економічним розвитком державами. На Русі переважало звичаєве право, у Візантії – римське право.

У Х ст. між державами укладалися договори у письмовій формі. Вони готувалися у двох примірниках (“на дві харатьї”). Один примірник давньоруською мовою, скріплений печатками і підписами, передавався Візантії, інший, грецькою мовою, передавався Києву. Кожна сторона робила його переклад на свою мову.

Серед істориків тривалий час точилися суперечки щодо того, яке право переважало у цих договорах. Більшість вчених доводить, що це було руське звичаєве право, оскільки Візантія йшла на поступки, бо не хотіла війни, тоді як на Русі на той час основним джерелом збагачення були війна і торгівля. Поступки звичаєвому праву безумовно були.

Так, у договорі 911 р. при суперечках необхідною була наявність доказів. Обвинувачу дозволялося доповнити показання присягою (згідно зі своєю релігією). Дозволялося здійснювати кровну помсту, але лише у разі присутності родичів у момент скоєння злочину (вбивства). Покарання могло бути замінено грошовим викупом. Таких норм у грецькому праві не було. Важливим у цих договорах було посилання на руський кодекс – “Устав і Закон Руський”, прототип “Руської Правди”, що не зберігся. У договорі 944(945) р., який був менш вигідним для Русі, також збереглися певні переваги звичаєвого права, проте з’явилося і нове – слов’яни не мали бути судимими на грецькій території своїми соплеменниками. Будь-який злочин розглядався виключно грецьким судом. Суд міг видати вбивцю родичам загиблого. Договори з Візантією свідчать, що у Х ст. на Русі був досить високий рівень розвитку правової культури.

Договори князів з народом. Такі договори між князем і вічем укладалися при запрошенні князя “на стіл”. Князь повинен був дотримуватися умов договору (“ряду”), обумовлених народом на віче. Саме цей договір визначав статус князя і межі здійснення княжої влади.

Договори між князями. Відомі з ХІ ст., мали на меті запобігти чи припинити міжусобні війни, розв’язати існуючі суперечності. Зазвичай називалися “хрестовими грамотами”.

Взагалі у давнину договори позначалися різними поняттями – “мир”, “ряд”, “цілування”, “докінчання” тощо, що свідчило про поширення в той час договірних відносин.

Нормативні акти князів (устави, статути, уроки, грамоти). Це були князівські розпорядження, що торкалися різних сторін управління та суду. Наприклад, “уроки” (постанови про мито, судові стягнення, судочинство), зазвичай, діяли тимчасово, а “устави” – тривалий час і врегульовували більш важливі проблеми (“Устав Володимира Мономаха”, що містив норми сімейного, спадкового, опікунського права).

Різновидом цієї категорії нормативних актів є церковні устави, що поєднували правові традиції східного християнства і потреби давньоруського суспільства. Всього було 6 таких уставів. Найважливішими є “Устав Володимира Великого” і “Устав Ярослава Мудрого”. Ними встановлювалися правові відносини між державою і церквою, світською і церковною владою, правовий статус духовенства, юрисдикція церкви, визначалися церковна десятина, компетенція церковного суду. “Устав Володимира” ґрунтувався на нормах візантійського церковного права, “Устав Ярослава” мав деякі суперечності з нормами візантійського церковного права, проте більше співвідносився з “Руською Правдою”.