Держава як суб'єкт міжнародного приватного права

Страница 5

Проте імунітет зберігатиметься, якщо правовідносинам з участю держави буде притаманна хоча б одна з умов:

1) другою стороною у спорі є також держава;

2) сторони в письмовій формі спеціально домовилися про визнання імунітету;

3) некомерційний договір було укладено на території іноземної держави, і він підпорядковується нормам її адміністративного права.

Теорія обмеженого (функціонального) імунітету в країнах романо-германської правової системи закріплена на рівні судової практики, а в країнах англосаксонської правової системи знайшла відображення в законодавстві. США стали першою країною, де в 1976 році був прийнятий Закон про імунітети іноземних держав, який заснований на теорії функціонального імунітету. Згодом, під впливом прикладу США, закони, які обмежують імунітет іноземної держави, були прийняті і іншими державами.

Для судової практики цих держав велике значення має розподіл актів держави на приватні і публічні, комерційні і некомерційні. Вважається, що іноземна держава користується імунітетом тільки в тих випадках, коли вона виконує суверенні дії (acta іmperіі; de jure іmperіі), наприклад, направляє дипломатичні делегації, відкриває консульства. Якщо ж іноземна держава виконує дії комерційного характеру (acta gestіonіs) - (тобто веде торговельну діяльність (de jure gestіonіs), укладає торговельні угоди), то вона імунітетом не користується.

Теорія обмеженого імунітету не позбавлена недоліків. Так, важко дати чітке розмежування суверенних і несуверенних актів держави. Такі суперечки можливі й в інших областях, але не можна заперечувати, що існують ситуації, коли не викликає сумніву стосовно належності акта держави до приватної або публічної сфери.

Держава завжди залишається державою, навіть коли вона бере участь у міжнародних комерційних операціях. В таких випадках завжди існують політичні мотиви або ж політичні цілі.

В теперішніх умовах, коли в Україні з 3 червня 1999 р. діє ЗУ «Про ратифікацію Конвенції ООН з морського права 1982 року та Угоди про імплементацію Частини XI Конвенції ООН з морського права 1982 року», діють норми, що міститься в ст. 95 і 96, згідно з якими повним імунітетом від юрисдикції будь-якої держави, крім держави прапора, користуються у відкритому морі військові кораблі, а також судна, що належать державі або експлуатуються нею та перебувають тільки на некомерційній державній службі [8,292].

Інший приклад теорії функціонального імунітету стосується міжнародних договорів з питань капіталовкладень. В даний час такі угоди передбачають арбітражний порядок розгляду спорів, пов'язаних з капіталовкладеннями, між державою-учасником і іноземним інвестором. При виникненні спорів немає необхідності укладати додаткову арбітражну угоду. Сторони вправі відразу ж передати її в органи міжнародного комерційного арбітражу. Наявність такої норми означає, що держава-учасник погодилась підкоритися юрисдикції органів міжнародного комерційного арбітражу. В світлі законодавства закордонних країн, заснованого на концепції обмеженого імунітету, таке підпорядкування означає відмову держави від імунітету. Якщо проти держави буде винесене арбітражне рішення, то на її майно може бути звернене судове стягнення.

2.3 Законодавче регулювання імунітету держави

Про перевагу, яка все більш віддається законодавствами зарубіжних країн принципам обмеженого імунітету, свідчать міжнародні договори й угоди, до числа яких відноситься, зокрема Європейська Конвенція про імунітет держав від 16 травня 1972 р., що вступила в силу з 11 червня 1976р. Однак, на даний час ні Україна, ні Російська Федерація, ні Республіка Білорусь не є учасницями цієї Конвенції. В 2003 році Кабмін України давав доручення своїм міністерствам розробити проект закону про приєднання України до Європейської конвенції. Проте, на жаль, цей законопроект так і не був розроблений.

В Конвенції проголошується принцип імунітету іноземної держави (ст. 1-15) і закріплюються винятки, при яких іноземна держава не може посилатися на імунітет перед національним судом іншої держави:

- у зв'язку з судовими розглядами, які пов'язані з контрактами про наймання на роботу;

- зобов'язань, що виникають з контрактів, і підлягають виконанню на території держави суду;

- пов'язаних з участю держави в компаніях і інших юридичних особах, що мають місцезнаходження на території держави суду;

- пов'язаних з виробничою, торговельною і фінансовою діяльністю, яку держава здійснює через своє агентство або установу;

- відносно патентів, промислових зразків, товарних знаків, знаків послуг, нерухомості, що знаходиться на території держави суду; пов'язаних з майном, право на яке виникло у держави в результаті спадкування;

- що випливають з відшкодування шкоди або збитків [6].

Конвенція не поширюється на розгляди щодо соціального забезпечення, відшкодування ядерного збитку або шкоди, митних зобов'язань, податкових або карних стягнень (ст. 29), розглядів, пов'язаних з керуванням державними морськими суднами (ст. 30).

Відповідно до Конвенції держава, проти якої було винесене рішення, зобов'язана його виконати. Винятки складають строго обмежені випадки (ст. 34):

- якщо рішення суперечить публічному порядку країни виконання;

- якщо спір між тими ж сторонами знаходиться в проваджені суду цієї держави і воно порушено першим або у проваджені суду іншого учасника Європейської Конвенції і було там порушене першим;

- якщо не були дотримані вимоги про вручення судових повісток, представники держави не з'явилися в суд і не була подана апеляція на заочне судове рішення.

Якщо держава не виконує судове рішення, сторона, що домагається його виконання, вправі звернутися в суд держави, проти якої було винесене рішення. Цей суд повинний визначити, чи підлягає виконанню винесене проти цієї держави рішення. При ратифікації, або приєднанні до Європейської Конвенції держава-учасниця вказує такі компетентні суди [6].

Ніякі примусові заходи не застосовуються відносно власності іноземної держави, що знаходиться на території держави суду. Такі заходи можуть вживатися тільки за умови, якщо іноземна держава в письмовій формі погодилась на їх застосування. 16 травня 1972р. був підписаний Протокол до Європейської Конвенції. Відповідно до Протоколу (ст.1), якщо проти держави-учасниці Європейської Конвенції було винесено судове рішення, яке вона не виконує, сторона, на користь якої винесене рішення, вправі звернутися в Європейський Трибунал з питань імунітету держави [6].

В 2004 р. Генеральною Ассамблеєю ООН була прийнята «Конвенція ООН про юрисдикційний імунітет держав і їхньої власності». Проте, держава Україна не ратіфікувала цей документ. Тому, на даний час, в Україні діють Віденські конвенції, які розкривають зміст імунітету держави, його органів і посадових осіб: «Про дипломатичні зносини» від 18 квітня 1961 р. (набрала сили для України з 12 липня 1964 р.), «Про консульські зносини» від 24 квітня 1963 р., «Про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру» від 14 березня 1975 р. (ратифікована Україною 24 липня 1978 р.), Конвенції 1961 р. і 1963 р. доповнює «Конвенція про спеціальні місії» від 16 грудня 1969р. (ратифікована 14 липня 1993 р.) [8,304].

Особливі умови міждержавних відносин, які виникають у зв'язку з діяльністю поза межами державної території - у відкритому морі, Антарктиді, космічному просторі регулюються: «Конвенцією Організації Об'єднаних Націй з морського права» від 12 грудня 1982 р. (ратифікована Україною в 1999р.), «Договором про Антарктику» від 1 грудня 1959 р. (Україна приєдналась в 1992 р.), «Договором про принципи діяльності держав по дослідженню і використанню космічного простору, включаючи Місяць і інші небесні тіла» від 27 січня 1967 р. і іншими міжнародними договорами, в яких вирішуються питання, пов'язані з імунітетом держави, його суден, космічних об'єктів та ін.

Імунітет українських державних морських суден спирається не тільки на міжнародне, але і на внутрішнє право. Стаття 18 Кодексу Торговельного Мореплавання (КТМ) передбачає, що на судна, що знаходяться у власності держави, не може бути накладено арешт або звернено стягнення без згоди органа, який здійснює управління державним майном. Ця норма закону повинна поважатися і за кордоном, тому що правове положення морського судна визначається законом держави, під прапором якого воно плаває.