СПАДКУВАННЯ В УКРАЇНІ

Страница 2

- принцип рівності спадкових часток при спадкуванні за законом;

- принцип свободи вибору у спадкоємців, яких закликають до спадщини. Цей принцип передбачений у диспозитивних нормах спадкового права, що надають свободу волевиявлення не лише спадкодавцям, а й спадкоємцям, які можуть прийняти спадщину або відмовитися від неї з різних міркувань;

- принцип охорони основ правопорядку та мораль, інтересів спадкодавця, спадкоємців, інших фізичних чи юридичних осіб щодо спадкування;

- принцип охорони самої спадщини від будь-яких посягань;

- принцип матеріально-забезпечувального призначення спадкування. Суть цього принципу в тому, що перехід прав та обов’язків від спадкодавця до спадкоємців має на меті забезпечити задоволення матеріальних інтересів спадкоємців і кредиторів спадкодавця. І навіть те, що згідно із ст.1301 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, відповідає за борги спадкодавця, не ставить його в невигідне становище, оскільки відповідно до цієї статті така відповідальність спадкоємця обмежується розміром дійсної вартості спадкового майна[11;7].

Розділ 2. Правове регулювання спадкування

Норми, що регулюють умови та порядок спадкування, містяться в Цивільному кодексі України, що набрав чинність 1 січня 2004 року, норми якого суттєво вплинули на центральний інститут цивільного права – права власності і, відповідно інститут спадкування. Норми книги шостої ЦК України „Спадкове право” чітко систематизовані в семи главах: „Загальні положення про спадкування”, „Спадкування за заповітом”, „Спадкування за законом”, „Здійснення права на спадкування”, „Виконання заповіту”, „Оформлення права на спадщину”, „Спадковий договір”.

Конституція України передбачає право приватної власності громадян. Спадкове право забезпечує родинні померлого можливість зберегти та використати його майно. Спадкове право надає можливість кожному громадянину розпорядитись своїм майном на випадок смерті, визначивши в заповіті його долю. Отже воно безпосередньо спрямоване на захист інтересів громадян. Водночас спадкове право всіляко захищає інтереси членів сім’ї померлого (особливо неповнолітніх і не працездатних членів сім’ї ).

Юридичні гарантії здійснення спадкових прав передбачені нормами, регулюючими спадкування, які викладені в Цивільному кодексі України, в Законі України «Про нотаріат», в Сімейному Кодексі України, в інших законах та підзаконних актах.

Спадкоємці як за законом так і за заповітом набувають право на спадщину незалежно від свого бажання, вже в силу однієї події – факту смерті спадкодавця. Зміст цього права полягає в тому, що спадкоємцю надається можливість як прийняти спадщину, так і відмовитися від неї.

Реальне здійснення суб’єктивних прав можливе лише за умови існування передбачених законом правових гарантій їх реалізації. Законодавче закріплення визначених меж здійснення суб’єктивних цивільних прав є однією із форм забезпечення інтересів особи.

Здійснення права на спадкування тісно пов’язано із такими юридичними фактами: відкриття спадщини; здатність особи виступати спадкоємцем; наявність спадкового майна; прийняття спадщини особою, яка є спадкоємцем за законом чи за заповітом [23;229] .

2.1 Спадкування за заповітом

На думку науковця Ветрової Н. конкретизуючи поняття про спадкування слід підкреслити дві обставини. По-перше, права та обов’язки спадкодавця переходять до спадкоємців у порядку універсального правонаступництва, тобто в незмінному вигляді, як єдине ціле, і в той самий момент, якщо з правил Цивільного кодексу не випливає інше. По-друге, до спадкоємців переходять усі права й обов’язки спадкодавця, крім тих, перехід яких у порядку спадкування не допускається ЦК та іншими законами або суперечить самій природі цих прав і обов’язків.

Новий ЦК чітко вперше визначає поняття заповіту. Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок її смерті. Як угода він повинен задовольняти всі вимоги, характер і може бути складений тільки дієздатною особою. Складання і посвідчення його через представників не допускається.

Закон надає формі заповіту особливого значення, від її дотримання належить дійсність заповіту. Заповіт має бути складений письмово з указівкою місця і часу його складання, власноручно підписаний заповідачем і належно засвідчений. Таким чином, письмова форма виключає всяку можливість усних заповітів хоча б і в присутності свідків.

Нотаріальне посвідчення є умовою дійсності заповіту. Нотаріус засвідчує заповіт, написаний заповідачем чи власноручно за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів, в цьому випадку заповіт повинний бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні недоліки не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках.

Складання заповіту, який відповідає точній волі заповідача, розпорядження в якому викладені чітко і ясно, позбавлені протиріч і двозначність. Нотаріус управі засвідчувати лише ті заповіти, що надані йому особисто заповідачем. На прохання заповідача нотаріус сприяє в складанні заповіту, записуючи волю заповідача з його слів. Якщо в заповіті є приписки і виправлення, то вони повинні бути зроблені так, щоб помилково написане, а потім закреслене можна було прочитати в первісному вигляді. Усі виправлення і приписки мають бути обговорені заповідачем і нотаріусом.

Посвідчення заповіту полягає в здійсненні на ньому посвідчувального напису, підписані останнього нотаріусом і проставлені печатки. Заповіт складається, підписується заповідачем і засвідчується нотаріусом у двох екземплярах, один із яких передається заповідачу, а інший залишається в справах нотаріуса.

Особливий порядок посвідчення заповітів передбачений для тих випадків, коли заповідач через фізичну ваду не може сам прочитати заповіт. У цьому випадку посвідчення здійснюється в присутності не менш як двох дієздатних свідків, що не є спадкоємцями за заповітом. Членами їхніх родичів чи близькими родичами, особами, що самі не в змозі прочитати чи підписати заповіт. Свідком не є також нотаріус чи інша посадова, службова особа, яка засвідчує заповіт.

Чинне законодавство передбачає складання заповіту, прирівнюваних до нотаріально засвідченого:

- заповіт особи, яка перебуває на лікуванні в лікарні, госпіталі, іншій стаціонарній установі, також особи які перебувають в будинку для особи похилого віку;

- заповіт особи, яка перебуває в пошуковій чи іншій експедиції, може бути засвідчено начальником цієї експедиції

- заповіт особи під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України, може бути засвідчено капітаном цього судна;

- заповіт особи, яка перебуває покарання у вигляді позбавлення волі, може бути засвідчено начальником місця позбавлення волі;

- заповіт особи, яка тримається під вартою, може бути засвідчено начальника слідчого ізолятора.

Заповіти осіб, зазначених у цих пунктах, засвідчуються при свідках.

Свідками не можуть бути:

- нотаріус чи інша посадова, службова особа, яка засвідчує заповіт;

- спадкоємці за заповітом;

- члени родини і близькі родичі спадкоємців за заповітом;

- особи які не можуть прочитати чи підписати заповіт.

Це вичерпний перелік посадових, службових осіб, які при визначених обставинах засвідчують заповіти громадян. Заповіти, засвідчені такими особами, мають також юридичну силу, як і заповіти, засвідчені нотаріально[23;13].

2.1.1 Поняття, зміст й види заповіту

Заповіт – особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті з приводу належного їй майна, здійснене у встановленій законом формі. Заповідачем може бути лише фізична особа, що має повну цивільну дієздатність.

Термін “розпорядження” можна знайти в тріаді права власності:право володіння, користування і розпорядження. Отже, складаючи заповіт, заповідач здійснює особисте розпорядження своєю власністю.

За юридичною природою заповіт є одностороннім правочином. Він становить вираження особистої волі спадкодавця і безпосередньою пов'язаний з його особистістю. Саме тому право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.