Кодифікаційний процес

Страница 3

Оскільки Цивільний кодекс УСРР був побудований на основі і в повній відповідності з ЦК РРФСР, він сприйняв також систему останнього. Складався з 4 частин і 435 статей. В загальній частині визначалися основні засади, суб’єкти і об’єкти прав, правочини і позовна давність. У розділі “Речове право” викладалися норми, які регулювали право власності, право забудови і заклад майна. Розділ “Зобов’язальне право”, крім загальних положень, містив норми, що стосувалися зобов’язань, які виникають з договорів майнового найму, купівлі-продажу, міни, позики, підряду, поручительства, доручення і довіреності, товариства (простого, повного, товариства на вірі, товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерного (пайового) товариства), страхування та зобов’язань, що виникають внаслідок безпідставного збагачення і внаслідок заподіяння іншому шкоди. Останній розділ присвячувався спадковому праву.

Стаття 1 Цивільного кодексу зазначала, що “цивільні права захищаються законом, за винятком того, коли вони здійснюються всупереч їх соціально-господарського призначення”, що давало судам значний простір тлумачення закону. Принципу законності протиставлявся принцип доцільності, що не могло не привести до правового нігілізму. Законодавець всіляко підкреслював, що майнові права приватних осіб (як фізичних, так і юридичних) є поступкою, що підпорядковується загальній ідеї про пануючу роль соціалістичної власності.

Демократичний характер мала ст. 4, котра характеризувала цивільну правоздатність, що надавалась всім громадянам, не обмеженим судом у правах. Стать, раса, національність, віросповідання, походження не впливали на обсяг цивільної правоздатності. Кожному громадянину республіки надавалися права вільного пересування, обрання незаборонених законом занять і професій, придбання та відчуження в рамках закону майна, укладання угод і створення промислових і торговельних підприємств при дотриманні норм, що стосувалися відання цих підприємств. У той же час ЦК декларував класовий підхід у регулюванні майнових відносин. Що стосується спорів про право цивільне, то вони розв’язувалися в судовому порядку. Дише майнові спори між органами держави вирішувалися в особливому порядку, який встановлювався спеціальними постановами1.

Розділялась власність: державна (націоналізована і муніципалізована); кооперативна; приватна. Перевага надавалася державній власності. Так, земля, надра, ліси, води, залізниці загального користування проголошувалися виключно власністю держави. Об’єкти державної власності повністю вилучалися з цивільного обігу. Державні підприємства і установи мали право стягнути незаконно відчужене майно, що їм належало, не лише від несумлінного, а й від сумлінного набувача.

ЦК надавав законно існуючим кооперативним організаціям право мати у власності підприємства незалежно від числа зайнятих на них робітників.

Згідно ст. 54 ЦК, предметом приватної власності могли бути націоналізовані будівлі, підприємства промисловості, торгівлі, що мають найманих працівників не більше передбаченої особливими законами кількості, знаряддя та засоби виробництва, гроші, цінні папери та інші цінності, в тому числі золота і срібна монета та іноземна валюта; предмет хатнього і власного вжитку, товари, які продавати законом не заборонено, та всіляке невилучене з приватного обороту майно. Приватна власність допускалася лише в точно визначених межах за неодмінної умови дотримання приватним власником законів України. Вона мала 3 форми: одноособова власність фізичних осіб; власність декількох осіб, які не складають об’єднання (загальна власність); власність приватних юридичних осіб.

Дозвіл і закріплення різних форм власності вимагали певної свободи договору, яка й встановлювалася ст. ст. 26-43 ЦК (“Правочини”) і спеціальним розділом “Зобов’язальне право” (ст. 106-415). Найважливішим завданням ЦК у галузі зобов’язального права було закріплення позицій держави і державних підприємств в обороті, надання їм істотних переваг і гарантій при укладанні угод (ст. 30 ЦК). Ця стаття була “однією з найбільш бойових статей”, “за якою держава може розірвати явно невигідний для неї договір”1. Проголошувала: “правомочність є недійсною, коли договір укладений з метою, що суперечить законові, або в обхід закону, а також коли він спрямований на очевидну шкоду для держави”. На користь держави віддавалися безплатно всі поліпшення зроблені орендарем. Кодекс забезпечував підвищену охорону інтересів замовника в договорі підряду, якщо замовником була держава. ЦК встановив, що зобов’язання виникають з договорів, інших законних підстав, підстави їх припинення, визначав різні види договорів, загальні і конкретні вимоги до кожного з них тощо. Так, ст. 33 визнавала недійсним будь-який договір, якщо він укладався однією зі сторін під впливом “крайньої нужди” і на невигідних для неї умовах. Ініціатива розірвання такого договору могла виходити не тільки від зацікавленої сторони, а й від державних органів і громадських організацій. Очевидною була соціальна спрямованість цієї норми. Однією з особливостей зобов’язального права було застосування статей Кримінального кодексу за порушення цивільних договірних відносин.

В останньому розділі ЦК містилися норми спадкового права, допускалося спадкування за законом і за заповітом. Але якщо загальна вартість спадкового майна перевищувала 10 тис. крб., то проводились поділ або ліквідація спадкового майна в частині, що перевищувала вартість спадкоємства, на користь заінтересованих органів держави. Вказувались й інші обмеження. Так, було обмежено коло осіб, котрі могли спадкувати за законом.

Звичайно, ЦК УСРР 1922 року не міг передбачити всієї сукупності цивільно-правових відносин, які виникали при впровадженні непу в життя. Ряд важливих нормативних актів були прийняті в наступні роки. Але цей кодекс став все ж таки значним досягненням тогочасного права. Слід особливо відмітити розвинутість договірного права.

Тривалий шлях пройшов Земельний кодекс УСРР до остаточного затвердження. Розроблявся на основі проекту ЗК РРФСР Наркомземом УСРР, Наркомюстом УСРР. 29 листопада 1922 року Президія ВУЦВК затвердила в остаточній редакції Земельний кодекс1. Кодекс складався з основних положень і 4-х частин: “Про трудове землекористування”, “Про міські землі”, “Про державне земельне майно”, “Про землеустрій та переселення”. ЗК проголошував назавжди скасованим право приватної власності на землю, надра, води та ліси в межах УСРР, а всі землі в межах УСРР, “в чийому б віддані вони не були б, - становлять власність Робітничо-Селянської держави”. Тим самим ЗК встановлював, що будь-яке право землекористування можливе було тільки в результаті надання його державою і за умов, визначених державою. Порушення права державної власності на землю (купівля, продаж, заповіт, дарування, застава землі) заборонялись, а особи, винні в цьому, притягалися до кримінальної відповідальності, а також позбавлялися землі, якою користувалися.

Право користування землями сільськогосподарського призначення надавалось хліборобам та їх об’єднанням, міським поселенням, державним підприємствам і установам. Встановлювалось, що право на користування землею для ведення сільського господарства мають всі громадяни УСРР (незалежно від статті, віросповідання, національності), які бажають обробляти землю власною працею. Громадяни, які бажають одержати землю в трудове користування, наділяються землею або земельними громадами, до складу яких вони входять або земельними органами, якщо в розпорядженні останніх є запасна земля. Право на землю, надану лише в користування, вважалось безстроковим і могло бути припинене лише на підставі, визначеній законом. Право на користування землею могло бути здійснене землекористувачем лише в складі земельної громади. Тому Кодекс докладно визначав склад земельної громади, її права і обов’язки, органи управління. Окрім існувавших земельних громад за громади визнавалися ще й сільськогосподарські комуни та артілі, а також добровільні об’єднання окремих дворів або сукупності дворів, що відокремлені від колишніх громад. Громада була, на думку А.И. Рогожина1, тією формою об’єднання селян, яка полегшувала органам держави контроль і керівництво сільським господарством. Купівля, продаж, заповіт, дарування і застава землі заборонялися, а порушники цього притягалися до кримінальної відповідальності, а також позбавлялися землі, якою користувалися.