Конституційне право

Страница 2

— наявність системоутворюючих факторів;

— зв'язок із зовнішнім середовищем, що дає змогу вдосконалити систему, наповнити її реальним змістом, забезпечити прогресивний поступ такої системи;

— ускладнення системи в міру її розвитку, збагачення змісту її елементів, розширення функціональних зв'язків між ними;

— наявність головного центру системи, який інтегрує, єднає всі її ланки, визначає принципи та закономірності її побудови;

— достатня автономність функціонування "низових" елементів системи, які не можуть бути занадто пригнічені авторитарним впливом елементів більш високого порядку.

Інститути конституційного права

Конституційно-правовий інститут – це відокремлена,функціонуюча внутрішня система взаєпов’язаних правових норм. Це головний підрозділ конституційного права, який поєднує в собі багато різних правових відносин. Всі інститути розташовані в певному порядку. Загальне уявлення про систему інститутів дає зміст Конституції. Відкриваючи її, ми зможемо побачити такі розділи як: інститут загальних засад конституційного ладу, інститут народовладдя, інститут прав і свобод людини, інститути виконавчої, судової і законодавчої влади,інститут територіального устрою, інститут місцевого самоврядування, інститут, що визначає порядок змін і доповнень в Конституції.

Але є ще одна класифікація інститутів конституційного права:

1. Інститут конституційного оформлення народовладдя в який входять:

- Конституційний лад

- Конституційні закони

- Юридична конституція

- Конституційна законність

- Конституційні звичаї і традиції

2. Інститут правового статусу людини і громадянина:

- Громадянство

- Основні права і свободи людини і громадянина

- Гарантій цих основних прав і свобод

3. Інститут державного будівництва:

- Форма держави

- Територіальна організація держави

- Механізм держави

Конституційно-правові норми

Конституційно-правові норми – це встановлені чи санкціоновані державою правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин. Вони становлять собою особливий різновид норм системи національного права.

Ці норми приймаються з приводу політики, але не є її формальним виразом; по-друге, вони мають державно-владний характер і їх порушення тягне за собою конституційно-правову відповідальність; по-третє, конституційно-правові норми відрізняються від інших правових норм підвищеним ступенем стабільності і більшим ступенем охорони з боку Конституції України; по-четверте, відміну від інших правових норм, вони мають більшу юридичну силу і особливості предмета та методу правового регулювання.

Згадані загальні та специфічні особливості конституційно-правових норм в основному відповідали і положенням радянської науки державного права, проте українська наука останніми роками внесла чимало нового.

Класифікація конституційно-правових норм:

Найбільш поширеною є класифікація конституційно-правових норм за їх змістом.

Перша група – це норми, які визначають основні засади конституційного ладу України.

Друга група – це норми, які закріплюють основні конституційні права і свободи людини і громадянина

Третя група – норми, які закріплюють народне волевиявлення (вибори, референдуми) та інші форми безпосередньої демократії.

Четверта група – норми, які закріплюють організацію державної влади: законодавчої, виконавчої та судової, влади Президента України, самоврядування тощо.

П’ята група – норми, які закріплюють територіальний устрій України, зокрема його визначальні принципи, систему адміністративно-територіального поділу, статус Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя.

В залежності від змісту, норми конституційного права поділяються на:

-матеріальні

-процесуальні.

Процесуальні норми є складовою частиною практично всіх інститутів конституційних прав України. В цьому їх функціональне призначення: обслуговувати інститут, забезпечувати реалізацію його норм.

Також розрізняють:

- регулятивні

- охоронні норми.

Це – головний розподіл норм конституційного права, який відповідає поділові спеціально-юридичних функцій на регулятивні і охоронні. Регулятивні (правоустановчі) відносини виникають здебільшого при встановленні суб’єктивних прав та обов’язків учасників правовідносин.

У свою чергу, регулятивні норми можуть бути зобов’язуючими, забороняючими та уповноважуючими.

Зобов’язуючі – це такі юридичні норми, які встановлюють обов’язок особи вчинити певні позитивні дії.

Утримуватись від дій, які спрямовані на будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян за расовими і національними ознаками, так само, як і всяку проповідь расової або національної винятковості, ворожнечі або зневаги. Це – явна норма-заборона.

Уповноважуючі конституційно-правові норми встановлюють суб’єктивні права з позитивним наповненням, тобто права на здійснення тих чи інших позитивних дій.

Спеціалізовані норми:

- загальні

- дефінітивні,

-норми-принципи

- установчі

- гарантуючі,

- оперативні

- колізійні та ін

За сферою дії норми бувають:

- загальні і локальні;

За тривалістю дії –

постійні й тимчасові.

За структурою норми конституційного права бувають одноелементні та двоелементні. Здебільшого ці норми мають лише диспозицію, є норми, що складаються з гіпотези і диспозиції або з гіпотези і санкції.

Залежно від органів, що приймають норми даної галузі права, поділяються на норми, прийняті всеукраїнським референдумом, парламентом, Конституційним Судом, Президентом.

Норми цієї галузі, залежно від їх ролі та призначення! у правотворчості, поділяються на первинні та похідні (доповнюючі, конкретизуючі).

За порядком вступу в дію виділяються конституційно-правові норми, які набирають сили з моменту прийняття конституційно-правових актів (укази Президента України у разі введення воєнного чи надзвичайного стану відповідно до ст. 83 Конституції України), через 10 днів з дня його офіційного опублікування, якщо інакше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. За цим критерієм можна ще говорити про нормативно-правові акти, що санкціонуються Президентом України і не потребують такої процедури, можна також розрізняти постійні (норми, не визначені у часі дії) та тимчасові (норми, визначені у часі дії) норми.

Конституція України

1.Історія конституції

Першою Конституцією України є конституція Пилипа Орлика. Пам’ятками політико-правової думки українського народу є також статті та інші акти Б. Хмельницького. Першим актом, який безпосередньо започаткував національне конституційне право України, можна вважати ІV Універсал Української Центральної Ради (1918). Він політико-правовим чином сформував, проголосив Україну як незалежну, самостійну і суверенну державу. На основі Універсалу було розроблено цілий ряд документів українського ренесансу, зокрема Конституцію УНР 1918 р., яка хоч і не була введена в дію, однак стала своєрідним акумулятором традицій надбань українського правничого досвіду.

Варто зазначити, що тогочасний український конституціоналізм досить плідно використовував прогресивні надбання світового конституціоналізму. Проте цей період розвитку тривав недовго і був перерваний затвердженням Конституції УРСР 1919 р. Ця Конституція була своєрідною рецепцією, певною мірою дублікатом Конституції РРФСР 1918 р., у сукупності з якою вона стала основним джерелом українського радянського державного права; хоча про дійсно національне конституційне право в Україні не могло бути й мови ні за формою, ні за змістом (тогочасна Україна була квазідержавою, право якої за змістом було декларативним, політичним, формальним). Панування радянської концепції конституціоналізму було припинено з прийняттям в 1990 р. Декларації про державний суверенітет та Акта проголошення незалежності України в 1991 р. Ці документи стали віхою, яка започаткувала народження нового українського права.