Конституція України та сучасна конституційна реформа

Страница 7

Функції Конституції України слід також розрізняти за способами і засобами впливу на суспільні відносини, що є предметом конституційного права. Як і для галузі конституційного права в цілому, Конституції України властиві, за способом і засобом, такі функції, як регулятивна ––закріплення в її нормах сталих суспільних відносин і гарантій їх дотримання та визначення тих суспільних відносин, що перебувають на етапі свого становлення , установча –– закріплення найважливіших політичних та соціально-економічних інститутів держави і суспільства, охоронна –- передбачає вимоги, щодо забезпечення виконання і реалізації норм та інститутів, контрольна ––контролювання виконання вищенаведених функцій , інтегративна (системоутворююча) –– цей нормативно-правовий акт є основою системи національного законодавства, правотворча, правозастосовча, інформаційна й інші.

За часом функції Конституції України поділяються на постійні та тимчасові. Більшість функцій Конституції України, як і більшості інших конституцій, має постійний характер, оскільки дія положень Основного Закону має безстроковий характер. Тимчасові її функції, визначені Перехідними положеннями (Розділ XV Конституції України), існували на період, що не перевищував п'ять років з часу прийняття Конституції України. На сьогодні тимчасові функції Конституції України не властиві, що й обумовлює таку її ознаку, як стабільність [ 13, с.70].

IV. Порядок внесення змін та охорона Конституції України

4.1Порядок прийняття та внесення змін до Конституції України

Роділ ХIII Основного Закону "Внесення змін до Конституції України" визначає порядок прийняття та внесення змін до Основного закону.

Відповідно до статті 154 Конституції, першою стадією внесення змін до Конституції України є внесення законопроектів про такі зміни суб'єктами, визначеними цією статтею, тобто Президентом України або народними депутатами у кількості не менш як третини конституційного складу Верховної Ради України.

Друга стадія процедури внесення змін до Конституції України полягає у направленні законопроекту до Конституційного Суду України для одержання його висновку щодо його відповідності вимогам статей 157 Конституції України.

Згідно зі статтею 157 Конституції України її не може бути змінено, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини та громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілісності України. Тобто, Конституція України має межі конституційного перегляду [17, с.24].

Крім того, Конституцію не може бути змінено в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Третя стадія процедури внесення змін до Конституції України настає після одержання Верховною Радою висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту статтям 157 і 158 Конституції України.

При цьому, залежно від того, яких розділів Основного Закону стосуються зміни, розрізняють два варіанти внесення таких змін.

Відповідно до статті 155 Конституції України законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України", попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України [11, с.280].

Законопроект про внесення змін до розділу І "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу ХНІ "Внесення змін до Конституції України" подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України,

При цьому повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і ХIII Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

Четвертою стадією процедури внесення змін до Конституції України є затвердження всеукраїнським референдумом, який призначає відповідно до статті 156 Конституції України Президент України [ 13, с. 93-94].

Стаття 158 Основного Закону передбачає, що законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень також не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України [ 1, с.44-45].

5.2Правова охорона Конституції

Після здобуття Україною незалежності в 1991 р. вдалося розпочати формування спеціалізованого органу правового захисту Конституції України — Конституційного Суду України. З липня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про Конституційний Суд України», який визначив порядок формування і основні функції цього органу конституційної юстиції незалежної України. У зазначений період основні функції щодо правового захисту Конституції України здійснювалися Президентом України і Верховною Радою України. Після прийняття нині чинної Конституції України від 28 червня 1996 p., було ухвалено новий Закон України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 p., який і поклав початок реальної діяльності цього єдиного органу конституційної юстиції в Україні. Тобто відлік правового захисту Конституції України, у його вузькому розумінні, слід вести з 1996 p., коли було сформовано реально діючий Конституційний Суд України.

Правову охорону Конституції України слід розглядати у вузькому та широкому значеннях. У першому випадку під охороною Конституції України, у вузькому значенні, слід розуміти цілеспрямовану, передбачену Конституцією та законами України діяльність Конституційного Суду України щодо вирішення питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Відповідно до ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 p., конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо:

1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість;

3) офіційного тлумачення Конституції та законів України;

4) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених Конституцією України [24, с.89].

Правова охорона Конституції України, у широкому розумінні, здійснюється за допомогою спеціальних юридичних способів і засобів, якими виступають нормативно-правові й організаційно-правові механізми забезпечення правової охорони Конституції України. Сукупність нормативно- й організаційно-правових механізмів правового захисту Конституції України також прийнято називати гарантіями Конституції України,

Правова охорона Конституції України, у широкому значенні, тотожна гарантіям Конституції України, під якими слід розуміти систему загальних та спеціальних (юридичних) умов і засобів, що забезпечують режим конституційної законності в усіх сферах суспільного і державного ладу нашої держави. Система гарантій Конституції України представлена, в першу чергу, загальними та спеціальними (юридичними) гарантіями Конституції України. Загальні гарантії Конституції України визначаються за основними сферами конституційного ладу України і, відповідно, поділяються на політичні, економічні, соціальні та культурні (духовні) гарантії належного дотримання і виконання Конституції України. Належний розвиток всіх сфер суспільного і державного ладу держави є загальною умовою діяльності Конституції. Навіть сама найдосконаліша конституція виявиться «паперовою» за умови, коли суспільство та держава будуть не в змозі реалізувати її положення через недостатній розвиток хоча б однієї з названих сфер суспільного та державного життя [13, с. 73].