Поняття та система принципів МЕП

Страница 2

Більше того, існує інша норма, яка сформульована в Хартії економічних прав та обов'язків держав (1974) так: «Усі держави є юридичне рівноправними і як рівноправні члени міжнародного співробітництва мають право повністю і ефективно брати участь у міжнародному процесі прийняття рішень». Але правова активність різних держав є різною. Це приводить до того, що окремі держави наділені більшим обсягом прав і, відповідно, несуть більше обов'язків, тим часом як інші — меншим. На практиці складається ситуація різних юридичних можливостей [1, с. 188].

Певну різницю закріплено й самим міжнародним правом, як, наприклад, статус постійних членів Ради Безпеки ООН.

Не однаково активно держави беруть участь в укладанні міжнародних договорів. Одні держави пов'язані зобов'язаннями, що випливають із сотень міжнародних договорів, інші уклали не більше десятка міжнародних угод. Саме тому Міжнародний суд ООН констатував це як нормальне правове становище: «Суб'єкти права в будь-якій правовій системі не обов'язково ідентичні за обсягом своїх прав». Коли йдеться про рівність держав, то слід також мати на увазі юридичне рівні потенційні можливості щодо розв'язання питань у неврегульованих сферах міжнародних відносин. Фактично такі можливості далеко не рівнозначні.

Історія становлення принципу невтручання є досить тривалою і неоднозначною. Вона характеризується зростанням зацікавленості в ньому та цілковитим ігноруванням, досягненням певних результатів і повною втратою набутого. Саме на прикладі принципу невтручання можна побачити певну різницю між просто нормою міжнародного права і принципом.

Як норма міжнародного права невтручання відоме було понад тисячоліття тому. В Київській Русі князі часто вдавалися до укладання угод про невтручання. За Ніштадтським мирним договором (1721) Росія зобов'язувалась не втручатися у внутрішні справи Швеції, а за Кючук-Кайнаджирським (1774) Росія і Туреччина — у внутрішні справи Кримського ханства. Таких договорів, всупереч думці деяких учених (І. І. Лукашук, М. О. Ушаков та ін.), можна вказати достатню кількість. Слабкість їх полягала не в тому, що їх було мало, а в тому, що вони діяли нетривалий час.

Двосторонні зобов'язання не могли сформувати правових засад для створення принципу міжнародного права. В період буржуазних революцій принцип невтручання проголошується як норма конституційного права. Суттєво на його визнання вплинула Французька революція кінця XVІІІ ст. та підтримка США. Згодом принцип невтручання обґрунтовується доктринами, в тому числі офіційними. Досить красномовним підтвердженням визнання принципу невтручання є доктрина президента США Дж. Монро, викладена ним 2 грудня 1823 р [6, с. 97].

До XX ст. вчені міжнародного права не могли визначитися однозначно щодо вказаного принципу. Одні авторитети права допускали можливість втручання, інші — заперечували.

На рівні двосторонніх договорів держави продовжували включати норму про невтручання у внутрішні справи. На VII Конференції американських держав (Монтевідео, 26 грудня 1933 р.) вдалося підписати багатосторонню Конвенцію про права та обов'язки держав, ст. 8 якої закріплювала: «Ніяка держава не має права втручатися у внутрішні або зовнішні справи інших держав».

Згодом (1936) цю Конвенцію було підкріплено Додатковим протоколом про невтручання. Восьма міжамериканська конференція (Ліма, 24 грудня 1938 р.) вже чітко формулює в Декларації американських принципів цю норму міжнародного права як принцип: «Втручання будь-якої держави у внутрішні або зовнішні справи іншої держави недопустиме».

У Статуті ООН (п. 7 ст. 2) заборону втручання «у справи, по суті такі, які входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави», сформульовано як основний принцип сучасного міжнародного права. Авторитетне тлумачення принципу невтручання дано в Декларації ООН про недопустимість втручання у внутрішні справи держав, про оберігання їх незалежності і суверенітету від 21 грудня 1965 р. Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., Декларації про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав 1982 р.; Заключному акті НБСЄ 1975 р. та ін.

На сьогодні принцип невтручання покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання: 1) утримуватися від безпосереднього втручання; 2) опосередковано не втручатися у внутрішні справи інших держав; 3) уникати як індивідуального, так і колективного втручання; 4) утримуватися від втручання як у внутрішні, так і зовнішні справи, що входять до внутрішньої компетенції держави; 5) утримуватися від збройного втручання; 6) утримуватися від будь-якого воєнного, політичного, економічного або іншого примусу держави з метою примусити іншу державу чинити собі на користь за рахунок її суверенних прав; 7) утримуватися від надання допомоги підривній терористичній діяльності; 8) забороняти організації сприяння, допомогу чи допуск збройної або інших видів діяльності, спрямованої на повалення, зміну державного ладу іншої держави [2, с. 53].

Слід мати на увазі, що вказані зобов'язання стосуються всіх суб'єктів міжнародного права.

При визначенні «справ, які, по суті, входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави», слід мати на увазі, що вони не завжди збігатимуться з територією держави. По-перше, сама держава часто своїм національним правом (а паралельно й міжнародними зобов'язаннями) певні справи переносить зі сфери виключно внутрішньої компетенції до сфери міжнародно-правового регулювання (наприклад, становище індивіда, боротьба зі злочинністю та ін.).

По-друге, певні відносини, хоч вони й розвиваються в межах території держави, безвідносно до її волі можуть бути віднесені міжнародним співтовариством до таких, що перестають бути виключно внутрішньою компетенцією цієї держави. Так, Рада Безпеки ООН може розцінити внутрішні події держави як такі, що становлять загрозу міжнародному миру та безпеці, а отже, не можуть більше вважатися внутрішньою справою держави.

По-третє, певні суспільні відносини можуть розвиватися за межами території держави, але залишатимуться її внутрішньою справою (відносини, що випливають із міжнародних угод і деякі інші).

Критерієм визначення «внутрішньої компетенції держави» є її міжнародні зобов'язання і практика.

Ідея необхідності, обов'язку держав співпрацювати в науці міжнародного права висловлювалася вже наприкінці XIX ст. З основної ідеї міжнародного права, яким встановлюється спілкування держав, випливає, зрештою, право і обов'язок кожної держави підтримувати постійні відносини з усіма іншими членами міжнародного правового спілкування.

На практиці цю ідею було реалізовано лише у Статуті ООН, преамбула якого і п. 3 ст. 1 зобов'язують держави — члени ООН «здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру». Обов'язок держав співробітничати між собою проходить через весь Статут ООН, особливо чітко він фіксується у ст. 11, 13, гл. IX та ін [4, с. 61].

Втім, це не стало переконливим для багатьох науковців, і вони продовжують вважати принцип співробітництва декларативним. Проте намагання держав надати принципу універсального, імперативного характеру очевидне з ужитих ними заходів після прийняття Статуту ООН.

У Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. вони записують, що співробітництво є не стільки правом, скільки обов'язком держав у різних сферах міжнародних відносин: «Держави зобов'язані, незалежно від різниці в їхніх політичних, економічних і соціальних системах, співробітничати одна з одною в різних галузях міжнародних відносин з метою підтримки міжнародного миру та безпеки і сприяння міжнародній економічній стабільності та прогресу, загальному добробуту народів». У ній же визначаються основні напрями такого співробітництва.

Обов'язок держав співробітничати закріплено в ряді міжнародних договорів універсального характеру, статутах багатьох міжнародних організацій. Так, у Договорі про принципи діяльності держав з питань дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 р. ст. IX зобов'язує: «При дослідженні і використанні космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, держави — учасниці Договору повинні керуватися принципом співробітництва .»