Місцеве самоврядування в Канаді

Страница 2

У основу організації місцевого самоврядування в Канаді покладений поселенський принцип. При формуванні структури органів місцевого самоврядування принцип розподілу влади не застосовується. Залежно від чисельності населення і інших чинників муніципалітети мають різні об'єми предметів ведення, які закріплені в муніципальному акті.

Хоча Конституція Канади, як відзначалося, закріплює за провінціями виняткове право регулювати діяльність органів місцевого самоврядування, але не можна ігнорувати той факт, що значну частину бюджетів провінцій і органів місцевого самоврядування складають федеральні субсидії. Вважається, що значна фінансова участь федерального уряду в діяльності органів двох інших рівнів надає йому право брати участь в політичному регулюванні проблем місцевого самоврядування. У результаті багато важливих проблем на практиці вирішуються за столом переговорів на трибічній основі[7].

Лише регулювання самоврядування корінних народів Канади не вписується в описану вище схему. З огляду на положення п. 24 ст. 91 Акта про Британську Північну Америку 1867 р., це питання належить до компетенції федерального парламенту: "індіанці і зарезервовані за індіанцями землі" становлять його виключну компетенцію. На збереженні законодавства і встановленої практики наполягають і об'єднання корінних народів.

Це насамперед пов’язано з тим, що з більшістю індіанських племен договори на зайняття територій уклав уряд Великобританії, і правонаступником колишньої метрополії виступає федеральний уряд, а не уряди провінцій. Юридично це підтверджується ст. 35 Конституційного Акта 1982 р.: «… існуючі права аборигенів і права корінного населення Канади визнаються і підтверджуються цим актом».

Якби регулювання проблем корінного населення перейшло до відання провінційної влади, то ці народи втратили б значну частину своїх прав і можливість посилатися на угоди та інші нормативні джерела минулих років. Крім того, за час, що минув, нагромаджено значну законодавчу базу і досвід практичного розв'язаним проблем самоврядування корінних народів, Нарешті, найважливіше: регулювання проблем місцевого управління на федеральному рівні дає змогу общинам, племенам та їх союзам об'єднатися і не тільки домогтися однакового підходу до вирішення багатьох місцевих питань, але й запозичувати певні прогресивні досягнення одне в одного. Перенесення регулювання на провінційний рівень роз'єднало б їх, а з урахуванням незначної чисельності цих народів їх проблеми стали б малопомітними (не кажучи вже про те, що в так званих "бідних" провінціях вони взагалі опинилися б на межі виживання)[8].

Надання індіанцям повного самоврядування утруднюється великою розкиданістю індіанських племен не лише на величезних просторах Півночі, але тим, що значна частина племен проживає в канадських провінціях. Це накладає на статус самокерованих територій, займаних індіанськими племенами, певний відбиток.

Передусім, слід зазначити неузгодженість положень Закону про індійців із законодавством окремих провінцій. Так, відповідно до федерального закону індійці мають право на необмежене заняття так званими традиційними видами діяльності : полюванням, рибальством. Практично ж законодавство конкретної провінції встановлює інший статус використання довколишніх від резервації водойм, лісів, тундри. Подібна суперечність законодавства частенько призводить до конфліктів[9].

Уточненню цих і інших питань були присвячені чотири федерально-провінційні конференції на вищому рівні, що пройшли після 1982 р. Дослідженням проблеми і виробленням компромісних шляхів її рішення займалися також численні парламентські і урядові комісії. Ця проблема дуже хвороблива. Так канадські аборигени, що знаходяться під заступництвом і захистом федерального законодавства, вимагають, принаймні, 2/3 території провінції, хоча корінні жителі провінції складають менше 2% її населення. Повноваження та обов’язки, форми, функції та ступінь автономії, фінансова основа органів місцевого самоврядування регулюються серією законодавчих актів і викладені в загальному муніципальному акті, або акті Про місцеве самоврядування, актах про міста, сільські муніципалітети тощо, які прийняті кожною з трьох провінцій і трьох федеральних територій країни. "Залежно від місцевих традицій, особливостей економічного і соціально-політичного становиша провінцій такі правові документи істотно відрізняються не лише, кількістю (від шести в Альберті до одного в Нью-Брансуїку та на Острові принца Едуарда), а й за змістом.

Вони поділяються на фундаментальні, ті, які визначають загальні принципи дії органів місцевого самоврядування, систем, виборів і т.д., регулюючи певні напрями їх діяльності (підтримка громадського порядку, транспортне обслуговування, охорона навколишнього середовища, організація відпочинку і розваг, профілактичне медичне обслуговування і т.ін.) та підзаконні акти, що регулюють поточну діяльність цих органів - різноманітні рішення, постанови тощо.

Найбільш уніфікованими є фундаментальні документи, що пояснюється спільністю мети і завдань, які стоять перед органами влади на місцях, а також необхідністю забезпечити дотримання основних юридичних стандартів на всій території країни. В решті випадків особливості місцевих умов кожної провінції визначають характер і зміст місцевих законів та зумовлюють широке розмаїття у застосуванні всього арсеналу засобів управління і правового регулювання"[10].

У Канаді федеральний уряд та всі провінції свою діяльність будують на затвердженій системі оцінки результативності. Провінція Онтаріо є лідируючою в цій сфері. Починаючи з 2001 року муніципалітети Онтаріо були залучені до реалізації нової програми оцінки результатів діяльності - першої повномасштабної програми такого виду в Північній Америці. Від муніципалітетів вимагалось надання Міністерству муніципальних справ інформації, щодо результатів діяльності відповідно до нових критеріїв її оцінки, а також звітувати перед платниками податків. Ця програма з оцінки результативності вміщує 35 оціночних критеріїв в дев'яти сферах діяльності муніципалітету з надання послуг. Зазначена програма враховує ефективність та продуктивність муніципальних послуг. Вона відображає: більшість затрат по муніципалітетах[11].

Крім законодавчого регулювання, безпосереднє управління муніципальною діяльністю в кожній провінції здійснює відповідний департамент, зазвичай департамент муніципальних справ. Він є санкціонуючою та рекомендуючою інстанцією щодо муніципальних органів. Департамент зобов’язаний схвалювати проекти фінансових ініціатив муніципалітетів, затверджувати випуск муніципальних лотерей і облігацій, виступає гарантом довгострокових вкладів амортизаційних відрахувань, зроблених у фонди за межами муніципалітету, перевіряє книги бухгалтерської звітності , вимагає пред’явлення відповідних звітів.

На відміну від інших держав з федеративною формою державного устрою, канадські провінції фактично не допускають федеративний уряд до встановлення прямих контактів з муніципальною владою, вважаючи діяльність останніх сферою виключно провінційної юрисдикції. Водночас повністю усунунути федеральний уряд від вирішення проблем місцевого врядування нині провінції вже не мають змоги. В основі цього явиша лежить чимало причини як політичного, так і економічного характеру. Тому за останні 20-30 років було розроблено відносно демократичну процедуру багатостороннього обговорення і вирішення проблем. Основними елементами цієї процедури й механізму вирішення є федерально-провінційні конференції, наради, комітети, комісії, робочі групи, які відрізняються рівнем і складом учасників, рішеннями, що ухвалюються, метою, функціями і компетенцією, а також регулярністю роботи. В цілому їх можна розділити на дві групи: політичну й адміністративну[12].

Організація місцевого самоврядування в Канаді настільки різноманітна і не піддається детальній систематизації, що навіть в межах одного регіону, що утворюється завдяки відносно однаковим природним, економічним і історичним умовам, частенько неможливо уловити загальну закономірність.