Інституціолізація політичних партій

Інституціолізація політичних партій

У більшості сучасних держав існування та діяльність політичних партій є загальновизнаною нормою, трактується як невід’ємний атрибут демократичного способу здійснення державного управління. Саме вони роблять можливим залучення широких верств населення до участі в політичному процесі, проведення конкурентних виборів, функціонування організованої політичної опозиції. Доведено, що демократія без політичних партій є недієздатною. У свою чергу, ефективність та стабільність партійної системи, а отже, й ефективність державного управління значною мірою залежать від досконалості тієї частини національного законодавства, яка покликана регламентувати питання утворення та діяльності політичних партій.

Інституціоналізація політичних партій - це процес набуття партією політичної вагомості та сили, організаційної сталості та досвіду політичної боротьби у виборчих перегонах. Інституціоналізація політичних партій - це не тільки процес, але й певна властивість і стан. Як властивість - це ступінь матеріалізації партії в суспільній свідомості, унаслідок чого вона існує незалежно від своїх лідерів.

Задля виміру інституціоналізації використовуються різноманітні показники: тривалість існування партії та її стабільність (залученість до розколів та злук), електоральна стабільність, стабільність представництва у законодавчих органах.Дунаєва, наприклад, стверджує, що “ми можемо говорити про інституціоналізацію партії в тому випадку, якщо вона принаймні тричі брала участь у загальнонаціональних виборах” . (Дунаєва Л.М. Інституціональні фактори формування і розвитку партійних систем // Держава і право: Зб. наук. пр. Юридичні та політичні науки. - Вип. 8. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2000. - 516 с.)

Проблема законодавчого регламентування питань, пов’язаних із утворенням та функціонуванням політичних партій України, розглядалась такими вченими і дослідниками, як Шаповал, Кафарський, М.Примуш [11], Ю.Шведа [12] Л.Гонюкова [13] Лукянов, та ін. Так, М.Примуш порівнює законодавство щодо політичних партій різних країн, а Л.Гонюкова розглядає проблеми правової регламентації опозиції та більшості в Україні і можливості законодавчого обмеження фінансових зловживань під час виборчих кампаній

Базовими законодавчо-нормативними актами України, якими регулюються питання утворення та функціонування політичних партій, на сьогодні є Конституція України, закони України “Про політичні партії в Україні”, “Про вибори народних депутатів України”, “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”, “Про комітети Верховної Ради України”, “Про Кабінет Міністрів України”, про Державний бюджет України на відповідний рік, Регламент Верховної Ради України”, інші нормативно-правові акти, які визначають питання взаємодії політичних партій з іншими органами виконавчої влади .

Як самостійний елемент політичної системи, вони відокремлені від держави. З іншого боку, партії і держава активно взаємодіють. Співвідношення між ними в різних країнах виявляється по-різному. Різняться як рівень, так і форми взаємодії. Однак у будь-якому випадку політичні партії не є складовою частиною державного механізму. У співвідношенні «держава — партії» останні виступають як* засіб завоювання й утримання влади, а перша — як засіб її здійснення.

Зарубіжний досвід дає зрозуміти: а) політичні партії, які глибоко інтегровані у політичний механізм влади, чинять дедалі більший вплив на соціально-економічні та політичні процеси, що відбуваються у суспільстві; б) висновки про діяльність партії слід робити не за назвою, програмою, передвиборною платформою чи популярними гаслами, які вона висуває під час виборчих кампаній, а за конкретними справами, коли партія приходить до влади, працює у владних структурах на коаліційній ос-нові або як опозиційна партія.

Зарубіжний досвід

Найчастіше інституціалізація політичних партій пов’язується з їх правовим регулюванням. Однак, враховуючи ту обставину, що партії є також політичним інститутом, їх інституціалізація здійснюється також партійними нормами, як, наприклад, статутом політичної партії. Проте серед науковців переважає думка про те, що інституціалізація політичних партій є радше тільки правовою інституціалізацією. Остання, у свою чергу, поділяється деякими авторами на конституційну та законодавчу. До першої належать положення про політичні партії, включені до конституцій, до другої – до інших законів. Такої точки зору дотримуються польські конституціоналісти А. Потшалек та К. Вуйтович, французький конституціоналіст П. Авріль. Можна проводити і таку класифікацію, але Конституція сама по собі вже є основним законом, а, крім того, правова регламентація обов’язково звертається і до іншого законодавства, наприклад, законів про політичні партії, а також інших нормативно-правових актів. На такій позиції стоїть автор підручника "Конституційне (державне) право зарубіжних країн" Б. Страшун. На його думку, інституціалізація політичних партій виявляється у двох взаємозалежних процесах: конституціоналізації, тобто включення у конституцію основних принципів їхнього статусу, і законодавчої інституціоналізації, у результаті якої правове становище партій визначається законом досить детально.

Назвати ці явища найкраще спільним терміном "правова інституціоналізація". Це порівняно нове явище в праві сучасних держав, яке має свою історію розвитку, пов’язану з перебігом світового процесу конституційного розвитку. Як відомо, цей процес пройшов кілька основних етапів розвитку, кожному з яких притаманні свої характерні риси.

Для першого етапу (кінець XVIII – початок XIX ст.) характерною є повна відсутність правової регламентації статусу політичних партій (порядку утворення, діяльності, тощо). В основних законах немає будь-яких згадок про політичні партії.

Уперше тенденція до правової регламентації політичних партій з’являється в період між двома світовими війнами ХХ ст. Причиною стало поглиблене втручання держави в життя суспільства, предмет конституційного регулювання розширився і, як наслідок, розширились межі конституційного регулювання. Партії визнавалися необхідним елементом функціонування демократичних державних інститутів. Найперше це стосувалося виборчого законодавства (у законодавстві штатів США, пізніше – в конституціях західноєвропейських держав).

Справді широких масштабів правова інституціоналізація політичних партій набула на третьому етапі розвитку світового конституційного процесу (після Другої світової війни до 80–90-х рр. ХХ ст.). Характерним для цього етапу є те, що під правову інституціалізацію підпадають не лише окремі сторони діяльності політичних партій (виборче право), а й увесь комплекс відносин, пов’язаних з їх утворенням, організацією та діяльністю. Перш за все – це майже повсюдне конституційне закріплення статусу політичних партій. Це стосується як демократичних, так і авторитарних держав. Різниця полягала в тому, що в демократичних державах конституції визнали принцип політичного плюралізму, в авторитарних – законодавчо закріплювалась монополія на політичну владу однієї політичної парті (комуністичної).

З початком 90-х років ХХ ст. починається четвертий, сучасний етап конституційного розвитку. На цьому етапі процес правової інституціоналізації політичних партій досяг значного розвитку. З розпадом авторитарних режимів утворилось багато нових держав, було прийнято понад 100 нових конституцій, і практично всі вони закріпили основи правового статусу політичних партій, їхні взаємини з державою. І це є виправдано, оскільки без діяльності політичних партій сьогодні неможливо вести мову про функціонування демократичного державного механізму.

Правова інституціоналізація стосується не тільки конституційного врегулювання статусу політичних партій. Прийняті й діють спеціальні закони про політичні партії, які визначають статус і права політичних партій, дають визначення поняття політичних партій, закріплюють порядок їх утворення, припинення діяльності, тощо.