Проблеми класифікації господарських зобов’язань

Страница 2

Згідно із ст. 174 ГК України господарські зобов'язання можуть виникати: безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, регулює господарську діяльність; з акта управління господарською діяльністю;з господарського договору й інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать; внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання, придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав; у результаті створення суб’єктів інтелектуальної власності та інших дій суб'єктів, а також унаслідок подій, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Отже, з огляду на підстави виникнення зобов’язань та за аналогією Із цивільним законодавством, можна виділити такі різновиди господарських зобов'язань, як договірні та позадоговірні. Ця класифікація є найдавнішою та традиційно цивілістичною, яка закріплена ще в Інституціях Гая. Деякі автори вважають більш зручним поділ цивільних зобов'язань за критерієм правомірності: регулятивні (договірні та інші зобов'язання правомірного характеру) та охоронювані (і заподіяння шкоди, що власне є різновидом цивільно-правової відповідальності).

У ЦК України збережено загальний підхід формування розділу, присвяченого зобов'язанням, хоча їх перелік та опис значно розширено. До договірних зобов'язань, що складають підрозділ 1 розділу 3 «Окремі види зобов’язань», віднесено такі групи окремих видів зобов’язань:

· купівля-продаж; поставка; контрактація сільськогосподарської продукції; забезпечення енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу; міна (бартер); дарування; довічне утримання;

· зобов'язання з передачі майка у користування, прокат, найм (оренда) земельних ділянок, найм (оренда) будівель та інших капітальних споруд; найм (оренда) транспортних засобів; лізинг; найм житла; позичка;

· зобов'язання про виконання робіт; виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських і технологічних робіт;

· договір про надання послуг;

· перевезення;

· зобов'язання щодо зберігання;

· договір страхування;

· договір доручення;

· договір комісії;

· договір управління майном;

· договори позики, кредиту, банківського вкладу. Ця група зобов'язань об'єднує в собі також і договір банківського рахунку;

· договір факторингу;

· розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, ліцензійний договір;

· договір комерційної концесії (франчайзинг);

· спільна діяльність, договір про спільну діяльність, договір простого товариства.

Підрозділ 2 розділу 3 складають позадоговірні зобов'язання. До цієї групи законодавець відносить публічну обіцянку винагороди без оголошення конкурсу; публічну обіцянку винагороди за результатами конкурсу, ведення чужих справ без доручення; рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи; створення небезпеки (загрози) життю та здоров'ю фізичних осіб, а також їх майну та майну юридичних осіб; завдання шкоди; набуття, збереження майна без достатньої правової підстави.

До глави під загальною назвою «Розрахунки» ввійшли глави про форми та види розрахункових операцій. Оскільки в даному випадку немає всіх належних елементів зобов'язання — сторін, предмета, ця глава хоч і необхідна для виведення систематизації розрахункових документів, проте не може бути рівноправною у розділі «Окремі види зобов'язань».

Оскільки договірні зобов'язання, що виникають у господарських правовідносинах, окрім норм ГК, регулюються також і нормами ЦК, то вказану цивільну класифікацію можна застосовувати й щодо споріднених господарських правовідносин. На відміну від ЦК, в якому передбачаються загальні положення про зобов'язання та правове регулювання їх окремих різновидів, що підкреслює системність цього інституту, ГК обмежується лише загальними положеннями та характеристикою господарських договорів. При цьому зовсім не регулюються позадоговірні господарські зобов'язання. Отже, на жаль, сучасний ГК України визначає не систему господарських зобов'язань, а лише їх найбільш поширені різновиди.

Залежно від визначеності предмета виконаннярозрізняються зобов'язання однооб'єктні й альтернативні. За характером взаємозв'язкуодного з одним розрізняють головні та додаткові господарські зобов'язання. Залежно від сукупності прав і обов'язків, якими володіють суб'єкти господарських відносин, слід розмежовувати прості і складні зобов'язання.

Класифікація на види господарських зобов'язань можлива і за їх суб'єктним складом. Суб'єкти (сторони) господарсько-договірного зобов'язання виступають як кредитор (управнена сторона) і боржник (зобов'язана сторона), у тому числі в деяких зобов'язаннях із множинним складом осіб. У деяких випадках законом чи договором може бути передбачений порядок, згідно З яким при незадоволенні вимог кредитора основним боржником ці вимоги зобов'язаний виконати субсидіарний (додатковий) боржник. Так, відповідно до чинного законодавства засновник (власник) майна казенного (державного) підприємства несе субсидіарну (додаткову) відповідальність за зобов'язаннями такого підприємства в разі, якщо його майна недостатньо.

Самостійним різновидом господарських зобов'язань є регресні зобов'язання. Вони виникають у випадках, коли боржник за основним зобов'язанням виконує його замість інших боржників. Виконання зобов'язання одним із солідарних боржників дає йому право в порядку регресу стягнути з інших боржників ті витрати, які він раніше поніс, за винятком його частки. Однак слід зазначити, що ця класифікація носить суто теоретичний характер і не відображається у нормах ГК України. За ГК основними видами господарських зобов'язань є майново-господарські та організаційно-господарські. Вказані господарські зобов'язання набули свого розвитку та законодавчого закріплення відповідно за ринкових відносин. Однак саме ці різновиди не є досить дослідженими у сучасній українській юридичній думці.

2. Недійсність господарського зобов’язання за Господарським кодексом України

Згідно з ч. 2 ст. 4 Господарського кодексу України (далі —ГК) особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання визначаються цим Кодексом. Відповідно до ч. 2 ст. 9 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Із зазначених положень випливає, що ГК має розглядатись як спеціальний закон у сфері правового регулювання тих майнових відносин, учасником, яких є суб'єкт господарювання і щодо яких значення загального закону має ЦК. Таким шляхом йде сьогодні, в цілому, і судова практика. Разом з тим послідовному дотриманню такого підходу заважають випадки, коли ГК, замість встановлення певних особливостей регулювання майнових відносин(а для цього, принаймні, слід використовувати той самий термінологічний апарат), запроваджує правила, які не можуть розглядатись як спеціальні. Зазначене не сприяє гармонійному поєднанню норм ЦК та ГК у систему загальних та спеціальних норм. Тому окремі спроби надати рекомендації щодо застосування на практиці обох кодексів є досить суперечливими і демонструють численні труднощі. Власне, необхідність узгодження ГК та ЦК була очевидною ще в момент їх прийняття. Це, звичайно, не означає, що норми ГК мають бути приведені у відповідність до норм ЦК - у процесі узгодження зміни слід вносити, на наш погляд, до обох кодексів.

Зупинимось на аналізі норм ГК щодо недійсності господарських зобов'язань, а норми ЦК щодо недійсності правочинів будуть розглянуті окремо.

ЦК поділяє правочини, що не створюють тих наслідків, на які вони спрямовані, на два види: нікчемні та оспорювані, до яких застосовуються принципово різні правила.

Натомість ГК фактично розглядає як оспорювані й ті зобов'язання, які виникають з правочинів, що за ЦК є нікчемними. Дійсно, згідно з ч.1 ст.207 ГК, господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю чи в частині.