ДЖЕРЕЛА ПРАВА

Страница 2

Розуміння різновидів джерел права та бачення їх ієрархії залежало загалом від того, до якої наукової школи належав дослідник. Так, представники історичної школи права на перше місце ставили звичай, позитивісти – нормативно-правовий акт, теоретики соціологічного та психологічного напрямів – судову практику і звичаєве право.

У контексті сказаного до джерел права сучасної України можна віднести правосвідомість громадян нашої держави, традиції українського права, потреби правового регулювання суспільних відносин, інтереси правотворчих суб’єктів, міжнародні стандарти щодо прав людини, юридичну практику, Основний Закон тощо.

Цей термін часто використовується в двох аспектах: соціальне (матеріальне) джерело права чи юридичне.

Джерелом права в матеріальному значенні є суспільні відносини, що розвиваються. До них відносяться спосіб виробництва матеріального життя, матеріальні умови життя суспільства, система економіко-господарчих зв'язків, форми власності як кінцева причина виникнення і дії права. Коли ж говорять про джерела в юридичному значенні, то мають на увазі різні форми (способи) виразу, об’єктивізації правових норм. Таким чином, під джерелами права в юридичному значенні розуміються форми виразу, об’єктивізації нормативної державної волі. Це і є зовнішня форма права в істинному значенні терміну. Форма права показує, яким способом держава створює, фіксує ту або іншу правову норму і в якому вигляді (реальному образі) ця норма, що прийняла об’єктивний характер, доводиться до свідомості членів суспільства. Отже, зовнішню форму права можна визначити як спосіб існування, вирази і перетворення правових норм. Окремі вчені відносять до джерел права у формальному значенні діяльність держави по встановленню правових норм або адміністративні і судові прецеденти. При цьому форми виразу таких норм розглядаються як форми, а не як джерела права. Для позначення форм виразу правових норм доцільно використовувати термін "джерело норм права", тоді "джерелом права" можна позначати соціальні умови і передумови права, а "юридичним джерелом" - правотворче рішення компетентного органу про ухвалення, зміну або відміну нормативного правового акту, правових норм.

Якщо під джерелом розуміти те, що породжує право чи правові норми, а саме у цьому розумінні звичайно і використовується цей термін, то слід зазначити, що для суб’єктів, які встановлюють юридичні норми, і суб’єктів, які їх застосовують, джерела права різні. Так, у першому випадку джерелом є юридичний мотив, суспільні відносини, які мають правову природу, тобто ті, які можуть і повинні бути врегульовані правовими нормами, типові види правомірної поведінки, конкретні фактичні правовідносини, правові принципи, закони, міжнародно-правові умови, загальнолюдські цінності, досягнутий рівень правової культури і правосвідомість. Класифікуючи їх, можна виділити: 1) соціально-правові джерела, в т.ч. об’єктивні і суб’єктивні (матеріальні і ідеальні); 2) юридичні джерела (офіційні чи неофіційні).

Соціально-правові джерела – це, насамперед, суспільні відносини, які мають правову природу, правосвідомість і т. ін. Юридичні – це нормативні настанови, юридична практика, юридична наука тощо.

Протиріччя, які волю державних органів вважають юридичним джерелом, полягає у тому, що ця воля не утворює суспільних відносин, а формулює, відображує їх тією чи іншою мірою достовірно. Тому більш логічно джерелом права вважати те, що породжує їх, а не відтворює чи формулює, бо право може встановлюватися і поза офіційною формою – законодавством. З другого боку, поняття форми права розкриває те, як право, правові норми встановлюються і відображаються зовні. З цієї точки зору форми встановлення (правотворчості), тобто юридизація права органами державної влади і управління шляхом делегованого чи санкціонованого нормовстановлення, визнання судового прецеденту і т. ін.

Важливість поділу форм встановлення і відображення права ще й у тому, що всі акти нормовстановлення у широкому розумінні містять і відображують норми права. Наприклад, акти визнання судового прецеденту чи санкціонування звичаю не містять юридичних норм, вони лише надають їм юридичної сили загальнообов’язковості. Тому ці акти не породжують право, а лише визнають його – юридизують. Для суб’єкта, який застосовує і реалізує юридизоване право, всі інші джерела не мають значення, бо тільки офіційно виданий документ є джерелом його прав і обов’язків за відповідних умов, знов-таки офіційно встановлених (юридичні факти).

Нині домінує точка зору, що основною формою встановлення правових норм є юридичні нормативні акти органів держави. Другою за значущістю формою є юридичні нормативні договори. Правовий звичай має обмежене застосування, а судовий не використовується в Україні взагалі.

Юридичні нормативні акти – це рішення компетентних суб’єктів права, які встановлюють, змінюють чи скасовують юридичні норми в односторонньому вольовому порядку. Такими є конституції, закони, укази президента, накази, постанови тощо.

Юридичні нормативні договори – це добровільне і узгоджене рішення двох чи більше сторін, які містять юридичні норми (міжнародні-правові угоди).

На основі наведеного можна зробити висновок про доцільність розмежування двох понять – "джерела права" та "форми права". Джерела права – це його ідейні витоки, в основі яких лежать аксіологічні орієнтації та правові настанови особи, соціальної групи, суспільства. Форми права – це способи об’єктивації та формалізації останніх у правових нормах. Необхідність такого розмежування зумовлюється гуманістичною спрямованістю сучасного права. Людина та її природні права визнані найвищою соціальною цінністю. Відповідно потреби та інтереси особи, необхідність їх всебічного забезпечення будуть виступати постійним джерелом юридичного права. Так, вироблені людством принципи стосовно відносин між особою та державою матеріалізуються у міжнародному та національному праві.

Розглядувана проблема має ще один аспект – певна група норм, що виникли на основі джерел права, набувши відповідної форми права, у свою чергу, виступають джерелом права. Наприклад, Загальна декларація прав людини 1948 р., зокрема її оціночні норми.

Запропоновані положення вказують на складність та неоднозначність проблеми співвідношення джерел права та форм права і вимагають додаткових наукових досліджень.

РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ВИДІВ ДЖЕРЕЛ (ФОРМ) ПРАВА

Правовий звичай.

Правовий звичай – це правило поведінки, яке складалося стихійно протягом тривалого часу і стало звичкою людей, ухвалено і охороняється державою. Правовими стають ті звичаї, у яких є заінтересованість більшості населення регіону чи країни. Держава подібні правила визнає як загальнообов’язкові для всіх суб’єктів, які підпадають під їх чинність, а також забезпечує виконання їх вимог за допомогою державного примусу. Прикладом правового звичаю, тобто правилом поведінки, що спочатку склалося в суспільній практиці і лише потім держава визнала його і надала йому загальнообов’язковості, закріпивши в нормативно-правовому акті, є те, що перше засідання новообраної ради до обрання її голови відкриває і веде найстарший за віком депутат (ст.82 Конституції України). Правові звичаї мали поширення як джерела права в давні часи і утворювали так зване звичаєве право. У сучасному праві вони мають досить обмежене використання, за винятком ряду країн Африки і Азії.

Значна роль належала правовим звичаям у рабовласницькому суспільстві, в умовах феодалізму. Так, Закони ХІІ таблиць, „Салічна правда” є переважно збірками звичаєвого права.

Правовий звичай передував закону й панував у середньовіччі, але й сьогодні він посідає важливе місце в правових системах країн Африки. Існуюча правова система африканських держав націлена на єдність та узгодженість взаємовідносин у групах, коли відсутня підтримка суб’єктивних прав та інтересів особи, а найбільш доцільними виступають норми загальної моралі та звичаї.

Сьогодні така форми права у нас майже не збереглась. Правові звичаї були дуже розповсюджені в Україні до 20-х років нашого століття, особливо в Запорозькій Січі, які описані Пантелеймоном Кулішем в творі „Чорна рада”: вибори кошового отамана, покарання запорожців за різні провини і злочини.