Поняття і предмет правового регулювання

Страница 3

Законодавство України наділяє взаємними правами і обов'язками родичів першого ступеня (батьки і діти) і другого ступеня (рідні брати, сестри, дід і баба, внуки).

В певних випадках законодавство забороняє вступати в правовий зв'язок особам, які знаходяться в родстві.

Ступінь близькості родства враховується законом при встановленні черговості притягнення родичів до виконання обов'язків по утриманню дітей. Так, батьки несуть цей обов'язок в першу чергу, тоді як дід і баба, брати і сестри — в другу) за умови, що аліменти не можна отримати з батьків.

Усиновителі і усиновленні не є кровними родичами. Але так як усиновителі замінюють батьків, то усиновлення за своїми юридичними наслідками при цьому прирівнено до кровного походження, тому що між усиновленим і родичами усиновителя також встановлюються правовідносини.

Від відносин родства потрібно відрізняти відносини свояцтва. Свояцтвом називаються відносини між родичами одного з подружжя і іншим подружжям (вітчим, теща, зять, свекруха і т.д.), або відносини між родичами обох з подружжя (наприклад, між дітьми, братом дружини і дітьми). Свояцтво не засноване на кровній близькості, на походженні. Воно має в своїй основі шлюбний союз. При припиненні шлюбу припиняються відносини свояцтва. Однак деякі права і обов'язки, в основі яких лежить свояцтво, оберігаються законом і на період після припинення відносин свояцтва (наприклад, права на матеріальне утримання у пасинка до вітчима і навпаки).

Чоловік і дружина не є ні родичами, ні свояками. Вони знаходяться в шлюбі, на основі якого виникають особливі правовідносини, які називаються подружніми.

Шлюб і сім’я за сімейним законодавством.

Особливості правового регулювання шлюбу

Шлюб — добровільне укладення подружжям (жіночої й чоловічої статі) договору про одруження, внаслідок чого у них виникають взаємні права та обов'язки.

Сім'я — первинна ланка громадянського суспільства, в якій реалізується дітородна, виховна та інші функції суспільного життя.

Шлюбно-сімейне законодавство передбачає умови й порядок одруження. Шлюб реєструється в державних органах запису актів громадянського стану в урочистій обстановці, за згоди осіб, що одружуються.

Крім того, звертає на себе увагу зміна порядку визнання шлюбу недійсним та правових наслідків такого визнання. Згідно з Кодексом про шлюб та сім’ю, шлюб міг бути визнаний недійсним за будь-яких умов лише в судовому порядку. Чинне сімейне законодавство визначає підвідомчість справ з визнання шлюбу недійснім, а також порядок їх вирішення залежно від характеру обставин, що перешкоджали укладенню шлюбу.

Згідно зі ст. 39 СК України, орган державної реєстрації актів цивільного стану анулює у безспірному порядку актовий запис про укладання шлюбу в таких випадках:

реєстрації шлюбу з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі;

реєстрації шлюбу між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом та сестрою;

реєстрації шлюбу з особою, яка визнана недієздатною.

При цьому зазначається, що в разі припинення попереднього шлюбу до анулювання актового запису щодо повторного шлюбу такий шлюб стає дійсним з моменту припинення попереднього шлюбу.

За рішенням суду шлюб визнається недійсним, якщо він був укладений без вільної згоди жінки або чоловіка, а також у разі його фіктивності. Але шлюб, відповідно до СК України, не може бути визнаний недійсним, якщо на момент розгляду судом відпали обставини, які засвідчували відсутність згоди особи на шлюб або її небажання створити сім’ю.

Необхідно зауважити, що при встановленні в судовому засіданні факту фіктивності шлюбу або відсутності згоди на його укладення суд має визнати такий шлюб недійсним.

СК України передбачає також підстави, за наявності яких суд може прийняти рішення про визнання шлюбу недійсним з урахуванням інших обставин, що мають істотне значення для справи. Такими підставами є реєстрація шлюбу:

між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною, якщо до укладення шлюбу не було скасовано рішення про усиновлення;

між двоюрідним братом та сестрою, між тіткою, дядьком та племінником, племінницею;

з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з подружжя або їхніх нащадків;

з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права на шлюб.

При розгляді справ про визнання шлюбу недійсним з перелічених підстав суд має брати до уваги, наскільки цим шлюбом порушені права та інтереси особи, тривалість спільного проживання подружжя, характер їхніх взаємин та інші обставини.

Недійсним може бути визнаний також шлюб, укладений з особою, яка хоча й не була визнана недієздатною, але за станом здоров’я не розуміла значення своїх дій і не могла виразити свідомої згоди на шлюб. Наприклад, жінка укладає шлюб з чоловіком похилого віку, який страждає на гострі розлади душевної діяльності, створюючи видимість його добровільної згоди на одруження з метою формального отримання права на спадщину. Верховний Суд України роз’яснює, що при встановленні факту нездатності особи розуміти значення своїх дій та керувати ними в момент укладення шлюбу такий шлюб має бути визнаний судом недійсним (Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України” від 12 червня 1998 р.).

Недійсний шлюб не створює для осіб прав та обов’язків, передбачених законом. Але закон захищає права та інтереси того з подружжя, який не знав і не міг знати про наявність перешкод для укладення шлюбу. Наприклад, реєстрація шлюбу з жінкою, якій чоловік не повідомив про те, що він уже знаходиться в зареєстрованому шлюбі. В таких випадках особа має право вимагати поділу майна, яке було набуто за час існування недійсного шлюбу на умовах спільної сумісної власності, залишити за собою прізвище подружжя, а також вимагати виплати аліментів.

Слід зазначити, що російське сімейне законодавство дещо інакше вирішує питання, пов’язані з визнанням недійсності шлюбу. Сімейний кодекс Російської Федерації передбачає виключно судовий порядок визнання шлюбу недійсним. Крім того, згідно із сімейним законодавством Російської Федерації, встановлення факту реєстрації шлюбу між особами, забороненого ступеня споріднення, а також шлюбу з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано право на шлюб, є достатньою підставою для визнання шлюбу недійсним. Саме в цьому полягає одна з відмінностей між Сімейними кодексами України та Російської Федерації.

Характерною новацією СК України є інститут заручин, покликаний урегулювати відносини між жінкою та чоловіком, які публічно оголосили про своє одруження та подали заяви про реєстрацію шлюбу. Передбачається, що заручини не створюють обов’язку вступу до шлюбу, але відмова зарученого від одруження за певних обставин може потягнути для нього несприятливі наслідки. СК України захищає майновий інтерес того із заручених, хто поніс матеріальні витрати для приготування до реєстрації шлюбу та зазнав збитків у зв’язку з відмовою іншого зарученого. Однак СК України спеціально застерігає, що такі витрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої, нареченого, приховуванням обставин, що можуть вплинути на бажання одружитися. Запроваджуючи інститут заручин, законодавець надав офіційний статус уже існуючій культурній традиції і встановив охорону прав та інтересів, що виникають у зв’язку із зарученням.

Слід зазначити, що звичай заручення як форма публічної обіцянки одружитися існує в багатьох капіталістичних країнах. У деяких з них заручення регулюється нормами права. Зокрема, згідно з цивільним кодексом Туреччини, після обіцянки одружитися в заручених з’являється обов’язок одружитися, не зраджувати і ставитися з повагою один до одного. Також цивільне законодавство Туреччини зобов’язує того із заручених, який відмовився від шлюбу, повернути подарунки, що були подаровані у зв’язку із зарученням, та відшкодувати витрати, понесені у зв’язку із приготуванням до реєстрації шлюбу. Таким чином, не можна виключати того, що поширення практики заручення в Україні призведе до подальшого привнесення у шлюбні стосунки рис матеріального розрахунку.