Правова охорона навколишнього природного середовища

Страница 2

Контроль у сфері природовикористання і охорони на­вколишнього природного середовища здійснюється шляхом перевірки, нагляду, обстеження, інвентаризації та експер­тиз. Він може здійснюватись як уповноваженими держав­ними органами, так і громадськими формуваннями. Дер­жавний контроль покладається на Ради народних депу­татів, державні адміністрації та Міністерство охорони на­вколишнього природного середовища і його органи на місцях.

2. Земельний кодекс України про вади земельного фонду

Земельний Кодекс прийнятий Верховною Радою Укра­їни 13 березня 1992 р.; він регулює відносини у сфері вико­ристання і охорони землі.

Усі землі України поділяються на:

1) землі сільськогосподарського призначення;

2) землі населених пунктів;

3) землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення;

4) землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційно­го та історико-культурного призначення;

5) землі лісового фонду;

6) землі водного фонду;

7) землі запасу.

Віднесення земель до певної категорії провадиться відповідно до їх цільового призначення.

У державній власності перебувають усі землі України за винятком земель, переданих у колективну чи приватну власність. -

Суб'єктами права державної власності на землю висту­пають:

1) Верховна Рада України — на землі загальнодержав­ної власності України;

2) Верховна Рада Автономної Республіки Крим—на землі в межах території Республіки, за винятком земель за­гальнодержавної власності;

3) обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради на­родних депутатів — на землі в межах їх територій, за ви­нятком земель загальнодержавної власності.

Землі, що перебувають у загальнодержавній власності можуть передаватися в колективну або приватну власність і надаватись у користування, у тому числі в оренду. Не мо­жуть передаватися у колективну і приватну власність: землі загального користування населених пунктів, землі гірничо-добувної промисловості, єдиної енергетичної та космічної систем, транспорту, зв'яз­ку, оборони; землі природоохоронного, оздоровчого, рекре­аційного та історико-культурного призначення; землі лісо­вого фонду; землі водного фонду; землі сільськогосподарсь­ких науково-дослідних і навчальних закладів.

Однією з форм власності на землю є колективна власність. Суб'єктами права колективної власності на зем­лю є колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, у тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогос­подарських підприємств. Розпорядження земельними ділянками, що перебувають у колективній власності, здійснюється за рішенням загальних зборів колективу. Землі у колективну власність передаються безкоштовно. Кожний член колективної власності на землю у разі виходу З колективу має право одержати свою частку землі в натурі, яка визначається в порядку, передбачено­му Земельним кодексом.

Право приватної власності громадян України на зем­лю означає, що тільки вони мають право на одержання у власність земельних ділянок для: ведення сільсько­господарського господарства; ведення осо­бистого підсобного господарства; будівнщтва і обслуго­вування житлового будинку і господарських будівель: садівництва; дачного і гаражного будівництва.

Громадяни набувають право власності на земельні ділянки у разі: одержання їх у спадщину; одержання част­ки землі у спільному майні подружжя; купівлі-продажу; да­рування та обміну. Передача земельних ділянок у власність громадян проводиться місцевими Радами народних депу­татів за плату або безкоштовно. Іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються.

У тимчасове користування на умовах оренди земля на­дається: громадянам України; підприємствам, установам і організаціям; громадським об'єднанням і оеяігійним організаціям; спільним підприємствам; міжнародним об'єднан­ням і організаціям з участю українських та іноземних юридичних осіб і громадян; підприємствам, що повністю належать іноземним інвесторам; іноземним державам; міжнародним організаціям; іноземним юридичним особам та особам без громадянства. Орендодавцями землі є сільські, селищні, міські, районні Ради народних депутатів і власники землі. Земля може надаватися в оренду у корот­кострокове користування — до трьох років і довгострокове — до 50 років. Умови викори­стання землі, строки її використання, плата за оренду землі визначаються за угодою сторін і обумовлюються в договорі. Після закінчення строку оренди землі орендар має пере­важне право на відновлення договору. Крім того, орендарі земельних ділянок сільськогосподарського призначення ма­ють переважне право на одержання орендованих земельних ділянок у приватну власність.

3. Складові частини природно-заповідного фонду

Природно-заповідний фонд — це ділянки суші і водної о простору, природні комплекси та об'єкти, які мають особ­ливу природоохоронну, наукову, естетичну та іншу цінність, а тому виділені з метою збереження природного середови­ща, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та екологічної безпеки України.

До природно-заповідного фонду належать:

1) природні об'єкти—заповідники, біосферні заповід­ники, національні природні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища;

2) штучні об'єкти — ботанічні сади, дендрологічні пар­ки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового ми­стецтва.

Природні заповідники, заповідні зони біосферних за­повідників, національні парки є власністю народу України. Усі інші об'єкти природно-заповідного фонду можуть пере­бувати і в інших формах власності. Охорона об'єктів при­родно-заповідного фонду забезпечується шляхом встанов­лення заповідного режиму; організації систематичних спо­стережень і досліджень; здійснення державного і громадсь­кого контролю; встановлення підвищеної відповідальності та ін. Крім того, ці об'єкти можуть використовуватися лише для: природоохоронних, науково-дослідних, оздоровчих та освітньо-виховних цілей. Управління у сфері охорони при­родно-заповідного фонду здійснює Міністерство охорони навколишнього природного середовища України та його ор­гани на місцях. Безпосереднє управління більшістю об'єктів природно-заповідного фонду здійснюється спеціа­льними адміністраціями, до складу яких входять відповідні наукові підрозділи, служби охорони, господарського та іншого обслуговування. За Законом, право участі в управлінні названими об'єктами належить і відповідним об'єднанням громадян.

4. Правові заходи охорони атмосферного повітря тваринного світу.

Управління у галузі охорони атмосферного повітря здійснюють Кабінет Міністрів України, уряд Автономної Республіки Крим, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, Міністерство охорони здоров я України, місцеві органи державної виконавчої вла­ди, інші державні органи. Вони проводять стандартизацію і нормування у галузі охорони атмосферного повітря. Дер­жавні стандарти у цій галузі є обов'язковими і визначають поняття й терміни, режим використання й охорони атмо­сферного повітря, методи контролю за його станом, вимоги щодо запобігання шкідливому впливу на атмосферне по­вітря та ін. Крім того, встановлюються такі нормативи: еко­логічної безпеки атмосферного повітря; обмежено допусти­мих викидів забруднюючих речовин і шкідливого впливу фізичних і біологічних факторів стаціонарними джерелами; обмежені нормативи утворення забруднюючих речовин, які відводяться в атмосферне повітря; використання атмосфер­ного повітря як сировини; концентрації забруднюючих ре­човин у відпрацьованих газах. У зв'язку з існуванням дер­жавних стандартів і нормативів держава покладає на підприємства, установи і організації відповідні обов'язки. Так, вони зобов'язані вживати заходів щодо зменшення об­сягів шкідливих викидів, підтримувати у справному стані споруди, устаткування й апаратуру для очищення викидів тощо.