Правове положення громадських організацій і політичних партій по законодавству України

Страница 2

Прототипи сучасних політичних партій виникли у період ранніх буржуазних революцій. Проте повністю вони сформувалися у часи Великої Французької революції – конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США, після проголошення незалежності наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ сторіччя виникли партії федералістів і антифедералістів. 1916 року в Росії діяли 244 політичні партії. За підрахунками історика Д.В. Яневського, в Україні влітку 1917 року активно діяли понад 30 політичних угрупувань різних напрямків, кожне з яких висувало власну програму з блоком демократичних гасінь. Проте українські партії не зуміли прийти до взаєморозуміння і з цієї, а також й інших причин, зазнали краху.

1996 року на планеті налічувалося 186 самостійних держав, у 19 з них були заборонені будь-які партії, а у 29 діяла лише одна – правляча (урядова) партія. У 143 країнах існувала кілька політичних партій (приблизно у половині з цих держав утворені коаліційні уряди з представників різних партій).

Процес переходу від однопартійності до багатопартійності відбувається непросто, має свої особливості, етапи, труднощі.

Перші політичні партії на Україні виникли наприкінці ХІХ – на початку ХХ сторіччя. Це були як буржуазні партії, так і партії соціал-демократичної спрямованості. Серед буржуазно-демократичних партій слід назвати Українську демократичну партію (УДП) і Українську радикальну партію (УРП), які виникли 1904 року. Ці партії невдовзі об’єдналися в Українську радикально-демократичну партію (УРДП). За своєю суттю це була партія кадетського спрямування. Вона виступала за демократизацію України, проти монархії у Росії та за автономію для України у складі демократичної Росії.

Відчутну політичну діяльність в Україні вели також партії соціалістичного спрямування, зокрема, Революційна українська партія (РУП) (з 1900 року), яка 1905 року була перейменована на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Вона виступала разом з Російською соціал-демократичною робітничою партією (РСДРП) за соціалістичну революцію та соціалізм, за автономію Україну.

З 1906 року в Україні функціонує Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), яка після певної перерви у квітні 1917 року знову відновила свою діяльність і набула великої популярності, особливо серед українського селянства.

Певний вплив на політичне життя українства справляла й Українська партія соціал-федералістів (УПСФ), створена 1905 року. На виборах до Установчих зборів Росії отримала близько 100 тисяч голосів.

Серед інших політичних партій, які виникли та діяли в дореволюційний період, слід назвати також Українську соціалістичну партію (УСП), Революційну українську партію (РУП), Українську народну партію (УНП), Товариство українських поступовців (ТУП) та ін. Політична палітра цих партій була досить різноманітною, але їх об’єднувало одне головне питання – відродити націю та державність.

У революційний 1917 рік в Україні виникло чимало нових політичних партій та активнішою стала діяльність існуючих. До складу Центральної Ради входили представники майже всіх 17 політичних партій, які діяли на той час. Проте здійснити свою мету – утвердити Українську Народну Республіку – цим партіям не судилося. Після захоплення влади в Росії та в Україні комуністичною партією всі інші партії було розігнано, а їхня діяльність заборонена. Остання українська партія – Українська комуністична партія (УКП), яка стояла на засадах нової самостійної УРСР, проіснувала до 1925 року.

Отже, процес формування багатопартійності у 20-ті роки був перерваний більшовицькою владою. Велетенська машина тоталітаризму розчавила партії та їх ідеали. Щоб остаточно знищити прогресивно мислячих діячів, які продовжували мріяти про українське відродження, більшовицький режим вигадував, а відтак “знищував” різноманітні міфічні політичні організації та партії, які нібито займалися терористичною діяльністю, вели антирадянську пропаганду. Так 1929 року за сфабрикованими органами ДПУ матеріалами була “викрита” Спілка визволення України (СВУ), яка нібито мала на меті об’єднати навколо себе “українські антирадянські елементи”. Понад 400 осіб було репресовано у цій справі, більшість з них – розстріляно або загинуло у сталінських таборах Сибіру. Впродовж наступних 1930-1937 років ДПУ було сфабриковане ще шерег так званих справ: Українського національного центру (УНЦ), Української військової організації (УВО), Об’єднання українських націоналістів (ОУН) та ін.

Проте в той час почали виникати нові політичні партії та об’єднання в українській діаспорі та у закордонній Україні. Досить зазначити, що у 20-30 роки у Галичині, Буковині, на Закарпатті діяло близько 30 українських національних партій. Такі партії, як Українська соціалістично-радикальна партія (УСРП), Українське селянське об’єднання, Комуністична партія Західної України, Партія народної волі, СЕЛЬРОБ; ці партії створювали соціальну і політичну лівицю. Українська партія національної роботи (УПНР), Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), Українська республіканська партія (УРП), Українська партія революціонерів на Волині, Українське соціалістичне об’єднання “Соціалістичний Союз”, Українська національна партія (УНП), незважаючи на деякі теоретичні відмінності в соціальних поглядах, належали до центристських партій; Християнсько-суспільна партія, Партія української народної обнови (згодом – Українська католицька народна партія), Фронт національної єдності та інші відносилися до правих політичних партій.

Хвиля появи нових політичних партій в українській діаспорі, насамперед у Західній Європі, припадає на 1945-1955 роки. Як правило, їхніми активними членами ставали інтерновані колишні військовики та робітники. З часом свою штаб-квартиру і головну діяльність вони перенесли на терени США та Канади, що значно активізувало діяльність уже діючих там політичних партій та організацій, угрупувань, товариств.

Політична активність української діаспори, безперечно, не могла не вплинути на визрівання дисидентського руху, соціально-політичного потенціалу багатопартійності в Україні за часів існування СРСР, особливо в період так званої горбачовської “перебудови”.

З 1989 по 1996 рік зареєстровано понад 40 політичних партій у незалежній Україні. Багатопартійність стає реальним фактом нашого політичного буття. Йдеться насамперед про такі політичні партії, як Українська республіканська партія (УРП), Демократична партія України(ДемПУ), Партія демократичного відродження України(ПДВУ), Соціал-демократична партія України(СДПУ), Українська селянсько-демократична партія (УСДП), Партія Зелених України (ПЗУ), Українська національна консервативна партія (УНКП), Народна партія України (НПУ) та ін.

Зазначимо, що процес становлення багатопартійності в Україні набув нині двох найхарактерніших рис:

1) інтенсивно виникають партії східно-регіонального та південно-регіонального походження (Партія праці України (ПП), Громадський Конгрес України (ГКУ), Ліберальна партія України (ЛПУ), Партія економічного відродження Криму та ін.;

2) стали оформлятися у політичні партії досить впливові лобістські угрупування підприємців, керівників державних та орендних підприємств, колективних селянських господарств та інші (Селянська партія України (СелПУ), Українська партія справедливості (УПС), Українська партія солідарності та соціальної справедливості та ін.).

На додаток до головних політичних партій, діючих в Україні, у містах існують розрізнені й малочислені групи, групки або відділення Марксистської робітничої партії диктатури пролетаріату, ДС, КАС та інших політичних формувань. Цілий шерег партій заявили про себе у засобах масової інформації та на мітингах, але не провели установчих зборів.

Становлення багатопартійності в Україні відбувається за екстремальних умов. Продовжується поглиблення соціально-економічної кризи, зростає соціальна напруга, девальвуються в очах значної частини населення демократичні цінності. Монополію на владу від КПРС-КПУ перехопила “партія влади”. Замість єдиної ідеології, яка виконувала державницько-охоронні функції, виникло безліч нових концепцій, теорій, програм, які претендують на істину в першій інстанції. Чимало партій намагаються нав’язати свою модель соціального розвитку посткомуністичного суспільства. За винятком однієї-двох партій інші не мають достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Розколи, що відбулися у деяких партіях, свідчать про їхню внутрішню нестійкість, залежність від волі різних партійних фракцій. Діяльність більшості партій є соціально безадресною, не спирається на конкретну соціальну базу. Чимало партій є “загадковими”, невідомими для широкого загалу. Згідно з дослідженням Національного інституту стратегічних досліджень, проведеного влітку 1993 року, лише 5.5 відсотка опитаних погодилися з тим, що саме політичні партії визначають політико-економічний розвиток України, і тільки 5.4 відсотка згодні довірити проведення реформ у нашій державі лідерам нинішньої політичної опозиції.