Демократія

План

1. Розвиток в історії людства змісту демократії.

2. Основні аспекти аналізу демократії: демократія як загальний принцип

єиттєдіяльності суспільства, демократія як принцип політичного життя,

демократія як принцип культури.

3. Основні політологічні концепції демократії: ліберальна, плюралістична,

елітарна, критична, марксистська.

4. Політичні принципи демократії.

1. Розвиток в історії людства змісту демократії.

Поняттю «демократія» і її предметній сфері випала щаслива доля: дане

поняття сучасної політології без особливих суперечок зайняло своє місце як

одне з ключових у політичній семантиці. Цей термін широко використовують і

застосовують у своєму лексиконі навіть супротивники демократії; їхні

критичні випади проти демократії висловлюються у форму неприяйняття лише

конкретних форм її реалізації.

Дотепер учені не виробили загальноприйнятних уявлень, на базі яких

можна було б сформулювати єдине визначення демократії. Водночас існує

множина спроб її дефініцій, що не відповідають тим або іншим вимогам науки,

причому різні автори розглядають у якості визначальних скоріше окремі

елементи демократії: рівність, співучасть (партиципація), влада більшості,

її обмеження і контроль над нею, толерантність, основні права громадян,

правова і соціальна державність, поділ влади, загальні вибори, гласність,

конкуренція різноманітних думок і позицій, плюралізм і т.д.

Для більш продуктивного розуміння основних уявлень про демократію,

безсумнівно, корисні етимологічна й історична ретроспективи концепту. Самий

термін «демократія» складається з двох грецьких слів: demos - народ і

cratia - владарювання, отже, це «влада народу». Більш розгорнуте визначення

«демократії» було сформульовано американським президентом А. Лінкольном.

Воно виражає різноманітні аспекти й істотні ознаки демократії: демократія

виходить з самого народу, вона здійснюється народом і в інтересах народу.

Остання характеристика демократії, як влади «для народу»-не просто

вербальне визначення, оскільки вказується перспектива, у якій демократія

розуміється як ціль держави, досяжна за допомогою політичного і соціального

прямування. У ранні історичні періоди (від Древньої Греції і до Французької

революції) «демократія» зводилася до навчання про форми держави. Для

Геродота (у нього це поняття зустрічається вперше), так само як і для

Платона, Аристотеля, Цицерона, Сенеки й інших класичних авторів демократія

означала не якійсь визначений стан суспільства, а особливу форму

організації державної влади - нею володіють не одна особа (як при монархії

і її варіаціях, скажімо, тиранії) або група людей (приміром, при

аристократії і її різновидах, начебто олігархії або плутократії), а всі.

Аристотель першим у своїй типології трьох «кращих» форм держави (тиранія,

олігархія, демократія або охлократія), поряд із кількісним критерієм

розподілу («хто панує?»), вказує також на критерії якісні («які засоби

панування?»), причому у нього відношення до «демократії» скоріше

немилостиве, як до однієї з форм виродження державного життя. Після

настільки суворого вердикту Аристотеля, протягом наступних двох тисячоріч,

«демократія» виявилася в числі закритих, заборонних понять. Проте,

незважаючи на систематичне ігнорування її як поняття, сама демократія, вже

в якості соціальної реальності, не вважалася знеціненої.

Чому демократія виявилася «в немилості» у Аристотеля ? Мабуть тому, що

він не проводив розходження між «демократією» і «охлократією». Аристотель,

звичайно, розумів істотну різницю між зазначеними двома формами влади, але

усвідомлював й інше - що «демос» (тобто народ у власному змісті) правителі

можуть за допомогою митецької «демагогії» довести до рівня «охлоса» -

«черні», використовувати його у своїх цілях, називаючи це «демократією»,

«народовладдям». Дійсно, було багато випадків таких перетворень в історії

практично всіх народів, нашої вітчизняної в тому числі. Водночас авторитет

Аристотеля й у старожитності, і в середньовіччі був настільки великий, що

його «вердикт» дійсно відтіснив на тривалий час, поняття демократії на

периферію соціального і політичного знання.

Дослідники найчастіше не помічають тієї важливої обставини, що визнана

і схвалювана Аристотелем «політія» містить цілий ряд елементів, що

зближаються з більш пізними, позитивними поглядами на демократію. Політія

означала в старогрецькій політичній думці (Платон, Ксенофонт, Аристотель і

більш пізні мислителі) «державне життя», «державний устрій», а також

навчання про неї, погляд на них. Саме слово походить від терміна «поліс»,

тобто «місце», «місто», у якому живе компактне співтовариство вільних людей

(греків) - у створених ними структурах визначеного соціального і

політичного єднання, під захистом вироблених для цієї цілі законів,

релігійних і моральних норм.

Переоцінка концепту демократії, а також відзначене вище семантичне

його розширення відбуваються в період Французької революції. Демократія

стає поняттям, що відбиває, спочатку, визначений напрямок думки, а пізніше

вже напрямок і зміст визначеного соціального руху, його політичні і

суспільні цілі. З цього часу демократія означає вже не тільки якусь

суспільну структуру, що альтернативно протистоїть монархії й аристократії,

але стає одночасно і філолофсько-історичним шифром у соціології влади,

кодом як для цілого ряду ліберально-буржуазних вимог автономії і співучасті

в прийнятті рішень, так і для ідей і упрямувань до соціальної рівності.

Концепція демократії перетворюється в головну рушійну силу, сутнісний

елемент, іманентний всьому сучасному розвитку соціальних структур. Під

демократизацією припускається процес, що, беручи свій початок у ранньому

конституціоналізмі Англії і США, сприяв виникненню теперішніх форм

демократичного державного устрою, але не завершений і в наші дні. Сучасна

конституційна держава не втілює в собі якусь «закінчену» структуру, або

«готову» для застосування концепцію державного устрою, але є лише

результатом багатоступеневого, що продовжується, історичного процесу.

Сучасна конституційна держава почалася з приборкання і роззброювання

конфесійних партій - учасниць цивільної війни, із встановлення суверенної

державності за допомогою монополізації засобів «узаконеного фізичного

насильства» (М. Вебер) і зосередження їх у руках держави. На цій першій

стадії - встановлення внутрішнього миру і формулювання проблеми

суверенітету - і будується держава саме як держава. Це, проте, ще нічого не

говорить про якість самої організації влади. Держава стає конституційним

лише на другій стадії, коли цей «Левиафан» (Гобс) створює умови миру і

виживання, здійснює поділ влади і гарантує невідчуджуваність основних прав

і свобод людини; і тільки на третій стадії розвитку, з проведенням у життя

принципу суверенітету народу і з завоюванням загального виборчого права

вона стає демократичною конституційною державою, що згодом (четверта

стадія) доповнюється деякими компонентами держави соціальної, держави

загального благоденства. Весь наведений ланцюг складається, таким чином, із

гарантії загального права на виживання (забезпечення умов життя) і

соціальної безпеки (мир) - через визнання прав на особисту свободу

(свобода), через невідчужувані основні права і свободи людини, через

гарантію прав на політичну співучасть і співробітництво (рівність), аж до

утвердження цивільних прав, наданих державою загального благоденства. Цим,

проте, не вичерпується динаміка розвитку демократичної конституційної

держави, її політичної структури.

2. Основні аспекти аналізу демократії.

Поняття демократії як народовладдя (і інші похідні від цього визначення

демократії) є нормативними, поскільки базуються на нормативному підході до

цього феномену. Демократія характеризується в цьому випадку як ідеал,

заснований на таких цінностях, як свобода, рівність, повага людської

гідності, солідарність. В першу чергу тільки своєму ціннісному змісту

демократія зобов’язана такою популярністю в сучасному світі.

Виявлення елементу утопізму, невідповідності між нормативним поняттям

демократії і реальністю, між ідеалом і життям, являється наслідком

емпіричного підходу до аналізу демократії. Такий підхід абстрагується від

ідеалів і апріорних оцінюючих міркувань і потребує дослідження демократії,

такою яка вона є насправді. У відповідності з виявленними у емпіричних

дослідженнях властивостями, уточнюється і переглядається поняття

демократії і її теорія.

Враховуючи взаємозв’язок нормативних і емпіричних означень демократії

як форми державного правління, можна виділити її слідуючі характерні риси:

1. Юридичне визначення і інституаційне вираження суверінітету,

верховної влади народу. Тільки народ, а не монарх, аристократія,

бюрократія чи духовенство виступають офіційним джерелом влади.

Суверінітет народу виражається в тому, що тільки йому належить

засновницька , конституційна влада в державі, що тільки він вибирає

своїх представників і може періодично приймати участь в розробці і

прийнятті законів за допомогою народних ініціатив і референдумів.

2. Періодична виборність основних органів держави. Демократичною може

вважатись лише та держава, громадяни якої здійснюють верховну владу,

вибираються, причому вибираються на обмеженний срок.

3. Рівність прав громадян на участь в управлінні державою. Цей принцип

потребує як мінімум рівності виборчих прав.

4. Прийняття рішень за більшістю і підкорення меньшості більшості при

їх здійсненні.

Ці вимоги є мінімальними умовами, які дозволяють говорити про наявність

демократії в тій чи іншій країні.

Однак реальні політичні системи, засновані на загальних принципах

демократії, вельми значно відрізняються одна від одної, наприклад( антична

і сучасна демократія, американська і щвейцарська політичні системи і т.д.

Названі загальні принципи демократії дають можливість виділити основні

критерії, які дозволяють розрізняти і класифікувати багаточисленні теорії і

практичні демократичні моделі і, якби вимірювати їх.

При оцінці у відповідності з їх першим, найважливішим прин-ципом -

суверінітетом народу, - демократія класифікується в залеж-ності від того,

як розуміється народ, і як здійснюється суверінітет.

Обмеження народу деякими класовими або демографічними рамками дає

підставу харектеризувати держави, які піддають політичній дискримінізації

деякі групи населення і зокрема, не надаваючи їм виборчих прав, як

соціально обмеженні демократії і відрізняти іх від всезагальних демократій

- держав з рівними політичними правами для всього дорослого населення.

Народ, являючись складною спільністю людей, має певну структуру,

складається із конкретних особ. В залежності від того, розглядається він

як сукупність самостійних, вільних індивідів, чи як взаємодія різноманітних

груп, котрі переслідують в політиці свої особові, специфічні інтереси, або

як єдине, гомогенне ціле, суб’єкт, в якому домінують загальні інтереси і

воля, концепції і реальні моделі демократії діляться відповідно на

індивідуалістичні, плюралістичні (групові) і колективістські.

В першому вападку безпосереднім джерелом влади вважається особа, в

другому - група, в третьому – весь народ (нація, клас).

Суверінітет народу - найвжливіша конституційована ознака демократії,

яка служить підставою її оцінки не тільки з точки зору розуміння самого

цього суб’єкту, але також за формою здійснення ним влади.

В залежності від того, як народ приймає участь в управлінні, хто і як

безпосередньо виконує владні функції, демократія ділиться на пряму,

плебісцитну і представницьку (колективну).

В прямих формах народовладдя громадяни самі безпосередньо приймають

участь в підготовці, обговоренні і прийняті рішень.

Важливим (другим ) каналом участі громадян у здійсненні влади є

плебісцитна демократія. Відмінності між нею і прямою демократією

проводиться не завжди, оскільки ці дві форми участі включають безпосереднє

волевиявлення народу, однак вона існує. При плебісцитній демократії

можливості політичного впливу громадян порівняно обмежені. Їм надається

право за допомогою голосування ухвалити той чи інший проект закону чи

іншого рішення, яке звичайно готується президентом, урядом, партією або

інціативною групою. Можливості впливу основної маси населення у підготовці

таких проектів дуже невеликі.

Третя, ведуча у сучасних державних формах політичного устрою є

представницька демократія. Її суть - у виборі громадянами в органи влади

своїх представників, які будуть виражати їх інтереси, приймати закони і

віддавати розпорядження.

В залежності від характеру рівності, яку забезпечує держава, демократія

ділиться на політичну, яка передбачає лише формальну рівність, рівність

прав, і соціальну, яка заснована на рівності фактичних можливостей участі

громадян в управлінні державою.

Важливі відмінні якості різноманітних демократій дозволяють виявити

аналіз четвертої загальної ознаки демократії - підкорення меньшості

більшості при прийняті і здійснені рішень. Таке підкорення може немати меж

і розповсюджуватись на будь-які сторони діяльності людини. В цьому випадку

має місце деспотична демократія. Вона представляє собою абсолютну, нічим і

ніким не обмежену владу більшості, пов’язану з настроєм мас і свавіллям.

Якщо ж влада більшості потребує повного підкорення особистості і прямує до

встановлення над нею постійного загального контролю, то демократія стає

тоталітарною.

Антиподом таких форм управління є конституційна демократія. Вона

ставить владу більшості у визначені границі, обмежує її повноваження і

функції за допомогою конституції і розподілу влади і забезпечує тим самим

автономію і свободу меньшості, в тому числі і окремй особі.

3. Основні політологічні концепції демократії.

Якщо теорія демократії, як видно з викладеного, все більше

направляється в течію демократично-політичної практики, то історію

демократії усе ж не варто ототожнювати з історією конституцій і державних

устроїв. Ретроспектива тут слугує лише проясненню теорії демократії в її

історичному аспекті, головним чином шляхом систематизації проблем - від

більш загальних до приватних.

Споконвічно в теорії демократії є два основних типи концептуальних

підходів:

. нормативний

. эмпірично-описувальний

І якщо в рамках першого аналізується й обгрунтовується питання про те,

що таке демократія в ідеальному виді й у чому вона перевершує інші форми

управління суспільством, то другий охоплює питання про те, що таке

демократія і як вона функціонує на практиці. Така диференціація, проте,

дозволяє дати лише дуже приблизну орієнтацію. І дійсно, нормативні принципи

і їхнє обгрунтування апелюють до досвіду, до політичної практики; і

навпаки, емпіричні принципи і теоретичні побудови ніколи не обмежуються

тільки політичними реаліями, а також інтепретують їх і якось класифікують у

визначеному аспекті. У межах цих двох моделей виникають різні напрямки

досліджень, сфокусовані на задачах, що формулюються ними ж самими, що

акцентують ті або інші елементи проблеми.

1) Традиційно-ліберальна теорія демократії при описі представницької

демократії виходить із центральної тези, пов'язаної з англосаксонскою

історією: демократія позначається як відповідальне правління, уряд,

спроможній приймати рішення і несе за них відповідальність. Головне тут не

стирання розходжень між володарями і підвладними, що складав ядро

зрівняльних русистських уявлень про демократію, а утворення реальної основи

для прийняття відповідальних рішень. Представницька демократія ставить

перед собою насамперед ціль створити умови і можливості для чіткого

проведення принципу відповідальності при меншій увазі до принципу

співучасті, хоча при виконанні владою своїх зобов'язань (пов'язаних із

принципом відповідальності) звичайно використовуються саме процедури

співучасті. У цій перспективі демократизація означає не тільки

«максимізацію шансів співучасті», але, одночасно, і «максимізацію

політичної відповідальності». Конституційність і обмеження політичного

панування - основні елементи розуміння представницької демократії. Воля

народу виражається не повною мірою прямо, а через інститут посередників -

вона делегується представникам, що самі і починають формувати волевиявлення

народу, а при прийнятті політичних рішень виражають і передбачають цю волю

самостійно і під власну відповідальність. Між народними представниками і

тими, кого вони представляють, встановлюються визначені відношення,

засновані на повноваженнях і на довірі. У подібному випадку обидві сторони

однаково конститутивні. Таким чином, існують, з одного боку, що не виходять

за рамки меж, установлених конституцією, незалежність, а також політична і

правова компетентність депутата, з іншого ж - повноваження, тільки передані

йому виборцями, народом. Прихильники ідентитарної демократії відхиляють

саме цей принцип: на їхню думку, представництво, повноваження, утворення

проміжних владних структур елементи, далекі від справжньої демократії.

Саме тому Руссо підтверджував, що «англійський народ був вільний

тільки протягом одного дня, того дня, коли він обирав свій парламент. Після

цього народ знову живе в рабстві, він - ніщо». Отже, народ, якщо він бажає

бути вільним, не повинний добровільно підпадати під ярмо процедур прийняття

рішень, заснованих на поділі влади. «Будь-який закон, котрий народ самий

«особисто» не підтверджував, ніщо, порожнє місце, він - не закон»,- говорив

Руссо. Така жорсткість судження спочиває, власне, на эмпірично не

обгрунтованій фікції про існування якоїсь гомогенної волі народу. Тільки в

тому випадку, коли всі ми віримо в існування, що припускається, але нічим

не доказане і не існуюче загальне благо, можливе й ототожнення керуючих і

керованих, і ігнорування розходжень між владою і народом, як того

потребують Руссо і його послідовники. Тут чітко вирисовується протилежність

концепцій Руссо і плюралістичної представницької концепції демократії.

Прихильники плюралістичної концепції виходять з того, що сприйняття, в

першу чергу, власної користі або вигоди відноситься до гріхів людської

природи. З цієї причини гомогенність мислення і волевиявлення не може стати

вихідним пунктом любої політики. Таким початком є лише урахування і,

можливо, більш повна «репрезентація» різноманітних, по своїй внутрішній

спрямованості, інтересів і думок. Тільки при арбітражі наявних протиріч, у

процесі, з одного боку, спільних, а з іншого боку - конфліктних дій виникає

свого роду «загальне благо» (Фрэнкель). У даному плані в наявності

структурна згода між адептами релятивістської і скептицистської концепцій

демократії (Радбрух, Кельзен), що виводять демократію і правило більшості з

розрізненням істинності і принципової цінності всіх думок і інтересів.

Теоретики плюралістичної демократії із середовища послідовників

британських політологів і соціалістів (Ласки) вважають монополізацію

політичних рішень з боку окремих суспільних груп взагалі неможливої, тому

що, відповідно до їхньої концепції, процес прийняття рішень і формування

волі здійснюється через систему протиборчих сил, на деякому «середньому

шляху», однаково віддаленому від наявних у кожному випадку приватних

інтересів і позицій. Політика, якби слухає і враховує всі сторони, і в той

же час не схиляється до думки однієї з них, обмежуючи тим самим всі

«голоси». Виходить, плюралістична концепція розуміє відому рівновагу сил,

що виключає політичну дію в особливих інтересах лише однієї групи пануючих.

Прихильники ідеї репрезентації схильні вирішувати питання про

бажаність або небажаність політичної співучасті (партиципації) скоріше

відповідно до функціональних вимог системи. На противагу їм критики

представницької системи («системи репрезентації»), будучи прихильниками

прямого формування волі народу, схильні розглядати політичну участь як

«самоцінність». Відповідно Лейбхольцу, що намагався скомбінувати обидві

концепції, сучасна демократія зробила структурний поворот в бік «держави

партій». Партії, на його думку, стали рупорами, здобувшого голос народу.

Такий розвиток політичної ситуації дозволяє ототожнювати волю партій і волю

народу, розглядати плебісцитарну державу партій як сурогат прямої

демократії, у сучасній державі рівних можливостей.

Творці элитарной теорії демократії виступають проти перебільшень, що

лежать, на їхню думку, в основі старих ліберальних ідеалів демократії.

Водночас з розірванням між ідеальними уявленнями про демократію XIX в. і

дійсністю вони не роблять висновка про «хибності» самої дійсності. Засіб

їхнього доказу саме протинаправлений - не дійсність повинна коректуватися

відповідно до ідеалу, а навпаки, самий ідеал повинний бути прагматично

перевірений нею. Якщо слідувати цьому, то неважко прийти до висновка про

необхідність відмовитися від визнання самостійної ролі нормативних

переконань про обов’язковість. У цьому випадку нормативною силою володіє

лише фактичне. Те, що демократія може і повинна робити, визначається тим,

що вона робить практично, і що можна фіксувати об'єктивно. На місці ідеалу,

що розчарував, виростає чеснота позбавленого всяких ілюзій реалізму. При

подібній орієнтації ігнорується те, що поряд із нормативною силою

фактичного існує регулююча фактична сила нормативного.

Прихильники элитарной теорії демократії виходять із виведеного з

політичної емпірики положення, відповідно до якого, навіть в умовах

панування демократичної більшості політичних рішень усе рівно приймаються

переважно меншістю. На відміну від представників критичної теорії

демократії, що твердо притримуються постулатів суверенітету народу,

рівності і політичне самовизначення за допомогою співучасті в прийнятті

рішень, прихильники элитарной теорії не вважають хибою панування і владу

демократичної еліти; при цьому вони розглядають свою точку зору лише як

послідовний висновок з того, що не існує ні добре розробленої і повноцінної

наукової, що політично зобов'язує концепції загального блага, ні якогось

раціонального поводження громадян при голосуванні на виборах або при тих

або інших конкретниї проблемах. У розробленої Шумпетером моделі еліти

вимоги демократії зводяться до методу утворення влади: «Демократичний метод

- це той порядок створення інституту для досягнення політичних рішень, при

якому окремі (соціальні сили) одержують право на прийняття рішень за

допомогою конкурентної боротьби за голоси народу». Відповідно до цієї

моделі, соціально диференційовані співтовариства як суб'єкти володіють

постійним правом вирішального голоси у всіх питаннях, а здійснюють це право

за допомогою свого роду «політичного поділу праці». При такому положенні

пануюча еліта, обрана на певний строк, приймає функції політичного

представництва більшості населення, позбавленого на цей же термін

можливості діяти і словом, і вчинками. Таким чином, перевага демократії в

порівнянні з формами панування меншості майже цілком складається в засобах

утворення влади більшості. Ця влада, в силу своєї природи, повинна

щонайменше створити умови для гласності, політичного чергування і хоча б

обмеженого контролю. На основі нормативних принципів оцінки викладена

концепція не знаходить у реальному житті всебічного підтвердження.

Надзвичайно впливова і поширена «економічна теорія» демократії,

створена Даунсом по традиційній моделі політекономічних концепцій,

будується на основі сформульованого їм положення про те, що кожна людина за

допомогою раціональної діяльності в стані домогтися максимальної для себе

(особистої) користі. Це уявлення лежить в основі уяви про неолюдину -

людину економічно, всестороннє поінформовану, спроможню приймати рішення на

раціональних засадах. Проте сумнівно, що рішення, що стосуються політичного

вибору, можна зіставляти з рішеннями, що людина приймає в сфері ринкових

відносин. При такому порівнянні поза полем зору залишається те, що

відрізняє політичні рішення від всіх інших типів рішень, зокрема: в

політикці просліджується раціональність колективних дій, тому що вибір тут

є результатом опрацювання інформації. А це має місце тільки в суспільних,

інтеракційних процесах, при спільній дії.

Зайва індивідуалізація раціональності поводження дала можливість

Баченену і Тэллоку, що розвивали згаданий принцип Даунса, обгрунтувати

демократію на базі старих концепцій суспільного договору. Для цих

дослідників демократія і вирішальний голос більшості є тими правилами

прийняття рішень, що змушують раціонально мислячих індивідів так чи інакше

прийти до порозуміння.

Опоненти критичної теорії демократії виступають проти фатальних

висновків, що можна зробити з аналізу эмпірично-дескриптивних принципів

цієї теорії, проти «теорії панування демократичної еліти» і проти теорії

плюралізму. З погляду таких авторів, у згаданих теоріях втрачаються

критична дистанція, критичний підхід до політичної і соціальної реальності

кожного тимчасового періоду. Критична теорія демократії аналізує дійсність,

озброївшись тільки нормативними постулатами, у центрі яких - ідеал

індивідуального самовизначення. Ця орієнтація на автономію окремої

особистості веде до двохм різноманітних і навіть протилежних висновків: з

одного боку - до вимоги всебічної політичної участі і демократизації в

масштабі всього товариства, з іншої ж сторони - до вимоги вільних умов

існування для панування, влади. Обидва різновиди критичної теорії

демократії, тобто «партиципаторну» (право співучасті у всьому) і

«анархічну», на практику потрібно строго «розводити», тому що їхні

представники у своїх оціночних судженнях використовують схожі аргументи. Не

говорячи вже про те, що вихідний пункт у них єдиний - індивідуальне

самовизначення.

Концепція партиципації (співучасті) розглядає самовизначення

особистості як право участі в прийнятті рішень через право голосу; у всіх

сферах життя потрібно така співучасть. Не існує ніяких приватних або

суспільних «просторів», що були б поза політикою. Ціллю тут є всебічна

демократизація всіх сфер життя (Вильмар). Аналогом подібної концепції

демократії є експансіоністське, тобто розширювальне розуміння політики, що

охоплює і приватні, і суспільні сфери життя.

Якщо партиципаторна інтепретація демократії має в собі тенденцію до

«тотальної політизації», тоді як анархістський варіант, навпаки, рушить до

«тотальної приватизації». Ціллю і функцією демократії, із цієї другої точки

зору, є скасування будь-якої форми панування.

Прихильники ідеалу відсутності всякого панування роблять ставку на

вільний від гегемонії і від усякого примуса дискурс, при якому, спираючись

на загальні зусилля, формується мінімум проблем і рішень; і при цьому - без

всякого утаювання, обману - відкрито демонструються інтереси всіх що беруть

участь сторін. Ця модель дискурса, сформульована Хабермасом, виходить з

положення, відповідно до якого «практичні питання містять істину», і

приходить до вимоги консенсуальних, тобто погоджувальних методів єднання.

Там, де в результаті голосування ніхто не залишається в меншості, ніхто і

не може почувати себе підлеглим або думати, що його долю визначають інші.

На такому утопічному пункті і сходяться партиципаторний і

анархістський варіанти критичної теорії демократії. При вимозі співучасті

суверенітет народу розглядається як якийсь абсолют; рахується, як і в

концепції Руссо, що народ є щось єдине, суб'єкт, обдарований єдиною волею.

Вимога відсутності всякої влади (власне, безвладдя) робить автономію

індивіда і його саморозкриття абсолютними, а будь-які колективні дії

надаються можливими тільки в тих випадках, коли всіх об'єднує одна єдина

воля.

Аналогічні справи і з соціалістичною теорією демократії - при двоякому

її відношенні до самої ідеї демократії. З одного боку, в умовах гаданого

безкласового комунізму як би природно припускається, що не буде ніяких форм

панування. З іншого боку - висловлюється побоювання, що можна прикрашати

«класови зміст буржуазної демократії» (Ленін) і тим самим послабити

готовність (робітничого класу) до революції. Відповідно до марксистської

доктрини, існуют тільки класові демократії. І коли «ревізіоніст» Бернштейн

назвав демократію «вищою школою компромісів», то вплив саме цього, що

гасить протистояння, висловлення й ігнорування класової протилежності, що

випливає звідси, стали більмом в оці для всіх ортодоксів. Відповідно до

думки останніх, за фасадом принципу більшості і формальних рівностей

«буржуазна демократія» приховує свій репресивний, класовий характер. Тільки

«пролетарська» (або «соціалістична») демократія рішуче переборює рамки

псевдодемократиної буржуазної держави. Тільки соціалістична революція

створює умови для формування «соціально єдиного народу» як базису дійсної

влади народу. Звичайно, при соціалізмі все ще існують різноманітні класи,

проте, відповідно до сталінської доктрини, породжувані ними протилежність

інтересів і протиріччя не є більш антагоністичними, так що і сама

(соціалістична) держава не може більш функціонувати як знаряддя панування і

гноблення в руках одного класу. Для соціалістичної теорії демократія є

історично минущим явищем. Перший період розвитку цілком вичерпується

завоюванням політичної влади і стратегією закріплення диктатури

пролетаріату. Лукач вжив для цього періоду парадоксальне по своїй суті

поняття «демократична диктатура». Тільки на другій фазі розвитки демократія

поширює свою дію на весь народ. І, нарешті, «у комуністичному товаристві

демократія, ставши просто навичкою, відмирає» (Ленін).

Демократія, у контексті марксистського навчання про державу, є

складовою частиною універсальної теорії розвитку товариства в її

філолофсько-історичній перспективі і з визначеною періодизацією. У рамках

цій теорії дається точний опис цілей і функцій демократії. Цілком по-іншому

виглядає це відношення (між ціллю і функціями) у західній теорії

демократії. Демократія тут зовсім не є угодою на основі поступово

встановлюючоїся світоглядної і соціальної гомогенности; вона виникає

скоріше на базі нужденної в постійному відновленні політичної угоди саме в

силу всевозрастаючих світоглядних і соціальних розходжень (у сучасному

суспільстві). Західна демократія не визнає обов'язкової схильності до

якоїсь, раз і назавжди, заданої державної цілі, але рушить до

демократичного єднання волі, при якому цілі товариства в умовах, що

змінюються, постійно як би перевизначаються. Зобов'язання притримуватися

ідеологічно фіксованої цілі історії і товариства тут заміняє обов'язок

притримуватися методу плюралізму, змагання різноманітних цінностей, а також

толератності.

Специфічною рисою соціалістичної теорії демократії є те, що,

незважаючи на розходження в точках зору і підходах окремих теоретиків, всі

вони підкреслюють наявність «класової основи» як критерій демократії. З

цієї причини для них «основні соціальні права» набагато більш значні, чим

політичні права свободи і співучасть, що переважно і цінуються в

«буржуазній демократії». Це очевидно в конфронтації «політичної» і

«соціальної» демократії в австромарксиста Адлера. Проте марксистське вчення

про державу поступово починає сприймати і такі, що мають ліберально-

конституційні корені, фундаментальні вимоги, як вільні вибори, правова

держава, поділ влади, федералізм. Якщо виходити з самоінтерпретації цих

різноманітних точок зору, то можна, мабуть, констатувати їхнє зближення.

Держава з демократичною структурою вже давно стала на шлях розвитку до

держави соціальної дії і загального благоденства. «Буржуазна демократія»

поповнила свою конституційно-політичну спрямованість соціальними вимірами.

І є ознаки того, що і «соціалістична демократія» знаходить тенденцію до

доповнення своєї традиційної орієнтації на соціальну рівність, добробут і

техніко-економічну ефективність значними елементами політично правової

держави.

У своїй системній версії теорії демократії Луманн намагається наново

визначити нормативні передумови демократії. При цьому він виходить з не

наявного в історії прецеденту - поняття «ступеня комплексності» політично

релевантного обрію дійсності; цілі як індивідуального, так і колективної

дії, на його думку, не задаються. Ми знаходимося в нескінченно відкритому,

надзвичайно складному й онтично не визначеному світі. Політика повинна

постійно піклуватися про вироблення засад і критеріїв оцінки прийнятих нею

рішень. У цій ситуації демократія є найбільше прийнятним шляхом і засобом

рішення питань, тому що вона дає в розпорядження товариства дуже нейтральну

по утриманню, вільну від «попередніх оцінених підходів» методологічну

основу для вироблення рішень або, на мові системотехніки, «виборчих дій

високого рівня». Від інших форм державності демократія відрізняється тим,

що вона, «незважаючи на повсякденну роботу з вироблення рішень», зберігає

«всю широту шкали комплексності» (Луманн). І хоча демократія при кожному

прийнятому рішенні відкидає множину інших можливих варіантів, іншими

словами, «зменшує і звужує комплексність», вона все ж шукає і лишає

визначені можливості і для сприйняття іншого вибору в майбутньому.

Демократія, таким чином, комбінує спроможність вироблення потрібних рішень

з зберіганням комплексності, тобто структурної відкритості для

альтернативних дій.

Спочатку все це здається дуже схожим із загальними основами

традиційної ліберальної теорії демократії: свободою, різноманіттям,

плюралізмом, відкритістю, співучастю, змаганням різноманітних думок. І усе

ж у контексті системно-теоретичного обгрунтування демократії всі ці

цінності і принципи набувають цілком іншого змісту: різноманіття не

розглядається як шанс на психосоциальное збагачення суб'єкта; адаптивність

і спроможність змінювати свої цілі є позитивними цінностями, оскільки саме

вони, в умовах існування складного (соціального і природного) середовища,

швидше за все, можуть зберегти політичний режим. Демократична співучасть

набуває своєї значимості не в якості інструмента реалізації особистої і

колективної автономії, а як гарант можливо більш широкого спектра

політичних рішень. І, нарешті, вибори як «осередок» демократії при

представницькій системі найменше слугують реалізації особистої свободи

самовизначення, а скоріше сприяють прикриттю адміністративних рішень і

використанню минущих настроїв виборців у ході змагання політичних партій.

Коротше: при функціональному розгляді демократії суб'єктивна мотивація і

психологічне заохочення демократії систематично заміщаются об'єктивними,

системофункціональними діями; партиципація (співучасть) породжує

різноманіття, «комплексність», що, у свою чергу, забезпечує довгострокову

усталеність системи. Демократія виправдує себе вже не як «найбільш гуманна»

форма організації владних відношень, а скоріше як саме та форма державного

життя, що у сучасних умовах найкраще дозволяє зберегти систему. Всупереч

своїм власним домаганням системна концепція обгрунтування демократії не

переглядає нормативні передумови демократії, але робить саме чітко

нормативне її обгрунтування зайвим. Заміщення традиційних нормативних,

структурних і процедурних ознак демократії функціональними критеріями, що

ставляться у спроможності системи до самозбереження, не створює все ж

легітимної (законної) бази для демократії. Тому що, в принципі, будь-яка і

кожна організація влади, що створює оптимальні умови для самозбереження

системи, може бути виправдана на цій основі.

Коливання релевантних демократичних орієнтацій між двома полюсами -

«утопією» і «пристосуванням» (Шарпф) - не дуже добре вплинуло на дискусії

про демократію в останні два десятиріччя. Будь якій концепції демократії,

що задовольняє сучасним стандартам науки, необхідно бути достатньо

комплексною й одночасно гнучкою, щоб виявитися в стані інтегрувати обидві

посилки, тобто евристично осмислити і співвіднести один з одним специфічні

питання і висновки щодо різноманітних принципів демократії. Далі, теорія

демократії повинна брати до уваги і враховувати як емпіричні дані і знання,

вироблені в ході соціологічних досліджень партій і організацій, вивчення

виборів, у політичній психології й інших спеціальних дисциплінах, дорівнює

і так названі «релевантні питання», соціальні цілеполагання і соціальні

оцінки, надії і побоювання, що так чи інакше співвіднесені з демократією.

Теорія демократії не може обмежувати себе єдиної з яких-небудь двох

цілей (співучасть або ефективність, свобода або рівність, правова або

соціальна держава, захист меншості або влада більшості, автономія або

авторитет); навпаки, вона повинна комбінувати можливо більше число тих

уявлень про цілі, що викристалізувалися в західній філософії демократії, а

також у демократичній практиці і виявилися соціально значимими. Теорія

демократії не повинна просто відбивати, відтворювати дійсність або

безнадійно розчинятися у вкрай далеких від дійсності утопіях. Вона

потребуває в комплексних передумовах, у принципах, що займають як би

середнє положення між уявами демократії і дійсністю; потрібна теорія

демократії, що постійно випереджає свою реальність, але ніколи не втрачає

її з виду.

Як бачимо із приведенного вище аналізу демократичних доктрин і форм,

кожна з них має як переваги, так і недоліки. Реально існуюча демократія в

індустріально розвинених країнах світу прагне поєднувати ідеї

самоуправління і партисипітації (головним чиним на місцевому рівні, а

частково і на виробництві) з представництвом в масштабі всієї держави. В

цілому ж це пріорітетна репрезентативна плюралістична демократія, яка

базується на ліберальних цінностях і яка враховує в більшій чи меншій

степені деякі християнські і соціалістичні ідеї.

4. Політичні принципи демократії.

Своїми широченними можливостями і перспективами демократія немовби

звільнила очікування, які вона не в силах задовільнити. А своїм духом

поблажливості і сприйняття всіх поглядів вона відкрила простір у тому числі

і для напрямків, які хочуть її знищити. Іншою вона бути не може, так як це

– її природа, її перевага. Але цим вона може задовільнити лише деяких, але

ніяк не всіх. У людей завжди залишається потреба продовжувати удосконалення

до нескінченості примарного абсолютного ідеалу і ніякою політичною системою

їх не задовільнити. Тому питання про те, може демократія змінитися на інші

форми, має чітку відповідь: це траплялось і раніше, проходить зараз, і може

відбутися в майбутньому.

В політичній літературі поняття демократії і врядування нерідко логічно і

змістовно пов'язуються. Управлінські ідеї просякнуті демократією. Основою

демократичного врядування можна вважати такі принципи:

— принцип участі народу;

— принцип прозорості з правом вільного доступу до правдивої

інформації;

— принцип відповідальності або підзвітності урядів;

— принцип чинності або ж відповідальності за результати. Реалізація

зазначених принципів має такі практичні наслідки:

— переосмислення ролі держави та розподіл функцій між державою та

громадянським суспільством;

— розширення участі народу в гарантуванні громадянам реальної влади в

самоуправлінні.

Визнання таких функцій і прав громадян вимагає гарантій їх

здійснення, включаючи наявність правової держави.

Правову державу можна розглядати наріжним каменем врядування,

оскільки політичні та економічні реформи, започатковані керівництвом, мають

на меті створення такого державного устрою, де існує верховенство права і в

основі якого є незалежна судова система, спроможна ефективно запобігати

таким загрозам державі і суспільству, як корупція та організована

злочинність.

Зрозуміло, що не існує якогось одного загальноприйнятого теоретичного

та емпіричного підходу до розв'язання проблем, пов'язаних з розвитком

демократії та управління. Тим часом існує тенденція розглядати поняття

управління, як найефективніший і найдієвіший спосіб керівництва

суспільством за умов глобалізації та множинності таких соціальних

суб'єктів, як державні адміністрації, приватні компанії, напівдержавні

органи, лобістські структури, громадські організації, асоціації споживачів

тощо.

Загалом практика управління свідчить про неефективність традиційних

організаційно-управлінських способів і заходів та про необхідність пошуку

нових шляхів вирішення питань управління і форм врядування, що відповідають

складності сучасних проблем та потребам часу.

Врядування можна розглядати як застосування економічної, політичної

та адміністративної влади для успішного ведення справ країни на всіх

рівнях. Воно включає механізми, процедури та інституції, через які окремі

громадяни та певні групи громадян доводять і висловлюють свої інтереси,

здійснюють свої юридичні права, виконують свої зобов'язання і врегульовують

суперечності. Воно базується більше на зосередженні зусиль на переговорах і

подоланні труднощів, ніж на підпорядкованості та нав'язуванні волі.

Політичний процес має дати громадянам реальну можливість бути його

учасниками і бути почутими владою та іншими. В цьому плані необхідно

сприяти забезпеченню свободи дій та вираження особистості, адже "свобода і

можливість для особи діяти і виражати себе становлять найважливіші

показники чесного і вмілого управління". Така модель врядування приваблива

тому, що вона сприяє взаємодії держави і суспільства, що, своєю чергою,

сприяє встановленню культури миру, а отже, й стабільності на регіональному

рівні. Таким чином, демократичне врядування зміцнює мир.

Однак врядування не може дати всеохопних відповідей на політичні та

економічні проблеми, з якими стикаються посткомуністичні країни, оскільки

кожна з них має окремі труднощі.

Демократія завжди є “роздоріжжя”, так як вона це система свободи,

система для якої нема нічого абсолютного. Демократія є пустий простір, в

якому можуть розвинутися найрізноманітніші політичні прагнення.

Незадоволення демократією, в принципі, можна трактувати, як втому людей від

невизначенності, бажання вибрати конкретний шлях розвитку. Але важко дати

однозначну відповідь на питання “а чи не повернемось ми в кінці шляху знову

на теж саме місце, звідки починали?”. Найкращу відповідь на це запитання

дав У.Черчіль, виступаючи в Британськім парламенті 11 листопада 1947р.:

“демократія – сама погана форма правління, якщо не враховувати інші…”.

Стосовно України, то тут, як і в інших посттоталітарних,

посткомуністичних державах, процес утвердження принципів демократії – з

урахуванням національних традицій – тривалий і непростий.

ЛІТЕРАТУРА

Гуггенберг Б. Теорія демократії. //Поліс, 1991, №4.

Шапиро И. Демократія та громадянське суспільство //Поліс, 1992, №4

Демократичне врядування як чинник зміцнення миру. //Політична думка, 1999,

№1-2

Бабкіна О. Політологія. Посібник для студентів вузів. Київ, 1998.

Дзюба І. Політологія. Курс лекцій. Київ, 1993.

Ковлер А. Демократия и участие в политике, Москва, 1990.

Потульницький В. Теорія української політології. Курс лекцій. Київ, 1993.