Демократія: сутність, доктрини, різновиди
Демократія: сутність, доктрини, різновиди
Демократія: сутність, доктрини, різновиди
План
Вступ.
1. Виникнення, сутність, принципи.
2. Доктрини, різновиди.
Висновки.
Література.
В ХХ ст.слово “демократія” стало мабуть, найбільш популярним у народів
і політиків всього світу. Сьогодні немає жодного значного політичного руху,
який би не прагнув на здійснення демократії, не використовував цей термін у
своїх, часто далеких від справжньої демократії цілей.
Поки демократію чекають, про неї говорять, що вона безперечно настане,
коли ж вона настала, про неї кажуть, що вона може зникнути. Перш за все, її
нерідко вважали вищою і кінцевою формою, яка забезпечує впевнене і
благополучне існування. Тепер ясно відчувається, що зовсім не створюючи
міцну основу врівноваженного життя вона більш, ніж будь-яка інша форма
пробуджує дух пошуку. В країнах, які спробували цю форму на практиці, вона
вже давно перестала бути предметом страху, але також перестала бути
предметом поклоніння. Її противники розуміють, що при ній все ж можливо
існувати, її прихильники – погоджуються, що їй характерно багато недоліків,
щоб її незмірно звеличувати.
По суті, лише політична думка початку ХХ ст. найбільш близько підійшла
до сучасного розуміння демократії, але досягнув його, побачила, що
демократія привела не до ясного і прямого шляху, а до “роздоріжжя”. Замість
того, щоб бути рішенням суспільних задач, демократія сама стала задачою.
Оптимісти стверджують, що істинний шлях все ще не загублений, песимісти
приречено констатують початок занепаду.
Після розпаду СРСР утворилися нові незалежні держави. Живучи в новій
незалежній Україні, нам важливо створити державу демократичного типу. А
одним з найважливіших показників зрілості будь-якого суспільства є ступінь
його демократичності (рівень демократії). Але чи будь-яка країна готова до
демократії і, що вона в змозі дати суспільству і окремим людям -
зруйнування державності, хаос і анархію, чи свободу, порядок і процвітання?
Відповідь на це питання особливо актуальне для України, яка стала на
шлях демократизації суспільства. За нинішніх умов демократизація
суспільства в Україні є вирішальним засобом оновлення всіх сфер суспільного
життя. У соціальному розвитку демократія постає способом реалізації
суперечностей, вдосконалення і гармонізації суспільства. Демократія є
ціллю, і умовою, і ефективним засобом радикальної трансформації політичної
системи та всього суспільства, гарантією незворотності цього процесу.
Що ж представляє собою демократія, які її цілі, в чому причини її
популярності?
Виникнення, сутність, принципи.
Проблема демократії та її роль в суспільно-політичному житті є однією з
центральних у політології. Ще з античних часів політична думка розглядала
демократію, як органічну ознаку цивілізованості суспільства. Демократичні
форми організації сягають коренями в глубоке минуле, ще в родовий устрій,
вони виникли з появою людини. Через родові форми демократії пройшли майже
всі народи. Деякі вчені-етнографи вважають, що демократія – один з найважли-
віших факторів антропогенеза, появи роду людського. Як свідчать етногра-
фічні дослідження, недемократичні форми організації, які були засновані на
суровій ієрархії і підкоренні, за зразком мурашника чи бджолиного рою,
заводили наших пращурів у безвихідь.
Традиції первісної демократії зробили великий вплив на появу перших
класичних демократичних держав в Древній Греції і Риму. У працях мислителів
Стародавньої Греції ми вперше зустріаємо поняття “демократія”, (в перекладі
demos-народ, cratos-влада, тобто буквально, влада народу).
Характерною рисою демократії є її еволюція. Так кожному історичному
типові держави, кожній суспільно-економічній формації відповідала своя
форма демократії. Так, в рабовласницькій демократії (Афіни, Республіка Рим)
раби автоматично виключалися з усієї системи громадських відносин. Тільки
вільні громадяни користувалися правом обирати державних чиновників, брати
участь у народних зборах, володіти майном і т.д. За феодалізму( елементи
демократії почали зароджуватися у формі представницьких установ, що
обмежували абсолютну владу монархів (парламент в Англії, Генеральні штати у
Франції, кортеси в Іспанії, Державна Дума в Росії, Військова рада в
Запорізькій Січі). Величезний прогрес у розвитку демократії започаткували(
утвердження капіталізму й перемога буржуазних революцій в Англії, Франції,
інших країнах. Завдяки ліквідації кріпацтва і скасуванню феодальних
привілеїв сформувався цілий комплекс демократичних інститутів і процедур,
більшість з яких використовується і нині.
Життя розвінчало міф про “соціалістичну демократію”, яка нібито була
вищим типом демократичного устрою суспільства. За часів “тоталітарного
соціалізму” сталося не розширення і збагачення змісту демократії, а навпаки
– різке його збіднення, звуження і згортання (репресії, обмеження прав і
свободи та інше). Демократизм суспільства був фальшивим і декоративним, хоч
пропаганда й нав’язувала значній частині населення іллюзію народовладдя.
Розпочатий у роки хрущовської “відлиги” процес демократизації суспільного
життя був спершу загальмований, а потім і взагалі згорнутий. Дуже
непослідовно проводився курс на демократизацію і в перебудовний період.
Значною мірою труднощі переходу до демо-кратичних форм організації нашого
суспільства зумовлені дією тоталітарних і авторитарних традицій.
Що ж таке демократія? Існує багато підходів до тлумачення демократії.
Перше, головне значення пов’язане з етімологією, похо-дженням цього
терміну. “Демократія” перекладається з давньогрець-кої як “народовладдя”,
або використовуючи розшифровку цього визначення американським президентом
Авраамом Лінкольном, “правління народу, вибраного народом і для народу”.
Похідною від етімологічного поняття демократії є більш ширше
визначення, як форми будови будь-якої організації, заснованої на
рівноправній участі її членів в управлінні і прийняті в ній рішень за
більшістю. Зрозуміла в широкому значенні, демократія може існувати скрізь
де є організація, влада і управління.
В третьому значенні, демократія розглядається як заснований на
відповідній системі цінностей ідеал суспільного устрою і відповід-ного йому
світогляду. До числа складових цього ідеалу цінностей від-носяться свобода,
рівність, права людини, народний суверінітет та ін.
В четвертому значенні демократія розглядається як соціальний і
політичний рух за народовладдя, здійснення демократичних цілей і ідеалів.
Поняття демократії як народовладдя (і інші похідні від цього визначення
демократії) є нормативними, поскільки базуються на нормативному підході до
цього феномену. Демократія харак-теризується в цьому випадку як ідеал
,заснований на таких цінностях, як свобода, рівність, повага людської
гідності, солідарність. В першу чергу тільки своєму ціннісному змісту
демократія зобов’язана такою популярністю в сучасному світі.
Виявлення елементу утопізму, невідповідності між нормативним поняттям
демократії і реальністю, між ідеалом і життям, являється наслідком
емпіричного підходу до аналізу демократії. Такий підхід абстрагується від
ідеалів і апріорних оцінюючих міркувань і потребує дослідження демократії,
такою яка вона є насправді. У відповідності з виявленними у емпіричних
дослідженнях властивостями, уточнюється і переглядається поняття
демократії і її теорія.
Враховуючи взаємозв’язок нормативних і емпіричних означень демократії
як форми державного правління, можна виділити її слідуючі характерні риси:
Юридичне визначення і інституаційне вираження суверінітету, верховної влади
народу. Тільки народ, а не монарх, аристократія, бюрократія чи духовенство
виступають офіційним джерелом влади. Суверінітет народу виражається в тому,
що тільки йому належить засновницька , конституційна влада в державі, що
тільки він вибирає своїх представників і може періодично приймати участь в
розробці і прийнятті законів за допомогою народних ініціатив і
референдумів.
Періодична виборність основних органів держави. Демократичною може
вважатись лише та держава, громадяни якої здійснюють верховну владу,
вибираються, причому вибираються на обмеженний срок.
Рівність прав громадян на участь в управлінні державою. Цей принцип
потребує як мінімум рівності виборчих прав.
Прийняття рішень за більшістю і підкорення меньшості більшості при їх
здійсненні.
Ці вимоги є мінімальними умовами, які дозволяють говорити про наявність
демократії в тій чи іншій країні.
Однак реальні політичні системи, засновані на загальних принципах
демократії, вельми значно відрізняються одна від одної, наприклад( антична
і сучасна демократія, американська і щвейцарська політичні системи і т.д.
Названі загальні принципи демократії дають можливість виділити основні
критерії, які дозволяють розрізняти і класифікувати багаточисленні теорії і
практичні демократичні моделі і, якби вимірювати їх.
При оцінці у відповідності з їх першим, найважливішим прин-ципом -
суверінітетом народу, - демократія класифікується в залеж-ності від того,
як розуміється народ, і як здійснюється суверінітет.
Обмеження народу деякими класовими або демографічними рамками дає
підставу харектеризувати держави, які піддають політичній дискримінізації
деякі групи населення і зокрема, не надаваючи їм виборчих прав, як
соціально обмеженні демократії і відрізняти іх від всезагальних демократій
- держав з рівними політичними правами для всього дорослого населення.
Народ, являючись складною спільністю людей, має певну структуру,
складається із конкретних особ. В залежності від того, розглядається він
як сукупність самостійних, вільних індивідів, чи як взаємодія різноманітних
груп, котрі переслідують в політиці свої особові, специфічні інтереси, або
як єдине, гомогенне ціле, суб’єкт, в якому домінують загальні інтереси і
воля, концепції і реальні моделі демократії діляться відповідно на
індивідуалістичні, плюралістичні (групові) і колективістські.
В першому вападку безпосереднім джерелом влади вважається особа, в
другому - група, в третьому – весь народ (нація, клас).
Суверінітет народу - найвжливіша конституційована ознака демократії,
яка служить підставою її оцінки не тільки з точки зору розуміння самого
цього суб’єкту, але також за формою здійснення ним влади.
В залежності від того, як народ приймає участь в управлінні, хто і як
безпосередньо виконує владні функції, демократія ділиться на пряму,
плебісцитну і представницьку (колективну).
В прямих формах народовладдя громадяни самі безпосередньо приймають
участь в підготовці, обговоренні і прийняті рішень.
Важливим (другим ) каналом участі громадян у здійсненні влади є
плебісцитна демократія. Відмінності між нею і прямою демократією
проводиться не завжди, оскільки ці дві форми участі включають безпосереднє
волевиявлення народу, однак вона існує. При плебісцитній демократії
можливості політичного впливу громадян порівняно обмежені. Їм надається
право за допомогою голосування ухвалити той чи інший проект закону чи
іншого рішення, яке звичайно готується президентом, урядом, партією або
інціативною групою. Можливості впливу основної маси населення у підготовці
таких проектів дуже невеликі.
Третя, ведуча у сучасних державних формах політичного устрою є
представницька демократія. Її суть - у виборі громадянами в органи влади
своїх представників, які будуть виражати їх інтереси, приймати закони і
віддавати розпорядження.
В залежності від характеру рівності, яку забезпечує держава, демократія
ділиться на політичну, яка передбачає лише формальну рівність, рівність
прав, і соціальну, яка заснована на рівності фактичних можливостей участі
громадян в управлінні державою.
Важливі відмінні якості різноманітних демократій дозволяють виявити
аналіз четвертої загальної ознаки демократії - підкорення меньшості
більшості при прийняті і здійснені рішень. Таке підкорення може немати меж
і розповсюджуватись на будь-які сторони діяльності людини. В цьому випадку
має місце деспотична демократія. Вона представляє собою абсолютну, нічим і
ніким не обмежену владу більшості, пов’язану з настроєм мас і свавіллям.
Якщо ж влада більшості потребує повного підкорення особистості і прямує до
встановлення над нею постійного загального контролю, то демократія стає
тоталітарною.
Антиподом таких форм управління є конституційна демократія. Вона
ставить владу більшості у визначені границі, обмежує її повноваження і
функції за допомогою конституції і розподілу влади і забезпечує тим самим
автономію і свободу меньшості, в тому числі і окремй особі.
Доктрини, різновиди.
Існуючі в наші дні демократичні системи беруть свій початок від форм
правління, які виникли в кінці ХVIIIст. під прямим і різностороннім впливом
лібералізму. Заслуги лібералізму в розвитку політичної і демократичної
думки надзвичайно великі. Ця ідейна і політична течія виступила під
прапором свободи особистості, захисту її від державної тиранії.
Батьківщиною ліберальних ідей і місцем першого практичного втілення
багатьох із них є Англія. Ідеї і практика лібералізма довгий час не
співпадали з демократією, як теорією, так і рухом. Ідеологи раньої
ліберальної демократії - Джон Локк, Шарль-Луі Монтеск’є та інші - були
стурбовані не забезпеченням усіх громадян рівними політичними правами і
привабленням їх до управління державою, а мали метою огородити клас
власників, а часто і аристократію від свавілля з боку монарха, ліквідувати
феодальні обмеження, які заважали приватно-підприємницькій діяльності.
Недовірливе відношення лібералізму до мас, вплинуло на ліберальну
демократію, яка виявилася як би сплавом ліберальної ідеї обмеження свавілля
влади за допомогою індивідуальних прав і демократичного принципу народного
суверінітету. В цілому ж цій моделі демократії в її класичному варіанті
(ХІХ ст.-початок ХХ ст.) притаманні слідуючі характерні риси:
Ототожнювання народу як суб’єкта влади з власниками – чо-ловіками,
виключення нижніх верств, поперш за все найманих робіт-ників, а також жінок
із числа громадян, які мають виборне право.
Індивідуалістичність визнання особи первинним головним джерелом влади,
пріорітет прав особи над законами держави. Права особи в цілях захисту
закріплюються в конституції, виконання якої контролює незалежній суд.
Узкополітичний, формальний характер демократії, який випливає з вузького,
негативного розуміння свободи, як відсутності примусу, обмежень.
Парламентаризм, переважання прадставницьких форм політичного впливу.
Обмеження компетенції і сфери діяльності держави, переважно охороною
громадського порядку, безпеки і прав громадян, соціального миру і т.д.,
його невтручання у справи громадського суспільства, економічні, соціальні і
духовно- моральні процеси.
Розділення влади, створення стримок і противаг, як умов ефективного
контролю громадян над державою, запобігання зловживання владою.
Обмеження влади більшості над меншістю, забезпечення індивідуальної і
групової автономії, і свободи. Меншість повинна підкорятись більшості лише
в суворо визначених питаннях, за межами яких вона повністю вільна. Меншість
вправі мати свій погляд і відстоювати його у рамках закону, незважаючи на
прийняті більшістю рішення.
Ці та інші риси ліберальної демократії свідчать, що вона стала значним
кроком вперед на шляху визволення людини, поваги її гідності. В той же час
ця доктрина демократії, в своєму класичному варіанті, вельми далека від
ідеалу народовладдя. В якості недоліків класичної ліберальної демократії
можна відмітити:
Соціально-класова обмеженність.
Формальність, і як наслідок, декларативність демократії для бідних,
соціально-незабезпечених верств населення, її перевтілення із народовладдя
в змагання грошових мішків.
Обмеженість сфери демократії і політичної участі особи.
Применшення ролі держави в управлінні суспільством і в укріпленні
соціальної справедливості.
Надмірний ціннісний індивідуалізм, ігнорування природи людини, її
належності до різноманітних соціальних груп.
Практичною відповідністю на недоліки класичної ліберальної демократії
стали робітниче, соціалістичне, комуністичне та інші рухи, а також нові, в
чомусь протилежні лібералізму демократичні доктрини і спроби впровадити їх
вжиття.
Подолати недоліки ліберальної демократії і здійснити справжнє
народовладдя пробує доктрина і реальна модель колективістської
(соціалістичної, або пролетарської) демократії. Ця доктрина грунтувалася на
марксистському класовому підході – вона розглядалась як антитеза
“буржуазної демократії”. Загальнолюдська цінність ліберальної демократії
відкидалась. Ставилась мета подолати властивий тогочасному сіспільству
значною мірою формальний характер свободи. Цей тип демократії теоретично
достатньо опрацьований. Спроби його практичного здійснення, зробленні перш
за все в країнах державного соціалізму, не мали успіху. Але вони значно
збагатили теорію і практику демократії. Видатні представники
колективістської демократії - Руссо, К.Маркс, В.Ленін, К.Шмітт.
Не дивлячись на значні відмінності, різноманітні колективістські теорії
мають ряд загальних рис:
Колективізм в трактовці народу, визнання народу одним цілим, яке має
об’єктивні, існуючі ще до свого визнання, загальний інтерес і волю.
Відсутність протирічь всередині народу, розглядання політичної опозиції як
патології.
Колективістське (близьке до античного) розуміння свободи, як активна,
рівноправна участь громадян у справах усієї держави і суспільства.
Тоталітарність, всепроникаючий абсолютний характер влади, яка насправді
здійснюється вождями від народу, повна беззахисність меншості.
Усунення самої проблеми прав людини.
Всезагальнополітична мобілізація.
Декларування соціальної демократії.
Отже, навіть як доктрина “пролетарська демократія” була хибна за своїми
принциповими засадами, означала відхід від справді демо-кратичних традицій
і тогочасних здобутків людської цивілізації, від-кривала шлях до
встановленя тоталітарних диктатур, відчуження народних мас від влади. Не
випадково проти цієї доктрини виступав марксист-європеєць К.Каутський, за
що був звинувачений В.Леніним у ренегатстві.
Демократія західного взірця виросла із ліберальної політичної системи і
наслідує її головні організаційні принципи: консти-туціалізм, розділення
влади та інші, а також такі ціності, як індивідуальна свобода, права
людини, автономія меньшості тощо. Оцінки і назви су-часної демократії
неоднозначні. Її часто називають плюаристичною, поскільки вона базується на
не існуючому раніше різноманніті суспільних інтересів (економічних,
соціальних, культурних, релігійних, групових, територіальних та інших) і
форм їх вирішення (політичні партії, асоціації і об’єднання, громадські
рухи і інціативи).Найвідоміші представники - Г.Ласкі, Д.Труман,
Е.Фраенкель, Р.Даль.
Незвертаючи уваги на схожість з класичною ліберальною демократією,
сучасна демократія має свої особливості:
Вона базується на синтезі різноманітних ідей, концепцій і форм власності.
Пробує поєднувати традиційні ліберальні цінності з ідеями, які запозичені
від соціалістичного, християнського, комуністичного та інших рухів, зважає
на нові реалії постіндустріального суспільства.
Плюаристична концепція виходить з того, що не індивідум, не народ, а група
є головною рухаючою силою політики в сучасній демократичній державі. Тільки
в групі, а також в міжгрупових відносинах формується особа, визначається її
інтереси, цінностні орієнтації і мотиви політичної діяльності. Кожна людина
– представник багатьох груп: сімейної, професійної, етнічної, релігійної,
демографічної тощо. За допомогою групи, індивідум одержує можливість
вираження і захисту своїх інтересів.
Ця демократія, представляє собою форму управління, яка дозволяє багатьом
суспільним групам вільно виражати свої інтереси і знаходити в конкурентній
боротьбі компромісні рішення.
Якщо узагальнити різноманітні концепції плюаристичної демократії, то
можна виділити у них слідуючі загальні ідеї:
Зацікавлена група – центральний елемент демократичної політичної системи,
яка гарантує реалізацію інтересів, прав і свобод індивідумів. Сам індивід
при цьому відступає на другий план.
Загальна воля як результат конфліктної взаємодії різних груп і їх
компромісів.
Суперництво і баланс групових інтересів - соціальна основа демократичної
влади, її динаміка.
Затримки і противаги розповсюджуються не тільки на інституціональну сферу
(лібералізм), але й на соціальну область, де ними виступають групи-
суперники.
“Розумний егоізм”, особовий, і особливо груповий інтереси, як генератори
політики.
Держава - це орган, відповідний за нормальне функціювання всіх секторів
суспільної системи і підтримуючий в сіспільстві соціальну справедливість.
Розпилення влади між різноманітними центрами політичного впливу: державними
інститутами, партіями, групами інтересів тощо.
Наявність в суспільстві цінністного консенсуса, який припускає визнання і
повагу всіма учасниками політичного змагання основ існуючого державного
устрою, демократичних правил гри, особистих прав, закону.
Демократична організація самих базисних груп, як умова адекватного
представництва інтересів складаючих їх громадян.
Плюаристична доктрина демократії знайшла визнання і застосування у
багатьох країнах світу, але існують і недоліки. Одним із головних недоліків
цієї доктрини нерідко вважають ідеалізацію дійсності, перебільшення
групової ітендифікації населення, участі громадян у групах інтересів.
Другий важливий напрям критики доктрини плюралістичної демократії
звинувачує її в недостатньому обліку нерівності політичного впливу різних
суспільних груп, і перш за все першочергового впливу на владу - бізнесу,
бюрократії, профспілок, військово-промислового комплексу. Також
критикується і сама модель такої демократії. Стверджується, що
плюралістична демократія консервативна, поскільки для прийняття рішень
потребує широкого погодження усіх зацікавлених груп, що важко забезпечити
на ділі, особливо в періоди політичного реформування. Крім цього, в
плюралістичній демократії з великими труднощами пробивають собі дорогу і
одержують визнання всезагальні, глобальні, довгострокові і нові інтереси.
До мінусів плюралістичної демократії можна віднести й те, що вона
акцентує головну увагу на складному груповому складі народу, як суб’єкті
влади, тому не може відобразити всі аспекти сучасних доктрин і доповнюється
рядом інших. Однією із спроб вийти з протиріч теорії плюралістичної
демократії є сформульована Р.Далем теорія поліархії – множинності центрів
влади, а отже і елітних груп у демократичному суспільстві. Тобто мається на
увазі, що замість єдиного центру суверенної влади повинна бути множинність
таких центрів, жоден з яких не може бути повністю суверенним. Демократичною
вважається система, в якій влада дисперсна на противагу владі небагатьох –
диктатурі. Доктрина поліархії виходить з того, що згідно з вимогами
ліберальної демократії, консенсус і політична рівність повинні бути
активними і такими, що розвиваються. Для цього кожний громадянин повинен
володіти невід’ємним правом формулювати і відкрито демонструвати, кому він
надає перевагу. Саме це збільшує і гарантує можливість рівності в
управлінні суспільством. Поліархія поліпшує і доповнює принципи демократії,
управління більшості шляхом удосконалення системи народного представництва,
міцнішої гарантії прав меншості, усунення різних видів політичної
нерівності.
Теоріями концентруючими увгу на самому процесі здійснення влади є
репрезентативна (представницька) і партисипітарна (політичної участі)
концепції демократії. Концепція, яка пояснює репрезентативну демократію,
виходить із її розуміння як компетентного і відповідального перед народом
представницького правління. Воля народу тут не прирівнюється з його прямою
участю. Вона існує далеко не по всім питанням і виражається громадянами, як
безпосередньо на виборах, так і делегується представницьким органам і
депутатам, котрі в межах даних їм повноважень формують загальну волю, а
порою і діють супротив неї під свою відповідальність. Відносини між народом
і його представниками будуються на основі контролю (електрорального,
інституціонального, конституційного), обмеження компетенції у рамках
закону. Реально репрезентативна демократія звичайно втілюється в
парламентаризмі - системі прав-ління, заснованій на розподілі влади і
верховності влади парламенту. Репрезентативна доктрина демократії має як
сильні, так і слабкі сторони. В якості достоїнств цієї моделі управління
звичай відмічають її здатність гарантувати вільний суспільний устрій і
високу ефективність у виконанні суспільних задач. За думкою її
прихильників, репрезентативна демократія гарантує порядок і політичну
стабільність, оберігає суспільство від масових настроїв і тимчасових
захоплень. До недоліків цієї доктрини відносяться:
Фактичне усунення народу від влади на проміжку між виборами і тим самим
відхід від народовладдя.
Неминучу бюрократизацію і олігархізацію влади.
Пріорітетній вплив на політику найбільш сильних груп інтересів, перш за все
капіталу.
Зростання в державі авторитарних тенденцій.
Слабку легтимність влади.
Широкі можливості політичного маніпулювання, за допомогою складної
багатоступінчатої системи влади.
Під впливом критики репрезентативна демократія в 60-70 рр. ХХ ст.
одержала широке розповсюдження і реально вплинула на устрій інститутів
управління теорії партисипітарної демократії. Вона претендує на максимальну
відповідність нормативному ідеалу демократії, як народвладдя і його
пристосування до сучасного державного і соціального устрою. Ця теорія
виходить із трактовки демократії як універсального принципу організації
усіх областей суспільного життя, яке забезпечує повагу гідності особи.
Демократія повинна бути скрізь: в сім’ї, в школі, універсітеті, на
виробництві, в партіях, державі і т.д.
Головними цілями партисипітарної демократії є всебічна демократизація
суспільства, соціальна емансипація і суспільна самореалізація особи. Участь
багатьох людей в управлінні розширює інтелектуальний потенціал для
прийняття рішень, збільшує вірогідність їх оптимізації, підвищує
стабільність політичної системи і ефективність управління. До радикальних
варіантів цієї доктрини примикають політичні концепції нових соціалістичних
рухів, наприклад екологістів.
Її критики стверджують, що ця демократія не може бути формою життя,
універсальним принципом її організації. Передбачувана партисипітарна
демократизація політичного суспільства веде до тоталітаризму чи
популістського автотаризму. Вона обмежує індивідуальну свободу, створює
загрозу приватній власності і підприємництву. Крім того, недоліками цієї
демократії є: низька ефективність рішень, які приймаються; зниження
інституційної відповідальності посадових осіб; неможливість без примусу
залучати до систематичної участі в управлінні більшість громадян.
Появи різноманітних концепцій у межах основних постулатів ліберальної
доктрини демократії є одним із свідчень її невичерпності як найбільш
досконалої форми організації влади.
Як бачимо із приведенного вище аналізу демократичних доктрин і форм,
кожна з них має як переваги, так і недоліки. Реально існуюча демократія в
індустріально розвинених країнах світу прагне поєднувати ідеї
самоуправління і партисипітації (головним чиним на місцевому рівні, а
частково і на виробництві) з представництвом в масштабі всієї держави. В
цілому ж це пріорітетна репрезентативна плюралістична демократія, яка
базується на ліберальних цінностях і яка враховує в більшій чи меншій
степені деякі християнські і соціалістичні ідеї.
Своїми широченними можливостями і перспективами демократія немовби
звільнила очікування, які вона не в силах задовільнити. А своїм духом
поблажливості і сприйняття всіх поглядів вона відкрила простір у тому числі
і для напрямків, які хочуть її знищити. Іншою вона бути не може, так як це
– її природа, її перевага. Але цим вона може задовільнити лише деяких, але
ніяк не всіх. У людей завжди залишається потреба продовжувати удосконалення
до нескінченості примарного абсолютного ідеалу і ніякою політичною системою
їх не задовільнити. Тому питання про те, може демократія змінитися на інші
форми, має чітку відповідь: це траплялось і раніше, проходить зараз, і може
відбутися в майбутньому.
Демократія завжди є “роздоріжжя”, так як вона це система свободи,
система для якої нема нічого абсолютного. Демократія є пустий простір, в
якому можуть розвинутися найрізноманітніші політичні прагнення.
Незадоволення демократією, в принципі, можна трактувати, як втому людей від
невизначенності, бажання вибрати конкретний шлях розвитку. Але важко дати
однозначну відповідь на питання “а чи не повернемось ми в кінці шляху знову
на теж саме місце, звідки починали?”. Найкращу відповідь на це запитання
дав У.Черчіль, виступаючи в Британськім парламенті 11 листопада 1947р.:
“демократія – сама погана форма правління, якщо не враховувати інші…”.
Стосовно України, то тут, як і в інших посттоталітарних,
посткомуністичних державах, процес утвердження принципів демократії – з
урахуванням національних традицій – тривалий і непростий. Те, що зроблено в
грудні 1991р.- тільки початок.
Література
Політологія. За редакцією О.І.Семківа. Львів: Світ, 1994.
Політологія. За редакцією О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. Київ: Академія,
1998.
Политология. Курс лекций. Под редакцией А.А.Радугина. М: Центр,1999.
Пугачёв В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию. М., 1998.
Єрмілов Є.П. Політологія. Черкаси: Відлуння, 1998.
Унпелев А.Г. Политология: власть, демократия, личность. Учебное пособие.
М., 1994.
Політологічний енцеклопедичний словник. Навчальний посібник для студентів
вищих навчальних закладів. К.: Генеза, 1997.