"Друга стать" і філософсько-соціологічний аналіз нерівності жінок Сімони де Бовуар

Міністерство освіти і науки України

Національний технічний університет України

«Київський Політехнічний Інститут»

Факультет соціології і права

Кафедра політології, соціології та соціальної роботи

КУРСОВА РОБОТА

Освітньо-кваліфікаційного рівня "бакалавр"

з напрямку підготовки (спеціальності) 8.040202 "Соціальна робота"

на тему: «"Друга стать" і філософсько-соціологічний аналіз нерівності жінок Сімони де Бовуар»

Київ 2009

Зміст

Вступ

1 Філософсько-соціологічний аналіз нерівності жінок

2. „Біблія фемінізму”

Відгук М. Арбатової

Погляди А.А. Гріцанова

Висновок

Список літератури

Вступ

Актуальність теми. Ця революційна книжка розпочалася як спроба видатної жінки з'ясувати свою суть та своє призначення. Ґрунтуючись на багатьох інтерв'ю з жінками різного віку й різного соціального становища, майстерно синтезуючи дослідження жіночого тіла та психіки, а також економічної та історичної ролі жінок, "Друга стать" є енциклопедичним і блискуче аргументованим документом, де засвідчується нерівність і насаджувана силоміць "інакшість" жінок. По наш час книжка зберегла свою життєву силу і пристрасність, утверджуючи постать Сімони де Бовуар як одного з найвидатніших мислителів двадцятого сторіччя.

Мета. Розглянути філософсько-соціологічний аналіз нерівності жінок

Завдання

1 Започаткування центральних напрямів феміністичної критики

2. Етап зацікавлень проблемами чоловічої та жіночої статі

3. Функціонування жіночої статі

4. «Біблія фемінізму»

5. Аналіз пізньомодерністської концептуалізації статі

Об'єкт. Книга Сімони де Бовуар «Друга стать»

Предмет. Філософсько-соціологічний аналіз нерівності жінок

Одне з найвагоміших досліджень проблеми фемінізму “Друга стать” Сімони де Бовуар. Її автор поділяла наукові інтереси Жана Поля Сартра, стала причетною до явища, яке згодом отримало назву “сексуальна революція”. Знову зустрічаються Чоловік і Жінка, раціональний тонус двох типів, які живлять європейську культуру, надають їй суперечливий характер в сфері дії католицьких обмежень. Бідність примусила Сімону не тільки старанно вчитись, але й перетворити навчання у спосіб духовного гартування. Власне, “сильною натурою” вона стає у Сорбонні. Раціоналізм європейського життя оточує студентку, майбутнього лідера фемінізму. “Товариш до душі” - ось хто для неї Сартр. Вони обговорюють власні ідеї та твори, уособлюють, на власну думку, ідеальний союз Двох, хоча лишаються на величезні періоди життя - усамітненими. Їхній союз неначебто порушував традиційні уявлення про дві важливі цінності - дітей і сім'ю. Але, на думку Сімони де Бовуар, саме в їхньому випадку Чоловік і Жінка уособлюють парадоксальний тип взаємовідносин з величезною свободою, близькістю і відкритістю. Удвох вони сформулювали центр післявоєнного Французького лівого руху інтелектуалів та екзистенціалістів, започаткували манеру поведінки літераторів свого часу. Сімона де Бовуар - талановитий інтерпретатор екзистенціальної дилеми та інших питань сучасності, яким вона присвятила свої праці: - “Вона прийшла, щоб залишитися ”, “Всі люди смертні ”, “Кров інших ”, “Жінка, яка зруйнована”. В останньому творі розповідається про жінку, яка підкорилась силам долі. Письменниця - прихильник ідеї свободи вибору, екзистенції в її суб'єктивному наповненні. Світове визнання Сімона де Бовуар отримала за філософське дослідження “Друга стать”. Її кредо посилюється раціоналістичними лініями післявоєнного життя Європи. Сімона де Бовуар стверджує: “Людина не народжується, а скоріше стає жінкою”; цю роль визначає цивілізація в цілому, яка створює цю істоту”. В маніфестах, промовах, лекціях, статтях Сімона де Бовуар фактично розкрила складність взаємозв'язків, що визначають здатність до існування величезної системи європейського життя, наближення і відштовхування одне від одного закону і традиції, почуття і розрахунків, потягу до волі і сподівання лишатися на острові стабільності, якому не загрожують наступні зміни і розчарування. Ці моменти дозволяють нам долучити міркування різних людей, тобто “час філософії” в його власному варіанті подій, причетних до жінки і пов'язаних з нею власною появою.

1. Започаткування центральних напрямів феміністичної критики

Феміністична література виключно пропагандистського типу “Друга Стать” Сімони де Бовуар ілюструє наукове дослідження питання. Авторка використовує психологічний, соціологічний, структурно-антропологічний методи. Вона спростовує біологічне пояснення відмінності між чоловіком і жінкою, згідно з яким такі риси, як воля, рішучість, прагнення творити, притаманні лише людським істотам, позбавленим репродуктивної функції. Аналізуючи еволюцію людства, розподіл ролей у суспільстві в різні періоди, вона робить висновок, що підневільне становище однієї статі та панівне іншої, обумовлено історично, а не біологічно. Ідеї французької дослідниці, на які є чимало посилань в українському літературознавстві 90-х років ХХ ст. (С. Павличко, В.Агеєва та ін.), пізніше стали основою різних галузей наукових досліджень, започаткувавши другий етап жіночого руху. 60-70-ті роках ХХ ст. знаменувалися відмовою від абсолютного прирівнювання, ототожнення двох статей як “рівності у відмінностях”результату рівності прав, переходом до нового гасла [3, 139]. Авторка “Другої статі” проаналізувала творчість п'яти відомих класиків європейської літератури: Монтерлана, Лоуренса, Клоделя, Бретона і Стендаля, які підкреслюють у своїй творчості чоловічу вищість стосовно жінки (один оспівуючи патріархальну у фізичному коханні, третій інтелектуальну, інший сімейну ієрархію, Бретон вважає жінку лише красою, таємницею і спасінням мужчини, а Стендаль підкреслює її вразливість щодо почуттів і пристрастей) [4]. У своїй праці Сімона де Бовуар чи не вперше підняла питання літературної “дискримінації жінки”, чим, по суті, і започаткувала один з центральних напрямів феміністичної критики, який займається розглядом особливостей творчого відображення чоловіком жінки і її проблем. Пізніше аналогічний аналіз зробила американська дослідниця Кейт Мілет у третій частині праці “Сексуальна політика”(1970), де ідеться про пануваня егоїстично-сексистського ставлення до жінок у літературі Лоуренса, Мілера, Мейлера та Жана Жене. Проте слід зауважити, що ці питання в українському літературознавстві піднімала ще Л.Українка у статті “Новые перспективы и старые , аналізуючи творчістьтени (“Новая женщина” западноевропейской беллетристики)” та погляди таких видатних представників західноєвропейської літературної еліти, як Мольєр, Ж.Санд, Стендаль, Г.Ібсен, Дж.Ст.Мілль та ін. Отож, характерним для цього напряму феміністичної критики, що нагадує собою ревізіоністські читання творів світової літератури, є викриття “жіночої дефектності” в літературі, представленій письменниками-чоловіками. Цей феміністичний дискурс передбачає підрив старих засад патріархальної культурної системи і вироблення нових позицій з урахуванням особливостей, думок та потреб жіночої половини суспільства

Основним теоретичним підґрунтям для багатьох досліджень виявилися праці філософа екзистенціального скерування - С. де Бовуар. У цих межах починають творитися найрізноманітніші концепти, які створюють загальне поле філософської проблематики. Відтак закордонні та вітчизняні дослідники ввійшли в коло постмодерністських дискусій про специфіку репрезентацій чоловічих та жіночих образів у текстуальній спадщині пізньої модерності (Дж.Б. Елштайн, Р. Брайдотті, Дж. Батлер), проаналізували зміщення у філософській епістемології, пов'язаній із відкриттям нового знання про ґендер ( Дж. Флекс, В. Гайденко, Н. Чухим) та зробили спроби осмислення онтології чоловічого/жіночого в умовах постсучасності (Н. Хамітов, О. Забужко, Н. Зборовська, М. Богачевська-Хом'як, Т. Гундорова, В. Агєєва). Зазначені філософи та представники соціально-гуманітарного знання, праці яких стали опорними в написанні цієї розвідки, звернулись до філософії пізньої модерності, зокрема до філософії екзистенціального напряму. Вони зауважують, що С. де Бовуар внесла значні корективи у філософський план пізньої модерності, окресливши тогочасний ґендерний образ, та зробила спробу творення нових філософських концептів, які проблематизували соціокультурне розташування статі. Недостатньо дослідженим залишається аспект впливу концептуальних розробок статевої проблематики середини ХХ ст. на постсучасні дослідження статі.

Метою цієї розвідки є історико-філософський аналіз пізньомодерністської концептуалізації статі С. де Бовуар та її впливу на виникнення теорії „статевих відмінностей” у другій половині ХХ ст. Це передбачає з'ясування таких питань: на яких методологічних засадах здійснюється дебовуарівський проект? Якими теоретичними концептами послуговується французька дослідниця у формулюванні своїх висновків про соціокультурне розташування статі? Яких змін зазнають її концептуальні розробки в межах ґендерних досліджень останніх десятиріч ХХ ст.?

З новою силою виявляється нова проблематизація, пов'язана зі сферою людської відмінності (differаnce), пошуками специфіки чоловічої та жіночої природи. Вже в підсумкових для першої половини ХХ ст. працях, присвячених статі, можна віднайти класичну структуру тексту, що розгортається через побудову бінарних опозиційних понять, дихотомних зіставлень („природне/культурне”, „раціональне/афективне”, „душа/тіло”, „самість-її інше”, „суб'єкт-об'єкт” тощо). Відтак спроба вирішення будь-якої проблеми зводиться до оголошення та демонстрації цієї опозиційності як умови подальшого віднайдення нової істини. Як зауважив Р. Барт: „Внутрішня перспектива класичного тексту повинна бути такою, щоб вдалині маячила якась сокровенна й кінцева істина. Сокровенне - це те, що відкривається в кінці”[1, с. 192].

Які ж сокровенні істини про стать, сутнісне чоловіче й жіноче містить праця французького філософа С. де Бовуар „Друга стать” (1949)? Очевидним є її знаковий характер, притаманний для всієї доби Модернізму в напрацюванні проекту емансипації жінок. Праця є також визначальною для аналізу історико-філософського „плану іманентності” (за Дельозом), що відкривається для концептуальної спадкоємності та новотворчості проблематики статі. Звичайно, аналіз пізньомодерністської праці С. де Бовуар лише певною мірою дозволяє застосовувати поняття текстуальності. У своєму есеї „Від твору до тексту” французький філософ Р. Барт визначає постмодерністське поняття текстуальності. Він бачить його, як результат зміщення або перевертання попередніх категорій інтерпретації, включаючи авторський намір, біографію, жанр та літературну історію. У відповідь на есей Ж.-П. Сартра „Що таке література?”, де стверджується необхідність кожного автора користуватися простим стилем і мовою, Р. Барт у розвідці „Нульовий градус письма” (1953) визначив категорію текстуальності (письма) через кілька головних характеристик, які відрізняють її від давніших критичних понять, що визначали твір. Як об'єкт, текст дискурсивний (самотворчий) за своєю природою, він не може бути класифікований за жанром, а радше постає на межі класифікації. Значення текстуальності є множинне й охоплює численні контексти, в яких твір розташовується, читається, переноситься з одного історичного періоду в інший. У стосунку до кінцевого означуваного або „прихованого значення” текст існує майже як мова і є відкриттям для нескінченності гри, що її Р. Барт визначає, як радикально символічну за своєю природою. Він нагадує про вибір автора, який він робить, коли пише, вибір, що неминуче зумовлюється історією філософського дискурсу ( мова, що завжди заселена іншими голосами) і певною дистанційованістю від історії, що дає можливість авторові стати дійовою особою в цій історії.

У дебовуарівській праці виявляється авторська позиція, яка фіксує чоловічий/жіночий суб'єкт і як тіло, і як історію. Зовсім не випадково М. Мерло-Понті зауважував, що поза конвенційними засобами вираження, загальноприйнятими в суспільстві, в істинному означуванні й комунікації, де знаки невіддільні від смислу, особлива роль належить людському тілу. Тіло виражає цілісне існування не тому, що воно служить супроводом людського існування, а тому, що саме завдяки тілу „існування реалізується”. Французька дослідниця зауважує, що ціна, яку чоловік платить за те, щоби „втілювати” всесвіт - це втрата тіла, в той же час жінка розплачується за своє становище втратою суб'єктивності й прийняттям тих обмежень, які накладаються на її тіло [2, с. 44]. Чоловіки, згідно з її візією, відокремлюють себе від свого тіла й завдяки цьому отримують право на трансценденцію та суб'єктивність, в той час, як жінки отримують в такій ситуації гіпер-тіло й тим самим прирікаються на іманентність. Це, на думку мислительки, призводить до несиметричності соціокультурного становища статі й появи філософської проблеми. Отож, у концептуальній схемі С. де Бовуар маскулінне та фемінне знаходяться в структурно несиметричному становищі: чоловіки - емпірична загальна референція до абстрактної маскулінності.

Авторка „Другої статі” має доволі виразну мету, переймаючись ситуацією функціонування жіночої статі в соціокультурі першої половини ХХ ст, прагне змін у культурних відносинах та обмежувальних поглядах жінок на самих себе, тобто змін у напрямках, які трансформували би світ на краще. Однак С. де Бовуар входить у традиційний для емансипованої модерністської філософії „план іманентності”. В ньому віддавна філософським персонажем є „тотальна жінка”, і саме її мислителька продовжує портретувати та утверджувати. Творення концептів статі вона здійснює абстраговано від природної суті жінки, запозичивши сартрівські категорії „іманентності” та „трансцендентності”. Не проблематизуючи культурну необхідність саморозуміння жінки-суб'єкта, С. де Бовуар творить концепт „жінка як сфера Іманентності”, який нагадує Сартрове „Буття-в-собі”. Вона протиставляє Іманентність усьому прогресивному, цивілізованому світові Трансцендентності, тобто, за Сартром, Буттю-для-себе, і вже ж достеменно - Буттю-що-має-бути. Жіночий суб'єкт у своєму філософському творі С. де Бовуар зображує у формі локального й окремішнього. Відтак дослідниця показує чоловіків і жінок не як суб'єктів потенційного само- та взаєморозуміння, а вдається до несприятливого для жінок порівняння їх з чоловіками. Лише останні буцімто „здійснюють „вільні задуми” у царині Трансцендентного” [3, с. 167]. Філософ апріорно відписує жінок до такої соціальної сфери, яку проголошує зоною детермінованості, якій абсолютно бракує самостійності. В праці С. де Бовуар простежуються застарілі твердження і стереотипи про жінок, які нею замовчувально приймаються. Вона цитує окремі, вочевидь сартрівські, думки про цілісну досконалість чоловічого тіла, і погоджується в тому, що „злощасній анатомії” жінки ”бракує самодостатньої значущості”. Цей погляд, що звучить ремінісценцією арістотелівського погляду без коментарів подається у праці „Друга стать”.

У другій половині ХХ ст. філософи (Л. Іріґарей, Г. Сіксу тощо) допустяться у своїй теорії „статевих відмінностей” цієї ж метафізичної помилки відмови від тіла, яка бере свій витік із широкознаної праці С. де Бовуар. Авторське письмо С. де Бовуар розгортається поза бартівським закликом про необхідність місця розташування автора як діалектичного посередника між крайніми точками вибору. З іншого боку, в праці „Друга стать” простежується деяка імпліцитно примусова альтернатива для жінок як філософських персонажів: вони можуть розмовляти або мовою іманентності (залишаючись поза межами цивілізації), або розмовляти голосом цивілізації, який є чоловічим голосом. Виходячи з цих думок, авторка рекомендує жінкам відкинути обмежувальну Іманентність, вступити у світ Трансцендентності, й тим самим дорівнятись сартрівським чоловікам, які заявляють, нібито світ належить їм і для того, щоб вони робили з ним, що захочуть. С. де Бовуар як філософ екзистенціального спрямування не зауважує зовсім іншого, менш пафосного топосу чоловічого буття та світовідчуття. Причиною цього, як вважає Дж. Елштейн, може бути сама сутність філософії екзистенціалізму: „Істинно страхітливою рисою екзистенціалізму... є удавання ним, нібито у світі тільки й є, що мертва матерія (речі) з одного боку й цілковито раціональні, освідчені дорослі чоловіки - і з другого, от ніби й не існує ніяких інших виявів життя” [4, с. 278]. Можливо, екзистенціалісти „домислили” цю піднесену тему чоловічої раціональності як активної перетворювальної сили, помітивши, що модерність несла надмір текстуальності (літературності) при ослабленні та упадкові енергії творчості.

Однією з латентних ознак екзистенціалізму є замасковане відчуття зміненої дискурсивної реальності, яка через інтелектуальне прагнення намагається задовольнити „метафізичну потребу” модерного суб'єкта, „сучасного, розбитого, зневіреного у своїх силах чоловіка, виповнити його тугу за Богом, який би став його силою та гармонією” [5, с. 26]. Через свою екзистенціальну орієнтованість С. де Бовуар фіксується лише на героях-чоловіках і способах визначуваної по-чоловічому ідентичності. Це завершується у праці висновком про необхідну для рівності статей „внутрішню метаморфозу” жіноцтва. Проблема емансипації як саморозуміння жіночої статі в С. де Бовуар вирішується доволі парадоксально: подібно до умов, за яких Платон допускав жінок у Хранителі, авторка по суті вимагає жіночого самозаперечення. Це очевидним є у її розгляді „Біологічних особливостей”, якою відкривається праця „Друга стать”[2, с. 44]. Тут жінка змальована нею як „жертва виду”, не стільки через несправедливі соціальні стосунки, як наполягали марксистські феміністки, скільки через біологічне тіло, яке буцімто „тягне” її на „пожертву материнства”. Зрозуміло, що емансиповані настанови С. де Бовуар є доволі радикальними. Проблематичною виглядає також її спроба звільнити жінку від біологічного, тобто проматеринського тіла, неувага до нього як до позитивного розвивального чинника жіночої особистості. Такий „розвивальний” процес екстрактування жінкою самої себе з біологічної природи в соціальну, на нашу думку, є утопічним мисленнєвим ходом.

Уявлення С. де Бовуар активно пропагувалися в 60-х роках минулого століття дослідницями-марксистками: К. Дельфі, А. Трістан, М. Плаза тощо. Вони активно обґрунтовують теорію „статевих відмінностей”, в якій актуалізується проблема соціокультурної несиметричності статі, порушеної С. де Бовуар. Загалом, після написання „Другої статі” постмодерністські дослідники почали надавати великого значення темі ґендерного тіла (античного, християнського, капіталістичного, постколоніального тощо) та мікрополітикам тілесності (Фуко, Дельоз, Сіксу, Іріґарей, Віттінґ, Гарвей тощо). З проблемою тіла пов'язують різні філософські завдання, шукання ідеалу, бажання зрозуміти тайну буття тощо. Лише з появою концепту „ґендер” та ґендерної теорії (80-і роки ХХ ст.) у філософському дискурсі почнеться відхід від теорії „статевих відмінностей”, породженої прихильниками дебовуарівської філософії.

Отож, філософський концепт „жінка як Іманентність” С. де Бовуар не запропонував можливості створення самоусвідомлюючого жіночого суб'єкта через процедуру ствердження, а не заперечення самого суб'єкта. Адже важливим є процес перетворювального знання про себе й інших. Це б відкрило поле конструктивної проблематизації, сприяло б уникненню хибних проблем статі, які породжуються неживодайними концептами (жінка як „річ-у-собі”) й передбачало діалог, активне концептуальне переосмислення. Цей пошук істини про ґендер як соціальний пошук перетворювального знання був можливий тільки через нову концептуальну проблематизацію, яка розпочалася постструктуралістами через кілька десятиріч після появи „Другої статі”. Теоретичне осмислення праці С. де Бовуар, важливої для подальшого аналізу теоретизування про ґендер, показує, що витворені нею концепти жінка/Іманентність, чоловік/Трансцендентність ґрунтуються на припущенні розрізнення природа/культура, розум/тіло. Цей картезіанський спадок мислительки визначатиме формування знання про ґендер у французькому філософському дискурсі 60-70-х років ХХ ст. ( Ю. Крістева, Л. Іріґарей, Г. Сіксу). Перспективи досліджень статі у французькій філософії будуть окреслюватися дебовуарівськими концептуальними засновками: акцентування феміністської самодостатньої суб'єктивності, де фемінне постане не більше ніж метафізична нісенітниця, і що від неї слід відмовитися. Згодом інше дискурсивне напруження створять феміністки на початку 80-х років, зі своїм намаганням показати розбіжність (відмінність) статей у їх позитивних величинах. Це створить суперечність, оскільки, з одного боку, означувані поняття „чоловік”, „жінка” постануть універсалізуючими та розрізнюючими поняттями. Критика універсальних понять у 80-90-х роках об'єднуватиме постмодерністських філософів (М. Фуко, Ж. Дельоз, Ж. Дерріда тощо) та теоретиків постмодерністських жіночих студій (Дж. Флекс, Дж. Батлер, Р. Брайдотті). Поняття „жінка”, „чоловік” потребуватимуть критичного аналізу, оскільки універсалізують людські сутності, через що втрачається специфічна різноманітність суб'єктів (соціокультурний та матеріальний статус, вік, національність, раса).

2. „Біблія фемінізму”

Феміністка Еліс Шварцер називає цю книжку „біблією фемінізму”:

„Бовуар була провідною зіркою для всіх феміністок. Для всіх жінок, які чимось цікавилися і щось читали вона була чимось надзвичайним, вона випереджала свій час семимильними кроками”.

„Крамольне” життя Сартра і Бовуар лише підлило олії у вогонь скандалу, який розгорівся після публікації книги „Друга стать”. 1949 де Бовуар вперше докладно формулює своє бачення „жіночого питання” і відкрито розмірковує про особливості жіночої сексуальності. Її кредо: те, що суспільство розуміє під жінкою є нічим іншим ніж соціальним конструктом. Висловивши свою життєву позицію, Симона де Бовуар наважилася на складні випробування. Розповідає її падчерка Сильвія:

„У громадських місцях до неї нерідко із вульгарними жартами зверталися чоловіки, висміювали її, немов вона відкрила всьому світові якусь непристойну правду про себе. Але, з іншого боку, був і захват, навіть серед деяких чоловіків. З усього світу надходили листи від жінок, які збагнули всю далекосяжність її книги”.

Сьогодні, коли жінка все глибше відчуває власне "я", зовсім не захоплюючись проблемами фемінізму, а просто стосуючись питань істотніших і глобальніших, чим обридлі нею сфери побуту і сексу, вона мимоволі стикається з тим, що відчула і пронесла через своє життя Симона де Бовуар. "Ідеї приходять в світ разом з людьми", немало людей хотіли б зробити крок у вічність, але найчастіше люди належать тільки своєму часу. Симона де Бовуар буде дорога подальшим поколінням тим, що шукала, хоча і не знайшла стійкого співвідношення між жіночим станом і світобаченням інтелігента.

С. де Бовуар внесла значні корективи у філософський план пізньої модерності, окресливши тогочасний ґендерний образ, та зробила спробу творення нових філософських концептів, які проблематизували соціокультурне розташування статі. Недостатньо дослідженим залишається аспект впливу концептуальних розробок статевої проблематики середини ХХ ст. на постсучасні дослідження статі.

Очевидним є її знаковий характер, притаманний для всієї доби Модернізму в напрацюванні проекту емансипації жінок. Праця є також визначальною для аналізу історико-філософського „плану іманентності” (за Дельозом), що відкривається для концептуальної спадкоємності та новотворчості проблематики статі. Звичайно, аналіз пізньомодерністської праці С. де Бовуар лише певною мірою дозволяє застосовувати поняття текстуальності. У своєму есеї „Від твору до тексту” французький філософ Р. Барт визначає постмодерністське поняття текстуальності. Він бачить його, як результат зміщення або перевертання попередніх категорій інтерпретації, включаючи авторський намір, біографію, жанр та літературну історію. У відповідь на есей Ж.-П. Сартра „Що таке література?”, де стверджується необхідність кожного автора користуватися простим стилем і мовою, Р. Барт у розвідці „Нульовий градус письма” (1953) визначив категорію текстуальності (письма) через кілька головних характеристик, які відрізняють її від давніших критичних понять, що визначали твір. Як об'єкт, текст дискурсивний (самотворчий) за своєю природою, він не може бути класифікований за жанром, а радше постає на межі класифікації. Значення текстуальності є множинне й охоплює численні контексти, в яких твір розташовується, читається, переноситься з одного історичного періоду в інший. У стосунку до кінцевого означуваного або „прихованого значення” текст існує майже як мова і є відкриттям для нескінченності гри, що її Р. Барт визначає, як радикально символічну за своєю природою. Він нагадує про вибір автора, який він робить, коли пише, вибір, що неминуче зумовлюється історією філософського дискурсу ( мова, що завжди заселена іншими голосами) і певною дистанційованістю від історії, що дає можливість авторові стати дійовою особою в цій історії.

Праця „Друга стать”(1949) С. де Бовуар, написана з опорою на екзистенціальні (Сартр, Мерло-Понті), структуралістські (Леві-Строс), психоаналітичні (Горні) підходи та є зразком нової текстуальності. В ній з легкістю можна спостерігати „процес”, як суб'єкт мовлення вписує стать у систему соціокультурних знаків пізньої модерності. За цим стоїть ідентифікація авторки „Другої статі” з різноманітними структурами знання та мови, її входження в дискурс іншого (історика, культуролога, антрополога, біолога). Можна цілком упевнено стверджувати, що саме цей своєрідний структурний міфологізм праці вже понад півсторіччя привертає увагу до авторської позиції С. де Бовуар та робить можливим розглянути функціонування цього пізньомодерністського тексту не лише на рівні мовних новацій, символіки значень, концептів, а й на рівні його значущості для подальших наукових розробок.

У другій половині ХХ ст. філософи (Л. Іріґарей, Г. Сіксу тощо) допустяться у своїй теорії „статевих відмінностей” цієї ж метафізичної помилки відмови від тіла, яка бере свій витік із широкознаної праці С. де Бовуар. Відтак вибір мислителькою згаданих описових термінів буде нести в собі моральні, політичні імплікації для жінки-суб'єкта, яка в праці характеризується як „застрягла в Іманентності, у тілі, якому „самому бракує значущості” [1, с. 54]. З цього видно, що авторське письмо С. де Бовуар розгортається поза бартівським закликом про необхідність місця розташування автора як діалектичного посередника між крайніми точками вибору. З іншого боку, в праці „Друга стать” простежується деяка імпліцитно примусова альтернатива для жінок як філософських персонажів: вони можуть розмовляти або мовою іманентності (залишаючись поза межами цивілізації), або розмовляти голосом цивілізації, який є чоловічим голосом. Виходячи з цих думок, авторка рекомендує жінкам відкинути обмежувальну Іманентність, вступити у світ Трансцендентності, й тим самим дорівнятись сартрівським чоловікам, які заявляють, нібито світ належить їм і для того, щоб вони робили з ним, що захочуть. С. де Бовуар як філософ екзистенціального спрямування не зауважує зовсім іншого, менш пафосного топосу чоловічого буття та світовідчуття. Причиною цього, як вважає Дж. Елштейн, може бути сама сутність філософії екзистенціалізму: „Істинно страхітливою рисою екзистенціалізму... є удавання ним, нібито у світі тільки й є, що мертва матерія (речі) з одного боку й цілковито раціональні, освідчені дорослі чоловіки - і з другого, от ніби й не існує ніяких інших виявів життя” [4, с. 278]. Можливо, екзистенціалісти „домислили” цю піднесену тему чоловічої раціональності як активної перетворювальної сили, помітивши, що модерність несла надмір текстуальності (літературності) при ослабленні та упадкові енергії творчості.

Відгук М. Арбатової

Видатна російська письменниця, відома громадська діячка, феміністка зауважила, що "Електоратом" Сімони де Бовуар за ці роки стали не тільки представниці неурядових жіночих об'єднань (п'ятсот таких організацій зареєстровані офіційно, і приблизно стільки ж відчуває себе світським андеграундом). Не тільки російська художня інтелігенція, зі всіх шарів суспільства найменш сприйнятлива до феміністської частини демократичних ідей через пиху, комплекси і доношувану місіонерку. Їм став величезний контингент, що читає, з'ясував за останні роки за допомогою ЗМІ, що жіночий рух орієнтується не на пропаганду лесбійських радощів і відстріл чоловічого народонаселення, а всього лише на Декларацію прав людини.

Восьмисот-сторінкова книга французької письменниці - безумовне дитя свого часу. Вона - буквар і енциклопедія, створена з виснажливою подробицею першопрохідця, що боїться чогось недоговорити з відчуття відповідальності, яке розуміється як недовіра до наступників. Вона повна ідеалізації соціалізму і пріблізітельностей природно-наукового аналізу. Але не прочитати її не можна. Анекдот про те, наскільки російська комп'ютеризація відстала від американської, кінчається брутальним відповіддю: "Назавжди!" Порівнюючи відсталість наших ліберальних процесів від західних, ми отримаємо таку ж відповідь. Отже діставайте "Другу підлогу" і, як говорив Матіс "Не бійтеся банального".

Перший том книги, "Факти і міфи", присвячений, що називається, "адресам і явкам". До ідеї рівності полови автор йде через вульгарно-забавні дані біології, історії і міфології, нудно і трепетно доводячи її через статеві розклади персонажів фауни.. Другий і третій розділи наїжджають на фалократичні комплекси батьків марксизму і психоаналізу - і заслужено. Таким чином, статева "доля" складається з "трьох джерел і трьох складових частин": біології, точки зору психоаналізу і вироку історичного матеріалізму.

Частина другу звуть "Історія". Вона гарно написана, її варто читати детально. Звичайно, це не "жіноча історія людства", писання феміністками на покоління пізніше, але в ній є свої забавності, що перекривають неточності. Третя частина - "Міфи"; вона не менш приваблива, чим передуюча, і така ж незалежна від сурового наукового апарату. Мозаїка фактів без посилань перетворює її на публіцистико-авантюрний роман, що читається із задоволенням. Втім, листівки, навіть такі довгі, не потребують посилань, оскільки функціонують в етичному просторі, орієнтованому на довіру.

У другому томі, "Життя жінки", основна теза ("жінкою не народжуються, нею стають") доводиться впродовж тринадцяти розділів. Безперечні і безрадісні подробиці соціокультурної дискримінації жінок приведені в стилістиці любовного романа-роздуму і доповнені жіночими сповідями домашньої збірки з глибоким антифрейдівським пафосом. Аргументами засудження отця психоаналізу покликані бути його ж інструменти і методики, але недоброякісного користування. Заперечуючи дискримінаційну точку зору психоаналізу, Симона де Бовуар не дає собі ознайомитися з психоаналізом настільки, щоб дискутувати в рамках розуміння предмету. Коротше, "Що він Гекубе? Що йому Гекуба?" Втім, як белетристика ця частина особливо мила.

Останній розділ - "Незалежна жінка" - цілком, аж до лексичних оборотів, написана Олександрою Колонтай. Наша співвітчизниця була, звичайно, менш обдарована література, але з погляду пафосу і часу дослідження дискримінаційних процесів дасть сто очок французької колезі, не дивлячись на те що все життя була заміжній за чоловіками простіше.

Здолавши цеглину "Другої підлоги" до кінця, я випробувала відчуття, схоже випробуваному у фіналі дочитування Старого Завіту . В молодості з текстів Бітова я витягувала фразу про те, що людина, що не прочитала по-чесному цілу Біблію, не може вважати себе за інтелігентного. Як всі дівчата свого покоління, що читають, я була заочно закохана в Бітова і вирішила заочно ж здати Андрію Георгійовичеві тест на інтелігентність. Після доїдання першої частини Священного Писання я виявила в собі хвору ненависть як до православної церкви, до якої і до цього не належала, так і до єврейського народу, до якого до цих пір належу половиною своєї крові. І якщо з антисемітизмом в собі мені вдалося справитися, то християнство, що відштовхується від кровожерних дослідів стародавніх євреїв, мені до цих пір не дається.

Проводячи паралель з проникненням в текст Симони де Бовуар, я, люта феміністка, також готова процитувати рядки поета Винокурова: "Поневіряюся і ілюзії втрачаю. І ось ще втрачена одна!"

Мої претензії до Симоне де Бовуар полягають в тому, що вона не Бетти Фрідан і не Еріка Джонг; у тому, що вона пише кучерявими періодами, з-під яких кокетливо виглядає думка, як ніжка з-під довгої спідниці. У тому, що мені не дали можливості прочитати її вчасно. Хоч би в один час з її чоловічком. У тому, що мені сьогодні нічому у неї навчитися. У тому, що це типове "Women study", яке і як би наука, і як би філософія, і як би література, а насправді - суспільний рух.

Розумний читач вже зрозумів, що інтонація підколу відноситься не до великої Симоне, а до іронічного простору між її фундаментальною роботою і психофізикою її нинішнього сприйняття. Що підкол цей орієнтований не на применшення заслуг рефлексуючої феміністки, а на шефську роботу по відношенню до нього, читачеві, який так зав'язнув в самому собі, так спростив себе, і без того простого, що без підколу в його постмодерністсько-посттоталітарній свідомості не засвоюється навіть номер власної квартири. А що до серьеза, то його досить в чудовій передмові відомої російської феміністки, доктора політологічних наук Світлани Айвазової.

"Друга стать" - це роман, в якому героїня впродовж восьми сотень сторінок говорить коханому "Немає!" і всякий раз повертається. Це священна боротьба неуцтва з несправедливістю, в якій акт боротьби замінює акт любові. Внутрішньо артикулюючи дискусію з поверхневою - в порівнянні з манерою викладу нашого часу - Симоною, ви в'язнутимете, в'язнутимете і зав'язнете в шоколадному сиропі феміністських байок, що ще не навчилися жартувати над самими собою, і весело розлучатися зі своїм минулим.

Що до мови "Другої підлоги", то весь він, як в "Горі від розуму", увійшов до прислів'їв і приказок. Створив нові етико-лексичні конструкції, якими розмовляє сучасний фемінізм, діставши свого часу можливість встати на плечі таких гігантів, як Симона де Бовуар. На жаль, російському, відлученому від світового культурного часу читачеві доведеться наздоганяти, доведеться заштриховувати білі плями - прискіпуючись, сміючись над примітивом давності, який ще не доріс до замовчування, значить привитого.

Знаю: професійні феміністки, чекаючи рекламного ролика книзі, на мене образяться. Ще більше обуряться антифеміністи, підозрюючи мене в шахрайському нагнітанні атмосфери поголовної фемінізації країни. І ті та інші матимуть рацію в рамках обслуговуваної ними субкультури. Фемінізм в Росії сьогодні в такому ж напруженому пошуку жанру, в якому Симона де Бовуар писала багатослівні есе про "друге поле". У нього солідні перспективи в наступному поколінні і повна несумісність тканин з попереднім. Більше всього він схожий на слона, якого, обмацуючи з різних сторін, описують декілька сліпих. І хай обмацують - аби нікуди не вели, аби дали підрости зрячим, аби не плутали "служіння з чергуванням". Аби переводилися і друкувалися книги, подібні цій, оскільки, як говорив Лотман , "національна культура народжується, дивлячись на себе в дзеркало іншої культури".

Погляди А.А. Гріцанова

Бовуар (Beauvoir) Симона де (1908-1986) - французька письменниця, теоретик екзистенціалізму, основоположник радикального фемінізму, супутниця життя Сартра. Закінчила Сорбонну (1927). Викладала в Марселі, Руане, Парижі. Лауреат Гонкуровськой премії. Основні твори: «Друга стать» (1949), «Запрошена» (1943), «Мандарини» (1954), «Спогади зразкової дочки» (1958) і ін.

Люди, існуючи в «трагічно двозначних» умовах і будучи при цьому спочатку вільними, покликані нести відповідальність за «напрям власних життів». Процедури здійснення людиною морального вибору в тій або іншій ситуації в принципі не можуть і не винні корелювати якимись універсальними і тому недостатніми правилами. Наші поведінкові реакції цілком і повністю індивідуальні: характер і моральність особи конституюються в процесі самого акту вибору. Ясні і однозначні правила гри елімінують, на думку Б., потреба в особистих рішеннях. Етичні імперативи і максими матеріалізуються через людські вчинки, бо люди, вимушені існувати в умовах вакууму моральних директив і відсутності відповідей на питання екзистенціального порядку, знаходять свободу виключно під тиском обставин. Досягнення ж останньою припускає не усунення невідбутної амбівалентності життєвої ситуації, а екзистенціально-особисте осмислення її. (Такі погляди Б., укупі з аналогічними переконаннями основних представників екзистенціалізму, викликали жорстку критику багатьох сучасників. Теза Б. про те, що злочини проти особи і власності більш м'які для неспокутуваних політичних злочинів, оскільки останні роблять замах на сенс історії, був охарактеризований Марселем як проповідь позитивності і допустимості підпорядкування людини людьми, що загордилися себе вибраними охоронцями сенсу історії, доступного далеко не всім.) Свобода, по Б., не є потенційною долею кожного: «приречений на свободу» будь-який, що здійснив мужній акт визначення саме своїй - унікальною - системи етичних координат і, тим самим, що чинить опір світовому злу. Формулюючи головні підстави фемінізму («Друга стать»), Би. вважала, що бути жінкою означає не стільки приналежність до особливої біологічної категорії людей, скільки причетність до персони соціопсихічної реальності - «жіночності». У контексті моделі світосприймання чоловіка, по Б., жінка розуміється, насамперед, як істота, співвіднесена з ним, як певна «інакшість», як «інше». Така ситуація одночасно породжує як «овещненіє» жінки укупі з втратою нею свободи, так і певний набір сексуально-поведінкових і культових переваг. На думку Б., положення жінок в суспільстві якісно відмінно від стану людства в цілому, бо чоловіки сформували світ, в якому жінка («інша») приречена виступати «другою підлогою». Не стільки біологія, з точки зору Б., скільки традиціоналістська жіночна емоційність і зв'язана самооцінка задають і зумовлюють тип розподілу соціальних ролей в суспільстві. Не дивлячись на те, що історичний досвід, по Б., демонструє гранично широкий спектр життєвих позицій, які могли займати жінки, жодна революція і жодна визвольна доктрина не опинилися в змозі забезпечити реальної рівності полови. Міф про жіночу природу, що реконструюється Б. на матеріалах творчості ряду авторів (зокрема, А.Бретона і Стендаля), на її думку, постулював і укоренив в масовій свідомості традиційний архетип про всеосяжну емоційність жіночої природи, про її початкову не ідентичність чоловікові. Б. в ході дослідження етапу дитинства і юності людей (особливо дівчаток), а також пристрою і етапів вікових (як правило, стрибкоподібних і раптових!) змін в пристрої жіночого тіла сформулювала вельми пародоксальний вивід про те, що жінками не народжуються, жінками стають. Репертуари досягнення жінкою справжнього рівноправ'я з чоловіком, на думку Б., не можуть бути парціальними: вельми значуще загальне економічне звільнення має бути доповнене культурно-етичним переворотом.

Би вважала, що пріоритетний сексуальний інстинкт, властивий чоловікам, кінець кінцем поступається по біологічній енергетиці і психічній значущості жіночої любові. Сенсом її, на думку Б., виступає отримання гармонії між жіночим еротизмом і нарцисизмом, з одного боку, і втілення містичної орієнтації люблячих жінок на пошук Бога в предметі своєї пристрасті. Не відкидаючи тієї обставини, що сексуальні відмінності завжди надаватимуть значущу дію на стосунки полови, Би. стверджувала, що жіночність, як особлива соціопсихічна властивість, не повинні залишатися вирішальним інструментом самовизначення жінки в світі, так само як і компенсуючим механізмом в системі владних стосунків між статями. Визнання універсальної людської природи жінки і чоловіка - основа того культурного перевороту, який, з точки зору Б., в змозі передбачити дійсну жіночу емансипацію. Як затверджувала Б., «емансипувати жінку - означає відмовитися від того, щоб обмежувати її співвіднесеною з чоловіком, не заперечуючи цю останню хай вона буде незалежна, і тоді вона існуватиме і для нього теж визнаючи один одного за особу, кожен з них все ж таки залишиться один для одного іншим». Доля жінки, в контексті ідей Би., не може залишатися долею чоловічої половини людства. Жінка зобов'язана відновити свою людську гідність в процесі творчого самоствердження, вона в історичній перспективі, з точки зору Б., не може не знайти справжню свободу і рівноправ'я.

Висновок

Отже, презентація картезіанської свідомості, подана в концептах С. де Бовуар мало кореспондується з реальними чоловіками й жінками, які так чи інакше ввійшли в процес суспільної та символічної трансформації та щораз переживають зміни суб'єктивності та способи суб'єктивації. Сучасна ґендерна суб'єктивність є віддаленою від своїх універсалізуючих полюсів (у межах чоловічої чи жіночої груп). Вона виявляється через складний особистісний світ, часто розрізнений, який об'єднує особистості, що знаходяться на взаємопересічних родових рівнях досвіду. Ця складна ідентичність як у межах жіночого, так і чоловічого роду є постійно реляційною, що вимагає постійного зв'язку з „Іншим”. Вона також є ретроспективною, оскільки ґрунтується на пасивно засвоєних нормах, соціокультурних зразках статевої поведінки та моделях жіночої та чоловічої тожсамості. Фундаментальне неспівпадіння тожсамості з традиційним картезіанським уявленням про свідомість, ретрансльоване в дебовуарівських теоретичних конструктах жіночого та чоловічого, сьогодні залишається відправною точкою для подальших дискусій.

Список літератури

1. Барт Р. S/Z.- М.: Логос,1994. - 362 с.

2. Бовуар де С. Друга стать: В 2-х т.- К.: Основи, 1994. - Т.1. - 390 с.

3. Бовуар де С. Друга стать: В 2-х т.- К.: Основи, 1995. - Т.2. - 392 с.

4. Введение в гендерные исследования. Ч. I . Учебное пособие. Часть II . Хрестоматия. М. 2001.

5. Відгук М. Арбатової

6. Відгук А. Грицанова

7. Гендерные исследования. Сборник. Вып.2. М. 1999.

8. Клецина Ирина. Психология гендерных отношений: Теория и практика. СПб, 2004. 408 стр.

9. Между образом и знаком. Альчук Анна. // Преображение. Русский феминистский журнал. М., 1996.- №4. - С.360.

10. Основи теорії гендеру.- К.: К.І.С., 2004.- 536с.

11. Павличко Соломія Фемінізм.- К.: Вид-во Соломії Павличко "Основи", 2002.- 324с.

12. Отто Вейнингер. Пол и характер. М., 1997.