Економічны погляди І.Я. Франка
Економічны погляди І.Я. Франка
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
РЕФЕРАТ
на тему:
«Економічні погляди І.Я.Франка»
Виконав: студент ІІ курсу
спеціальності 6104
Перевірив: Мельник О.М.
Київ 1999
Досить глибоким економістом для свого часу був І. Франко
(1856—1916)—великий український письменник, визнаний історик і філософ,
взагалі енциклопедично освічена людина. Життя й творчість І. Франка
проходили у Східній Галичині, що була в той час колонією Австро-Угорської
монархії і відзначалася напруженою соціальною та національною боротьбою
трудящих.
Син сільського коваля, І. Франко все своє життя присвятив боротьбі за
краще майбутнє трудового народу, був безпосередньо зв'язаний з визвольним
рухом українського народу й, зокрема, трудящих Східної Галичини.
І. Франко серйозно вивчав громадську діяльність і літературну спадщину
Т. Шевченка, російських революційних демократів О. Герцена та М.
Чернишевського. Великий вплив на Франка мали вчення соціалістів-утопістів,
Лассаля, а також передових політекономів Заходу. Особливий вплив на
формування його світогляду мав Дж. Мілль.
З середини 70-х років XIX ст., ще в студентські роки, І. Франко
захоплюється марксизмом, вивчає твори К. Маркса та Ф. Енгельса й навіть
вперше на українську мову перекладає окремі глави «Капіталу» та «Анти-
Дюрінга». Надзвичайно важливого значення І.Франко надавав,політичній
економії, відводячи їй одне з центральних місць у системі загальноосвітніх
наук, вважаючи, що вона «безперечно найважливіша з усіх наук». Деякий час
він сам викладав політичну економію в гуртках самоосвіти львівських
робітників. Пізніше навіть планував написати підручник із політичної
економії для широких верств трудящих з метою популяризації марксистського
економічного вчення.
Економічні погляди І. Франка відбивають складний процес поступового
засвоєння вченим кращих зразків світової суспільної думки. Особливо
помітний вплив на його економічні погляди мав марксизм, який був тоді вже
дуже популярним. Саме під впливом марксизму у І. Франка трансформується
погляд на предмет політичної економії. Якщо спочатку під впливом теоретиків
історичної школи він розглядав політекономію як науку про народне
господарство, то пізніше І. Франко твердить, що політекономія — «це наука
абстрактна», предметом якої є дослідження не лише економічних законів
«теперішньої суспільності, а й загальних законів праці людської». У своїй
праці «Доповнення до “Основ суспільної економії"» він писав, що економічна
наука не визнає незмінності суспільного ладу, а «мусить шукати таких форм,
котрі після нашого знання були відповідніші для суспільної праці і
суспільного добробуту, ніж нинішні форми».
Як бачимо, І. Франко в дусі марксизму визнавав минущий характер
капіталістичного ладу й прагнув використовувати знання економічної теорії
для боротьби за утвердження нового суспільного ладу.
Виняткова заслуга І. Франка в історії української економічної думки
полягає в тому, що він вносив у неї категорії марксистської політекономії
для дослідження капіталістичних виробничих відносин. У системі марксизму
черпав аргументи для обгрунтування власної оригінальної економічної
програми українського народу. Крім того, велика роль Франка в розробці
української наукової політекономічної термінології, тому що до нього в
Україні були поширені переважно російські, польські та німецькі її мовні
інтерпретації.
І. Франко приділяв першочергову увагу з'ясуванню найголовніших
категорій політекономії. У ході опанування марксистської економічної теорії
поглиблювалося розуміння ним таких економічних категорій, як капітал,
товар, додаткова вартість, заробітна плата та ін.
В своїх працях, популяризуючи економічне вчення Маркса, Франко розкрив
перед трудящими масами економічні основи капіталістичного ладу як ладу
експлуататорського. В його працях ми знаходимо всебічну характеристику
таких важливіших категорій політичної економії капіталізму, як капітал і
додаткова вартість.
Цілком правильно, з марксистських позицій він показував історичні
умови виникнення і існування капіталу. Процес виникнення і основи існування
капіталу розглядав Франко на грунті товарного виробництва, а також
товарного і грошового обігу, виходячи з Марксової трудової теорії. Разом з
тим, товарне виробництво, товарний і грошовий обіг Франко, виходячи з
вчення Маркса, вважав історичною передумовою виникнення і умовою існування
капіталу. Метою простого товарного виробництва, зокрема цехового ремесла,
на думку Франка, було виробництво товарів на замовлення, безпосередньо для
вжитку покупців. Капіталістичний спосіб виробництва, писав він, передбачає
виробництво для торгівлі, а значить, передбачає вже купця, який купує не
для задоволення своїх потреб, а для продажу. До цих положень у праці «Мислі
о еволюції в історії людськості» Франко зробив важливу примітку. «Цю
різницю, — писав він, — показав докладно Маркс в ось якій формулі...
Звичайний чоловік, щоб добути грошей, продає якийсь свій виріб
потребуючому, а за виручені гроші купує собі товар, котрого йому потрібно
для вжитку. Т—Г—Т. Гроші тут затим тільки огниво, посередник при обміні
двох товарів, двох ужиткових вартостей. У торговця-капіталіста не так. Він
купує від фабриканта товар за гроші і відтак перепродує за гроші ж—Г—Т—Г —
тут затим товар є огнивом, посередником — при заміні грошей на гроші.
Очевидна річ, каже далі Маркс, що така формула була б безмислицею і що
значення одержує вона аж тоді, коли в ній перше Г не буде рівне другому Г,
т. є., коли тота заміна принесе торгівцю зиск». Як видно з цих слів, Франко
глибоко зрозумів також істотну сторону відмінностей Марксового аналізу
обігу грошей як засобів обігу і обігу грошей як капіталу. Ця особливість,
вказував Франко, полягає в тому, що первісне авансовані гроші не тільки
зберігаються в обігу, а й зростають. Цей рух якраз і перетворює їх в
капітал. Перетворення грошей в капітал, перехід від формули простого
товарного обігу Т—Г—Т до другої формули, характерної для капіталістичного
обігу, Г—Т—Г є перехід від одної історичної епохи суспільного розвитку до
іншої Історичної епохи суспільного розвитку.
Франко популяризував думку Маркса про те, що історичні умови існування
капіталу аж ніяк не вичерпуються наявністю товарного виробництва.
«Капіталістична продукція, — писав він, — полягає на витворюванні товарів,
але не всяка продукція, де витворюються товари, є вже капіталістична. До
того потрібно ще одної дуже важливої вимінки: щоб сама праця стала товаром,
т. є. щоб на торзі за певний товар (гроші) можна було заміняти (купити)
працю людську... Гроші... тоді тільки стають капіталом, коли за них
купується на торзі робоча сила»
Отже, капіталістичне виробництво Франко розумів як виробництво,
основане на найманій праці. Він викладав умови виникнення найманої праці,
які визначив Маркс. Капіталістичний спосіб виробництва, вказував Франко,
вимагає «свободи особи». Робітник «мусить затим бути свобідним не лише
правно, але й економічно, т. є. мусить бути не тільки не кріпаком, але й
пролетарієм». Найбільш повно викладає Франко питання про виникнення
найманої праці у книзі «Про працю» та в статті «Мислі о еволюції в історії
людськості». Наймана праця і пролетаріат, показується тут, виникли
внаслідок того, що величезна більшість виробників позбавлена при
капіталізмі знарядь виробництва. Капіталізм руйнує дрібне виробництво і
масами кидає раніш самостійних виробників до лав пролетаріату. До повного
руйнування ремісників приводить бурхливий розвиток машинної промисловості й
капіталістична конкуренція. В тісному зв'язку з загальним розвитком
капіталізму йде розвиток сільського господарства і класове розшарування на
селі. Лихварство, що тисне селянина, це одна з форм, в якій іде процес
оволодіння капіталом праці. Експропрійований капіталістом ремісник і
землероб стає найманим робітником-пролетарем. Це приводить до створення, з
одного боку, капіталістів, як власників знарядь виробництва, отже,
господарів промислу, а з другого — робітників, що, не маючи знарядь
виробництва, змушені продавати свої руки тим господарям. «Робітник, — робив
Франко висновок, — є лише простим наймитом, так сильно залежним від
капіталіста, що його суспільну позицію треба вважати за новий вид рабства.
Джерело цього рабства... криється в тому, що одна частина суспільства взяла
виключно в свої руки всі засоби виробництва».
Широко наводив Франко в узагальнюючих формулюваннях своє розуміння
суті і класової природи капіталу. При визначенні суті капіталу він перш за
все підкреслював, що капітал приносить прибуток. «Під капіталом, — писав
він, — розуміємо не тільки гроші, що дають проценти, але й усякі інші
достатки, яких власник не вживає безпосередньо, але які таким або іншим
способом мають давати йому прибуток» . Франко підійшов до марксистського
розуміння капіталу, як певного типу виробничих відносин капіталістичної
суспільно-економічної формації, ясно викладаючи думку Маркса, що лише певне
відношення засобів виробництва до робочої сили перетворює їх в капітал.
«Щоб мати капітал, — писав він, — не досить мати гроші, машини, фабрики,
сировину тощо, але ці речі мусять давати прибуток і збільшувати капітал,
себто в країні мусять бути люди без капіталу, що для прохарчування мусять
працювати на капіталістів і власників. Без робітників нема капіталу». Тут
наводиться приклад, що найкраща прядильна є капіталом тоді, коли є
робітники і сировина для переробки, а перенесена в безлюдну пустиню або
закопана в землю вона перестала б бути капіталом. Не є капіталістом власник
величезних необроблених полів в американських степах чи власник золота на
дні моря. Отже, при визначенні суті капіталу Франко виходив з того, що
капітал передбачає найману працю, робітника без засобів виробництва.
Виходячи з цього марксистського принципу, Франко розкривав суть відносин
праці й капіталу.
Розумів Франко і марксистське визначення класової природи категорії
капіталу. Капітал Франко характеризував як нагромаджену працю і, головне,
чужу працю, результат експлуатації робітників. «Капітали, — писав він, —
... постали з праці багатьох людей і багатьох поколінь... Великі капітали в
руках... одиниць могли постати тільки через визиск праці інших, себто через
частинне привласнення того, що інші виробили... Славетний німецький
соціаліст Карл Маркс ясно довів, що саме з... додаткових вартостей, урваних
від робітників, постали всі капітали». Разом з тим, Франко розглядав
капітал як ворожу силу, що протистоїть робітникові. Цим і підкреслена
класова природа капіталу.
Франко, виходячи з «Капіталу» К. Маркса, дав аналіз частин капіталу,
що відіграють різну роль у процесі виробництва додаткової вартості. До
українського перекладу 24-го розділу першого тома «Капіталу» К. Маркса він
зробив примітку, що свідчить про повне розуміння ним суті і значення
Марксового поділу капіталу на сталий і змінний. Він писав: «Відомо, що
Маркс ділить капітал на сталий і змінний, в залежності від того —
змінюється чи не змінюється його вартість в процесі виробництва. Отже,
машини, сировина, фабричні будівлі і т. д. це капітал сталий, тому що
виробництво не вносить змін в загальну суму його вартості. Між тим, інша
частина капіталу, якраз та, що йде на наймання і утримання робітника і
міститься в понятті заробітної плати, це змінний капітал, тому що в кожному
процесі виробництва капіталіст здобуває з нього більше, ніж витратив.
Робітник створює вартість більшу, ніж та, яку він одержав в формі
заробітної плати». Наведена примітка дозволяє сказати, що Франко йшов по
шляху усвідомлення поняття органічної будови капіталу, що розкриває
особливу роль змінного капіталу, який іде на купівлю робочої сили. Тут
Франко ще раз підкреслив, що експлуатація найманих робітників капіталістами
— ось справжнє джерело додаткової вартості.
Хоч у висловлюваннях Франка про капітал зустрічаються тлумачення
капіталу, близькі натуралістичному (наприклад, таке твердження, що
«продукційні речі завсіди є капітал», вживання терміну «капітал» і «засоби
виробництва» як тотожних понять), він був глибоко переконаний в історично
перехідному характерові такого ладу, при якому зосередження в руках
меншості засобів виробництва є знаряддям безпощадної експлуатації трудящої
більшості. Розкриваючи класовий характер капіталу, Франко робив революційні
висновки. «А тому, що капітал, — писав він,— с не що інше, як тільки
результат праці робітників, нагромадженої, можна сказати, праці, і тому,
отже, капітал повинен належати всьому трудовому суспільству, а не одному
лише класу капіталістів. Тоді, коли настане оця необхідна зміна, коли
капітал з рук приватних, до яких попав шляхом грабунку і експлуатації,
повернеться знов в загальне користування, стане власністю всіх трудящих,
тоді якраз і буде одночасно поворот до природного стану, єдино
справедливого». Як ключ для розкриття механізму капіталістичної
експлуатації Франко використав елементи вчення Маркса про додаткову
вартість.
Для розкриття суті додаткової вартості, як відомо, першорядне значення
має розуміння того, що наймання робітника капіталістом є не що інше, як
купівля-продаж товару — робочої сили. Франко правильно відрізняв термін
«робоча сила» як сукупність фізичних і духовних здібностей людини і «праця»
як застосування цих здібностей в процесі виготовлення матеріальних благ.
Проте, говорячи про наймання робітника капіталістом, як купівлю-продаж
товару, Франко вживав і термін «робоча сила» і термін «праця». Розглядаючи
працю як товар, Франко мав на увазі не працю у живому вигляді, а працю як
робочу силу, існуючу до здійснення процесу виробництва. Інколи він говорив
про працю як товар і в тому розумінні, в якому повинен був говорити про
продукт праці. Звичайно, велике значення в цьому відношенні мало те, що
свої роботи Франко писав для робітників. Бажаючи на підставі елементарних
економічних основ показати робітничому класові суть капіталістичної
експлуатації, він, очевидно, користувався найбільш зрозумілими для
робітників термінами.
При з'ясуванні суті найманої праці Франко виходив з того
марксистського положення, що обмін між власником засобів виробництва і
власником робочої сили відбувається на основі обміну еквівалентів. Як і всі
товари, робоча сила продається по перній ціні, в основі якої лежить
вартість цього товару. «Торгова ціна праці, так як і ціна кожного товару, —
писав Франко, — означена звичайними економічними правилами, з котрих
найважніше — кошт витворення товару, т. є. в тім разі — кошт удержання
робітника і його робочої сили».
Хоч Франко не дуже ясно і точно вживав поняття «праця» і «робоча
сила», проте вартість того і другого зводив завжди до вартості робочої
сили. Тут він, очевидно, спирався на перші економічні праці Маркса. У обмін
між робітником і капіталістом, писав Маркс, вступають «з одного боку,
уречевлена праця в її найзагальнішій суспільній формі, тобто в формі
грошей, а з другого боку — праця, що існує ще тільки в формі сили,
купується і продається тут споживання цієї сили, тобто сама праця, хоч
вартість товару, що продається, не є вартість праці (ірраціональний вираз),
а вартість робочої сили».
Франко виходив з марксистського положення про походження додаткової
вартості в сфері виробництва товарів. Передумову ка піталістичної
експлуатації він бачив у тому, що «праця людська, це не є звичайний товар.
Це товар живий, котрий має оту властивість, що надає вартість другим
предметам, і надає її більше, ніж скільки сам коштує... Робітник в тім
часі, на котрий найнявся, витворює далеко більше, ніж скільки виносить його
плата».
Додаткову вартість розглядав Франко як надлишок праці, яку віддає
робітник капіталістові понад ту кількість праці, яку робітник одержує у
вигляді зарплати. «Беручи до уваги,—говориться у «Програмі галицьких
соціалістів», автором якої був і Франко,—що вартість створеного товару
можна виразити якою то кількістю суспільної праці, яка в ньому міститься,
тобто суспільне необхідним робочим часом, витраченим на це виробництво, а
робітник, як сказано, одержує лише стільки, скільки необхідно для його
життя, то деяка частина цієї праці, вміщеної в створеному товарі, остається
незаплаченою, становлячи ту додаткову вартість, яка залишається в руках
капіталістів». Отже, додаткова вартість розглядалась тут як результат
неоплаченої праці робітника.
Багато правильних думок висловив І. Франко відносно матеріального
виробництва, вважаючи економічні відносини справжнім мотором суспільного
розвитку. Однак всупереч марксизму поряд із визнанням вирішальної ролі
матеріальних, економічних умов у розвитку суспільства І. Франко великого
значення надавав ролі ідей, освіти, культури.
Близькими до марксистських були погляди І. Франка на класову структуру
суспільства. Він розглядав класи як історичну категорію і вважав приватну
власність матеріальною основою поділу суспільства на класи. Класову
боротьбу в суспільстві він вважав рушійною силою його розвитку. Тільки
захист інтересів трудящих класів, підкреслював Франко у праці «Робітники і
трудівники», входить у «нашу програму», про них тільки говоримо і їм тільки
передусім бажаємо добра.
Проте І. Франко своєрідно розумів природу робітничого класу і
селянства. Він підходив до класового поділу суспільства з точки зору
виділення тих класів, що виробляють матеріальні блага, й тих, що лише їх
споживають. Під терміном «робітник», «пролетар» він об'єднував і
робітників, і ремісників, і дрібних підприємців, і селян. «Таким чином,—
писав І. Франко,— декількаморговий селянин і дрібний ремісничий майстер це
також робітники, це — пролетаріат». До робітничого класу він відносив усіх
тих, хто працював «в поті чола», включаючи демократично настроєну
інтелігенцію.
Аналізуючи питання про роль машин у розвитку капіталістичного
суспільства, І. Франко виходив із того, що машини є могутнім знаряддям
технічного прогресу, але для «робітників-пролетаріїв вони стали новим і
страшенно потужним засобом притиску і визискування».
У процесі аналізу аграрних відносин Франко формулює суть
диференціальної ренти І, диференціальної ренти II, а також абсолютної
капіталістичної земельної ренти, хоча не розглядає земельну ренту як
особливу форму додаткової вартості. Найбільше його цікавила проблема
ліквідації приватної власності на землю. Він був глибоко переконаний у
перевагах великого виробництва перед дрібним сільським господарством. Але
форма реалізації суспільної власності відрізнялася у нього від положень
теорії Маркса. «Трудно детально передбачити,— писав І. Франко у 1880 р.,—в
який спосіб відбудеться вивласнення всіх капіталістів і перехід знарядь
праці на загальну власність, але з того, що зараз бачимо, можна припустити,
що воно відбудеться без насильства». Розвиваючи ці думки в 90-ті роки XIX
ст. та на початку XX ст., він у розумінні еволюції форм власності у
сільському господарстві наближався до позиції західної соціал-демократії.
Подібно до своїх видатних попередників соціалістів-утопістів, Луйо
Блана та Фердінанда Лассаля, почасти М. Чернишевського та революційних
народників саме у виробничому кооперуванні трудящих він бачить один з
найдієвіших засобів на шляху "до матеріального добробуту всіх робітничих
людей та усунення всякого визискування економічного". Тільки велике
колективне землеробство, переконаний Франко, відкриває можливості
перетворити занедбані селянські землі на родючі масиви, небачено піднести
сільськогосподарське виробництво.
Оскільки на шляху реалізації цієї ідеї стоїть велика буржуазно-
поміщицька приватна власність на землю та інші засоби виробництва, вона
неодмінно повинна бути замінена "спільною громадською власністю". Чи
здійсниться це шляхом революційного зламу існуючих порядків, до чого
закликав І. Франко переважно у 70-ті роки, чи еволюційним шляхом
радикальних реформ, до чого він був більш прихильний, у пізніші роки. У
кінцевому рахунку "в справах суспільно-економічних, - наголошує цей
полум'яний борець за інтереси трудового народу у програмі Русько-
української радикальної партії Галичини, складеної ним разом з С.
Даниловичем, Є. Девітським, М. Павликом та Р. Яросевичем у 1890 р., -
змагаємо до переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового
соціалізму, т. є. хочемо колективного устрою праці і колективної власності
средств продукційних".
І. Франко не сприйняв висновки марксизму про необхідність
пролетарської революції та диктатури пролетаріату. Його розуміння світлого
майбутнього—соціалізму, ідей соціальної рівності, справедливості та
гуманності скоріше відбивало світогляд принижених, задавлених, ідеал
утопістів, а не марксистського вчення, яке поєднувало справедливість із
насильством у вигляді диктатури пролетаріату. Пропагуючи ідеї соціалізму,
І. Франко головний акцент робив на громаду як основну господарську одиницю,
заперечуючи при цьому роль централізованого керівництва.
Форми реалізації суспільної власності у Франка відрізняються від
передбачених науковим соціалізмом, тобто Марксовою теорією. Франко не
сприймає кінцевих висновків марксизму щодо необхідності диктатури
пролетаріату та вирішення долі селянського господарства з позиції цієї
диктатури. Майбутній лад для нього повинен поєднувати засади централізму з
засадами федерації, основаній "на повній самоуправі та вольності його
поєдинчих членів: племен, народів, громад". Земля, а також всі угіддя,
націоналізовані шляхом викупу чи конфіскації залеж но від конкретних умов,
повинні належати "до тих громад, котрі на них працюють, а так само щоб усі
фабрики та заводи належали б до тих робітників, що в них роблять..." При
цьому, якщо спочатку Франко передбачає обов'язкову неподільність землі та
інших засобів виробництва у громадах, колективну працю й розподіл за її
кількістю та які-стю, то пізніше він допускає різні типи господарства -" чи
то індивідуальне, чи родинне, чи колективне" громадське", а також розподіл,
при якому "щорічні зиски роз-ділювались би між членів спілки по мірі того
як хто приступив до неї, з більшим чи меншим вкладом".
З часом все більшу увагу І. Франко приділяє й іншим формам
кооперативних об'єднань - "спілок господарських, промислових і
торговельних", які разом з виборюванням державної допомоги в галузі
страхування, нормування праці та заробітної плати тощо для промислових й
рільничих робітників, а також інших заходів легальної боротьби в межах
існуючої конституції повинні були служити поліпшенню умов народного
розвитку. Саме на шляхах радикальних реформ бачить у кінці XIX - на початку
XX ст. І. Франко перспективу вирішення соціального та на його основі й
національного питань тощо, відбиваючи у своїх поглядах певною мірою й зміну
курсу більшості європейської та зокрема австрійської соціал-демократії щодо
шляхів і методів досягнення соціалістичної перспективи в цілому та у
розвитку сільськогосподарського виробництва зокрема.
Показові у цьому відношенні й ті зміни, що вносились у 90-ті роки в
програму радикальної партії Галичини, одним з фундаторів якої був і І.
Франко. Характер змін у новій програмі, прийнятій у 1895 р., чітко
сформулювала в роботі "Аграрна програма радикальної партії Галичини (90-ті
роки XIX ст.)" одна з сучасних дослідниць цієї проблеми Є. Голубовська
(Шаблій): "Нова програма уже не вважала створення громадського виробництва
на громадській землі основним шляхом вирішення аграрного питання в краї;
цей пункт було знято. Тепер всі надії покладались на зміцнення
індивідуального селянського господарства.
В окремий пункт програми було виділено питання про те, що партія
бореться за організацію громадських землеробських, промислових і
торговельних спілок. Але саму організацію землеробських спілок програма уже
не пов'язувала з процесом перетворення приватної земельної власності у
власність громад... Основний шлях вирішення аграрного питання за програмою
радикальної партії - поліпшити становище селянина в умовах капіталізму".
Щоправда, сама дослідниця (як і більшість істориків-економістів до
останнього часу) вважала, що "з точки зору науко-вого соціалізму постановка
аграрного питання, яка передбачає поліпшення економічного становища
селянства за капіталізму, має реакційний характер", а "миролюбство",
відмова від революційного насильництва в умовах кінця XIX і початку XX ст.
фактично означали зраду марксизмові" тощо.
Складовою частиною економічної програми Франка поряд із реалізацією
ідеї усуспільнення було звільнення українського народу від колоніального
поневолення і возз'єднання всіх українських земель в єдиній державі.
Таким чином, економічні погляди революціонера-демократа І. Франка
становлять цілу епоху в історії української економічної думки, продовжуючи
кращі традиції минулого, ввібравши й критично переробивши досягнення
світової суспільної думки щодо особливостей соціально-економічного розвитку
України.
Список використаної літератури :
1. Вірник Д.Ф. “Нариси з історії економічної думки на Україні”—К.:
Вид-во АН України—1956—387с.
2. Горкіна Є.А., Петровська И.А. “Історія економічної думки України:
навчальний посібник”—К.:Либідь—1993—272с.
3. Теплицький В.П. “З історії економічної думки України”—К.:Вид-во АН
УРСР—1961—348с.