Курсовая работа: Розвиток і розміщення харчової промисловості

Міністерство освіти і науки України

Київський національний торговельно – економічний

університет

Кафедра зовнішньоекономічної діяльності

КУРСОВА РОБОТА

З РПС

На тему:

“ РОЗВИТОК І РОЗМІЩЕННЯ ХАРЧОВОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ ”

студентки 1 курсу ФБС 2 групи

денної форми навчання

***********

науковий керівник:

Київ 2003

Зміст курсової роботи:

1. Вступ ....................................................................................................... ст.3

2. Місце і значення харчової промисловості в господарському комплекс України .................................................................................................. ст.4-6

3. Передумови і фактори розвитку та розміщення харчової промисловості в Україн ............................................................................................. ст.7-10

3.1 природно ресурсні

3.2 історичні

3.3 демографічні

3.4 соціально – економічні та технологічні

4. Сучасний стан і структурні особливост харчової промисловості в Україн .............................................................................................. ст.11-14

5. Територіальна організація харчової промисловості в Україні .... ст.15-23

6. Внутрішня та зовнішня торгівля продукцією харчової

Промисловост ................................................................................. ст.24-28

7. Перспективи розвитку і розміщення харчової промисловості в умовах ринкової економіки ......................................................................... ст.29-32

8. Висновки ............................................................................................... ст.33

1. Вступ.

Харчова промисловість являється складовою частиною промисловості України, яка представляє собою важливу частину народного господарства країни. Провідна роль промисловості обумовлена тим, що вона вносить рішучий вклад в створення матеріально – технічної бази усього суспільного виробництва, а також виготовля більшу частину матеріальних цінностей, призначених для задоволення потреб населення.

Забезпечення населення якісними продуктами харчування є одним з головних напрямів соціально – економічного розвитку будь – якої держави. В Україн всі об’єктивні передумови для створення високорозвиненої індустрії продуктів харчування, спроможної задовольнити внутрішні потреби в продовольстві та забезпечити значні валютні надходження від його реалізації на світовому ринку.

В будь-якій науковій роботі повинен бути основний предмет та об’єкт дослідження. Предметом розміщення продуктивних сил є вивчення сукупност соціально – економічних і природно – екологічних чинників і явищ, що зумовлюють характер територіальної організації продуктивних сил світу та окремих країн та регіонів. Об’єктом розміщення продуктивних сил є самі продуктивні сили, вони можуть бути виражені засобами виробництва, трудовими ресурсами, наукою.

Отже, предметом дослідження моєї курсової роботи виступають структурн та територіальні особливості харчової промисловості, а об’єктом, в свою чергу, територія України та її економічні райони.

Основними завданнями, які я поставила перед собою, щоб написати курсову роботу є: дослідження історичних умов розвитку, принципів і факторів розміщення галузей харчової промисловості; визначення структури галузі харчово промисловості; показати сучасний рівень розвитку; охарактеризувати територіальну організацію галузі за економічними районами.

Під час написання курсової роботи я використовувала такі наукові методи дослідження, як літературний, статистичний, картографічний, порівняння, балансовий та аналітичний.

Якщо звернутись до актуальності теми, то можна сказати, що формування соціально орієнтовної економіки вимагає вирішення стратегічного завдання створення в Україні потужної харчової індустрії для забезпечення нормально життєдіяльності її населення, відновлення і збереження його здоров’я, розвитку експорту вітчизняної продукції. З огляду на це, розвиток харчової промисловост повинен стати одним з пріоритетних напрямів економічної політики України. Необхідно зорієнтувати цю галузь на одержання кінцевого результату діяльност всього агропромислового комплексу (АПК), що забезпечить істотне підвищення його ефективності, а також стане надійним джерелом поповнення державного бюджету значних валютних надходжень.

2. Місце і значення харчової промисловості в господарському комплексі України.

Харчова промисловість – одна з найбільших та найважливіших галузей промисловості України. Від рівня її розвитку, стабільності функціонування залежить стан економіки і продовольча безпека держави, розвиток внутрішнього зовнішнього ринків, рівень життя населення.

Продукція АПК в експортному потенціалі становить 26,5%, в тому числ сільського господарства – 14% , харчової і переробної промисловості – 12,5%. Саме на сільське господарство припадає близько 20% загального обсягу валового продукту держави. В Білорусі та Казахстані, наприклад, цей показник становить відповідно 13% і майже 7%.

Для України характерні досить значні за світовими мірками обсяги виробництва різних видів продовольчої продукції. Україна входить до першо десятки країн світу за показниками виробництва окремих видів зернових зернобобових культур, цукрових буряків та цукру, соняшнику і соняшникової олії, картоплі, окремих видів плодоовочевої продукції, молока та деяких молочних продуктів, меду. Незважаючи на аграрну кризу і значний спад сільськогосподарського виробництва, Україна за рівнем виробництва продукції на душу населення не поступалася як країнам Європи, так і світу. За даними Інституту аграрної економіки УААН, у 1996 р. Виробництво зерна на душу населення в Україні становило 490,5 кг, у світі – 365,2 кг, цукрових буряків відповідно 442,0 кг і 44,3 кг.

Засобом промислової обробки до потрібної споживачам якості доводиться більша частина сільськогосподарської продукції. На базі різноманітних технологічних процесів харчова промисловість може виготовляти продовольчі товари з якісно новими споживацькими властивостями. За рахунок збалансованого вмісту корисних речовин в продуктах харчування, екологічної чистоти, бажаного асортименту та якості, підвищення термінів придатності за рахунок спеціальної обробки та упаковки повинні забезпечувати умови для нормального фізичного та розумового розвитку людини, задоволення його потреб у смаку та різноманітній їжі.

Економічна діяльність, пов’язана із сільським господарством, була, залишиться фундаментальною основою суспільного виробництва України.

Промислове виробництво продовольчих продуктів сприяє значній економії суспільної праці, направленої на приготування їжі. Використання нових харчових технологій дозволяє промисловості випускати продукти харчування, які не поступаються за смаком та зовнішньому вигляду продуктам, виготовленим в домашніх умовах.

Варто зауважити, що на продовольчих підприємствах створюються умови для більш економних витрат сільськогосподарської сировини в результаті комплексно переробки та використання відходів та побічних продуктів для годування тварин та птахів. Інтенсивний розвиток переробної промисловості на базі нової техніки та технологій дозволяє підвищити забезпеченість населення продуктами харчування. Відходи виробництва промисловості використовуються і в інших галузях промисловості, таких як легка, фармацевтична тощо.

Харчова промисловість виробляє майже третю частину національного доходу. Сільськогосподарське виробництво – основа всього економічного, соціального і політичного життя України. Більше половини вартості вироблено продукції (56%) сільське господарство реалізує у вигляді сировини, майже четверта частина іде безпосередньо у фонд споживання, тобто використовується як продовольство.

Виробництво продовольства – основа існування будь-якого суспільства. Люди постійно споживають продукти харчування і ефективне функціонування цієї галузі та економіки в цілому підвищує попит НП продукти. Але, на жаль, в умовах переходу до ринкової основи господарювання, відбулась криза в економіці, що змусила споживачів відмовитись від деяких продуктів. За даними таблиці 1 можна побачити як це явище конкретно відобразилось на споживачах.

таблиця 1. Споживання продуктів харчування населенням України (на душу населення за рік, кг)(*)

	1990	1996	Абсолютне відхилення (+, - )
м’ясо	68	37	-31
молоко	373	230	-143
яйця, шт	272	162	-110
риба	17,5	4,3	-13,2
цукор	50	33	-17
олія	11,6	8,3	-3,3
картопля	131	126	-5
овочі	102	86	-16
фрукти	47	37	-10
хліб	141	121	-20

Звичайно, такі явища в економіці призводять і до поганих наслідків стосовно людей. Адже не повноцінній раціон людини, погіршує її здоров’я, тим самим погіршується і демографічна ситуація країни в цілому.

Якщо звернутися до карти, то можна побачити, що харчова промисловість розміщена майже в усіх містах України, особливо в районних центрах. Вона орієнтується як на ресурсний потенціал, так і на кількість населення, що проживає в даному місті. Оскільки при збільшенні кількості населення збільшується попит у харчових товарах.

(*)Якуненко Н.І. Продовольчий ринок України: проблеми та тенденції розвитку // Економічні реформи сьогодні. – 1998. - № 13.- ст. 36

3. Передумови фактори розвитку та розміщення харчової промисловості в Україні

Харчова промисловість в Україні набула розвитку за особливих передумов та факторів. Формування харчової промисловості і особливості її територіально організації залежить від сукупної дії природно- і суспільно-географічних факторів. Водночас кожен фактор зокрема впливає на формування харчово промисловості в певному напрямі. Найважливіші з них характеризуються так:

3.1 природно – ресурсн

Територія України характеризується переважно рівнинним рельєфом, держава має великий земельний фонд з родючими ґрунтами, достаток тепла у вегетаційний період для всіх рослин помірної зони. Україна має великі земельні ресурси. Майже дв третини площі ріллі займають чорноземи і наближені до них родючістю ґрунти. Площа чорноземів України становить близько однієї чверті їх світового поширення.

Серед природно – ресурсних факторів найважливіше значення для харчової промисловост мають агро кліматичні, ґрунтові і водні ресурси.

Агрокліматичн ресурси характеризують ступінь забезпечення сільськогосподарських культур теплом і вологою. Для України характерна зональність у розподілі тепла вологи.

Агрокліматичн ресурси Полісся характеризуються середнім рівнем тепло забезпеченості та доброю вологозабезпеченістю. Суми температур понад 100 становлять від 23000 до 26000. Вегетаційний період збільшується із заходу на схід триває відповідно 190-750 днів. Річна сума опадів становить 550-750 мм. Кількість їх збільшується із заходу на схід.

У Лісостепу агрокліматичні ресурси більш сприятливі для вирощування сільськогосподарських культур. Суми температур понад 100 становлять від 26000 до 28000, що дає змогу вирощувати основн теплолюбні культури ранніх і середніх строків дозрівання. Кількість опадів коливається від 700 мм на заході до 450 мм на сході. Переважна їх більшість випадає в теплий період року.

Степова зона характеризується високим ступенем теплозабезпеченості. Суми температур понад 100 коливаються від 29000 на півночі до 36000 на півдні. Середньорічна кількість опадів зменшується у цьому ж напрямку від 500 мм до 300 мм. Ці фактори дещо стримують розвиток сільського господарства.

Зона південного Криму характеризується субтропічним кліматом середземноморського типу. Середньорічні температури становлять 110-130, а кількість опадів від 400 до 500 мм за рік.

У гірських районах Карпат суми температур повітря понад 100 не перевищують 16000-18000. за рік випадає 1000 мм і більше опадів.

Ґрунтові ресурси Країни дуже різноманітні. На її території виділяють Поліську, Лісостепову і Степову ґрунтові зони, а також Карпатську та Кримську гірські області, з властивими для кожної з них ґрунтами.

На Поліссі найбільш поширені дерново-підзолисті і болотні ґрунти, серед яких переважають торфоболотні. Тут сприятливі умови для вирощування озимого жита, картоплі. На Полісся припадає більше 40% виробництва картоплі, 20-25% молока і м’яса в Україні.

У Лісостепу поширені різні типи чорноземних ґрунтів. Крім них значн площі займають лучно-чорноземні та сірі лісові ґрунти. Тут склалися найкращ умови для вирощування зернових культур, особливо озимої пшениці, цукрових буряків, кукурудзи. Тут виробляють майже 70% цукрових буряків, 39% зерна, 46% картоплі.

Ґрунтові ресурси Степу досить однорідні та представлені, головним чином, чорноземом. Провідними культурами є озима пшениця, соняшник, баштанні та ефіроолійні культури. Наявність великої кількості тепла сприяє розвитку виноградарства, рису та овочів. Степ дає близько 48% виробництва зерна, 100% рису, 81% соняшнику, 96% винограду. Як у Степовій, так і на Поліссі та Лісостепу, добрі умови для скотарства, свинарства, вівчарства і птахівництва.

На Закарпатті переважають дерново-опідзолені та дерново-глеєві ґрунти. Тут вирощують озиму пшеницю та жито, картоплю, кукурудзу, овочі, виноград.

В Криву є як чорноземні, так і дерново-карбонатні, буроземні, коричнев рунти. Тут провідними галузями є садівництво, виноградарство, вирощування овочів, тютюну, я також розвинене скотарство і вівчарство.

Водні ресурси відіграють важливу роль у розвитку харчово промисловості. основними джерелами задоволення сучасних і перспективних потреб господарства України в прісній воді є водні ресурси поверхневого стоку (річки, озера, водойми) і підземного стоку.

України має досить обмежені ресурси поверхневих вод. Загальне водоспоживання досягло 65% її середнього багаторічного поверхневого стоку.

Основним водоспоживачем є зрошуване землеробство. Особливо висока питома його вага в південних областях. Тому такі господарство розміщуються поблизу річок, а саме Дніпро, Ворскла, Інгул, Рось, Дністер.

Отже, природні умови і ресурси України в цілому сприятливі для розвитку харчової промисловості. Переважно рівнинний рельєф, достатня кількість тепла вологи в період активної вегетації, великі площі родючих ґрунтів дають змогу вирощувати найрізноманітніші сільськогосподарські культури помірної зони розвивати всі основні галузі тваринництва.

3.2 історичні

Територія України першою серед просторів Східної, Центрально Північної Європи була втягнута у міжнародний поділ праці у середині першого тисячоліття до Христа. У ті часи все населення тяжіло до передово елліністичної культури в т.ч. економічної – вирощування товарного зерна, торгово - зернова спеціалізація, заморська торгівля. Основна господарська діяльність – сільськогосподарське виробництво. Десятки і сотні мільйонів українців вставали до праці і йшли відпочивати зі словами молитви “Хліб наш насущний”. Цей хліб був для нашої нації гірким щастям. Підкорити Україну різн завойовники та займанці могли тільки тоді, коли оволодівали українським хлібом. Протягом століть, аж донедавна, великі території України завойовувались або захоплювались різними державами. Тому з погляду територіального поділу прац економіка працювала, перш за все, на внутрішній ринок тієї держави, до яко вона входила. Досить сприятливе географічне положення, достатня кількість трудових ресурсів та відносно густа мережа залізниць, зумовили розвиток харчової промисловості на користь іноземних держав. Майже половина кількост виготовленої продукції вивозилась до країни-завойовника. За питому вагу в території, населенні, валовому суспільному продукті, частка виробництва деяких продуктів України була набагато вища за деякі країни колишнього СРСР. Аграрний сектор виробляв продукцію на експорт, що збагачувало російську казну. З цією метою у другій половині минулого століття було збудовано ряд залізниць з глибинних районів української території до чорноморсько – азовських балтійських портів. Україна вивозила за свої межі 42% виробленого цукру, 25% олії, а також м’ясо, вершкове масло, борошно, овочі, вино. Та все ж великий розвиток важкої промисловості дещо гальмував розвиток харчової. Недостатність висококваліфікованих кадрів, слабке стимулювання виробництва, недостатність новітніх досягнень науки і техніки також несли негативний вплив на розвиток харчової промисловості.

За часів незалежності України відбулись радикальні зміни в промисловості. Значного негативного впливу харчова промисловість отримала в роки великої економічної кризи 1996-1999. Це призвело до скорочення обсягів продукції. Ціни на продукти настільки зросли, що більшість населення неспроможна їх купувати і змушена була змінити структуру харчування.

3.3 демографічні

Сприятливі для життя і діяльності людей природні умови зумовили нтенсивне заселення й освоєння території України ще кілька століть тому. Цьому сприяли також розробка корисних копалин, розвиток землеробства, торгівлі, а пізніше – промисловості. північна частина Лісостепу і південна частина Полісся залишалися найгустіше заселеними з часів Київської Русі аж до кінця XIX ст., а на початку XX ст.. почалося досить активне освоєння південного Лісостепу і Степу. Процеси заселення України стримували часті набіги моно голо-татар, поневолення українських земель в різні періоди польськими, угорськими, литовськими, молдавськими, російськими загарбниками. Тяжке соціально-економічне становище, несприятливий національний і соціальний гніт з боку іноземних поневолювачів змушували людей залишити свої землі і шукати кращої долі за кордоном.

Великих втрат людей Україна зазнала в період Першої світової війни, Громадянської війни, штучного голоду 1932-1933 рр., Другої світової війни.

Україна належить до держав з першим типом відтворення, який характеризується низькими показниками народжуваності, смертності і незначним природним приростом населення. Ці показники постійно знижуються.

Звичайно така демографічна ситуація яскраво впливає на розвиток харчової промисловості, та промисловості в цілому. Зниження кількості населення та погані умови існування, неспроможність задоволення власних потреб, кличе за собою таку проблему в харчовій промисловості, як перевищення пропозиц харчових товарів над попитом на них. Хвороби, непрацездатність населення, еміграції призводять до втрат трудових ресурсів.

Оскільки великих містах знаходиться більша частина населення і їх купівельна спроможність вища, то саме найбільші харчові підприємства розміщен в великих обласних містах і орієнтовані на споживача.

Але подальше погіршення демографічної ситуації сприятиме і погіршенню в харчовій промисловості.

3.4 соціально економічні та технічні

Соціально-економічний фактор відіграє звичайно велику роль у розвитку розміщенні харчової промисловості. За часи СРСР харчова промисловість функціонувала за адміністративно-командної системи, яка полягала у загальному одержавленні економіки. Оскільки вся народна власність та засоби виробництва належали державі, то ніхто не був зацікавлений у ефективному функціонуванні харчово промисловості. Економічні фактори та ініціативи людей були повністю погашеними. Тому почали проявлятись застійні явища, які негативно вплинули і на розвиток харчової промисловості, в той час як у світовому господарстві розроблялись нов тенденції в харчовій промисловості. Застарілість технічної бази та її зношення не дозволяли розвивати харчову промисловість в напрямок орієнтації на світовий ринок. А це в свою чергу покликало за собою припинення роботи харчових підприємств, робітничі страйки, найбільші промислові центри втратили свою могутність. Тому в період незалежності України гостро постало питання про економічні реформи. Але інтенсивне реформування економіки не дало позитивних результатів, а лише спад виробництва харчових товарів. Лише кілька років тому харчова промисловість почала покращувати свій стан. Запозичення іноземних технологій, іноземні інвестиції та плідна робота власних підприємців дали змогу вийти на шлях до ринкової економіки. Тому можна сказати, що вплив соціально-економічного та технологічного факторів мають найбільший вплив на розвиток харчової промисловості.

4. Сучасний стан структурні особливості харчової промисловості в Україні.

В останні роки розвиток харчової промисловост характеризується спадом виробництва, значним звуженням асортименту продукції, скрутним фінансово-економічним становищем більшості підприємств, високим коефіцієнтом спрацювання ОВФ (особливо — їх активної частини). У 1998 р. випуск продовольчих товарів становив 31,5% від рівня 1990 р. Однак у 1999 р. ситуація в галузі поліпшилася: одержано приріст продукції (проти 1998 р.) на 7%. За 6 місяців 2000 р. її приріст (проти відповідного періоду минулого року) сягнув 30,6%.

У 1999 р. (порівняно з 1990 р.) обсяги олії, макаронних виробів, хліба і хлібобулочних виробів, горілки і лікеро-горілчаних виробів, пива, мінеральних вод, кондитерських виробів, борошна, крупів, м'ясних молочних консервів, маргаринової продукції, безалкогольних напоїв скоротилися в 1,3—2,9 раза, цукру-піску (з буряків), етилового спирту, виноградного вина, жирного сиру, тваринного масла — у 3,2— 4,1 раза, м'яса (включаючи субпродукти 1 категорії) та ковбасних виробів — у 5,8— 6,9 раза, продукції з незбираного молока — в 9,2 раза.

Динаміка виробництва основних товарів за період з 1990 р. По 1998 р. Представлена у таблиці .

Таблиця 2 . виробництво основних видів продовольчих товарів тис.тонн (*)

	1990р.	1995	1996р.	1997	1998
Цукор-пісок	6791	3894	3292	2034	1984
М’ясо (включаючи субпродукти I категорії)	2763	957	753	553	394
Ковбасні вироби	900	277	203	206	155
Тваринне масло	444	222	161	117	113
Продукція з незбираного молока в перерахунку на молоко	6432	1293	892	662	689
Сири жирні	184	73.5	57	46.3	52
Олія	1070	696	726	510	509
Маргаринова продукція	288	109	88	84.7	96.8
Консерви, муб	4836	1444	1052	1178	1115
Хліб і хлібобулочні вироби	6701	4114	3166	3060	2672
Кондитерські вироби	1111	315	277	328	400
Макаронні вироби	360	223	163	142	164

(*) Якуненко Н.І. Продовольчий ринок України: проблеми та тенденції розвитку // Економічні реформи сьогодні. – 1998. - № 13.- ст. 33

Аналіз причин зменшення виробництва продукції харчово промисловості показує, що більш як на 60% воно зумовлене скороченням обсягів переробки сільськогосподарської сировини. На промислову переробку надійшло тільки 13% худоби і птиці, а також 21% молока, вироблених в усіх категоріях господарств, а решта без попередньої промислової обробки реалізувалася на ринках, продавалася комерційним структурам або перероблялася у цехах, які не забезпечували комплексного використання сировини та високої якості продукції. Потужності м'ясо- і молокопереробних підприємств використовувалися лише на 15—40%, що, в свою чергу, негативно впливало на собівартість і ціни продукції.

Вагомими факторами значного скорочення виробництва харчових продуктів стали звуження їх внутрішнього ринку внаслідок низької купівельно спроможності населення, а також зменшення експорту продовольства через втрату зовнішніх ринків. У 1998 р. навіть не використано безмитну квоту в розмірі 600 тис. т для поставок цукру до Росії. Звуження ринків збуту спричинило незадовільне використання виробничих потужностей у ряді підгалузей харчово промисловості. Як наслідок, ведеться часткова консервація потужностей окремих підприємств, а деякі з підприємств взагалі припинили виробництво.

Виробничо-технічна база галузі застаріла. Спрацювання ОВФ становить 44,2%, а по окремих підгалузях і підприємствах — досягає 70%. Це зумовлене обмеженістю коштів для реконструкції та технічного переоснащення. В останні роки у харчову промисловість залучалося дуже мало капітальних вкладень по всіх джерелах фінансування.

Традиційна відсталість харчової промисловості, а також нерозвинутість ринкової інфраструктури зумовили неконкурентоспроможність більшості видів вітчизняної продукції АПК. З огляду на це, у 1998—1999 рр. на державному рівні вже приймалися рішення про імпорт до України цукру-сирцю олії, тобто тієї продукції, що раніше була основою українського експорту продовольства.

Загрозливих масштабів набрала і має тенденцію до поглиблення криза в цукровій промисловості. Виробничі потужності діючих цукрових заводів можуть щороку переробляти близько 45 млн. т цукрових буряків І виробляти з них до 5 млн. т цукру. Проте протягом останніх років, внаслідок скорочення посівних площ буряків, а також зниження їх урожайності та валового збору, виробництво цукру зменшилося вдвічі, і в 1999 р. становило лише 1,6 млн. т. У минулому році буряки переробляли тільки 170 цукрових заводів з 191. При цьому мали місце значні простої їх виробничих потужностей через неритмічне надходження сировини й мазуту.

У харчовій промисловості завершується процес зміни форми власності. Станом на 1 січня 1999 р., частка недержавного сектора в загальній кількості підприємств галузі сягнула 96,2%, а його питома вага в обсягу виробництва продукції — 93,7%. На кінець 1999 р. у системі Мінагрополітики України повністю приватизовано оліежирову, миловарну, тютюнову, кондитерську, пивобезалкогольну, молочноконсервну, молочну, м'ясну, парфюмерно-косметичну, макаронну галузі, а також зернопереробні підприємства (без хлібоприймально діяльності) та підприємства корпорації "Дитяче харчування". Крім того, змінили форму власності 99% підприємств цукрової галузі та бурякорадгоспів.

На 01.01.2000 р. кількість селянських (фермерських) господарств збільшилася на 0,4 тис. (порівняно з початком минулого року) і становила 35,9 тис. юридичних осіб. У користуванні цих господарств 1162 тис. га сільськогосподарських угідь, з них 1082 тис. га ріллі. Майже 40% господарств мають площу від 20 до 50 га і лише 0,2% - понад 500 га.

Основною причиною нинішнього кризового стану АПК руйнування виробничо-господарських і взаємовигідних економічних зв'язків між його підприємствами і організаціями. Чинна договірна система взаємовідносин нерідко не виправдовує себе, що спричиняє зростання боргів переробних підприємств перед виробниками сировини.

В останні роки, з метою вирішення цих проблем, виробники сировини самостійно створюють м'ясо-, молоко- і зернопереробні, а також ковбасні та коптильні цехи невеликої потужності. У таких господарствах нарощування обсягів переробки сировини на власній базі відбувається у формі стихійної адаптації до ринку на фоні деформованої системи розрахунків між виробниками сировини і переробними підприємствами. За таких умов виробництво ускладнюється слабкою технічною оснащеністю, відсутністю коштів і кваліфікованих кадрів, великими втратами сировини, низькою конкурентоспроможністю продукції.

Проте в 1998 р. у загальному обсягу реалізації продукції на підсобн цехи та підприємства припадало 12,1% олії, 11,7% ковбасних виробів, а також 40,4% м'яса (включаючи субпродукти І категорії!).

Слід, однак, зазначити, що в умовах перехідного періоду організація сільськогосподарськими підприємствами переробки, зберігання збуту власної сировини має позитивні сторони: зростають доходи за рахунок стотного перерозподілу коштів на користь сільських виробників: реалізаційна ціна продукції забезпечує більші обсяги продажу; прискорюється оборотність коштів, які через власну торговельну мережу надходять до каси сільськогосподарського підприємства і використовуються на його внутрігосподарські потреби.

Поряд з позитивними, така організація переробки сільськогосподарсько сировини має й негативні сторони. Створення невеликих переробних торговельних підприємств вимагає значних фінансових ресурсів. Крім того, з обігу сільськогосподарських галузей відтягуються кошти, а інші діючі переробн підприємства втрачають можливості повністю завантажити свої виробнич потужності. Розрахунки показують, що питомі капітальні вкладення на будівництво м'ясокомбінатів потужністю до 2 т м'яса на зміну є в 2 рази вищими від аналогічних затрат на будівництво м'ясокомбінатів потужністю 10т м'яса на зміну. Аналіз обсягів поставок сільськогосподарської сировини на переробку за останні роки свідчить про наявність стабільної тенденції до зниження частки промислової переробки. Для малих цехів з переробки сільськогосподарсько сировини характерними є недостатня глибина цього процесу, істотні втрати цінних компонентів, невисока якість і вузький асортимент кінцевої продукції. Отже, в програші залишаються як сільськогосподарські товаровиробники, так і переробн підприємства, що зумовлює необхідність удосконалювати існуючі виробничі та економічні взаємовідносини, а особливо — за рахунок подальшої інтеграц виробництва.

Здійснюється інтеграція науки і виробництва на основі створення науково виробничих систем, завдання яких полягають у впровадженні у виробництво нтенсивних технологій, досягнень науки і техніки, кращого досвіду, поліпшинн селекції та насінництва, племінної справи. Як правило, ці системи створюються за галузевими принципами. Успішно функціонують, зокрема науково – виробнич системи “Кукурудза” у Дніпропетровській, “Цукровий буряк” – у Полтавській областях та ін.

У 1992 році розроблено “Національну програму виробництва технологічних комплексів і устаткування для сільського господарства, харчової та переробно промисловості” до 1992 р. в Україні випускалося близько 30% номенклатури машин, потрібних для сільського господарства. Національною програмою на 1992 – 1997 рр. Передбачалося довести виробництво сільськогосподарської техніки до 70-75% від потреби, фактично виробляється удвічі менше. Наприклад, у 1998 р. забезпеченість господарств тракторами становила лише 31%, зернозбиральними комбайнами – 44,3, кормозбиральними – 37, бурякозбиральними – 42,2, кукурудзозбиральними – 28,2, жниварками – 56,8%. Пріоритетними у сільськогосподарському машинобудуванні є реконструкція діючих машинобудівних підприємств, створення відповідної ремонтної бази, машинно – тракторних чи машинно – технологічних станцій.

Налагоджено виробництво практично всіх машин для обробітку грунту. Значно зріс технічний і якісний рівень засобів механізації боротьби з бур’янами хворобами сільськогосподарських культур.

Отже, характеризуючи харчову промисловість в період з 1990 року по 2003, то можна помітити великі зміни з динаміці її розвитку та виготовлення продукції. Зокрема відбувся великий спад в її розвитку в період 1996-1999 років, що характеризується аграрною кризою в економіці України. Але починаючи з 1999 року помічається поліпшення стану харчової промисловості.

5. Територіальна організація харчової промисловості.

У даний час до складу харчової промисловості входять 22 підгалузі, що об’єднують понад 6,2 тис. підприємств. Порівняно з 1990 р. їх кількість значно збільшилася переважно шляхом поділу великих спеціалізованих підприємств на дрібні АТ і за рахунок створення нових підприємств.

Харчова промисловість включає сукупність взаємопов’язаних підприємств з виробництва продовольчої сировини, її заготівлі, переробки, зберігання і реалізації через торговельно – розподільчу мережу і ринок.

Схема 1 .Функціонально-компонентна структура харчової промисловості України(*)

(*)Стеченко Д.М. Розміщення продуктивних сил регіоналістика: Навч. посіб. – К.: Вікар, 2002.- ст.174

Розрізняють нтегральні (загальні) та спеціалізовані комплекси харчової промисловості. До нтегральних комплексів належать всі ланки системи підприємств і установ у межах певної території, пов’язані з виробництвом продовольчих товарів. Спеціалізовані комплекси бувають двох типів – рослинницькі та тваринницьк (схема 1 ). Вони виробляють як готову продукцію, так і напівфабрикати. Основними факторами їх розміщення вважаються сировинний та споживчий.

Тепер розглянемо характер розміщення кожного комплексу харчової промисловсті окремо, відповідно до факторів розміщення, що впливають на нього.

Зернопродуктовий комплекс – це система взаємо пов’язаних спеціалізованих галузей і виробництв, зайнятих вирощуванням зернових і бобових культур, заготівлею, переробкою зерна та реалізацією кінцевої продукції. Він включа сільськогосподарські підприємства, які спеціалізуються на вирощуванн продовольчого і фуражного зерна; елеваторно – складське господарство підприємства брошономельно – круп’яної, комбікормової, макаронної та хлібопекарної промисловості, а також підприємства, що виробляють із зерна харчові концентрати, крохмаль, спирт, пиво; роздрібну торгівлю хлібом.

Основна ланка зерно продуктового під комплексу – зернове господарство. В Україн провідними культурами є озима пшениця, озиме жито, озимий і ярий ячмінь, кукурудза, овес, просо, гречка, рис, горох, вика, люпин, соя.

Підприємства галузі розміщені у всіх великих, середніх та малих містах і зорієнтовані як на сировину так і на споживача. Найбільші обсяги виробництва круп – в Полтавській, Вінницькій областях та Автономній Республіці Крим; борошна – в Дніпропетровській, Донецькій, Львівській, Луганській областях та в Києві; хліба хлібобулочних виробів – у Донецькій, Львівській, Дніпропетровській, Харківській областях та в Києві.

Комбікормова промисловість України представлена великими заводами і 385 невеликими міжколгоспними підприємствами, що забезпечують майже 45 відсотків загального обсягу виробництва комбікормів у країні. Найбільше їх виробляється у Дніпропетровській, Полтавській, Донецькій, Київській та Миколаївській областях.

Бурякоцукровий комплекс – це виробничо-економічна система, що здійснює виробництво, транспортування, зберігання цукрових буряків та їхню переробку для одержання цукру. В основі його формування лежать сприятливі природні умови для вирощування цукрових буряків.

Бурякоцукровий комплекс виробляє для галузей харчової промисловості цукор та ряд супутніх побічних продуктів (патоку, харчові кислоти), для сільськогосподарських підприємств – корми (жом, мелясу) і добрива (дефекат). Він має тісні зв’язки з галузями транспорту і торгівлі.

Відповідно до природних та інших умов бурякоцукровий комплекс сформувався переважно в лісостеповій зоні України. У лісостепу розміщено понад ¾ посіві цукрових буряків. Найбільшими виробниками цукрових буряків є Вінницька, Черкаська Полтавська області, де середня врожайність становить понад 300 ц/га. Технічну базу цукрової промисловості в Україні становлять 194 цукрові заводи.

Найбільшими в Україні виробниками цукру – піску є Вінницька, Хмельницька, Черкаська, Полтавська, Одеська і Кіровоградська області. Випуск цукру – рафінаду зосереджений в Одесі, Черкасах, Бердичеві, Ходорові та Вінниці.

Динаміку виробництва цукру представлено у діаграмі 1.

діаграма 1(*).

Виробництво цукру залежить від ресурсозабезпеченості комплексу. Його найбільше виробництво відбувається в період збирання врожаю.

Картоплепродуктовий комплекс – це система взаємопов’язаних спеціалізованих виробництв, що здійснюють вирощування й заготівлю картоплі та переробку переважно на крохмаль та спирт. Основа сировинної бази – вирощування технічно картоплі.

В Україні сформувалися три зони вирощування картоплі. До основної зони належать Волинська, Житомирська, Івано – Франківська, Київська, Львівська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Хмельницька і Чернігівська області. У лісостепу висока концентрація вирощування картоплі характерна для Вінницької, Кіровоградської, Полтавської, Харківської, Закарпатської та Чернівецької областей. До південно зони картоплярства входять Луганська, Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, Автономна Республіка Крим, що вирощують картоплю ранніх сортів на зрошувальних землях у спеціалізованих господарствах.

В Україні діють 14 картоплекрохмальних заводів. Найбільші з них: Ковельський, Кремнянський і Радомишльський. Спирт з картоплі

(*) За оперативними даними Держкомстату та Держкомполітики України

виробляють 27 підприємства. Найпотужніші з них – Чуднівський спирт комбінат, Липниківський та Коростишеський спиртзаводи.

Плодоовочевопродуктовий комплекс – це взаємопов’язана система спеціалізованих виробництв різних галузей суспільного господарства на певній території, діяльність яких пов’язана з вирощуванням і переробкою овочів, плодів та ягід.

Основними чинниками формування плодоовочевопродуктового комплексу є: природні умови, як визначають можливість і економісну доцільність виробництва в цьому регіон певного асортименту овочів, плодів та ягід; рівень розвитку науково-технічного прогресу, який безпосередньо впливає на економічну ефективність виробництва, переробки, зберігання і транспортування плодоовочевої продукції; особливост системи розселення населення; регіональні особливості структури споживання.

Цей комплекс включає сільськогосподарські підприємства, що спеціалізуються на вирощуванні овочів, плодів та ягід; концервні та овочесушильні заводи й цехи,засолювальні пункти, холодильники. В Україні налічується близько 2 тис. Підприємств цього комплексу. Найбільші з них – Херсонський, Ізмаїльський, Одеський і Черкаський консервні комбінати та Сімферопольський консервний завод.

Олійнопродуктовий комплекс включає виробництво насіння олійних рослин підприємства, які вироблять олію, маргарин, мило, здійснюють гідрогенізацію та розщеплення жирів і пов’язаних з ними продуктів.

Виробництво олії за період 1996-2001 рр. представлено у діаграмі 2.

діаграма 2(**).

(**) За оперативними даними Держкомстату та Держкомполітики України

Основною олійною культурою в Україні є соняшник, посівні площі якого за період 1985-1997 рр. Зросли з 1480 до 2065 тис.га, тобто на 39,5 відсотка. З насіння соняшника одержують майже 90 відсотків усієї олії. Підприємства цієї галузі розміщен переважно у степовій та лісостеповій зонах України.

В Україні збудовано олійно-жирові комбінати – Вінницький, Запорізький, Одеський, Слов’янський, Чернівецький; жирові – Харківський, Ніжинський; олійні заводи – в Кіровограді, Пологах, Дніпропетровську, Вовчанську, Полтаві та ін. Маргарин виробляють у Донецьку, Харкові, Києві, Львові.

Винограднопродуктовий комплекс включає в себе виноградарство, промислову переробку винограду, а також виробництва, що обслуговують ці галузі. Кінцевою продукцією комплексу є свіжий виноград, виноградні вина, виноградний сік, коньяки.

Базовою галуззю є виноградарство. Його розвитку в Україні сприяють грунтово-кліматичн умови Автономної Республіки Крим, Одеської Миколаївської, Херсонської та Закарпатської областей, де зосереджено понад 90 відсотків загальної площ виноградників. Всього в Україні цією культурою зайнято близько 175 тис. га.

Оскільки транспортування винограду погане, тому виробництва первинної його переробки розташовані поблизу сировинних баз. Заводи вторинного виробництва і шампанських вин діють як в районах виноградарства ( Масандра, Новий Світ, Севастополь), так в районах споживання готової продукції (Київ, Одеса, Донецьк).

Тютюновопромисловий комплекс включає спеціалізоване рослинництво з вирощування тютюну і махорку для промислової переробки: виготовлення сигарет, цигарок, курильного тютюну і махорки, нікотинових препаратів, виробництва лимонної та яблучної кислот, засобів боротьби зі шкідниками сільськогосподарських культур.

Основн посівні площі тютюну знаходяться в Автономній Республіці Крим, Тернопільській, Закарпатській, Івано – Франківській, Хмельницькій, Вінницькій та Одеській областях.

Виробництво махорки зосереджено в Полтавській, Сумській та Чернігівській областях.

В Україні діє 6 тютюново-ферментаційних заводів та 11 тютюнових фабрик. Найбільш підприємства: Жмеринський, Сімферопольський, Берегівський і Борщагівський тютюново - ферментаційні заводи, Київська, Львівська, Харківська, Черкаська Прилуцька тютюнові фабрики.

Хмелепромисловий комплекс – це взаємопов’язана сукупність підприємств організацій, діяльність яких зосереджена на вирощуванні, обробці, транспортуванні, зберіганні та використанні хмелю. Базовою галуззю цього комплексу є хмелярство.

Хміль цінною сировиною для пивоваріння, крім того, цого використовують для пивоваріння, лікарських препаратів та косметичних засобів, лаків, світлостійких фарб. Посіви хмелю зосереджені переважно на Правобережній Україні (Житомирська, Київська, Вінницька, Хмельницька, Рівненська, Чернігівська, Львівська області) приблизно 2/3 усіх хмільників та валового збору суцвіття хмелю в Україн зосереджено у Житомирській області.

М’ясопродуктовий комплекс – це система спеціалізованих галузей, пов’язаних з кормо виробництвом, виробництвом м’яса, його промисловою переробкою, реалізацією кінцевої продукції, виробничою та соціальною нфраструктурою, що обслуговує ці галузі.

Основою формування м’ясопродуктового комплексу України є м’ясне скотарство, свинарство, птахівництво і вівчарство.

Скотарство в усіх природно – кліматичних зонах України є провідною галуззю, але залежно від природно-економічних умов характеризується певними територіальними відмінностями у виробничій спеціалізації. На Поліссі та в Лісостепу розвивається молочно0м”сне і м’ясо-молочне скотарство; у Степу переважає м’ясне м’ясо-молочне; у приміських зонах, особливо великих міст, - молочно-м’ясне.

Свинарство набуло переважного розвитку в регіонах інтенсивного землеробства, зокрема картоплярства, промислової переробки сільськогосподарської сировини, фуражного зернового господарства. Воно зосереджено у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Київській, Полтавській, Харківській та Черкаській областях. Розміщенню в цих областях великих м’ясокомбінатів сприяє кормова база, зокрема наявність концентрованих кормів. Лісостепова і степова зони України – головна база виробництва свинини. У господарствах Полісся і Лісостепу свинарство ма м’ясо-сальну, а у Степу – сальну спеціалізацію.

Птахівництво це система взаємопов’язаних спеціалізованих підприємств і виробництв, зайнятих вирощуванням, переробкою, транспортуванням птиці, виробництвом кормів. В Україні розвиток птахівництва характеризується концентрацією та спеціалізацією. Найвища концентрація поголів’я птиці (понад4/5) в господарствах Степу та Лісостепу; на Поліссі та Карпатах вона становить близько 19 відсотків від загального поголів’я. У розміщенні птахівництва чітко простежується тенденція наближення його до споживача.

Вівчарство найменш інтенсивна галузь тваринництва, що розвивається переважно на дешевих пасовищах і грубих кормах з незначним витрачанням концентрованих кормів. У структурі продукції тваринництва нв вівчарство припадає в середньому 2 відсотки.

В Україні основною зоною вівчарство є степові області, де зосереджено близько 2/3 всього поголів’я овець і виробництва вовни. У степових областях вівчарство ма тонкорунну і напівтонкорунну спеціалізацію, а в лісостепових, поліських та гірських – м’ясововняну.

Заготівлю м’яса та його переробку здійснюють переважно підприємства м’ясно промисловості. Основним типом таких підприємств є м’ясокомбінат, де поєднується забій худоби, і первинна і вторинна переробка, виробництво м’яса м’ясопродуктів, м’ясних напівфабрикатів і консервів, жирів, тваринних кормів, медичних препаратів, тощо. Спеціалізовані підприємства м’ясо переробні та ковбасні комбінати – виробляють м’ясопродукти лише з м’яса, що надходить з м’ясокомбінатів.

Найбільш м’ясокомбінати розміщені в Києві, Вінниці, Черкасах, Чернігові, Житомирі, Дніпропетровську, Донецьку, Харкові, Полтаві. Ковбасне виробництво переважає в Києві, Одесі, Донецьку.

Виробництво м’яса за період 1996-2001 рр. Представлено у діаграмі 3.

діаграма 3(***).

За даними діаграми можна сказати, що виробництво м’яса є майже стабільним на протязі року. Лише в період загострення економічної кризи в аграрній промисловост його виробництво зменшелось.

Молокопродуктовий комплекс – взаємопов’язана системи підприємств з виробництва молока, його промислової переробки та обслуговування цих підприємств. Основою молоко продуктового комплексу є молочне скотарство. Від рівня і масштабів його розвитку залежать масштаби виробництва і, певною мірою, спеціалізація підприємств молочної промисловості. до складу останньої входять: масло, сироробна молочноконсервна галузі та виробництво продукції з незбираного молока. Основна продукція : масло, сир, молочні консерви, продукція з незбираного молока, сухе молоко, морозиво тощо.

В Україні переважають середні та великі підприємства молоко продуктового комплексу потужністю 25-250 т переробки молока за зміну.

Територіальна спеціалізація молоко продуктового комплексу за підгалузями сформувалася залежно від наявності ресурсів молока, його якості та особливостей розміщення населення.

Найбільш заводи з виробництва масла знаходяться в Вінницькій, Полтавській, Чернігівській, Черкаській областях. Для виробництва твердого сиру використовують молоко лише певних якостей та хімічного складу.

(***) За оперативними даними Держкомстату та Держкомполітики України

Найсприятливіш умови сироваріння склалися в передгірних і гірських регіонах Українських Карпат та деяких областях степової зони. Найбільші сироробні заводи: Новгород- Сіверський, Дубнівський (Рівенська область), Городенківський (Івано Франківська область), Старосамбірський (Львівська область), Дніпрорудненський (Запорізька область); заводи з виробництва сухого знежиреного молока Старокостянтинівський (Хмельницька область), Веселинівський( Миколаївська область), Бобровицький ( Чернігівська область), Гуринський (Сумська область), Маловиськівський; молочних консервів: Тальнівський (Черкаська область), Смілянський (Черкаська область), Первомайський( Миколаївська область), Гніванський (Вінницька область), Лубенський (Полтавська область).

Велик підприємства з виробництва продукції з незбираного молока споруджено переважно у великих містах і промислових центах – Дніпропетровську, Києві, Донецьку, Харкові, Макіївці, Одесі, Львові, Маріуполі.

Виробництво продукції з незбираного молока представлено у діаграмі 4.

діаграма 4(****).

Виробництво молока також є майже стабільним на протязі року. Але криза в аграрній промисловості і не обминула молокопродуктового комплексу, тому його виробництво зменшилось в цей період, але ми вже помічаємо подальший ріст його виробництва.

Рибопродуктовий комплекс складають підприємства, які виловлюють рибу, добувають морського звіра, морепродукти та виробляють з них харчову, медичну, кормову і тхнічну продукцію. До рибо продуктового комплексу входять так виробництва:

(*) За оперативними даними Держкомстату та Держкомполітики України

добувне вилов риби, добування морського звіра і морепродуктів;

обробне холодильна обробка, консервне виробництво, засолювання, коптіння, сушіння, в”явлення, виробництво рибного борошна, жирів, вітамінів, агару, продуктів кулінарії, напівфабрикатів;

товарне виробництво і відтворення біоресурсів – ставкове господарство, рибництво у територіальних водах, риборозплідники, рибницькі заводи, кормові бази;

підприємства фірмової торгівлі;

науково-дослідн заклади.

Основною сировинної бази рибо продуктового комплексу України є Середня та Південна Атлантика, Індійський океан, південно-східна частина Тихого океану, Азово-Чорноморський басейн та внутрішні прісноводні й солоно водні водойми країн.

Функціону 4 виробничі рибопромислові об’єднання: Севастопольське, Керченське, Чорноморське, Північно-Азовське.

Бджолопродуктовий комплекс займається розведенням бджіл для одержання меду, воску та інших продуктів бджільництва (пилку, маточного молочка, прополісу, бджолиної отрути тощо), а також для запилення комахозапильних сільськогосподарських культур з метою підвищення їхньої врожайності.

В Україні бджіл розводять у всіх природно-кліматичних зонах. Найбільше воно розвинене в лісостепу і степу. Найбільшими бджолорозплідницькими радгоспами є в Закарпатті і Херсонській областях.

Таким чином ми дослідили характер розміщення різних комплексів харчової промисловост залежно від умов, сприятливих для їх спеціалізації. Найбільш розвиненими в харчовій промисловості є Столичний, Карпатський, Причорноморський, Північно-Східний, Подільський економічні райони.

6. Внутрішня та зовнішня торгівля продукцією харчової промисловості.

Ринок продовольства в Україні відрізняється від інших товарних ринків найвищою стабільністю попиту. Споживачами продуктів харчування є всі без винятку верстви населення. І хоча насиченість внутрішнього ринку продовольства за роки незалежності збільшилась, відбулося це, на жаль, не за рахунок зростання вітчизняного виробництва продукції агропромислового комплексу. Частка сільського господарства у валовому внутрішньому продукті України значно зменшилась: у 1996 році вона становила лише 11,8% проти майже чверті ВВП у 1990 році. Обсяги валової продукції сільського господарства за останні вісім років скоротились до 59,3% у відношенні до рівня 1990 року. Процес скорочення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції тривав і в 1997 році: за 9 місяців валова продукція по всіх категоріях господарств зменшилась на 6,3%. Слід зазначити, що скорочення обсягів виробництва продукцій харчової промисловост повністю зумовлено падінням в її господарствах суспільного сектора, обсяги якого у 1996 році становили лише 40,5% від рівня 1990 р. Проти 11 відсотків росту в господарствах приватного сектора. У 1997 р. Становище ускладнилося ще більше: за 9 місяців валова продукція, вироблена в господарствах суспільного сектора, зменшилась на 11% у відношенні до відповідного періоду минулого року, розпочався спад виробництва в господарствах приватного сектора, валова продукція якого зменшилась на 2,2%. Як наслідок, відбулося зниження питомо ваги суспільного сектора у валовій продукції з 73,3% у 1990 р. До 50% у 1996. таким чином, у 1996 р. Частки суспільного і приватного секторів у виробництв сільськогосподарської продукції зрівнялись. У 1997 р., за попередніми оцінками, очікувався подальший спад питомої ваги суспільного сектора до 48-49 відсотків.

Падіння обсягів виробництва за 1991 – 1996 роки відбулося по всіх видах сільськогосподарської продукції за винятком картоплі (табл. )

У 1997 р. Ситуація значно погіршилась: виробництво м’яса всіма категоріями господарства за 9 місяців зменшилось на 11,6 відсотка, молока – на 15,0, яєць – на 5,7 відсотка (у приватних господарствах м’яса одержано менше на 3,2%, а яєць і молока – більше відповідно на 2,3 і 1,6%). Питома вага м’яса, виробленого господарствами приватного сектора, у 1997 році (за даними 9 місяців) склала 60% від загального обсягу ( у 1991р. – 32%), молока – 60% (26%), яєць – 66% (39,2%).

Головними причинами скорочення обсягів виробництва продукц тваринництва в господарствах суспільного сектора поряд з вкрай незадовільним забезпеченням кормами є незацікавленість товаровиробників у його розвитку через високу збитковість (рівень збитковості за 1996р. становив 40%). У найкритичнішому стані опинились великі тваринницькі комплекси, державн птахофабрики та племінні заводи, які виробляють переважно 1-2 види продукц тваринництва, маючи при цьому дуже високу енерго- та ресурсомісткість.

Зменшення обсягів виробництва сільськогосподарської продукц відповідно позначилося на виробничій діяльності підприємств харчово промисловості. Так, понад 50% загальної суми спаду випуску продовольчих товарів зумовлено переважно нестачею сировини. Частка харчової промисловості в загальному обсязі промислової продукції України за роки, що характеризуються, значно зменшилась – з 18,6% у 1990р. До 15,0% у 1996р. І 14,8% у 1997р. Продуктивність праці в харчовій промисловості у 1996 р. Складала лише 49 відсотків від рівня 1990 р. (в цілому по промисловості – 71%).

Ситуація занепаду виробництва відповідно позначилась і на продажу продовольчих товарів через організовану торгову мережу (табл. )

Зіставлення обсягів продажу товарів з обсягами їх пропозиції за рахунок вітчизняного виробництва свідчить, що через організовану торгову мережу проходить лише незначна частка пропозиції. Значна частина виробленої продукц реалізується на міських ринках ( по м’ясопродуктах 25,1 відсотка від пропозиції, а по картоплі – 26,7%). Не менша частка її реалізується на стихійних ринках. Збільшується і нетоварне споживання продуктів харчування за рахунок власного виробництва.

Таблиця 3 . продаж основних видів продовольчих товарів в організованій торговій мережі (*)

	1990р. тис.тонн	1996р. тис. тонн	1996р.,у % до 1990
М’ясопродукти	23384	379	15,9
Тваринне масло	318	44	13,8
Олія	228	34	14,9
Молочні продукти	6416	675	10,5
Сир і бринза	147	22	15,0
Яйця, млн.штук	6884	642	9,3
Цукор	1802	157	8,7
Кондитерські вироби	997	172	17,2
Хлібні продукти (у перерахунку на борошно)	7568	2613	34,5
Картопля	13,72	144	10,5
Овочі	2342	245	10,5
Фрукти	449	79	17,6

(*) Якуненко Н.І. Продовольчий ринок України: проблеми та тенденції розвитку // Економічні реформи сьогодні. – 1998. - № 13.- ст. 35

Суттєве зниження обсягів товарного споживання продуктів харчування супроводжується скороченням частки грошових витрат населення на харчування ( за даними обстеження сімейних бюджетів, у 1994р. вона становила 64,7% від сукупного доходу сімей, у 1996р. – 40,8%, а в 1997р. – 40,1%), що насамперед зумовлено невідповідністю темпів росту грошових доходів населення і роздрібних цін на товари. Так, згідно з індексом розвитку, який застосовується ООН, на сьогодн за рівнем життя Україна займає 85 місце, тоді як у 1994р. вона посідала 45 місце. Однією із складових життєвого рівня населення є його купівельна спроможність, яка залишається дуже низькою. Низька купівельна спроможність більшості населення змушує його шукати місце придбання продуктів за критерієм більш низької ціни.

У формування внутрішнього ринку продовольства певна роль належить імпортованій продукції. Таким чином створюється ще одна проблема – співвідношення вітчизняних та імпортних продуктів харчування, запропонованих для реалізації на внутрішньому ринку України.

Як відомо, сьогодні на внутрішньому ринку умови для конкуренції українських продовольчих товарів з імпортними є несприятливими. Як правило, собівартість нашої продукції є вищою від собівартості іноземної. Це зумовлено, головним чином, тим, що на вітчизняних підприємствах харчової

промисловост нижчий рівень технічної оснащеності та вищі питомі витрати сировини, матеріалів та інших ресурсів. Крім того, в Україні відсутня ринкова інфраструктура, нерозвинутими є маркетинг і реклама вітчизняних товарів, а державні замовники не мають необхідних фінансових ресурсів для своєчасної оплати продукції та здійснення авансових платежів. Внаслідок цього затрати на імпортні товарн поставки продовольчих товарів до України є нижчим від затрат на закупівлю та переробку вітчизняної сировини. Для припинення демпінгових імпортних поставок харчових продуктів до України треба вдосконалити режим застосування імпортного мита, а також інформувати споживачів про якість імпортних продовольчих товарів. Необхідно добиватися, щоб чинне законодавство захищало українського виробника. Протекціоністська державна політика щодо вітчизняного товаровиробника, яка здійснювалася протягом останніх років, дозволила відчутно скоротити імпорт продовольства до України і створила умови для стабілізації випуску в нашій державі тих продуктів, які вона може у достатніх обсягах виробляти власними силами (кондитерських і макаронних виробів, маргаринової продуктів, молока молокопродуктів).

Для входження Украйни у світове співтовариство на засадах ринкових відносин, рівноправності та взаємної вигоди у співробітництві є об’єктивні передумови, зокрема, відповідні техніко - економічний та організаційно – економічний потенціали. Це завдання пов’язане з необхідністю сформувати господарський механізм державного регулювання економіки та її важливої ланки зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД). При формуванні такого господарського механізму треба враховувати ієрархію економічних рівнів: макрорівень загальнодержавний; мікрорівень – господарюючі об’єкти; глобальний та регіональний макрорівні – участь у спеціалізованих економічних структурах міжнародних організаціях.

З вузлових проблем економіки харчової промисловості та її ЗЕД можна назвати такі:

· Зменшення поставок сировини на переробн підприємства АПК;

· Відносно високу собівартість вітчизняних продуктів харчування;

· Низьку або недостатню конкурентоспроможність наших товарів;

· Малий платоспроможний попит на харчові товари;

· Технологічну відсталість галузей;

· Нерозвиненість ринкової інфраструктури;

· Відсутність дійових підойм підтримки вітчизняного виробника і стримування імпорту харчових продуктів;

· Невдале реформування відносин власності;

· Реструктуризацію виробництва;

· Невідповідність нормативно-правового забезпечення законам ринку.

Важливими проблемами регулювання ЗЕД є збалансованість зв’язків, досягнення додатного сальдо експорту – імпорту товарів і послуг. На особливу увагу заслугову регулювання імпорту з орієнтацією на інвестування виробництва і стабілізацію економіки, на модернізацію основних виробничих фондів, впровадження сучасних технологій, економію матеріально – технічних ресурсів. Щоб досягти рівноважного стану у цій сфері, необхідно наростити виробництво й обмежити ввезення продуктів харчування та інших товарів.

Україна традиційно мала репутацію поставника на світовий ринок продукції сільського господарства та харчової промисловості. Спад виробництва та інші кризові явища не обминули харчової промисловості. У 1999р. одержано 48% зерна проти 1990р., експорт продукції АПК зменшився в 3,8 раза, в тому числі: м’яса і субпродуктів 1-ї категорії вироблено 15,5%, експортовано 46%; молока і молокопродуктів, відповідно, - 10,9 та 4%; цукру – 27,4 та 2%; олії – 53,9 та 47%. В харчовій промисловості за останні 3 роки, згідно із щорічними даними форми С3, 1150 підприємств (41% від загальної кількості) були збитковими. У цілому фінансове становище харчової промисловості характеризується низьким рівнем рентабельност (9,5%), високим рівнем простроченої заборгованості з кредитів, що перевищу суму балансового прибутку в декілька разів.

Відсталість ресурсно – виробничого потенціалу, нерозвиненість ринкової інфраструктури зумовили неконкурентоспроможність більшості видів продукції АПК. Конкурентний тиск з боку іноземних виробників особливо відчувають кондитерська, тютюнова та рибна промисловість. У цілому продовольчий ринок України відносно мало насичений імпортними товарами (близько 28 дол. на душу населення). Обсяги експорту товарів з України є невисокими; навіть у сприятливому 1996р. вони становили 60 дол. на душу населення, що менше від аналогічного показника Угорщини в 4,5 раза, Польщі – в 1,4 раза.

Чимала частина зовнішньоторговельного обороту припадає на країни СНД. Потужний торговельний партнер України – Росія, звідки ми одержуємо нафту, газ, руди кольорових металів, деревину, тканини, обладнання, вантажівки, електроніку. Україна експортує до Росії цукор, соняшникову олію, м’ясо, плодоовочев консерви. Наступним за обсягом торгівлі партнером є Білорусь ми експортуємо до неї переважно цукор та олію. Значне позитивне сальдо торговельного балансу Україна має з країнами Середньої Азії (крім Туркменістану), Казахстаном та країнами Закавказзя. Туди вона постачає цукор та борошно. Пшениця експортується до Аргентини, Австралії, Канади, США та країни ЄС.

Для подальшого забезпечення розвитку харчової промисловості на ринкових засадах можливе тільки за умови обов’язкового вжиття заходів державної підтримки, у тому числі і на альтернативних шляхах розвитку галузей переробно промисловості. Необхідність цього випливає із значення харчових галузей для торговельного балансу і бюджетних надходжень країни: адже частка їх у державному бюджеті становить одну шосту, а в місцевих бюджетах – одну четверту загального обсягу надходжень.

З урахуванням стану виробничо – ресурсного потенціалу харчової промисловості, експертних оцінок можливих напрямів його нарощування пропонуються два варіанти розвитку: на базі ґрунтовної реструктуризації, згідно з економічними критеріями, або збереження існуючої структури переробних підприємств, згідно із соціальними критеріями.

Більш перспективним є шлях реструктуризації, але він вимагає значних капіталовкладень; негативними наслідками при цьому стануть збільшення безробіття та зменшення податкових надходжень, а позитивними – створення конкурентного середовища для виробників сировини і для переробно промисловості. при збереженні існуючої структури галузі держава на тривалий строк повинна взяти на себе механізм та заходи регулювання економіки. Це дасть змогу зберегти робочі місця, але зростуть видатки державного бюджету на субсидії.

Реалізація будь – якого з розглянутих альтернативних шляхів розвитку харчово промисловості вимагає створення відповідних умов, основними складовими яких повинні бути прийнятна система платежів, використання комерційних контрактів з належними правовими санкціями, запровадження системи банкрутства та продажу неплатоспроможних підприємств. Обмеженість фінансових ресурсів змушу використовувати такі фактори зростання виробництва без додаткових інвестицій, як інституціальні перетворення, удосконалення фінансово – кредитної системи, поєднання ринкових регуляторів, посилення державного регулювання економіки.

7. Перспективи розвитку і розміщення харчово промисловості в умовах ринкової економіки.

Командно - адміністративна система господарювання, що функціонувала в період з 1920-х років і до середини 1980-х років і характеризувалась одержавленням засобів виробництва та власності народу, мала великих негативний вплив на розвиток харчової промисловості. Тому перехід до ринкових відносин – одна із ключових проблем, вирішення якої визначить перспективи розвитку економіки України, подальшу долю української нації.

До основних цілей соціально – економічного розвитку країни належить зростання частки ВВП, створюваної харчовою промисловістю (як галуззю з порівняно швидким оборотом капіталу, зорієнтованою на задоволення кінцевого попиту). Структура цієї частки у процесі ринкових перетворень у середньостроковій перспектив змінюватиметься (з урахуванням вихідних припущень щодо здійснення урядом послідовної антиінфляційної політики, одержання “дешевих” кредитів від міжнародних фінансових організацій, легалізації економіки внаслідок зменшення податкового тягаря) у таких напрямках: стабілізація частки фонду оплати прац (за рахунок зростання продуктивності праці та ефективнішого оподаткування); скорочення частки податків на 3-4%; зростання питомої ваги валового прибутку нагромадження капіталу за його рахунок; поступове зростання рівня нагромадження основного капіталу (зокрема, у вигляді нематеріальних активів); скорочення частки проміжного споживання на 4-5%.

Важливою передумовою формування адекватної ринковим умовам структури харчово промисловості є створення ефективного механізму забезпечення виконання зобов’язань суб’єктами господарювання (зокрема, шляхом ініціювання та здійснення процедур банкрутства, ліквідації та санації збиткових підприємств). Тому доцільно припустити, що скорочення їх частки у перспективі має привести до поліпшення фінансового становища галузі в цілому (за інших рівних умов щодо економічної кон’юнктури без урахування імовірності поглиблення фінансово кризи).

Структура галузевих ринків підгалузей харчової промисловості змінюватиметься в напрям підвищення інтенсивності конкуренції на відповідних товарних ринках, яка зростатиме завдяки високій інвестиційній привабливості галузі та практичному втіленню в життя державної політики заохочення малого та середнього підприємництва.

Ефективність функціонування харчової промисловості значною мірою залежить від структури ресурсів, які вона споживає. Доцільно окремо розглянути структуру матеріальних (сировинних та енергетичних), фінансових і трудових ресурсів. Основними стратегічними напрямами зміни структури сировинних ресурсів, що споживаються харчовою промисловістю України, мають стати: поліпшення якісних показників сільськогосподарської сировини, яка використовується у виробництві продуктів харчування; використання нетрадиційних видів сировини, харчових добавок, барвників тощо; максимальне зменшення залежності від імпортних сировинних ресурсів (насамперед, таро-пакувальних матеріалів); забезпечення комплексно переробки сировини та мінімізації її витрат.

Асортиментна структура продукції, що виробляється підприємствами харчової промисловості, повинна, з одного боку, відповідати потребам ринку, а з іншого – здійснювати вплив на ці потреби. Стратегічним напрямком зміни структури вітчизняного ринку продуктів харчування має стати його глибока сегментація.

Аналіз показує, що Україна може бути продовольче незалежною по життєво важливих продуктах харчування, для виробництва яких у неї е достатній природно-економічний потенціал. Але щоб забезпечити таку незалежність, необхідно вирішити комплекс проблем. Однак у сучасних умовах, через обмеженість фінансових засобів, можна використати тільки ті фактори зростання виробництва, які не вимагають додаткових інвестицій, зокрема здійснення інституціональних перетворень, удосконалення фінансово-кредитно системи, оптимальне поєднання ринкових регуляторів, посилення державного впливу на всі сфери діяльності.

У нинішніх умовах для збільшення виходу кінцевої харчово продукції доцільно стимулювати комплексну переробку сировини. Щоб вирішити таку проблему, треба реструктуризувати підприємства, підвищити ефективність виробництва, розробити паритетний ціновий механізм і запровадити його при закупівлі сировини та реалізації кінцевої продукції, забезпечити конкурентоспроможність вітчизняних виробів на внутрішньому і зовнішньому ринках. У свою чергу, для цього необхідно здійснити заходи щодо реконструкції та технічного переозброєння, поліпшення на їх основі асортименту і якост продукції. Важливо також розробити відповідний фінансово-кредитний механізм створити сприятливі умови для підприємництва, удосконалення взаємовідносин з сільськогосподарськими товаровиробниками та розвитку агропромислово нтеграції.

У процесі реструктуризації підгалузей харчової промисловості доцільно поступово удосконалювати розміщення підприємств для формування спеціалізованих зон виробництва і переробки основних видів сировини;

забезпечити пріоритетну підтримку галузей, які виробляють цукор, олію, м'ясні та молочні продукти (з тривалим строком зберігання); розвивати МП. Треба також створювати умови для виведення з експлуатації неперспективних переробних підприємств.

Проблемою великого соціального і економічного значення відродження цукробурякового виробництва. Для її розв'язання необхідно перебудувати сировинну і виробничо-технічну бази галузі (за аналогією з тим, як зроблено в ряді європейських країн), а вже на цій основі — підвищити ефективність виробництва, удосконалити економічні взаємовідносини, запровадити державне регулювання ринку цукру, з одночасними збереженням і розширенням його експорту для збільшення валютних надходжень. Щоб підвищити ефективність діяльності підприємств цукрової промисловості, збільшити обсяги виробництва цукру, добитися його конкурентоспроможності на світових ринках, стабілізувати внутрішній ринок цього продукту, слід реалізувати програму реструктуризац галузі. Така програма передбачає підвищення концентрації виробництва цукру на потужних підприємствах, оснащених сучасним високотехнологічним устаткуванням, раціоналізацію зон бурякосіяння, перепрофілювання або виведення з експлуатац неперспективних цукрових заводів. Результатом цих заходів стануть збалансування наявних сировинних ресурсів з виробничими потужностями підприємств галузі у мікро- і макрорайонному розрізах, а також удосконалення системи взаєморозрахунків. Усе це, разом узяте, забезпечить розширене відтворення цукробурякового виробництва.

В останні роки, внаслідок вивезення насіння соняшнику за межі України, скоротилося виробництво олії, знизилося завантаження виробничих потужностей підприємств оліежирової підгалузі, що, в свою чергу, призвело до збільшення імпорту відповідної продукції. З метою створення сприятливих економічних умов для переробки на вітчизняних підприємствах максимальної кількості насіння олійних культур прийнято Закон України "Про ставки вивізного (експортного) мита на насіння деяких видів олійних культур". Його реалізація сприяла поліпшенню ситуац в підгалузі: в Україні збільшилося виробництво олії та продукції з використанням, а також знизилися їх собівартість і ціна, зміцнилося фінансове становище вітчизняних оліежирових підприємств, які дістали можливість регулярно здійснювати платежі до бюджетів усіх рівнів і до Пенсійного фонду.

Для збільшення виробництва спирту в умовах різкого скорочення його експорту доцільно на окремих заводах відповідної підгалузі харчової промисловост впровадити нові технології з використанням наявних виробничих потужностей. У 1999 р. на деяких її підприємствах освоєно промислове виробництво етилового технічного спирту і високооктанової кисневмісної добавки до бензинів.

Для збільшення виробництва м'ясо- і молокопродуктів дуже важливо розвивати комплексну переробку тваринницької продукції (і в тому числі — за рахунок повнішого використання вторинних продуктів), скорочувати втрати при холодильній обробці, нарощувати випуск нових видів м'ясопродуктів підвищено харчової та біологічної цінності, а також у фасованому і упакованому вигляді.

Модернізація і реконструкція діючих підприємств, розвиток нових виробництв повинні здійснюватися за рахунок власних коштів виробників продукції; бюджетних коштів, які надаватимуться на реалізацію державних програм; конкурсного інвестиційного кредитування проектів; довгострокових кредитів комерційних банків (і в тому числі — під заставу нерухомості); коштів підприємств інших галузей; приватних та іноземних інвесторів; лізингового фонду.

Перехід до ринкових відносин, підтримка підприємництва поряд з технічним переозброєнням великих спеціалізованих підприємств вимагають прискореного формування мережі малих і середніх підприємств з переробки сільськогосподарської продукції. Будівництво нових підприємств повинне здійснюватися за рахунок приватних інвестицій, залучення коштів з місцевого частково з державного бюджетів. Досвід використання іноземних інвестицій у харчовій промисловості підтверджує позитивні результати технічної модернізації, а також реконструкції тютюнових і кондитерських фабрик, пивоварних заводів та нших підприємств. Комерційний капітал використовується у цукровій і молочній підгалузях. Впровадження сучасних технологій транспортування, зберігання розвантаження продовольчих товарів дозволить створити сучасну інфраструктуру. У найближчі роки ресурси харчової промисловості необхідно сконцентрувати на пріоритетних напрямах розвитку найефективніших виробництв і ресурсозберігаючих технологій. Для цього треба консолідувати всі бюджетні та позабюджетні джерела фінансування АПК, а також власні кошти товаровиробників. Важливо забезпечити пріоритетність розвитку його підгапузей шляхом державної фінансово-кредитно підтримки їх підприємств за рахунок розширення видів кредитування, а також поновлення практики передбачення у державному бюджеті коштів на кредитування міжсезонних витрат підприємств цукрової, оліежирової, консервної, виноробної та інших підгапузей харчової промисловості.

При реструктуризації харчової промисловості важливе значення ма агропромислова інтеграція, що здійснюється в різноманітних формах (таких, як фінансово-агропромислові групи, агрокомбінати, агрофірми, концерни та інш формування з виробництва, переробки, зберігання і реалізац сільськогосподарської продукції та продовольства). Створення інтегрованих формувань, до складу яких увійдуть як сільськогосподарські та переробн підприємства, так і сервісні, торговельні та банківські організації, є одним з важливих шляхів підвищення ефективності виробництва продовольчих товарів. Так формування дістануть поширення, насамперед, у цукробуряковому і м'ясному виробництвах.

Реалізація викладених заходів дозволить істотно поліпшити стан справ у харчовій промисловості України, а також створити економічні умови для подолання спаду виробництва в галузі, підвищення ефективності використання її виробничого потенціалу і забезпечення конкурентоспроможності вітчизняних продовольчих продуктів.

8. Висновки.

Підсумовуючи курсову роботу, я ще раз хочу наголосити на актуальності харчової промисловост в господарському комплексі України. Вона є найбільшою і найважливішою серед галузей промисловості. Жодне суспільство не може жити без продуктів харчування. Основною метою харчової промисловості є задоволення потреб людини в їжі. За добрих умов функціонування вона приносить чималу частину державного бюджету.

Звичайно, розміщення цієї галузі промисловості здебільшого залежить від природно - ресурсного фактора, але в той же час вона орієнтується і на споживача. На території нашої держави розташовані досить родючі ґрунти та сприятлив кліматичні умови для розвитку харчової промисловості. На її розвиток також вплинув і історичний фактор, оскільки Україна завжди вважалась аграрною державою, тому на її території в різні часи розвивались такі комплекси, як зарнопродуктовий, бурякоцукровий, олійнопродуктовий та інші. Проте, в період переходу до ринково економіки харчова промисловість зазнала великого негативного удару і тому розвиток дещо занепав. Але в останні роки помічається стрімкий підйом поліпшення її стану.

Потужн харчові підприємства розміченні в основному в великих містах у районах з доброю ресурсозабезпеченістю. Економічні зв’язки, які існують з такими містами, дозволяють реалізовувати продукцію як на внутрішньому так і на зовнішньому ринках. На внутрішньому ринку продовольча продукція майже не поступається за якістю іноземним аналогам, проте на зовнішніх ринках її конкурентно спроможність невелика. Розвиток і реклама вітчизняної продукції дозволить зміцнити місце харчових продуктів на ринку та поповнити державний бюджет. Для удосконалення харчової промисловості потрібно виконувати ряд процедур в економічній сфері. Звичайно, для цього потрібна і фінансова підтримка з боку держави, але вклавши деяку суму грошей у її розвиток, принесе непогану віддачу в бюджет держави. Тому багато підприємців зайняті саме у цій сфері з метою нагромадження капіталу, як власного, так і державного. Тому, на мою думку, в подальші роки харчова промисловість буде досить на високому рівні, як по якост продукції, так і прибутковості.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Стеченко Д.М. Розміщення продуктивних сил регіоналістика: Навч. посіб. – К.: Вікар, 2002.

2. За ред. проф. Качана Є.П. Розміщення продуктивних сил України: Підручник. – К.: ВД “Юридична книга”, 2001.

3. Паламарчук М.М, Паламарчук О.М. Економічна соціальна географія України з основами теорії: Підручник. – К.: “Знання”, 1998.

4. За ред. акад. Шаблія О.І. Соціально-економічна географія України: Підручник. – Львів.: “Світ”, 2000.

5. За ред. Ковалевського В.В., Михайлик О.Л., Семенова В.Ф. Розміщення продуктивних сил: Підручник. – К.: “Знання”, 1998.

6. Кошелюк С.А. Экономика пищевой промышленности: Навч. посіб. – К.: “Вища школа”, 1990.

7. Якуненко Н.І. Продовольчий ринок України: проблеми та тенденц розвитку // Економічні реформи сьогодні. – 1998. - № 13. – С. 32-37.

8. Дерев’янко О. Основні напрями системного трансформування харчової промисловості України // Економіка України. – 2000. - 1. – С.45-50.

9. Лиськов В. Харчова промисловість у системі АПК // Економіка України. – 2000. - № 8. – С.55-61.

10. Кириченко О. До проблеми розвитку харчово промисловості // Економіка України. – 2000. - № 10. – С.82-84.

11. Динаміка виробництва найважливіших видів товарів промисловості // Економіст. – 2001. - № 5. – С. 35-36.

12. Пильник Л. Наукове забезпечення конкурентоспроможність харчової продукції // Харчова і переробна промисловість. 2000. - № 5-6. – С.10-11.

13. Калініченко В. Енергетика майбутнього // Харчова переробна промисловість. – 2000. - № 7. – С.9.

14. За ред. Зузук Ф.В. Україна: Навч. атлас. – К.:НВП Картографія”, 1998.

10.03.2003