Курсовая работа: Українська літературна мова очима Пантелеймона Куліша

Зміст

Вступ

1. Пантелеймон Куліш як перекладач

2. Пантелеймон Куліш як новатор

3. Куліш і Кулішівка

4. Пантелеймон Куліш як режисер

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Сучасна українська мова має закріплений у Законі про мови і в Конституції України (ст.10) правовий статус державної, вона є високорозвиненою, кодифікованою і стилістично диференційованою літературною мовою, конкурентоспроможною на європейському мовному просторі. Та історія української літературної мови свідчить, що в переддень появи в українській культурі такої неординарної особистості, як Пантелеймон Куліш, становище і стан української мови викликали небезпідставну тривогу в національно свідомих діячів української культури. То був час згасання старої книжної мови і народження нової, усунення розриву між книжною і розмовною, досить інтенсивного поповнення нової української літературної мови народно розмовними елементами і закріплення їх у художньому тексті.

Процеси виформовування нової української літературної мови, окрім внутрішньомовних суперечностей між різними структурними компонентами мови при їх взаємодії, ускладнювалися впливом суспільно-історичних і політичних чинників. Дві третини української етнічної території перебували під владою Російської імперії. "У цій державі українська писемно-літературна мова переживала найчорніші, найсмутніші часи в XIX – початку XX ст., і то не тільки в офіційному, але й у шкільному вжитку була силоміць повністю витіснена російською. Панівні кола Росії не визнавали української мови навіть як окремішньої слов'янської. Було заборонено навіть український переклад Святого Письма, ввезення з-за кордону матеріалів, друкованих українською мовою" – читаємо у В.Німчука [6]. "Кобзар" Тараса Шевченка, книгу, що пережила не тільки своїх ворогів, а й їхні ідеї, не сприймали в Росії тому, що він написаний українською мовою. Реакційний російський журнал "Библиотека для чтения", відгукуючись на вихід першої збірки поезій Тараса Шевченка "Кобзар" (1840p.), писав про велике обдарування поета і свій жаль з приводу того, що ця книга не буде прийнята російською літературою, бо вірші – не російські і "написані на особливому провінційному наріччі", і взагалі – малоросійські поети "часто пишуть таким наріччям, якого навіть не існує в Росії" [4, 14]

У такий час художня, громадсько-публіцистична, видавнича діяльність Пантелеймона Олельковича Куліша як справжнього патріота України була спрямована на духовний розвиток українського народу і зміцнення українства. Позиція Михайла Драгоманова – ногами і серцем стояти в Україні, головою в Європі, а руками охоплювати слов'янщину – очевидно, ще раніше визріла в душі Куліша, бо реалізовувалася в його діяльності.

1. Пантелеймон Куліш як перекладач

Належне місце П.Куліша в історії української літератури та культури загалом лише окреслюється. Проте багатогранна діяльність великого подвижника українського слова і духу була підставою - для високих оцінок таких видатних людей різних літературних епох, як І.Франко та М.Драгоманов, М.Зеров та М.Хвильовий.

Перекладацька діяльність – це лише один із виявів Кулішевого подвижництва, шлях до цілісного осмислення якого криється в пізнанні його філософії. А вона ґрунтується на взаємозв'язку двох провідних для всієї творчості митця начал – духовного та національного.

В.Петров так окреслив постать В.Куліша: «Він був європейцем між хуторянами та хуторянином між європейцями». Саме філософія Куліша-хуторянина, для якого хуторянство було концепцією духовного розвитку українського народу і зумовила широку перекладацьку діяльність як втілення ідеї культурництва Куліша-європейця. Адже хуторянство і культурництво Куліша – це розвиток однієї ідеї України, в якій, на думку Д.Чижевського, полягає внутрішня цілісність письменника.

Одним, хто з перших збагнув значення перекладу кращих зразків світової літератури як могутнього джерела духовного збагачення українського народу, його культури, вужче – літератури, був саме П.Куліш, «піонер з сокирою важкою».

Якщо поява перших спроб перекладу в новій українській літературі на початку XIX ст. була викликана почасти «...влечением любопытства, нельзя ли на малороссийском языке передать чувства нежные, благородные, возвышенные...» (П.Гулак-Артемовський), то перекладацька діяльність П.Куліша передбачала свідоме утвердження українського слова, з одного боку, та «європеєзацією» української літератури, з другого. Показовим у цьому контексті є підбір Кулішем творів для перекладу – Біблія, Шекспір, Байрон, Гейне, Гете, Шіллер, а також Пушкін, Некрасов, Кольцов, Фет.

Багатьма роками пізніше А.Ніковський, осмислюючи шлях, який пройшла нова українська література, «втягуючись в оборот усесвітнього письменства», визначить три послідовні етапи її розвитку: пародію, переклади 70-90 pp. та оригінальні твори на всесвітні теми, які беруть свій початок від Лесі Українки, окреслюючи тим самим важливу тенденцію розвитку нової української літератури XIX ст. – від наслідування через переклади до оригінальної творчості у світовому контексті.

З одного боку, перекладацька діяльність П.Куліша знаменувала новий етап, важливий для подальшого розвитку української оригінальної літератури, з іншого – зумовлювала остаточне становлення українського художнього повновартісного перекладу.

На початку 60-х років П.Куліш розпочинає роботу над перекладом Біблії. Прагнення перекласти книгу книг, яка є оберегом духовності, українською мовою органічно всій внутрішній сутності письменника.

Проте Кулішевий переклад Біблії, для якого, зокрема, характерне надмірне вживання старослов'янізмів, що, без сумнівно, знижувало його естетичну вартість, здобув невисоку оцінку критики. І.Огієнко, зосібна, зазначав, що переклад «вийшов у багатьох відношеннях невдалий... часто тільки переказ, від оригіналу далекий». До речі, такої думки дотримувався й І.Франко. А проф. Н.Сагарда вважав, що навіть найкращі з перекладів П.Куліша зі Св. Письма «мало додадуть квіток йому як поетові».

Однак порівняльне зіставлення, зокрема перекладів із «Псалтиря» П.Гулака-Артемовського, які є першим в українській літературі XIX ст. зразком повновартісного художнього перекладу та визнані цінною частиною його літературної спадщини, з Кулішевими перекладами псалмів, що не належать до найбільш вдалих, переконує, проте, у її вищій естетичній вартості, чим і засвідчує поступ українського перекладацтва.

Значний внесок у доробок української перекладної літератури становлять Кулішеві переклади творів В.Шекспіра, звернення до яких зумовлювалося передусім прагненням митця підняти українську літературу до рівня осмислення «вічних» тем. «Коли б Шекспір робився читанням любим, – зазначав П.Куліш, – се отверезило б нашу літературу мізерну, дало б їй крила... Така моя мета».

У віршах «До Шекспіра» та «До рідного народу», які є своєрідними передмовами до перекладів, П.Куліш висловив свої культурницькі ідеали. Пропонуючи своєму народові «дзеркало всесвітнє», митець слова сподівається на його повернення до сім'ї культурників. Тому П.Куліш і звертається до Шекспіра:

Світило творчества, Гомере новосвіту!

Прийми нас під свою опіку знакомиту:

Дай у твоїм храму нам варварства позбутись,

На кращі почуття і задуми здобутись.

І.Франко, який видав більшість Кулішевих перекладів драм Шекспіра, високо оцінив їхню мистецьку вартість. Будучи перекопаним, що «добрі твори чужих літератур мають велику вагу для розвою кожної національної літератури», І.Франко писав, зокрема про переклад Куліша трагедії «Гамлет, принц датський»: «Куліш – перворядна звізда в нашому письменстві... дав нам переклад, з яким ми можемо без сорому показатися в концепті європейських перекладачів великого Британця». Порівнюючи переклади П.Куліша зі спробами його попередників (Федьковича, Старицького, Свенціцького), І.Франко віддає безперечну перевагу Кулішеві.

Переклади з європейських поетів – Байрона, Гете, Гейне, Шіллера, – які об'єднані у збірці «Позичена кобза», за словами М.Зерова, «підбивають підсумок усім змаганням Кулішевим здобути нові терени українському поетичному слову».

Найсильніші у збірці, на думку М.Зерова, переклади з Байрона, що пояснюється не тільки більшою відповідністю первотворові Кулішевого лексичного добору, а й тим, що •«настрої, маски та пози Байрона були прекрасним річищем для власних Кулішевих емоцій». З'ясовуючи місце Куліша в історії української перекладної поезії шляхом порівняння його з попередниками й наступниками, зокрема з П.Гулаком-Артемовським та М.Старицьким, М.Зеров визнає досконалішим П.Куліша.

Не стільки в університеті, скільки в Києві, – адже самий університет кінця 30-х видався Кулішеві не надто сприятливим місцем для навчання: студенти мали дев'ять пар щодоби, з восьмої ранку до пів на восьму вечора, з однією великою перервою між пів на першу та пів на другу. Куліш був вільним слухачем спочатку на першому відділенні філософського факультету (яке було прообразом теперішнього філфаку), а потім – на юридичному факультеті. Для першокурсників викладалася німецька, французька, італійська, латинська та грецька мови. Курс польської словесності, що,передбачав і надання певних навичок у володінні польською мовою, було знято 1837 року. Можна припустити, що Куліш відвідував заняття з французької та латині. І хоч атмосфера в Києві була сприятливою для практикування російської мови, минуло багато часу, перш ніж мова Куліша-киянина, автора «Михайла Чарнышенка», гостро, але справедливо розкритикована Некрасовпм, переросла в російську мову, якою написано «Воспоминания детства», нео-публіковану повість «Владимприя », російський епістолярій пізнього Куліша. Всього було: і викладання російської мови («для інородців») у Санкт-Петербурзькому університеті і місцевій гімназії, і знайомство з мовою російської глибинки, і московські «наїзди» Куліша, які він, за його власним визнанням, використовував для того, аби «побольше русскою речью назвучаться».

Не менше труднощів спіткало Куліша па шляху до бездоганної польської мови: після університетське відрядження до Луцька, студіювання творів Міцкевича, спілкування з Міхаєм Грабовським і Бодуеном, служба у варшавському департаменті духовних справ тощо.

Процес ознайомлення з рештою мов складався інакше. Кількох занять з учителем для Куліша було досить, щоб взятися до вивчення самостійно. Начатки німецької він пізнав, навчаючись у Новгород-Сіверському повітовому училищі, від Якова Яковича Ігнатьєва, на прізвисько Бруль, якого пізніше змалював в одній із повістей. Уявлення про французьку та латину здобув, напевно, в Київському університеті. Англійською захопився в Петербурзі. Інтерес до цієї мови, як і до народної російської, в колах столичних літераторів сприймався як спротив непомірному засиллю францужчини і був складового загального зацікавлення германськими культурами (оссіанізм і т.д.). Куліш брав уроки англійської у Олександри Осипівни Ішимової – знайомої Пушкіна, згодом – відомої дитячої письменниці. Пізніше, працюючи в 60-х роках у Варшаві над перекладом Біблії, письменник займався старогебрейською з місцевим рабином. Захопившись коло вивчення інших мов – іспанської, італійської, сербської – Куліш вчителів не потребував: спрацьовував досвід французької та старослов'янської.

Оскільки Куліш не ставив мети оволодіти західноєвропейськими мовами всебічно, а обмежувався здебільшого вмінням читати і розуміти прочитане, його основними помічниками були складна, але цікава книжка певною мовою та словник.

Після своїх фрагментарних університетських студій, 184 1 року Куліш за призначенням Максимовича іде до Луцька викладати російську словесність у місцевій гімназії. Там він знайомиться з родинною бібліотекою Олізарів. Сучасний Кулішеві нащадок цієї видатної династії українських шляхтичів, покатоличених у XVI ст., Густав Олізар 1826 року був заарештований у справі польського «Товариства патріотів», а багату книгозбірню, то нараховувала, за свідченням Куліша, до 2000 томів (друкованих і рукописних), переважно польських і французьких, за наказом генерал-губернатора Бі-бікова було конфісковано і перевезено до Луцька. Дізнавшись про існування книгозбірні, Куліш листовно звернувся до Максимовича з проханням влаштувати доступ свого колишнього студента до неї. Максимович допоміг, бо саме в бібліотеці Олізарів Куліш уперше знайомиться з творами Вальтера Скотта і вивчає французьку. «В библиотеке, между прочим, находилось полное собрание Вальтера Скотта на французском языке. По свидетельству Хильчевского, Кулиш приехал и Луцк с весьма жалкими понятиями во французском языке, но по истечении трех-четырех месяцев он стал свободно читать Вальтера Скотта и в подражание его роману «Карл Смелый» тогда же начал писать свой собственный исторический роман «Михайло Чарнышенко», – писав М.Чалий. Луцький епізод засвідчує характерну рису Куліша-поліглота: швидкість, з якою він оволодівав мовами. Три-чотири місяці пішло на французьку, місяць-півтора – на італійську, по кілька місяців – на іспанську та англійську.

Особливо активно займався Куліш мовами па засланні, в Тулі. Діставши повідомлення про звільнення, він пише Волинському листа, де підбиває підсумки цього трирічного періоду: «По Министерству народного просвещения служить мне не позволено, и я, как не окончивший курса в университете, принадлежу ко 2-му разряду чиновников, а для меня, как для рассчитывающего на службу, очень важно быть чиновником 1-го разряда. Нельзя ли мне выдержать в Москве экзамен на кандидата? Я греческого языка не знаю, латинский знаю мало, но зато читаю по-польски, по-французски, по-немецки, по-итальянски й по-английски, да ще дещо маракую». Тут, як бачимо, Куліш визначає першу мету, з якою він вивчав мови. Другою була надія заробляти на життя перекладами. Обидві мети не справдилися. До Московського університету Куліш не вступав, а напевне единим серйозним заробітком від перекладів був гонорар за багатотомну «Историю Англии...» Томаса Маколея, опубліковану п 1860-х роках у. столичному видавництві Тіблена. Проте ґрунтовних знань, одержаних у тульський період, Кулішеві вистачило надовго.

Як і перед тим, основними засобами оволодіння мовою залишаються словник і художня література. Словник – насамперед «Німецько-російсько-французько-англійський», кількатомннй, Реіі-фа. Книжки – класика. Англійські – Шекспір, «Векфілдський священик» Голдсміта, Вальтер Скотт, «Чаіільд Гарольд» і «Дон Жуан» Баіірона, Діккенс; французькі – «Сповідь» Руссо, Мольер, Шатобріан; італійські – «Декамерон» Боккаччо, «Мої в'язниці» Сільвіо Пелліко – автора, що справив великий вплив на тогочасну російську літературу (зокрема на Пушкіна та Гоголя); німецькі – Шиллер.

Іспанську мову в перші місяці повернення до Петербурга студіює за Дон-Кіхотом». Помітна увага Куліша до читання п оригіналі творів, відомих йому в перекладі, і, навпаки, перекладів тих творів, оригінали яких він знав. Так, познайомившись із Вальтером Скоттом в Луцьку у французькому виданні, він опановує п'ять його романів в оригіналі і просить Бодянського надіслати те саме в німецькому та італійському перекладі.

Вивчення тієї або іншої мови супроводжується у Куліша експлуатацією вже одержаних знань: він перекладає кілька розділів з книги Сільвіо Пелліко, пізніше, перечитуючи Байрона, відтворює першу пісню «Чайльд Гарольда» (переклад не зберігся), студіюючи у Варшаві та Відні грецьку (під керівництвом Бодуена де Куртене) та старогебрейську, здійснює переклади з Біблії. Нарешті, в Петербурзі Куліш починає студіювати грецьку (за методикою Робертсона), ознайомлюється з арабською (в цей час у бібліотеці Куліша з'являється паризький словник арабської мови Казпмірського) та шведською. Шведську вивчав на противагу Костомарову, у Стокгольмі було відкрито для доступу дослідників щоденник («діаріуш») Карла XII – цінне джерело з історії України за часів Північної війни. Пізніше Куліш так згадував про це в листі до Шсирока: «По-шведски я начал было учиться ради письменных фолиантов Карла XII, открытых в Стокгольме, но понадеялся на Костомарова, которому следовало бы это историческое сокровище явить русскому миру; но он обманул мои научные надежды и в этом отношении, живя больше всего для денег и скаредничая даже в двугривенном, который надобно было дать трактирному слуге, чтобы он сбегал в аптеку для утомления известным лекарством его головной боли (мы вдвоем были в Москве свидетелями оной гнусной сцены в 1884 году)». (Ставлення до Костомарова – типове для Куліша 1890-х).

Вивчаючи нові мови, Куліш не забував попередніх. У Тулі місцева дівчина вчить його розмовній французькій. 1851 року Куліш відвідує англіканську церкву в Санкт-Петербурзі для вдосконалення розмовної англійської. Своєрідним іспитом на знання мов стали роки, проведені в Європі – в Австро-Угорщині, Франції, Бельгії, Швейцарії, Італії (1858, 1861, з 1864 по 1872, 1878). Наприкінці Кулішеного віку на адресу його хутора Мотронівки на Чернігівщині надходять газети чотирма мовами, і господар радиться з московським кореспондентом Шенроком про те, які видання варто передплатити з новітньої італійської та іспанської преси.

Постать Куліша-поліглота нерозривно пов'язана з постаттю Куліша-перекладача. По-перше, знання мої відкривало йому доступ до оригіналів. В активі Куліша – два десятки дрібних поезій Байрона, частина «Дон Жуана» і «ЧаГільд Гарольд», більше як півсотні творів Генне, Гете та Шиллера, в т.ч. «Вільгельм Телль» (переклад не опублікований), 13 драм Шекспіра, лірика Міцкевича і низки російських поетів, сучасних Кулішеві, уривки з «Іліади» й «Одіссеї» і, звичайно, Святе Письмо. Куліш – перший український перекладач такого масштабу, який більшість своїх перекладів здійснив безпосередньо з мов оригіналів. Характерним є його ставлення до проблеми підрядника. 1849р. в листі до Бодянського він гостро розкритикував «Одіссею» в перекладі «царського захребетника» Жуковського, зазначивши при цьому, що він мовою оригіналу не володіє. Але з кількістю мов, які пізнавав Куліш, змінювалася і його позиція, наприкінці життя висловлена ним у такій тезі: «Что касается меня, то, зная, как мудрено было, например, даже Пушкину переводить Мицкевича и наоборот (их языки известны мне оба, как мои родной), я вижу в переводах наилучшую пробу языка относительно его ковкости, живописности, гармонии». Тут вимога аналітнзму, втілена в ідею про знания іноземної мови як виший гарант справедливо! оцінки перекладу, поєднується з думкою про синтетизм мови перекладного твору, його включеність у культурний контекст нації перекладача. По-друге, Куліш багато читав допоміжної літератури про перекладуваних ним письменників, теоретичних літературознавчих, філософських, історичних праць іноземними мовами. Німецькі та французькі біблісти (Рейсе, Кауч, Ренан, Верне), а також Мішле, Іпполит Тен, низка праць з орієнталістики, «Мінін і Пожарськиіі...» Забєліна, «Розпад Нідерландів...» Мотлі, «Система логіки» Мілля, Бокль, Маколей, Куно Фішер, Гервінус – ось далеко не повний перелік того, що Куліш уважно читап в оригіналі (зрідка – в іншомовних перекладах). По-третє, Куліш завжди з увагою ставився до праці своїх попередників на перекладацькій ниві. Шекспіра він читає німецькою (Шлегель), польською (Ключццький), російською (Кетче])). «Пісню про дзвона» Шиллера – французькою (Марм'є) і знов російською (Мін, Шевирьов). Все це дає підстави вбачати в Кулішеві сформований тип перекладача-професіонала, характерний для пізнішого українського перекладацтва від Франка та Миколи Зерова до Кочура і Лукаша.

І, визначившись у питанні про Франка як явище інтелекту, українському літературознавству XX ст. час порушити аналогічне питання щодо його попередника: «Пантелеймон Куліш як явище інтелекту».

2. Пантелеймон Куліш як новатор

Багатогранна діяльність П.Куліша нерозривно пов'язана з вивченням світогляду в цілому і характеру українського народу зокрема, як однієї з найважливіших категорій народної філософії, психології та естетики. Саме в цьому він вбачав життєві джерела самобутності художньої творчості, основу її національної концептуальності. У своїх філософських роздумах, статтях, оглядах, рецензіях і т. д. письменник досить часто ставить у центр уваги саме проблему національного характеру, питання про народні джерела його формування і становлення.

Виходячи з ідей природного розвитку людини і суспільства, П.Куліш і національний характер розглядав як складову цього розвитку, розвитку, немислимого без діалектичного взаємозв'язку найрізноманітніших сфер народного буття, У «Листах з хутора», рецензії «Казки і байки з сусідової хати, перелицьовані і скомпоновані Придніпрянцем», статті «Григорій Квітка (Основ'яненко) і його повісті» та інших працях ґенезу національного характеру він виводить і з тих обставин, у яких цей характер формувався і розвивався, з особливою силою наголошуючи на природній гармонії їх взаємозв'язків. На доказ цього П. Куліш бере приклад з вихованням Г.Квітки-Основ'яненка. Зауваживши, що рід Квітки хоч і був значним, вельможним і займав собі на слобідських просторах що найлюбіші займанщини, він відразу ж підкреслює й те, що у побуті батьки майбутнього письменника нічим не відрізнялися від інших людей. В щоденному житті тут панували ті ж самі звичаї, що й у простих людей, як у інших родинах, так і тут завжди говорили українською мовою, отже й у вихованні у всьому дотримувалися віками вироблених народних традицій, адже вони найбільш повно відповідали природі психічного складу, морального та духовного світу дитини. «Тим-то й знав Квітка всі звичаї народного биту так добре, як ні одному пану з новомоднього дому знати не можна, тим він писав такою щирою народною мовою, наче й не чув зроду іншої мови; тим він і по-московськи писав нескладно, що то був йому язик нерідний, а в московських школах Квітку не учено» (11, 490), – робить висновок П.Куліш.

При цьому зазначимо, що письменник не заперечував потреби в опануванні культури інших народів. Якраз навпаки, таке явище він вважав цілком природним і навіть необхідним. Полемічний запал його виступів у такому разі завжди спрямовувався проти спотворення природної гармонії в обміні духовними цінностями, проти порушення цієї гармонії у взаєминах характерів та обставин, проти будь-якого нав'язування і штучності. На думку П. Куліша, влада моди, чужоземщини, властива місту, саме тому й руйнує духовний світ українця, український народний характер, що є лише модою, отже позбавлена глибокого інтелектуального змісту. Носії тої моди і псевдокультури, відірвавшись від рідного Ґрунту, цураючись усього народного, «собі якусь неподобну мову в городах повисиджували та й ламають під неї людський розум з малого мальства» (11, 253). Отаким самозваним «прогресистам» автор «Листів з хутора» протиставляє людей освічених, справді культурних, які, глибоко цінуючи духовні цінності інших народів, бували всюди по світах і про Шекспіра знають не менше, як про видатних діячів рідної літератури, не втратили здатності гордитися досягненнями культури рідного народу, віднаходити у ній загальнолюдські цінності. Тому П. Куліш закликає земляків-українців плекати саме ці традиції, виховуючи на них нові покоління національно свідомих громадян. «Хоч же б, – наголошує він, – і всі ви поробились письменними і, як кажуть, просвіщенними; хоч би книжки німецькі так як справжні німці почитували, а проте своєї мови рідної і свого рідного звичаю вірним серцем держітеся. Тоді з вас будуть люди як слід, – тоді з вас буде громада шановна і вже на таку громаду ніхто своєї лапи не наложить» (11, 256). Тому, за твердим переконанням П. Куліша, місто, оскільки воно є складовою способу буття нації, повинно гармонізувати, а не дезгармонізовувати суспільні відносини, отже розвиватися на основі національних традицій як у побуті, культурі, так і в соціально-політичному житті. Тим самим місто зберігатиме природну атмосферу становлення національного характеру. Подібні висновки П.Куліша ґрунтуються на уважному вивченні досвіду не лише українського, а й інших народів. «Тисячу років, – звертається письменник до своїх співвітчизників-псевдопатріотів, – проповідуєте ви у своїх мурах коштовних любов і мир, – чи більше ж у вас любові і миру, аніж у тих простих слов'ян, що славили в гаях і в житах невідомого їм ласкавого і щедрого бога» (11, 252-253).

Сформований таким чином на природній основі національний характер виражає внутрішнє багатство і поетичну принадність душі українця, невичерпний духовний та інтелектуальний потенціал нації.

У лоні української природи, народних звичаїв та обрядів, поезії в цілому зародилося, на думку П. Куліша, ніжне народнопісенне сприйняття нашим народом людини і навколишнього світу. Воно виявляється і в психології, етиці та моралі, в побуті, естетиці та інших сферах буття. Патріархальний побут українського селянина не був для П. Куліша чимось консервативним, відсталим. Це були типові і цілком природні обставини його повсякденної діяльності і до того ж не лише господарської, а й розумової, духовної в цілому, обставини, які формували своєрідну філософію буття, своєрідний національний характер.

Оте народнопісенне світосприйняття, позначене великою мірою медитативності та філософічності, П.Куліш трактує як вияв талановитості нашого народу, своєрідності характеру українського простолюдина, наділеного до того ж природною красою і силою слова. При тому письменник зауважує, що у повсякденній діяльності народ витворив і розкриває багатство своєї мови, свого самобутнього розуму, незвичайної і багатої своєю природою естетичної фантазії. Тому й шляхи розвитку нового українського письменства він вбачав в орієнтації на народну філософію, на органічну єдність їх в дусі та істині з усією могутністю особистості українського простолюдина. Всупереч В.Бєлінському, якого в творах українських письменників неприємно вражала «мужицкая наивность і наивная прелесть мужицкого разговора», «простоватость крестьянского языка» і «дубоватость крестьянского ума», П. Куліш закликав письменників-співвітчизників виходити саме з народних критеріїв в оцінці своєї праці, скеровуючи тим самим літературний процес в Україні на народну основу, ту основу, що вже стала ґрунтом для творчості кращих справді національних поетів. «Не в замкнутому товаристві любителів словесності перевіряли вони життєвий смисл своїх творів: вони пускали їх прямо в народ, – у ті верстви суспільства, які не стануть даремно тратити на читання часу, потрібного для найневідкладнішої праці і турбот. Швидкий розпродаж дешевих видань у провінційних закутках українських найкраще довів виховне значення наших, поки що ще нечисленних, літературних творів» (11, 524), – підкреслював П.Куліш у статті «Простонародність в українській словесності».

Важливим складником національного характеру є і його морально-етичний зміст, який П.Куліш найтіснішим чином пов'язував з такими категоріями, як любов, честь, гідність, совість, взаємоповага, скромність, працелюбність в народному їх розумінні, з шанобливим ставленням до народних традицій тощо. До того ж народність у такому разі розуміється як природність. Тому-то, особливо в «Листах з хутора», маємо різке протиставлення села місту на тій підставі, що місто ігнорує, спотворює природну мораль та психологію селянина-трудівника, розплоджуючи паразитизм, нероб, моральних покручів. «Ми ж, люди прості, – читаємо у першому листі «Про городи й села», – як навчились на варязькій чи на литовській або польській панщині за плугом добре ходити і недолюдків годувати, то й досі себе самих і білоруких городян хлібом годуємо. Се, здається, не лукава наука, а в вас, городян, єсть і єхидні науки: є в вас такі науки, щоб довіку вічне тільки самим у золоті купатись; є в вас і таки науки, що хто кого проведе та зненацька насяде, того великим чоловіком величають. А в нас таких добродіїв зовуть попросту п'явками та людоїдами; ми од таких, поли обрізавши, мусимо втікати, аніж свій розум і душу їх лукавою дорогою пускати» (11, 245). Зовсім не випадково, що саме в захисті селянських цінностей, вироблених усім укладом трудового життя, П.Куліш бачить вияв честі і гідності. Триматися обома руками за свою просту домоткану свиту для нього зовсім не значить відмовлятися від усього здорового, розумного і благородного, що є в усіх сферах людського життя. Якраз навпаки: оці усі прикмети характеру, що сформувалися на трудовій селянській основі, на засадах народної християнської моралі, на думку П.Куліша, мають визначати сутність прогресу в цілому, тому триматися за домоткану свитку для нього означало розвивати і примножувати традиції та принципи народної моралі в системі освіти, науки, культури, виховання та інших виявах буття людини і суспільства, скеровуючи їх розвиток по шляху високих та благородних ідеалів нації. Це – моральний обов'язок кожного свідомого громадянина, це – моральний принцип кожного патріота, обов'язок і принцип, які мають бути підняті до рівня риси національного характеру українця, де б він не жив – у селі чи в місті.

Неослабну увагу в своїй концепції національного характеру П.Куліш приділяє культурологічному аспектові. Поняття «народна культура» при цьому у нього має досить широкі рамки. Сюди входить побут, релігія, традиції, звичаї, обряди, народна психологія, філософія, естетика, система виховання, повсякденне духовне життя, моральні принципи та ідеали, взаємини з природою, навколишнім світом у цілому і т. ін. Усе це прямо чи опосередковано впливає на характер, визначає його зміст.

Скажімо, природа в системі духовних і моральних цінностей народу завжди виступала могутнім фактором формування не лише емоційності української вдачі, а й джерелом любові, миру і злагоди. Тонко уловивши цю закономірність, П. Куліш у «Листах з хутора» та ряді інших праць постійно наголошував на необхідності уникати будь-якої штучності у вихованні, яка веде тільки до спотворення, псування народного характеру, і всіляко продовжувати і розвивати в ньому якості, закладені природою нації. Цьому має сприяти атмосфера повсякденного життя людини. Речі домашнього вжитку, культура, взаємини між співвітчизниками, традиції народної освіти, виховання, пісні, звичаї та обряди, степи, ліси творять своєрідний світ, який торкається найпотаємніших струн людської душі, приводить у рух, у дію її досі незаймані потенції.

На доказ правомірності своїх тверджень П.Куліш наводить приклади з народної архітектури та побуту. Так, в описі старосвітської церкви у селі Гаківниці він зауважує не лише гармонію форм, ліній, грайливість і багатство мережень округ віконець, зроблених руками народних майстрів так, що нагадують виведені самою природою квіти. Тим-то вони й радують душу і серце, тим-то любо й поглянути на ту церкву та й, задивившись на неї, загадаєшся про тих людей, що «на спочивок повкладалися, що докупи під тими ґонтами зеленастими збиралися» (11, 265). До того ж тонке естетичне чуття народних архітекторів ставило на службу красі, високій моральності та духовності усе: і місцевий ландшафт та пейзаж в цілому, і предковічні звичаї та традиції. «Гарне село, – читаємо далі про Гаківницю. – Усе майдани та широкі узбережжя на верхів'ях того ставу величенного. Розкинулось по волі: єсть де й дітям погуляти, і дівчатам у хрещика побігати, і парубкам, лицяючись до дівчини, против місяця постояти» (11, 265). Розкутість, відчуття простору і волі, невимушеність, поетична мрійливість – ось які риси української вдачі виказує опис особливостей старосвітської архітектури великого козацького села Гаківниці. Така архітектура властива не лише одному селу. Вона – типове явище в українській народній культурі, у ній зливається в єдине ціле досвід віків і духовний світ сучасника, минуле знаходить своє продовження в сучасності, а сучасність виростає на естетичних засадах, сформованих попередніми поколіннями, у якійсь дивно-загадковій гармонії з природою, історією і часом взагалі.

Інший народний культурологічний чинник, який сформував український національний характер – атмосфера сердечності, взаємоповаги, душевної єдності та якогось особливого тепла, яке завжди панувало в українській родині та у взаєминах між людьми. Тут П.Куліш з точністю етнографа аналізує таке явище в українському побуті, як оповідання в довгі зимові вечори народних казок. У рецензії на збірник «Казки і байки з сусідової хати, перелицьовані і скомпоновані Придніпрянцем» він, зокрема, підкреслює, що саме така атмосфера не лише згуртовувала людей дітей, дорослих та челядь, а й розвивала та поглиблювала поетичну емоційність, багатство фантазії. Обмін слухачів думками, почуттями, переживаннями у такому разі спричинявся до задушевності, потягу серця до серця, душі до душі, а не раз і до жартів, дотепів, кепкування над самим собою. «Се вже така в нас запорозька вдача» (11, 544), - говорить з цього приводу П.Куліш. Але в тому є й інший сенс, а саме: глибинний історичний зв'язок поколінь, на основі якого й відбувається формування і становлення української вдачі.

На прикладі розповідей лірника Дмитра Побігайла та селянина Кіндрата Таранухи про сотника Харка, поданих у «Записках про Південну Русь», ми мали можливість простежити, як у процесі цього формування і становлення кристалізуються почуття гордості, національної честі та гідності, національної свідомості, що в свою чергу, визначили і сутність духовного аристократизму українця. Особливо виразно складові цього аристократизму вимальовувалися у «Книзі о ділах українського і славного Війська козацького Запорозького», «Потомках українського гайдамацтва», «Жизні Куліша» та інших працях. На думку П.Куліша, вони обумовлені всім укладом українського життя, насамперед життя козацького. Тому-то він і говорить про аристократичність, «аристо-козацьку» вдачу. З поняттям честі і гідності у такому разі пов'язувалися чесність, порядність, вдячність, шанобливе ставлення до людей праці, батьків, старших себе, жінок, готовність прийти на допомогу людині у скрутну для неї хвилину, здатність до морального, духовного і фізичного самовдосконалення, готовність боротися до загину і нехтування власними інтересами, власним життям, коли справа стосується загальнонаціональних інтересів і т. д.1 Тому він наголошує на доконечній необхідності відроджувати історичну пам'ять, минулу славу у прийдешніх поколіннях, примножувати її: «Якщо який-небудь грецький цар Кодр був великий у любові до своєї вітчизни або карфагенець Ганнібал силою своєї зброї, то це робить честь не нам, а грекам і карфагенам. А скільки між нашими предками можна знайти Кодрів, які принесли своє життя на олтар слави козацької; скільки можна знайти воїнів, подібних відвагою і розумом Ганнібалу, від яких здригалися держави далеко могутніші, ніж Римська республіка часів Аннібала? І кому ж слава за таких воїнів? Нам слава, нам честь, адже вони були наші прабатьки». В цьому П.Куліш і вбачає одно з джерел нашого духовного аристократизму, адже, на його думку, ні один народ із усіх народів світу не знає таких відважних і благородних подвигів задля християнства, не зазнав стільки мук і страждань за віру і любов до вітчизни, як український.

3. Куліш і Кулішівка

Слово – це головна ознака нації і її спасіння. Воно житиме вічно. «Все прах земний, тільки діло і слово наше праведне останеться навіки». «Спасіння нашого краю – в нашому слові. Слово эемляка укаже темлякові, і явиться воля і душа єдина». «Дбаймо про свою словесну автономічну будучину, знаймо добре, що ми в себе вдома» (До Вовківни-Карачевської).

Що ж зробив П.Куліш для розвитку української мови?

У другій половині XIX ст. територія тодішньої України належала Росії та Австро-Угорщині, де існували неузгоджені мовні правила. Правопис був надзвичайно строкатим, неуніфікованим. З погляду просвітителів, до числа яких належав П.Куліш, не було й не могло бути величнішої справи, як створення правопису. Це було побожне діло. Тому для забезпечення унормованої єдності П.Куліш у передмові до першого тому «Записок о Южной Руси» в 1856p. запропонував використовувати спрошений правопис української мови, який оперативно втілив у життя редагований ним журнал «Основа», що виходив у Петербурзі в 1861-1862 pp. «У пропонованому виданні, – зазначається у передмові, – я намагався спростити наскільки можливо український правопис і пристосувати його до найлегшої вимови слів. До цих пір око читача неприємно разила буква «ы», якою літератори виражають м'яке «и». В українській мові, взірцем якої є для мене найбільш спільний полтавсько-чигиринський діалект, зовсім немає звука «ы», і тому я його замінив осьмеричним «и». Крім скасування літери «ы», П.Куліш замість «ять» впровадив «і», замість йотованого «є» – «є». Але літера «ь» не одразу була скасована, її вживали для позначення роздільної вимови в середині слів (як сучасний апостроф) та в кінці слів і «б'ємь» (б'єм).

Для звука «йо» вживали запозичене зі шведського «ё» (е'го, до него). Цей його правопис було названо «кулішівкою».

У №9 журналу «Основа» за 1861р. П.Куліш надрукував «Історію України од найдавніших часів». Редакція у своїй примітці зазначила, що ця стаття має значення не лише з погляду її змісту, а й покликана показати, якою мірою українська мова придатна для наукового викладу історії. А вже в редакційній примітці до продовження цієї публікації в №№11-12 стверджується, що вона є зразком обробки народної мови.

Наступна коректива «кулішівки» була зроблена в 1870р. Саме тоді було відкинуто «ь» в кінці і залишено лише в середині (для роздільної вимови), а також подано літеру «і». Але московський цар Олександр 11 видав Емський указ 1876p., який забороняв використовувати українську мову в усіх сферах діяльності. Тому, звичайно, і «кулішівка» була заборонена. Люди користувалися російським правописом, що дістав назву «ярижка» (від назви російської літери «ы» – єри).

У 1885 р. в Західній Україні Євген Желехівський зробив реформу «кулішівки»: він позначив літерою «ї» не тільки йотоване «і», але й уживав для пом'якшення приголосних, наприклад: дію, сірий. Цей правопис був запроваджений у 1893р. у школах та офіційних установах Австрійської України. Подібний правопис ми зустрічаємо у творах старших науковців, зокрема в М.Грушевського.

У 1905р. заборона московського царя щодо використання «кулішівки» була скасована, і українці відмовилися від «ярижки» та повернулися до своєї «кулішівки».

Остаточну правку українського правопису зробив Б.Грінченко. Він встановив чотири правила, щоб дійти згоди з галичанами у правописних питаннях:

1. Не треба писати дїд з двома крапками.

2. Не треба одділятися в дієсловах.

3. Треба вживати апостроф, щоб відрізняти р'я від ря, з'я від зя та інше.

4. Не треба писати м'який знак у таких словах, як світ (не треба писати сьвіт).

Поступово і галичани визнали переваги такої виправленої «кулішівки».

І тепер українці користуються цим правописом.

4. Пантелеймон Куліш як режисер

Прикметно, що народні джерела зумовили й відповідні корективи в концепції характеру героя навіть там, де він виражає тенденційність світоглядних переконань самого автора. Скажімо, в поемі «Маруся Богуславка» маємо картини веселого життя руських дітей під султанською опікою, де милістю та увагою оточують однаково як дитя раба, так і нечестивого пана, де за віропідданство чекає шана і повага навіть козаків-гайдамак, яких П. Куліш закликає проснутись, схаменутись і в ім'я цього стати на службу султанові, тобто своєму ворогові. Та зовсім по-іншому діють Маруся і її мати. Ніякі багатства і розкоші не можуть притлумити їхнього почуття до християнської віри, до рідних і близьких людей, до рідної України. Найменша згадка про них додає і рішучості, жаги свободи і щастя, тому Маруся, як і героїня народної думи, іде визволяти свого коханого Левка та козаків-невільників. Як бачимо, суперечності розвитку емоцій, почуттів та переживань героїні зумовили і характер її дій та вчинків, а почасти і їх розбіжність з ідеологічними настановами автора. Це з одного боку. З другого ж – вірність П.Куліша народнопоетичній традиції дала йому можливість створити цілісні, завершені в ідейно-естетичному відношенні характери українських жінок-патріоток, піднести їх до рівня національних ідеалів. Значною мірою завдяки народній творчості письменник досягає цілісності та довершеності концепції і в історичних драмах «Байда, князь Вишневецький», «Петро Сагайдашний», «Цар Наливай» та інших творах.

Особливий інтерес тут викликає роман «Чорна рада», що становить своєрідну енциклопедію українського характер ознавства. Тут маємо і лірично-пісенну Лесю Череванівну, і суворого у своїй відданості Україні полковника Шрама, і химерного запорозького отамана Кирила Тура та поетичного і разом з тим славного лицаря-звитяжця Петра Шраменка, гетьманів – по державному мудрого Сомка і підступного Брюховецького, охоронця козачих звичаїв та традицій козацької демократії Пугача, заможного хуторянина Череваня, народного філософа і провідника кобзаря, міщан, рядове козацтво і т. д. Кожен з них – яскрава індивідуальність, самобутній характер, який разом з тим несе в собі відсвіт української національної психології, етики, моралі та філософії, національного способу буття взагалі. Нерідко національний характер в романі – це органічна єдність протилежностей, невідповідностей, гармонія і дисгармонія. Йому, як правило, одномірність не властива, він багатогранний, поліфункціональний, та при тому завжди цілісний і довершений.

Паволоцький полковник Шрам згідно з авторськими ідеологічними настановами не завжди вірить у силу народних мас, більше покладаючи надії на козацьку старшину. Це. здавалось би, повинно послаблювати народне начало в його характері. Однак таке розуміння концепції образу було б занадто спрощеним, адже доля України, доля рідного народу визначає смисл життя Шрама. Герой по-своєму бачить проблему і шляхи її розв'язання, але народ ніколи не був для нього чужим. Звідси і типологічна спорідненість характеру Шрама з характерами героїв українських народних легенд, історичних пісень та дум. Сувора урочистість і піднесеність, епічний розмах думки, психологічна місткість і виразність визначають основу цієї спорідненості. Зіставмо тут роман з «Думою про козака Голоту», піснями про Морозенка, Сірка, Богдана Хмельницького та інших героїв національно-визвольної боротьби. Морозенко у них – преславний козак, попереду війська на «конику виграва». Сірко ж, пройнятий болями за долю рідного краю, збирає козацьку раду і закликає хлопців-молодців сідлати коней та виступати до походу проти ворога.

Ой не вітер в полі грає, не орел літає,

Ото ж Сірко з товариством на Січі гуляє,

говориться в одній з пісень. Додамо ще й оту безпечність, оте вчуття козака Голоти в степ, у безмежний простір, що також виявляють в ньому вдачу українського козака-звитяжця. Ці ж риси властиві і Шрамові. Справді-бо, щось орлине є не лише в його портретній замальовці («по одежі і по сивій бороді сказать би піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду – старий козарлюга»(11, 6). Хронотороп дороги, як і в народній творчості, також підкреслює в героях роману їх вчуття в далечінь, їх козацьку одвагу, витривалість та безпечність, що народжувалася у далеких і виснажливих походах, тяжких боях. Показовим тут є хоча б епізод герцю Кирила Тура та Петра Шраменка. Незамінним супутником козаків у романі є й кінь, який у фольклорній свідомості асоціюється з образом вірного товариша і порадника. Подібну функцію він виконує і в «Чорній раді».

Крізь призму народного світосприйняття подає П.Куліш також характери Сомка та Брюховецького. Основним критерієм оцінки їх дій і вчинків є відданість Україні. Звідси йдуть симпатії та антипатії, зображення внутрішнього світу героїв. Сомко наділений усіма рисами українського полковника і державного діяча, якими наділені вони в народних піснях, думах, легендах та переказах. Йдучи за літописними та фольклорними оповіданнями, автор говорить, що він «був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної». Постійні народнопоетичні епітети та порівняння, інші деталі портрета підкреслюють в характері Сомка такі ідеальні риси народного героя, як звитязтво, лицарство, добродушність, лагідність тощо. «Був, – читаємо в романі, – високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи» (11, 41). Принципи народної козацької етики визначають його взаємини з побратимами, жіноцтвом, рядовими козаками. У ставленні до Лесі, старих Череванів він виявляє статечність, незвичайну м'якість, тепло, увагу до них. Наречена у сприйнятті гетьмана – ясная панна, як повна квітка в траві. Правда, це йому не заважає навіть не зауважити того, що Леся після герцю Петра Шрама з Кирилом Туром розливалася слізьми на Петром та взивала його серденьком. Більше того зайнятий Туром на зауваження старого Шрама він без будь-якої тіні гніву, а чи образи відповідає: «Молода, батьку, знайшлась би друга, а Кирила Тура другого не буде» (11, 69). Ні, це зовсім не зрада Лесі. Це насамперед вияв козацького характерництва, у якому знаходить свій вияв побратимство, любов і повага до інших, уміння рахуватися з їх думками та почуттями, віднаходити насамперед усе краще, а не гірше, те, що єднає, а не роз'єднує, і на цьому будувати свої взаємини з людьми. Не важко зрозуміти, що така психологія та морально-етичні принципи героя сформувалися в козацькому середовищі, у походах і боях, де на перший І план завжди ставились не амбіції, не надмірна гордість, зверхність та злопам'ятство, а взаємовиручка, побратимство, турбота про себе, про друга, про брата. Саме такі ось якості Сомкової вдачі формують його і як гетьмана, і як державного діяча. «Український «батько-отаман», як ідеал, – пише доктор Б.Цимбалістий, – це не тип німецького чи англійського воєнного провідника, відважного, енергійного, маломовного і дещо аскетичного, але це отаман, що всіма опікується, дбає за всіх, є вирозумілий до кожного, спільно нараджується перед рішенням, отож – отаман з материнськими рисами». То ж зовсім не випадково ватажки козацько-селянських повстань в народних думах і піснях «раду-радять», усіляко відстоюють і боронять права простого люду. Скажімо, Богдан Хмельницький у думі «Білоцерківський мир і нове повстання проти польської шляхти»

... велів панам-ляхам на Україні чотири місяці стояти,

Ані козаку, ні мужику жодної кривди починати.

Коли ж ті порушили наказ гетьман підняв проти них повстання, у якому козаки і мужики одностайно стали на бік Хмельницького, виявляючи йому віру, підтримку і повагу як рідному батькові.

Пафос українського народного героїчного епосу, психологізм народної лірики, побутові деталі, легендарне начало в названих драмах не випадкові. Вони поглиблюють місткість художньо-філософських узагальнень в характерах, виражаючи тим самим народний ідеал національного героя. У такий спосіб П. Куліш підкреслює єдність прагнень, життєвих принципів та ідеалів, розуміння мети, смислу, цінності життя різними верствами українського суспільства. Козацькі верхи тут виступають виразниками інтересів мас, провідниками нації. Саме тому вони й знаходять одностайну підтримку цих мас. Легенди про смерть Наливайка, творчо опрацьовані П.Кулішем, передають усенародний біль, викликаний стратою свого захисника, але в тому болю немає розпачу. Навпаки – він пломеніє гордістю за незалежність духу козацького ватажка, горить бажанням помсти за вчинені кривди. А ту гордість, те жадання розносять по базарах кобзарі. Тому героїчні подвиги Байди, Наливайка, Сагайдачного, інших національних провідників – святі для кожного українця, їх слава передається з покоління в покоління, ніколи не забудеться ані в мирі, ані і чернецтві, визначаючи зміст національної самосвідомості навіть на побутовому рівні. З другого ж – народнопоетичне начало у творенні характерів є важливою складовою авторської концепції національного буття і дає можливість простежити зміни, еволюцію світогляду П.Куліша в цілому. їх суть полягає в осмисленні національно-визвольних рухів на Україні як пошуків провідними і найширшими верствами суспільства сил, здатних вивести українських народ на шлях незалежності і самостійного розвитку. За авторською концепцією, ці сили криються у внутрішньому бутті нації, а саме — в опорі на власні сили, в єдності усіх верств українського суспільства, у наступальній, ідейній та державотворчій їх позиції. Відтак романтична ідеалізація на народнопоетичній основі в «Драмованій трилогії» служить засобом вияву народних уявлень про людину і світ, національної самосвідомості як героїв того чи іншого твору, так і автора зокрема.

Досі сказане дає усі підстави стверджувати, що глибоке і всебічне осмислення фольклору, світогляду і способу життя народу взагалі дало П.Кулішеві можливість сформувати чітку концепцію національного характеру і реалізувати її в художній творчості. Ґрунтується вона, насамперед, на таких засадах народної психології, естетики, моралі, етики та філософії, як глибока емоційність, медитативно-філософський склад мислення, на синтезі народних та християнських принципів взаємоповаги, добра, самовідданості, побратимства, ліричного та епіко-героїчного начал і т. д. До того ж, завдяки народній основі, письменникові вдалось подолати суперечності власного світогляду та ідеологічних переконань і досягти художньої цілісності та довершеності створюваних ним національних характерів, їх чіткої ідейно-тематичної визначеності та спрямованості. Усе це й зумовило національну самобутність творчості П.Куліша в цілому.

Висновки

Цілком зрозуміло, що глибокий знавець історії кобзарства, психології творчості народних співців-музикантів, виходячи з ідеї природного розвитку, П. Куліш об'єктивно не міг не розуміти його сутності та історичної ролі в житті українського народу. Тому він вірить в те, що могутній дух кобзаря буде «із віку в вік стояти, Серця зцілющою водою покропляти, І рани гоїти, і сльози обтирати» (1, 238). Цікаво, що навіть в одному і тому ж творі П.Куліш дає прямо протилежну оцінку кобзарям. В окремих частинах поеми «Маруся Богуславка» про них автор говорить як про «гірких п'яниць», віддаючи тим самим данину власним ідеологічним настановам та поетичній фікції. Але тут же він виводить образ молодого козацького кобзаря Левка, позбавленого попередніх ідеологічних нашарувань та суб'єктивних оцінок. Левко – лицар, герой, справжній захисник України. Тому Маруся за роки турецької неволі не втратила глибокого і щирого почуття до нього. Для неї Левко назавжди залишився ідеалом українського хлопця, істинним козаком. Не для забави бере до рук бандуру і Байда з історичної драми «Байда, князь Вишневецький». Думу і пісню він пов'язує з долею народу, з його минулим, теперішнім і майбутнім, У драмах «Цар Наливай» та «Петро Сагайдашний» кобзарі також виступають виразниками народної свідомості, речниками національної ідеї. Завдяки цьому образ народного співця-музиканта в поезії, прозі та драматурги П. Куліша набирає масштабних художньо-філософських узагальнень, підноситься до рівня національного ідеалу.

У науковій та художній спадщині П.Куліша, таким чином, досить повно і багатогранно описано і зображено кобзарів та лірників як типів народних співців-музикантів, розкрито естетичну природу класичної кобзарсько-лірницької традиції у різних аспектах. Етнографічні її засади пов'язані насамперед з природністю побутування цього виду народного мистецтва, з повсякденним укладом життя українця, з народною мораллю, етикою, психологією та філософією. В естетичному відношенні ця традиція характеризується імпровізаційністю, відсутністю будь-яких ознак професійного артистизму, своєрідністю системи кобзар(лірник)-слухач-кобзар(лірник), у якій кожен певною мірою бере участь у творенні пісні чи думи та їх мелосу. Прилучення слухача до цього йде не через претензійність, нав'язування виконавцем своєї волі, а через його глибоке самовираження, через органічний синтез та співзвучність внутрішнього світу твору, виконавця та слухача на основі чого твориться неповторна ідейно-естетична, психологічна та філософська система, що й становить одну з найприкметніших ознак українського героїчного епосу зокрема та мистецтва кобзарів і лірників у цілому. Поза всяким сумнівом, що саме на таких класичних засадах маємо відроджувати кобзарсько-лірницьку традицію й сьогодні. Цьому завданню, як бачимо, добре прислужаться і фольклорно-етнографічні та художні твори П.Куліша.

Список використаної літератури

1. Вертій О. Пантелеймон Куліш і народна творчість. Статті та дослідження. – Підручники і посібники, 1998. – 120с.

2. Історія української мови: Хрестоматія / Упорядники С.Я.Єрмоленко, А.К.Мойсієнко. – К.: Либідь, 1996.

3. Козачук Г.О., Шкуратяна Н.Г. Практичний курс української мови: Посібник. – 2-е вид. – К.: Вища шк., 1994.

4. Кочергам М. П. Вступ до мовознавства: Підручник. – К.: ВЦ «Академія», 2000.

5. Мацько Л.І., Сидоренко О.М. Українська мова: Посібник. – 2-е вид. – К.: Либідь, 1996.

6. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови: Підручник. – К.: Либідь, 1993.

7. Словник синонімів української мови: У 2 т. / А.А. Бурячок, Г.М. Гнатюк, С.І. Головащук та ін. – К.: Наук, думка, 1999-2000.

8. Словник труднощів української мови / Д.Г.Гринчишин, А.О.Капелюшний, О.М.Пазяк та ін.; За ред. С.Я.Єрмоленко. – К.: Рад. школа, 1989.

9. Словник української мови: В 11 т. – К.: Наук, думка, 1970-1980.

10. Сучасна українська літературна мова: Вступ. Фонетика / За заг. ред. І.К.Білодіда. – К.: Наук, думка, 1969.

11. Сучасна українська літературна мова: Лексика. Фразеологія / За заг. ред. І.К.Білодіда. – К.: Наук, думка, 1973.

12. Сучасна українська літературна мова: Морфологія / За заг. ред. І.К.Білодіда. – К.: Наук, думка, 1969.

13. Сучасна українська літературна мова: Синтаксис / За заг. ред. І.К.Білодіда. – К.: Наук, думка, 1972.