Політична культура як рівнева характеристика розвитку політичної системи суспільства

Політична культура як рівнева характеристика розвитку політичної системи суспільства

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВОДНОГО ГОСПОДАРСТВА ТА

ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

Кафедра політології

з дисципліни «Політологія»

студента групи, курсу

спеціальності “Економіка підприємства”

заочної форми навчання

shura19@yandex.ru

Викладач:

РІВНЕ - 2003

Тема №17: Політична культура як рівнева характеристика розвитку політичної

системи суспільства

ЗМІСТ

сторінка

1. Сутність і функції політичної

культури........................................................... 3

2. Політична свідомість і поведінка в структурі політичної культури

соціального суб’єкта. Політична

ідеологія...................................................... 6

3. Типи політичної

культури................................................................

.................... 10

4. Сучасний стан та проблема підвищення політичної культури в

Україні... 11

Література..............................................................

...................................................... 13

Номер залікової книжки –

1. Сутність і функції політичної культури.

Процеси перетворень в суспільстві потребують адекватних змін у сфері

політичної свідомості та політичної культури. Становлення демократичного

суспільства потребує якісно нових засад суспільної взаємодії, відносин між

особистістю та державою. Політичні знання та культура політичної поведінки

необхідні кожному, то вони є запорукою захисту власної гідності, свободи і

прав.

Байдужість людини до політичного життя, відсутність політичної освіти

сприяють можливості маніпулювання нею. Суспільство, що бажає зберегти

свободу, повинно усвідомити свою відповідальність за власну долю, долю

країни. Отже, необхідно формування ціннісних орієнтацій, настанов та

моделей поведінки, які б відповідали вимогам становлення та збереження

демократичної держави.

Що ж є політична свідомість та політична культура? В чому полягає їх

специфіка відносно різних типів суспільної взаємодії? Для того, щоб це

з’ясувати, розглянемо в лекції такі питання.

Поняття політичної культури зараз стійко увійшло в склад ключових

категорій політичної науки. Це зумовлене тим, що політичний процес при всіх

притаманних йому випадковостях, непередбачених подіях, альтернативності

ситуацій ,що виникають, підкоряється внутрішнім закономірностям, що не

можуть бути виведені безпосередньо ані з економіки, ані з психології.

Дослідження в області політичної культури допомагають глибше побачити

закономірності політичного процесу, особливості політичної свідомості і

поведінки людей в сучасному суспільстві. Аналіз проблеми політичної

культури дає можливість зрозуміти, чому групи людей або цілі народи, діючи

в межах ідентичних політичних систем, але ж виховані на різних цінностях та

маючи різноманітний історичний досвід, по-різному сприймають одні і ті ж

політичні події, по-різному поводять себе в одних і тих же політичних

ситуаціях.

Термін культура (“cultura”) з’явився у Стародавньому Римі і означав

для римлян не що інше як обробку землі, вирощування. Увійшовши в буденну

людську мову, в ході частого вживання, це слово втратило свій первісний

зміст і стало означати найрізноманітніші аспекти людської поведінки, а

також види діяльності. У тому числі стало досить вживане словосполучення

“політична культура”, “рівень політичної культури” і т.п.

Поглиблене вивчення політичної культури дає, крім того, можливість

передбачати реакцію населення на конкретні політико-управлінські рішення,

передбачити певні міри, що забезпечать ефективність їх реалізації.

Свої витоки проблема політичної культури бере в працях стародавніх

мислителів, які зверталися до питань нравів, соціальної етики, критеріїв

ідеального громадянина і правителя. Виникнення перших знань про політику і

їхнє використання на практиці в античній Греції можна розглядати як

зародження політичної культури. Чисто термінологічно поняття «політична

культура» було вперше вжите німецьким філософом Іоганом Гердером ще в XVIII

ст. Згодом, особливо в кінці XIX – початку XX ст. дана категорія

використовується в політичних дослідженнях різноманітними політичними

школами, в тому числі, і вченими Росії: В.І.Гер’є, В.В.Івановським,

М.Я.Острогорським.

В 50-і роки нашого сторіччя в західній політології виникає теоретичне

спрямування, що досліджує соціокультурний зміст , процесів, в основі якого

було розуміння зумовленості політики культурою. Теорія політичної культури

відбила прагнення дослідників подолати формальні, інституалізовані методи

вивчення політики. Основна увага була спрямована на вивчення ціннiсно

зумовлених зв'язків між владою і суспільством, виявлення залежності між

процесом прийняття політичних рішень і політичною поведінкою. Внесок у

розробку теорії політичної культури внесли Г.Алмонд і С.Верба, С.Липсет,

М.Дюверже, У.Розенбаум, М.Кроз’є.

Найбільш відоме визначення політичної культури дане Г.Алмондом і С.

Вербою в книзі «Громадянська культура» (1963 р.). Під політичною культурою

вони розуміють: «...iнтернаціоналізацію політичної системи через пізнання,

почуття і судження її членів». Вона виступає як сукупність психологічних

орієнтацій людей по відношенню до політичних об'єктів.

Даний підхід тяжіє до ототожнення політичної культури і політичної

свідомості. Прибічники, так званої всеосяжної інтерпретації, включають в

політичну культуру поряд з психологічними настановами і відповідні їм форми

поведінки суб'єктів. Третю групу склали так звані об’єктивістські підходи,

що розкривають зміст політичної культури через санкціоновані норми

поведінки громадян і груп.

Для четвертої групи уявлень характерно визначення політичної культури

як нормативної моделі бажаної поведінки і мислення.

Дослідження в області політичної культури в вітчизняній науці були

ускладнені.

Політична культура являє собою систему історично сформованих відносно

тривких настанов переконань, уявлень, ціннісних орієнтацій, моделей

поведінки в діяльності суб'єктів політичного процесу. Вона містить у собі

культуру політичної свідомості, культуру політичної поведінки і культуру

функціонування політичних інститутів.

Політична культура містить знання про політику, знайомство з фактами,

інтерес до них, оцінку політичних явищ, оціночні думки про те, як повинна

здійснюватися влада, емоційну сторону політичних позицій, як наприклад,

любов до Батьківщини, негативне ставлення до проявів екстремiстських

настроїв, визнані в суспільстві зразки політичної поведінки, що визначають

як можна і як слід діяти в політичному житті.

Слід розрізняти політичну культуру особистості і політичну культуру

суспільства. Для характеристики політичної культури особистості важливо

прищепити усвідомлення його суті і мети політичного процесу, знання своїх

прав і обов'язків, міру включеності в реалізацію політичної влади.

Політична культура суспільства – інституалізований і неінституалізований

історичний і соціальний досвід національної і наднаціональної спільнот.

Історичні традиції справляють активний формуючий вплив на політичну

діяльність індивідів великих і малих соціальних груп. Інакше кажучи,

політична культура суспільства є зафіксований у законах, звичаях,

традиціях, політичний досвід суспільства, рівень уявлень про політичний

процес.

Вивчення політичної культури дає можливість зрозуміти одну з

найважливіших її функцій – прогностичну, що виявляється у впливі її на

динаміку політичного життя. Політична культура надає певне спрямування

політичному процесу, виявляє вплив на формування і діяльність політичних

інститутів, зумовлює поведінку різноманітних соціальних груп. Вона –

найважливіша частина соціального клімату, що сприяє появі і сприйманню

нового в суспільстві. Нормативно-регулююча функція спрямована на

забезпечення налагодженого і стабільного функціонування політичної системи.

Політична нормативність включає людину в сферу прийнятої для даного режиму

влади політичної поведінки.

Комунікативна функція в тому, що через політичні традиції особистості

передаються зразки поведінки, забезпечується спадкоємність в суспільному

розвитку.

Необхідно відзначити, що політична культура є найбільш консервативний

елемент політичної системи. Однак стабiлiзацiя політичного процесу в

Україні, багато в чому залежатиме від перетворень в полiтико-культурній

сфері.

Прийнято виділяти такі функції політичної культури:

. гуманістична (людино творча), тобто розвиток суспільного (політичного)

потенціалу людини;

. пізнавальна (гносеологічна), бо політична культура є засобом пізнання

і самопізнання політичного життя суспільства;

. інформаційна – функція трансляції соціального досвіду, яка забезпечує

зв’язок політичних досягнень поколінь всіх часів;

. комунікативна – функція політичного спілкування, яка забезпечує

адекватність взаєморозуміння;

. ціннісно-орієнтаційна, тобто політична культура задає певну систему

координат, своєрідну “картку політичних, життєвих цінностей”, в яких

існує і на які орієнтується людина;

. нормативно-регулююча (управлінська), яка проявляється в тому, що

політична культура виступає засобом соціального контролю за поведінкою

людини.

Політичні традиції відіграють важливу роль у формуванні зразків

політичної поведінки. Для радянської політичної культури базовою моделлю є

тоталітарно-етатистська політична культура з атавізмами патерналізму.

Перевага держави над людиною, тотальне підпорядкування людини так званим

вищим державним інтересам, розцінювання iї як гвинтика у величезному

соціальному механізмові, виступали її характерними ознаками. В цьому

характері політичної культури відбилася і своєрідність геополітичного

положення нашої країни, немов би, на стику двох цивілізацій – Європи і

Азії. На відміну від західноєвропейської культури, яка проникнена духом

iндивiдуалiзму, для країн Сходу характерна зневага метою і цінностями

окремої особистості, неприпустимість політичного плюралізму. Можна виділити

такі риси як: персонiфiкацiя влади, тяжіння політичних лідерів до прямих,

позаопосередкованих політичними інститутами, контактів з масами.

В Росії неодноразово вживалися спроби політичної модернізації, однак

вони мали незавершений характер, за смугою реформ йшли контрреформи. Як

слідство цього, зміцнювалася дихотомія двох субкультур: тоталітарно-

етатистської і громадянської, остання знаходилась в стадії становлення, її

розвиток був перерваний у жовтні 1917 р. Історичні традиції були

підкріплені жорстким тотальним контролем держави, що виключав будь-яку

ідеологічно несанкціоновану активність громадянина. Майже три генерації

радянських людей зросло в умовах ідеології тоталітарного режиму, для якого

характерні: ставка на насильницьке «ощасливлення» людей, відсутність

плюралізму думок, політичний фанатизм, конфронтацiйнiсть мислення,

прихильність силовим засобам розв’язування конфліктів.

В більшості люди важко сприймають ідеї ліберальної демократії, які

полягають на поняттях ринку, політичної і економічної свободи, конкуренції,

моральної автономії. Сучасній політичній культурі в Україні притаманна

відмова від тоталітарного минулого, прихильність до демократичного вибору,

однак полiтико-культурні орієнтації свідомості тоталітарного типу ще до

кінця не викоренені, що створює загрозу виникнення і розростання

екстремістських настроїв. Це можливо при неспiвпаданнi очікувань та

реальної ситуації, коли перехід значної частини населення від традиційного

образу життя до сучасного не підкріплюється зростанням добробуту. Атмосфера

дезорієнтації, невпевненості в завтрашньому дні пов'язана з крахом звичних

атрибутів соціального добробуту, відсутністю у населення ринкових настанов,

втратою «історичної пам'яті» в відношенні володіння і розпорядження

власністю. Реформи асоціюються з погіршенням власного матеріального

положення. Все це робить хворобливим становлення нової моделі поведінки.

Для політичної культури України характерно неприйняття шляхів і механізмів

реалізації реформ, що ведуть до збіднення більшої частини населення.

Бідність – категорія не тільки економічна, але і полiтико-культурна.

Соціокультурна поляризація зосереджує конфлікт на двох протилежних

позиціях, виникають умови для розв’язування конфронтації засобами силового

тиску. Харизматичне мислення, відсутність настанов на особисту

відповідальність, правовий нігілізм, послаблюють систему стримань та

противаг по відношенню до можливості встановлення диктаторського режиму.

Україна – особливий взірець. Оскільки наша держава постійно

перебувала під кабалою того чи іншого народу, тої чи іншої імперії, то і

підходи українців до політичного життя, відповідно, в історичному розрізі

були переважно двох типів:

- повна байдужість (так звана “забитість”);

- затяте протистояння (боротьба за суверенність української нації).

На сьогоднішній день, правда, ситуація дещо змінилася, однак коріння

байдужості, яка частково проглядається в політичній свідомості сучасних

українців, пояснюється саме “забитістю” попередніх поколінь.

2. Політична свідомість і поведінка в структурі політичної культури

соціального суб’єкта. Політична ідеологія.

В самому загальному вигляді свідомість значить вищий рівень духовної

активності людини як соціального суб'єкта. Різноманітні філософські

напрямки розглядають природу свідомості по-різному. Наприклад, ідеалізм

виходить з того, що свідомість розвивається стихійно і може бути зрозуміла

тільки з самій себе. Диалектико-матеріалістичне вчення виходить з того, що

неможливо аналізувати свідомість ізольовано від явищ суспільного життя.

Оскільки свідомість – властивість високоорганізованої матерії – мозку, і

виступає як усвідомлене буття, суб'єктивний образ об'єктивного миру.

Соціологія вважає, що свідомість виступає, передусім, як відображення в

духовному житті людей їхнього суспільного буття, інтересів і уявлень

різноманітних соціальних шарів, класів, націй і суспільства в цілому.

Політика і політичні відношення є частиною суспільного буття. Отже, і

політична свідомість виступає як відбиття в духовному житті людей їхнього

політичного буття. При цьому політична свідомість обов'язково є атрибутом

політичної дії, її неодмінним елементом.

Політика – цілеспрямована діяльність і вона передбачає наявність у

діючого суб'єкта певних уявлень про політичну дійсність, усвідомлення своїх

інтересів, формулювання мети, вибір засобів і способів її досягнення.

Оскільки головним питанням відношень людей в політичній сфері є

питання про державну владу, те воно ж займає головне місце і в структурі

політичної свідомості. Без його виявлення не може бути і промови про

свідому участь в політиці.

Не менш важливе місце в політичній свідомості займає проблема

політичних інтересів людей, які виступають мотивами, що спонукають

політичні дії.

Політична свідомість містить у собі все відбите соціальне буття,

оскільки об'єктом політичної діяльності є всі сфери суспільного життя.

По своєму змісту політична свідомість охоплює всі уявлення людей, що

опосередкують їхні об'єктивні зв'язки як з інститутами влади, так і між

собою з приводу участі в управлінні справами держави і суспільства.

Визначення політичної свідомості як віддзеркалення політичної

дійсності зовсім не означає, що воно є пасивним елементом політичного

процесу. Навпаки, воно виступає як активний початок в політиці і навіть

може випереджати суспільну практику і прогнозувати розвиток подій і завдяки

цьому стимулювати політичну діяльність.

Політична свідомість може належати тільки певним суб'єктам політичних

відношень (індивідам, соціальним групам, класам, націям, суспільству).

Відповідно розрізняють політичну свідомість індивіда, соціальної групи,

класу, нації, суспільства. Однак політична свідомість групи і суспільства

не є простою сумою політичних уявлень індивідів ,що їх складають. І кожна

соціальна група і суспільство в цілому, що є суб'єктами політики,

виробляють свої власні політичні уявлення.

Оскільки політика – область відносин між соціальними групами з

приводу використання інститутів публічної влади для реалізації їх суспільно

значущих потреб, то політична свідомість виступає як специфічна форма

вираження політичних інтересів класів і соціальних груп. Оцінка соціально-

політичної дійсності залежить від того конкретного положення, що займає

носій цієї оцінки в даній системі суспільних відношень. Тому політичній

свідомості соціальних суб'єктів об'єктивно притаманні соціально-структурні

риси.

Кожна соціальна група прагне уявити свої політичні інтереси як ті що

відповідають загальним інтересам. Однак найбільш істотний вплив на характер

політичної свідомості суспільства виявляють соціальні сили, що володіють

максимальними можливостями для духовного виробництва і відповідно для свого

впливу на усіх членів суспільства. Разом з тим, політична свідомість

характеризується і загальнонаціональними рисами, що притаманним всім

соціальним групам і індивідам.

Між соціально-структурними і національними елементами політичної

свідомості відбуваються складні процеси взаємодії і взаємовпливу. Обом цим

сторонам постійно, тією або іншою мірою, притаманним свідомості будь-якого

суб'єкта політики, однак в різноманітні періоди суспільного розвитку

домінують або одні, або інші. Певно, що в періоди зовнішньої загрози

безпеці країни на перший план в політичній свідомості всіх суспільних сил

виходять загальнонаціональні інтереси. В кінці XX ст. перед лицем

глобальних проблем людства в політичній свідомості народів все більше місце

займають загальнолюдські цінності і інтереси.

Політична свідомість – явище багаторівневе. Що це означає? Рівень

політичної свідомості – певний східець, досягнутий соціальним суб'єктом в

пізнанні процесів і явищ, що мають місце в сфері політичних відносин.

Звичайно в структурі політичної свідомості виділяють три рівня: щоденний,

емпіричний і теоретичний.

Щоденний рівень політичної свідомості – сукупність політичних ідей і

поглядів суспільства, класу, соціального шару, групи або окремого індивіда,

що виникають з безпосереднього сприйняття буденного суспільного життя.

Характерною особливістю цього рівня є емоційно-розумове осмислення

дійсності. В свідомому відношенні його характеризують розмитість,

уривковість і несистематизованість уявлень про політичні явища. Однак його

проста логіка, основана на "здоровому глузді", є достатньо надійним

орієнтиром в політичних подіях ,що відбуваються.

Щоденна свідомість відіграє в політиці надто істотну роль, оскільки

його якісним станом визначаються важливі рішення.

Щоденна свідомість, виявляючись історичними первинним засобом

ідеального відбивання дійсності, є джерелом накопичування реалістичних

елементів знання, виконує особливу функцію в структурі суспільної

свідомості – відтворює в формах повсякденного знання все багатство життя

суспільства і відносин ,що складаються в ньому.

Відносно розвиненою формою щоденної свідомості є такий феномен, як

громадська думка. Суспільна думка – історично зумовлений і стан суспільної

свідомості великих груп людей, що постійно змінюється і висловлюється

публічно з проблем, важливих для суспільно-політичного життя.

Суспільна думка не є сукупністю різноманітних думок, що висловлюються

особами або групами, з яких складається суспільство. Громадська думка –

конкретні судження з тих або інших проблем життя, що поділяються багатьма

членами суспільства. З первісно одиничних або небагатьох суджень, що

співпадають, в певних умовах може виникнути громадська думка. Але для того,

щоб судження з політичної проблеми набуло характер громадського, необхідно,

щоб воно мало достатньо широке розповсюдження, щоб його поділяли дуже

багато людей.

Як форма свідомості, громадська думка – більшою мірою продукт

емоційної, чим раціонально-пізнавальної діяльності. Воно виникає не на

основі ретельної інтелектуальної роботи і досвідченого підтвердження

уявлень, що складаються, а в результаті цілеспрямованого впливу, головним

чином, засобів масової інформації на емоційну сферу людей. Тому громадська

думка дуже часто спотворено тлумачить політичні явища або просто виступає

як упередження людей, які непохитно запевнені в своїй правоті.

Незважаючи на цю властивість громадської думки, політичне життя без

неї неможливе. Вона є політичним змістом колективної волі і необхідним

елементом функціонування політичної системи. Від того, куди спрямована

громадська думка, значною мірою, залежить успіх зусиль політичної групи ,що

править, з досягнення уставлених цілей. Саме тому в усіх державах

різноманітні політичні сили зацікавлені у впливі на органи, що формують

громадську думку: пресу, радіо, телебачення. Засоби масової інформації дуже

часто називають четвертою владою, бо їм належить вирішальна роль у

формуванні громадської думки, що дуже важливо для забезпечення успіху тієї

або іншої політичної сили.

Емпіричний рівень політичної свідомості – більш-менш усвідомлена сума

спостережень про явища і процеси політичного життя, що виникають у її

учасників. Цей рівень формується на ґрунті практичного повсякденного

досвіду людей. На відзнаку від щоденного емпіричний рівень свідомості

характеризується більшої визначеністю і предметністю уявлень про соціально-

політичні процеси.

Між емпіричним і щоденним рівнями політичної свідомості існує чимало

загальних рис. Їм обом притаманні яскраво висловлені психологічні риси:

почуття, настрої, імпульсивність, емоційне сприйняття політичних подій ,що

відбуваються політичних. Психологічний компонент політичної свідомості

особливо сильно виявляється в періоди політичної нестабільності, кризових

ситуаціях, перехідні періоди суспільного розвитку.

Теоретичний рівень політичної свідомості – найбільш високий східець в

пізнанні політичної дійсності. Це система поглядів і ідей, вироблених на

основі наукового осмислення всієї сукупності соціально-політичних відносин.

Теоретичний рівень політичної свідомості містить у собі більш-менш

цілісне уявлення про закономірні істотні зв'язки і відношення соціально-

політичної дійсності.

В змістовному відношенні політична свідомість містить у собі також

ідеї і уявлення, в яких різноманітні групи людей усвідомлюють свої

політичні інтереси і спрямування. Цей елемент політичної свідомості

прийнято називати політичною ідеологією.

Самий термін ідеологія (від грец. idea –думка, задум і logos – слово,

поняття) в самому широкому сенсі позначає систему поглядів і ідей, в яких

усвідомлюються і оцінюються відношення людей до дійсності і один до одного,

соціальні проблеми і конфлікти, а також містяться цілі соціальної

діяльності. Поняття політична ідеологія має більш вузький і специфічний

сенс.

Політична ідеологія – відносно систематизована сукупність понять,

ідей і уявлень, в яких суб'єкти політичних відносин – індивіди, соціальні

групи, класи, нації, суспільство – усвідомлюють свої політичні інтереси і

якими вони виправдують свої політичні спрямування.

Коротше кажучи, політична ідеологія – доктрина, що обґрунтовує

зазіхання будь-якої групи на владу або її використання та передбачає ту або

іншу стратегію політичних дій.

На відзнаку від науки, завданням якої є пошук істини, функції

ідеології, передусім, зводяться до оволодіння масовою політичною свідомістю

населення.

Ідеологія і наука тісно взаємопов’язані і цей зв'язок визначається

конкретно-історичними і соціальними чинниками, місцем і роллю будь-якої

соціальної групи в суспільному розвиткові.

Відповідність інтересів соціальної спрямованості суспільного розвитку

виявляється більшою або меншою мірою науковості ідеології, яку вона

підтримує.

Коли ж ці інтереси постають в протиріччя з потребами подальшого

розвитку суспільства – ідеологія, соціальні групи або спільності відходять

від реальної дійсності, перетворюються в хибну свідомість і породжують

соціальну міфологію.

Поняття "тип політичної свідомості" використовується для

характеристики істотних особливостей віддзеркалення в свідомості

різноманітних категорій людей політичних явищ і пов'язаною з цією

своєрідністю їхнього відношення до політичної дійсності.

Така своєрідність закріплюється в політичних позиціях, які займають

різноманітні суб'єкти суспільних відносин і які виявляються в тяжінні до

специфічної або постійної політичної поведінки.

Єдиний засіб виявити особливості політичної свідомості людей – аналіз

їхньої реальної політичної поведінки.

Політичну свідомість людей можна класифікувати за різноманітними

підставами. Найчастіше проводиться типологізація за наступними підставами:

o за прихильністю людей до тих або інших суспільних ідеалів і

цінностей (ліберальна – що висуває як пріоритет у політиці

принцип свободи індивіда, консервативна – спрямована на

збереження традиційних суспільних устоїв і цінностей,

соціалістична – що орієнтується на пріоритет в політиці

принципів колективізму, соціальної рівності і справедливості,

інтернаціоналістська – спрямована на реалізацію, в першу чергу,

загальних інтересів і цілей народів, націоналістична –

відокремлювальною рисою якої є переконання у вищості однієї

нації над іншими);

o за характером відношення суб'єкта соціальної дії до держави як

політичного інституту (етатистський тип політичної свідомості –

що орієнтується на активну участь держави в суспільних

процесах, в тому числі і в сфері економіки; анархістський тип,

для якого характерна орієнтація на позадержавне регулювання

суспільних процесів і, передусім, у сфері матеріального

виробництва);

o за прихильністю суб'єктів політики до тих або інших форм

політичного влаштування суспільства можна виділити

демократичний, авторитарний і тоталітарний типи політичної

свідомості;

o за соціально-класовим складом учасників політики (буржуазна,

дрібнобуржуазна, пролетарська).

o в залежності від орієнтації на той або інший характер

соціальної діяльності суб'єкта політична свідомість може бути

консервативною (орієнтованою на збереження колишніх суспільних

порядків), радикальною (орієнтованою на докорінні, рішучі

перетворення), реформістською (орієнтованою на здійснення

соціальних перетворень шляхом реформ).

Той або інший тип політичної свідомості в чистому вигляді

зустрічається рідко.

В свідомості і поведінці одного і того ж суб'єкта політичних відносин

може водночас виявлятися декілька типових рис.

3. Типи політичної культури.

Більшість дослідників політичної культури звертаються до проблеми її

типологізації. Без цього неможливо проаналізувати специфіку політичного

життя в тому чи іншому суспільстві, поведiнку різноманітних груп і шарів

населення.

Г.Алмонд і С.Верба виділили три «чистих» типи політичної культури:

патріархальний (прихідський), для якого характерна відсутність інтересу

громадян до політичного життя. Члени суспільства не очікують жодних змін з

боку політичної системи, тим більш не виявляють власної ініціативи, щоб ці

зміни мали місце. Аполітичність, замкнення на місцевій або етнічній

солідарності, характерні для цього типу політичної культури. Така культура

може відразу стати панівною в молодих державах, але вона зберігається і в

розвинених індустріальних країнах, коли кругозір більшості громадян

обмежений прихильністю до своїх коренів, свого місця проживання.

Другий тип – підданський, де присутня сильна орієнтація на політичні

інститути, поєднана з низькою індивідуальною активністю громадян. Державна

влада уявляється, в основному, в плані спускання зверху норм, яких

необхідно дотримуватися, регламенту, якому потрібно підкорятися. Людьми

керує побоювання, покарання, або очiкування благ.

І третій тип – «партицiпаторна політична культура», або політична

культура участі, для якої характерна зацікавленість громадян в політичній

участі і прояв на практиці такої активності.

Автори даної типологiзацii підкреслюють, що ці три типи на практиці

взаємодіють між собою, утворюючи змішані форми з перевагою тих або інших

компонентів: провiнцiалiстсько-пiдданський, пiддансько-партицiпаторний,

провiнцiалiстсько-партицiпаторний.

Перший змішаний тип характерний для переходу від провiнцiалiзму до

централізованої влади, характеризується лояльністю до центрального уряду,

відходом від орієнтації на місцеві центри влади. Другий тип сполучає в собі

появу активної самоорiєнтацiї у значної частини населення і політичну

пасивність у іншої. Третій тип характерний для країн ,що розвиваються на

етапі переходу до буржуазної демократії. Основна задача полягає у

збереженні спадкоємності в розвитку.

Для країн зі стабільним демократичним режимом характерний

громадянський тип політичної культури, що є похідним від трьох перелічених

основних типів культур. До найважливіших її ознак відносяться: прихильнiсть

до демократичних цінностей, збалансованість політичних орієнтацій, помірний

рівень політичної активності, раціоналізм в прийнятті політичних рішень,

терпимість (що не розповсюджується однак на екстремальні ситуації і

екстремістські сили). Стабільність демократичного політичного режиму

спирається на наявність консенсусу відносно легітимності політичних

інститутів, напрямку і сенсу політики. Визнання неминучості конфліктів, як

результату різноманітності інтересів, поєднується з прихильністю до

демократичних засобів їхнього розв’язування.

Залежність типу політичної культури від природних та штучних умов

життя суспільства і її зворотній вплив на їх зміну.

Нерівномірність розвитку політичної культури, яка виражається у двох

аспектах:

а) розквіт і занепад політичної культури не співпадає з епохами

розквіту і занепаду в інших сферах суспільного життя, наприклад, в

економіці;

б) самі види, елементи політичної культури розвиваються нерівномірно.

Сьогодні в занепаді, наприклад, знаходяться українське

кіномистецтво, бібліотеки, клубні установи, книговидання.

Деякі політологи проводять типологізацію за рівнем суспільного

розвитку, вони виділяють 4 типи: архаїчну, елітарну, представницьку та

політичну культуру високої громадянськості.

Польський політолог Є.Вятр запропонував інший критерій – характер

здійснення владних відносин у суспільстві. Основними Є.Вятр визначає три

типи: авторитарну, тоталітарну і демократичну (що тотожня громадянському

типу Г.Алмонда і С.Верби).

Ми розглянули приклади створення універсальних типологiй. Актуально.

бачиться побудова і аналіз типологiй політичної культури окремих країн,

виділення субкультур. Під субкультурою. в політиці розуміють сукупність

однорідних ціннісних орієнтацій і відповідних їм форм політичної активності

окремих суспільних груп. Політична культура суспільства не складається з

політичних субкультур, а вбирає найбільш тривкі, типові ознаки, характерні

для основної маси населення. Кожна політична субкультура містить і те

загальне, що характеризує домінуючу в суспільстві політичну культуру, і те

специфічне, що відрізняє замкнену субкультуру. Її особливості зумовлені

відмінностями в станi суспільних груп в економічній і соціальній структурі

суспільства, відмінностями за етнічним, релігійним, освітнім,

статевовiковим та іншими ознаками. Ступінь поєднання між різноманітними

субкультурами впливає на політичну стабільність країни.

4. Сучасний стан та проблема підвищення політичної культури в

Україні.

У сучасних умовах в Україні особливо актуальним бачиться збереження

національної згоди. Основою його може виступати суспільний консенсус в

відношенні прихильності до демократичного реформування.

Які ж чинники в минулому і в сьогоденні впливали чи можуть впливати

на формування політичної культури, свідомості українців?

По-перше, культурні універсалії, за Дж. Мердоком, розуміються

загальні риси, які притаманні всім культурам. До них відносяться мода,

спорт, спільна праця, танці, освіта, звичаї, мова, релігійні обряди – понад

60 елементів.

Можна виділити декілька тенденції в нинішній політичній культурній

ситуації, що склалась в Україні:

* деідеологізація політичної культури і ліквідація державної

монополії на політичну культуру;

* зростання інтересу до історичної культурної спадщини, в тому

числі до релігії і церкви;

* посилення культурно-комунікативної апатії, послаблення інтересу

до питання на користь візуальних, видовищних форм (телебачення,

відео), значне зниження відвідувань театрів, кінозалів, музеїв,

бібліотек;

* зростання в побуті елементів антикультури (наркоманії,

злочинності, корупції, рекету, проституції, порнографії,

патологічних нахилів тощо);

* особливу занепокоєність викликає стан української мови,

українського книгодрукування, бібліотечної справи,

кіномистецтва.

Отже, політична культура не лише поступово стає для політологів і

соціологів головним інструментом пояснення поточних соціополітичних

трансформацій, але й важливою передумовою соціально-економічного зростання

суспільства, мірою соціального прогресу чи регресу. Відродження духу

українця, який жадає волі, самореалізації – важливе завдання сучасних

політиків.

Необхідні одночасні перетворення в економічній, політичній і

соціальній сферах з урахуванням духовного рівня суспільства. Однофакторна

(економічна) модель реформування здатна викликати соціальну катастрофу,

стримує процес полiтико-культурних змін. Політичної стабiлiзацiї сприяла б

наявність чітко визначеної мети політики демократичних перетворень.

Враховуючи історичні традиції, вони повинні об'єднувати в собі ідеї

економічної ефективності і соціальної справедливості. В сфері соціального

реформування необхідно визначення кордонів, вихід за якi неприпустимий.

Відправною точкою в сучасному політичному житті повинен стати суверенітет

особистості, економічною гарантією якого виступає власність, байдуже, чи

полягає вона в мільйонних акціях, родинній фермі або всього лише в парі

робітничих рук, iнтелектуальних здiбностях.

Формування чіткої законодавчої бази, розмежування компетенцій

центральних і місцевих органів влади, стимулювання регіональних програм в

сфері соціально-економічного реформування може стати базою для полiтико-

культурних змін.

В нинішній момент лише в окремих колах міського населення, серед

підприємців і частини інтелігенції, керівників підприємств відбулася

ціннісна переорiєнтацiя. Тому проблема порушення негативних аспектiв

традицiоналiстської політичної культури перебуває в безпосередній

залежності від ефективності демократичних перетворень і підвищення

інтенсивності мiжкультурного обміну.

Політична свідомість та політична культура є одним з найважливіших

складових політичного життя, що визначають його зміст та напрямки розвитку.

Кожне суспільство має свої специфічні риси політичної свідомості та

політичної культури. Однак дар проведення детального аналізу можна

застосувати "чисті" типи, які узагальнюють політично-культурні якості

суспільств за різними критеріями, розподіляють різні рівні політичної

свідомості.

Саме аналіз політичної свідомості та політичної культури дає нам

змогу зрозуміти, чому окремі соціальні групи і, навіть, цілі народи ведуть

себе по-різному в однакових політичних умовах, по-різному оцінюють одні і

ті ж явища політичного життя. У цих феноменах втілюється зв’язок поколінь,

вплив традиції. Завдяки ним людина входить до суспільного та політичного

життя, бере участь у суспільній взаємодії. Отже, політична свідомість та

політична культура несуть велике функціональне навантаження.

Курс політології якраз і спрямований на формування у студентів знань

про політичне життя, основи політичної впливовості та активної

громадянської позиції, без чого неможливе ні створення стабільного

демократичного суспільства, ні розробка новітньої ідеї українського

державотворення.

Список використаної літератури:

Алмонд Г.А., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии //

Полис. – 1992. – № 4.

Гавриленко І. Чи потрібна державі ідеологія //Віче. –1996. –№4. –С. 46–53.

Гаджиев К.С. Политическая культура: концептуальний аспект //Полис. – 1991

– № 6. – С. 22 – 34.

Основи політології. курс лекцій /Під ред. проф. Н.І. Сазонова. – Харків,

199З – С. 311 – 339.

Основи політології. Стислий словник термінів і понять. – М., 1993.

Основи політології. - К., «Либідь». 1990.

Основи политической науки. Учеб. пособие / Под ред. проф. В. П. Пугачева.

– М., 1993. – № 2.

Основи політології (Курс лекцій): Навч. посібник. – Харків: ХДТУСГ. –

1996. – С. 136 – 150.

Політична культура населення України: – К.: Наукова думка, 1993. –136 с.

Політична культура сучасника. – Львів, 2001.

Політологія. Енциклопедичний словник. - К., 1999.

Рудакевич О. Політична культура України: руйнація та шляхи відродження //

Розбудова держави. – 1995. – № 10. – С. 26 – 30.

Фарукшин М. Х. Политическая культура общества / Соц.-полит. науки. – 1991.

– № 4. – С. 103 – 112.

Цимбалістий Б. Політична культура українців // Сучасність. – 1994. – № 3.

– С. 94 – 105; № 4. – С. 77 – 90.

Щегорцев В.А. Политическая культура: модели и реальности. – М., 1990.