Політичний режим
Політичний режим
План
1. Поняття і типологія політичних режимів.
2. Теоретичні підходи до визначення української моделі політичного
режиму.
3. Політичний режим в Україні як реальність, модифікаційні тенденції
та перспективи.
І. Поняття і типологія політичних режимів.
Сьогодні, коли Україна зазнає кризової трансформації, пропонують
різноманітний асортимент рецептів подолання існуючого становища. За таких
обставин вкрай важливо знати відомі світовій громадськості теоретичні
підходи, шо дозволить розібратися в найскладніших соціальних змінах.
Сучасний світ - це багатолика сукупність розвитку, взаємодії,
еволюції, втрати одних і здобуття інших характерних рис. Тому в світовій
науці політичні режими вивчають у рамках багатьох теоретичних шкіл і
напрямів. Вітчизняне суспільствознавство недооцінювало самостійність цього
поняття, внаслідок чого його вітчизняні дослідження значно відстають від
світових розробок.
Політичний режим являє собою комплекс взаємодіючих компонентів
здійснення політичної влади. Носієм зв'язків і відносин, тобто показником
того, як, в якій політичній парадигмі працює влада, є компоненти та їх
взаємодія, атрибутивні, характерні властивості того чи того політичного
режиму.
Політичний режим складається принаймні з трьох компонентів, які
зберігають певну самостійність, автономність. Ця обставина має цілу низку
важливих наслідків, зумовлених передусім плюралізмом тлумачення політичного
змісту режиму.
Французький політолог Ш. Мілон-Дельсон вважає, що XX ст. є сторіччям
інституційного тероризму. Великі злочини нашого часу, продовжує автор книги
"Політичні ідеї XX сторіччя" (1991 р.), стали можливими через ігнорування
статусу людини, через зміщення пріоритету людської особистості на користь
системи. У наведеному судженні закладена одна з фундаментальних
характеристик політичного режиму, з якої й почнемо його розгляд.
Перший компонент, який складає зміст поняття "політичний режим", - це
права та свободи особистості, пріоритетний тип її політичної культури,
поведінки, свідомості, менталітету.
Витоки сучасної концепції прав і свобод людини заклали Т. Пейн, Т.
Джефферсон, Ф. Вольтер, Ш. Монтеск'є, В. Р. Міра-бо, Ч. Беккарія, Д. Юм,
Дж. Локк. Наприклад, Дж. Локк сформулював потрійну правову формулу
"свобода, життя, власність", яку використали у багатьох ранньобуржуазних
конституціях і яка стала "ключем" до відкриття більш диференційованого
змісту "прав людини і громадянина". Англійська Велика хартія вольностей,
Білль про права, Декларація прав людини і громадянина, Загальна декларація
прав людини істотно вплинули на формування концепції. Про свою підтримку
міжнародних актів і домовленостей про права людини заявила й Україна.
Права людини, їх міра та гарантії реалізації взаємозв'язані з рівнем
розвиненості самого права, з його роллю в механізмі політичного
володарювання. Право є системою встановлених або санкціонованих державою
обов'язкових для всіх норм, які забезпечують спільне громадсько-політичне
життя людей на засадах рівності за умов мінімуму карального насилля.
Принцип рівності перед законом - головний принцип права. Його ж суттю є
права людини. Тому стан права свідчить про правовий або неправовий характер
взаємовідносин між особистістю, державою та суспільством; про превалювання
в ньому закону або виконавчої практики;
про правосвідомість; правову культуру або правовий нігілізм. Усе це
разом є індикатором ставлення владних структур до права, яке є атрибутом
держави. Саме це ставлення свідчить про державу як правову або неправову.
Сутність політичного режиму, отже, визначається тим, що у державі є
пріоритетним - права держави чи права особистості; що зі складу прав,
зазначених у Загальній декларації прав людини, держава визнає, гарантує або
обмете, фальсифікує: чи існують у державі порушення прав людини (мотиви,
форми, масштаби тощо).
Вагому роль у чіткій відповіді на ці запитання, а отже, і в аналізі
політичного режиму, відіграє визначення пріоритетного типу політичної
культури. Згідно з тлумаченням американських політологів Г. Алмонда та С.
Верби, політична культура включає пізнавальні, емоційні, оціночні
орієнтації, які виражають знання, почуття, дії стосовно політичної системи,
ЇЇ функцій та учасників. У радянській літературі дефініцію політичної
культури переважно пов'язували з явищами ідеологічного порядку. Не варто
аналізувати переваги або недоліки цих підходів. Важливо, що політична
культура - ключовий компонент духовного життя людини й суспільства, вона
знаходить вираження у політичній поведінці, у політичній свідомості, а
отже, і в ідеологічних формах. Таким чином, тип політичної культури
визначається типом політичної свідомості (раціональний чи ірраціональний);
типом менталітету (скажімо, для східної людини сильна державна влада -
благо, для західної - зло); типом політичної поведінки та її проявів
(активність, пристосовництво, агресивність тощо); типом ідеології
(комуністична, соціал-демократична тощо) та її роллю у державі
("ідеологічний тероризм" або прагматизм). Комплексне вивчення зазначених
чинників достатнє для оцінки домінуючої культури (плюралістичної,
тоталітарної тощо), а отже, унаочнює атрибути того чи іншого політичного
режиму.
Отже, змістова сутність політичної культури, яка належить до першого
компонента поняття "політичний режим", дає можливість переконатися у
різнобічності, інтегральності останнього й відповідно до його складових
визначити режими гуманний та антигуманний, західний та східний,
комуністичний, демократичний та ідеократичний (тобто такий, за якого
політичні рішення підпорядковані ідеологічним установкам, відхід або
викривлення яких - привід для репресій та переслідувань), прагматичний,
конформістський та активізуюче-мобілізаційний, раціональний та
ірраціональний тощо.
Другий компонент змісту поняття "політичний режим" також має кілька
вимірів, обумовлених рівнем та якістю соціально-економічного розвитку
суспільства, принципом поділу влади, способами формування органів державної
влади, кількістю правлячих суб'єктів, статусами партійної системи,
політичної опозиції, засобів масової інформації, армії, поліції, церкви.
Проблема рівнів та якості соціально-економічного розвитку має багато
аспектів і концептуальних інтерпретацій. Як приклад, розглянемо відоме
узагальнення перебігу соціально-економічного розвитку, здійснене У. Ростоу
в книзі "Стадії економічного зростання". В цій книзі сформульована теорія
п'яти універсальних стадій економічного розвитку, обов'язкових для всіх
країн, хоча в кожній країні вони мають свою специфіку. Перша стадія -
традиційне суспільство з примітивною технологією, переважанням
землеробства, значущою роллю сімейних, кланових зв'язків. Друга стадія -
перехідне суспільство, в якому створюються передумови для піднесення,
виникає нова еліта, загострюється націоналізм, що є реакцією на вплив більш
розвинених країн і стає рушійною силою змін. Третя стадія - злет, у процесі
якого зростає частка національного доходу, яку спрямовують на інвестування
й накопичення, одержані прибутки знову використовуються як капітал, швидко
розвиваються нові галузі виробництва, міста. Ця стадія є початком
індустріалізації. Четверта стадія - зрілість, коли формується
багатогалузева структура економіки, з'являються електротехнічна,
автомобільна, хімічна промисловість. П'ята стадія - суспільство споживання,
яке характеризується: а) зміною структури економіки на користь сфери послуг
і виробництва технічно складних споживчих товарів тривалого використання;
б) перерозподілом структури робочої сили за рахунок збільшення в ній частки
зайнятих в установах, конторах та кваліфікованих працівників на фабриках і
заводах; в) зростанням надходження матеріальних, трудових, фінансових
ресурсів на потреби соціального страхування й забезпечення.
Отже, існують слабко-, середньо- та високорозвинені рівні соціально-
економічного розвитку, а відповідно - й аналогічні політичні режими.
Людська спільнота, яка перебуває на тій стадії суспільного розвитку,
де самовиявлення вільних людей огороджене законами від безпосереднього
втручання й довільної регламентації їхньої діяльності з боку державної
влади, являє собою громадянське суспільство. Громадянське суспільство
пройшло такі історичні форми становлення: а) античний поліс, який є
історичним прообразом і генотипом західної цивілізації; б) середньовічне
вільне місто-комуна та середньовічний цех - корпоративна форма суспільних
відносин; в) громадянське суспільство індустріальної доби - станова форма;
г) громадянське співтовариство низки етнорегіональних суспільств - загальна
форма. Сформоване громадянське суспільство, яке пройшло стадію становлення,
характеризують наявність різноманітних громадських об'єднань та організацій
громадян, персоніфіковані відносини власності, незаангажовані державою
засоби масової інформації тощо. Все це розширює уявлення про політичний
режим, оскільки міра розвиненості громадянського суспільства також є його
індикатором.
Однією з найважливіших рис громадянського суспільства є його відкритий
характер. Австро-англійський філософ Карл Поплер визначив характеристику
відкритого суспільства, яка багато в чому застосовна до політичного режиму.
Він виділив такі його параметри: можливість здійснення особистістю вільного
вибору будь-яких форм дій; сприйнятливість суспільства до критики;
незалежність індивідів від ідеологічних догм; панування в суспільстві
принципів свободи й правової рівності; цілковита залежність суспільства від
соціальне важливих рішень своїх членів тощо. Це зумовлює особливу атмосферу
відкритого суспільства, якій притаманні: змагальність і співіснування
найбільш значущих соціально-філософських теорій, принципів, ідей,
орієнтацій (наприклад, лібералізму, соціал-демократії, консерватизму);
наявність різних суспільно-політичних сил, сукупна діяльність яких створює
різноманітність шляхів і можливих напрямів розвитку суспільства;
домінування якщо не терпимості, то принаймні толерантності, що дозволяє
зберігати соціальний і громадянський мир, удосконалювати суспільство.
Змістово взаємозв'язана з теоретичними поглядами К. Поплера концепція
відкритого суспільства американського громадського діяча Джорджа Сороса.
Він дає таке визначення відкритого суспільства: це майбутній міжнародний
порядок з прозорими міждержавними кордонами й свободою всеосяжних
транснаціональних економічних, інформаційних, культурних зв'язків (як
приклад наводиться сучасне Європейське співтовариство); це єдиний культурно-
політичний організм з притаманними йому інтегративними цілями, вибір яких
залежить від суспільне значущих потреб.
Відкритому суспільству й відкритому політичному режиму протистоять
закрите суспільство й закритий політичний режим. Поділ політичних режимів
на такі, що мають "відкриту" та "закриту" владу запропонував французький
політолог Ж. Бюрдо.
Закрите суспільство, чимало рис якого відповідають критеріям
політичного режиму, на думку К. Поплера та австрійського економіста й
політолога Ф. А. Хайєка, є догматично-авторитарним, що відтворює
доісторичні форми "тотальної солідарності", воно приречене на застій та
внутрішнє духовне й фізичне виродження. Закрите суспільство - це стан
соціуму, де держава втручається в усі царини життя громадян, підмінюючи
їхню особисту відповідальність певними табу, усталеними правилами.
Французький філософ Анрі Бергсон пріоритетними у закритих суспільствах
вважає такі риси, як несприйнятливість до новацій, авторитарність,
абсолютне підпорядкування його членів верховній владі.
Відкритий і закритий режими відрізняють відповідно стан політичного
плюралізму (як суперництво різних груп, організацій за владу, вплив на неї)
та політичний монізм, а також наявність та відсутність політичної опозиції,
відмінність ролі у них засобів масової інформації, армії, поліції. Кожний
зазначений параметр є додатковим індикатором певного політичного режиму.
Наприклад, залежно від ролі, функцій у суспільстві армії, поліції, органів
безпеки як важливих інструментів політики режим може бути військовим,
громадянським, поліцейським та ін.
Сутнісними атрибутами політичних режимів є спосіб і порядок формування
органів державної влади (наприклад, призначення чи вибори формальні чи
вільні, одноособове рішення чи за участю мас), а також реалізація принципу
поділу влади М. Дюверже розрізняє режим злиття влади (наприклад, абсолютна
монархія), режим співробітництва влади (наприклад, парламентська
республіка), режим поділу влади (наприклад, президентська республіка). Ще
одним показником політичного режиму є кількість владників (наприклад,
олігархія - режим спільного правління певної групи, монократія - режим
особистої влади).
Будь-який політичний режим прагне самолегітимації, тобто намагається
викликати віру, прихильність до себе, переконати громадян у правильності та
обгрунтованості свого правління, його ефективності. Легітимних політичних
режимів самих по собі не існує, бо легітимність досягається створенням
емоційно-оціночного стану підлеглих цього режиму та професійно грамотною
роботою політичного менеджменту й маркетингу. Індикатором легітимності
режиму є й характер відносин його з іншими державами (наприклад, режим
напівколоніальний, суверенний тощо).
Багатовимірність як першого, так і другого змістових компонентів
політичного режиму переконує в можливості найнесподіванішого поєднання його
вимірів, наприклад відкритого режиму з режимом поділу влади,
плюралістичного режиму з маріонетковим режимом. Отже, другий компонент
визначає таке можливе розрізнення політичних режимів: відкритий та
закритий, слабко- та високорозвинений, легітимний та нелегітимний,
демократичний та позірно демократичний, монократія та олігархія,
колоніальний та суверенний, режим цензури та режим свободи слова тощо.
Третій змістовий компонент політичного режиму - це методи здійснення
політичної влади, способи врегулювання й розв'язання соціальних і
політичних конфліктів. Починаючи з XIX ст. ідея конфліктності суспільного,
політичного життя отримала наукове визнання й розвиток. Причому чимало
західних учених вважають, що теорія конфлікту багато в чому грунтується на
творах К. Маркса. Існує безліч модифікацій теорії конфлікту, серед яких
найбільш відомі конфліктний функціоналізм (Г. Зіммель, Л. Козер),
діалектична теорія конфлікту (Р. Дарендорф), аналітична конфліктна теорія
(Р. Коллінз). Конфлікт, оскільки він є соціальним атрибутом людського
суспільства, наявний практично у будь-якому політичному явищі. Найбільш
яскраво у західній політологічній літературі репрезентовані три ключові
моделі політичного конфлікту: ліберальна, авторитарно-консервативна і
соціалістична (класова) з відповідними способами врегулювання. Останні
також є різноманітні й зосереджені у спектрі насильницьких, конфронтаційних
та консенсусних, ненасильницьких способів. Так, американський вчений Д.
Шарп у книзі "Політика ненасильницьких дій" описує майже дві сотні методів
ненасильницького розв'язання політичних проблем, поділивши ці методи на три
класи: методи ненасильницького протесту й переконання, методи відмови від
соціального, економічного й політичного співробітництва, методи
ненасильницького втручання. Способи розв'язання політичних, соціальних
конфліктів - також індикатори політичних режимів. У взаємозв'язку з цими
показниками розрізняють ліберальні, авторитарні й терористичні режими.
Отже, політичний режим є осереддям взаємодії комплексу компонентів,
кожний з яких, у свою чергу, містить не менш інтегровані складові.
Політичний режим - це вираження політичного напряму здійснення політичної
влади, її політичних пріоритетів. Він показує, докорінні інтереси яких груп
громадян ця влада відстоює, які механізми пропонує для задоволення поточних
потреб більшості, що робить для зняття соціальної напруженості й
досягненням стабільності, тобто як в цьому суспільстві функціонує політична
система. Політичний режим характеризує політичну систему, він пов'язаний з
нею загалом і з усіма її складовими.
Розрізняють чотири головних елементи політичної системи: 1) політичні
відносини - відносини боротьби, співробітництва, субординації, координації,
панування, консенсусу; 2) політичні інституції - держава, партії,
громадські організації; 3) політичні норми - юридичні норми, норми
політичних партій, політизовані норми громадських організацій; 4) політичні
ідеї, теорії, політична культура - стандарти політичної поведінки,
політичні традиції та звичаї, політична наука, політична психологія,
політична ідеологія. Політична система, отже, також є багатовимірною, але
взаємодія її складових становить механізм політичного володарювання, тобто
його внутрішній устрій. Розібратися в цьому механізмі слід на семінарському
занятті. Тут важливо підкреслити змістовну близькість понять "політична
система" та "політичний режим", яка полягає в тому, що останній відображає
функціонування механізму політичної системи. Тому політичні режими
відрізняються один від одного передусім своєю політичною системою (її
структурою, пріоритетами, методами дії тощо).
ІІ. Теоретичні підходи до визначення української моделі
політичного підходу.
Зауважимо, що у вітчизняній літературі тлумачення політичного режиму
переважно зведене до способів здійснення державної влади. Політичному
режиму належить значно більше, якщо не провідне місце порівняно з такою
політичною інституцією, як держава. Політичний режим є визначальним
чинником способу організації вищої влади, форми державного, партійного
устрою, стану прав і свобод тощо. Перефразуючи висловлювання О. Шпенглера
про політику, можна сказати, що політичний режим у найвищому розумінні є
життя, а життя є політичний режим.
Типологізувати таку багатопланову категорію, як політичний режим,
можна за різними підставами. Найбільш універсальним, що відповідає
тенденціям сучасної доби, є його поділ на демократичний та авторитарний.
Зрозуміло, у реальному житті існує безліч їх варіантів зі змішаними у
різних пропорціях характеристиками. Запропонована загальна типологія дає
можливість наочніше зрозуміти певний набір характеристик, які переважають у
кожному із зазначених типів політичних режимів.
Авторитарний режим визначає такий метод володарювання, як
авторитаризм, що характеризується командним стилем керівництва, безумовним
підпорядкуванням без права заперечити рішення панівного суб'єкта,
централізацією влади. Способи володарювання тут переважно силові,
примусові, жорстко дисциплінарні, такі, що ігнорують можливість будь-яких
конфліктів, а отже, й необхідність їх розв'язання. Цей режим неправовий ще
й тому, що владна доцільність керує законністю, виконавча влада домінує над
законодавчою, принцип поділу влади ігнорований, реальна влада є монопольною
незалежно від того, йдеться у цьому разі про владу однієї особи (наприклад,
монарха) чи групи осіб (номенклатурна верхівка партії або армії). Західні
дослідники вважають важливою характеристикою цього політичного режиму
обмежений плюралізм. Тут припускається багатопартійність, але панувати в
політичному житті реально може лише правляча партія. Тут дозволені тільки
політичні сили й засоби масової інформації, лояльні щодо влади.
Допускається незначна, така, що не торкається владних підвалин режиму,
критика на адресу можновладців, але при цьому діє цензура. Осереддям
авторитарного режиму є неправова держава, де закон підпорядкований її
охороні, а не захисту істотно обмежених прав і свобод людини. Примітне, що
у різних авторитарних режимах все це здійснюється за тієї самої гаслової
аргументації: в ім'я розв'язання назрілих суспільних проблем, згуртування
народу, наведення порядку в боротьбі проти внутрішніх та зовнішніх ворогів.
Авторитарні режими мають різні форми. Вони залежать від певної епохи
чи країни, в рамках якої діють, від політичних орієнтацій розробників та
пріоритетних політичних уподобань реалізаторів. Так, якщо на початку XIX
ст. вперше сформульована теорія авторитаризму мала яскраво виражену
ультраконсервативну, реакційну спрямованість, то на кінець сторіччя
переважними стали ідеї національної й державної єдності. На початку XX
сторіччя вона почала набувати націоналістичного, антидемократичного
характеру, а друга половина сторіччя ще більше збагатила різноманітність
авторитаризму. Найвідомішими його формами є такі:
. військовий режим, що має кілька різновидів: а) військово-
диктаторський режим, де армія є пріоритетною правлячою силою,
ділячи виконавчу владу з правлячою бюрократією (наприклад, Нігерія,
Судан та ін.); б) військово-демократичний режим, при якому армія є
однією з політичних інституцій і не підмінює інших, має місце
політична діяльність, режим стартує в результаті активізації
партизанського руху (наприклад, Нікарагуа, 1979 р.), військового
державного перевороту (наприклад, Панама, 1968 р.) і позначений
недовготривалістю; в) авторитарний преторіанізм (преторіанці -
привілейовані військові частини в Римі, гвардія імператорів, які за
доби імперії були значною політичною силою, що брала участь у
двірських переворотах) - режим, що базується на насиллі найманих
військ;
. монархічний режим, що поділяється на: а) абсолютну монархію, де
влада належить монарху, парламенту немає (наприклад, Саудівська
Аравія); б) дуалістичну (подвійну) монархію, в якій парламент хоч і
діє, але його роль є мінімальною, такою, що не заірохує
самодержавному режиму (наприклад, Кувейт);
. теократичний режим, що відзначається пріоритетною владною роллю
релігійних діячів;
. персоніфікований режим, репрезентований: а) персональною тиранією,
в якій влада належить вождю, котрий спирається за відсутності
розгалужених політичних інституцій передусім на поліцію (наприклад,
режим Аміна в Уганді); б) матримоніальною тиранією, де влада
впродовж десятиріч передається спадково (наприклад, режим
Стресснера у Парагваї);
. однопартійний режим, який має: а) напівконкурентний характер,
оскільки хоч вибори до органів влади проводяться, але кількість
суб'єктів, що беруть участь, зумисно звужена, оскільки відбір і
відсіювання претендентів здійснюють спочатку в рамках "партії
влади", а відтак відібраних висувають далі, незаперечне творячи
"новий" суспільний порядок; б) патронажно-клієнтальний характер,
коли в політичний світ впроваджують сімейно-родинні, кланові,
етнічні, конфесійні та інші взаємозв'язки, на грунті чого
формується "партія патрона", котрий стає для мас уособленням режиму
й життєстверджувальним гарантом;
. конституційний режим, що має такі різновиди: а) конституційно-
патріархальний, де життя позначене простотою політичних звичаїв,
відданістю старим традиціям та звичаям (наприклад, країни Океанії);
б) конституційно-авторитарний, позірно демократичний, оскільки тут
чинність конституції має декоративний, зовнішній характер за
реальності культивування монократичної влади, сконцентрованої в
руках однієї людини або в одному органі влади.
Найбільш теоретично й практично складна класифікація тоталітаризму.
Деякі автори вважають, що авторитаризм і тоталітаризм - це принципово різні
політичні режими. Дискутують лише щодо обсягу та якості їх відмінностей.
Інша точка зору ототожнює тоталітаризм і авторитаризм. Існують і тлумачення
тоталітаризму як однієї з форм авторитарного режиму. Так, колишній
американський представник в ООН Джин Кірклатрік до тоталітарних режимів
віднесла всі комуністичні держави, сприймаючи їх виключно негативно, а до
авторитарних - різноманітні некомуністичні диктатури, виявляючи до них
певну прихильність. Джордж Сорос написав, що він має певні сумніви стосовно
цього розмежування, оскільки його критерієм було розрізнення між друзями та
ворогами Америки.
Термін "тоталітарний" походить від лат. Total - цілісність, ціле.
Поняття "тоталітаризм" з'явилося у філософсько-політичному лексиконі XX ст.
з праць Джованні Дженгіле - ідеолога фашистської Італії. Відтоді це поняття
використовують у таких трьох аспектах: 1) емоційно-оціночному - своє
негативне забарвлення термін дістав у 20-гі роки, коли були репресовані
опозиційні політичні партії Італії, а диктаторські методи всеосяжного
державного контролю стали повсякденною нормою; позитивно цей термін
сприймався італійськими і нацистськими ідеологами фашизму; 2) політико-
ідеологічному - до політичного лексикону термін увів в 1925 р. Беніто
Муссоліні, котрий проголосив метою створення тоталітарної держави; після
другої світової війни його використовували деякі політичні діячі для
обгрунтування свого політичного курсу; 3) науковому - дослідження почалися
ще у 20 - ЗО-гі роки, але особливо активізуються в середині сторіччя;
авторами класичних праць з аналізу тоталітаризму є К. Поплер, Т. Адорно, К.
Фрідріх, 3. Бжезінський, X. Арендт, Ф. Хайєк та ін.
Наприклад, лауреат Нобелівської премії Ф. Хайєк простежив генетичний
зв'язок тоталітаризму із соціалістичним ученням, X. Арендт досліджувала
ознаки тоталітаризму, К. Фрідріх і 3. Бжезінський ввели у вжиток термін
"тоталітарний синдром". Було виокремлено шість пунктів цього синдрому. Це
офіційна ідеологія, яка повністю заперечує старий суспільний порядок і
спрямована на мобілізацію громадян в ім'я побудови нового суспільства;
єдина масова партія з диктатором на чолі; терористичний контроль не тільки
над "ворогами" режиму, але й над усіма громадянами, яких підозрюють у
нелояльності; партійний контроль над усіма засобами масової комунікації;
такий самий контроль над збройними силами; централізоване бюрократичне
управління всіма галузями економіки.
З приводу концепції тоталітаризму точаться нескінченні дискусії, які
особливо загострюються при віднесенні певних реальних режимів до
тоталітарних. У 30-ті роки тоталітарними державами вважали передусім Італію
й Німеччину, пізніше до них додали СРСР, хоча нині деякі автори вважають
таким "зразково-показовим" тоталітарним режимом лише тільки СРСР. Утім,
масштаби практичного втілення тоталітарних намірів, насильницьких спроб
"виправити" людську натуру й "ощасливити" людей, перетворивши неправедні
засоби на самоціль, справді відрізняють колишній Радянський Союз від інших
держав, що розробляли тоталітарні проекти. Однак цих диктатур уже немає.
Замислимося: чи означає це, що тоталітаризм - історично обмежене явище або
що якісь країни по смерті Сталіна зберегли свою відповідність більшості із
зазначених шести пунктів тоталітарного синдрому? Й як позначити режими
Саддама Хусейна в Іраку, червоних кхмерів у Кампучії тощо?
Дати чіткі окреслення тоталітарних режимів - складне завдання. Теорія
тоталітаризму багато чого спрощує й залишає поза увагою. Не виключено, що
наука досі не виробила поняття, яке адекватно описує політичні режими
такого роду. Однак, мабуть, має рацію американський політолог Л. Шапіро,
який стверджує, що критика концепції тоталітаризму загрожує виплеснути
дитину разом з водою, позаяк відмовитися від цієї концепції взагалі
означало б істотно збіднити політичну науку.
Поняття "тоталітаризм" цілком придатне для характеристики певних
політичних режимів XX ст., або зрозумілих як авторитарні, або відмінних від
поняття авторитаризму. Можливо, для сучасної політичної теорії й практики
більш важливий не цей ракурс дискусій, а інший, який започатковано уроками
К. Манхейма й який полягає в неможливості переродження авторитарності самої
по собі на демократію. Такого в історичній практиці ще не було. Навпаки,
агресивна некомпетентність, тотальний абсурд у царинах економіки, культури,
моралі -чи це не плоди поверхової захопленості демократією?
Розглянемо феномен демократії. Ідея демократії, народжена в античній
Греції, не знайшла там палких прихильників серед мислителів. Найяскравіші
представники античної теорії, що розглядали проблеми демократії, - Платон і
Арістотель, їхні політичні концепції базувалися на протиставленні
"правильних" та "викривлених" форм державного устрою та влади.
"Правильними" формами, наприклад, Платон вважав аристократію (правління
кращих) та монархію (одновладдя), а "викривленими" - тимократію (правління
гірших і корисливих), олігархію (правління сильних і заможних), тиранію
(одноосібне правління, встановлене насильницьким захопленням влади), а
також і демократію (як підсумок заколоту народу, що проганяє й знищує одні
сили й ділить владу з силами, які залишаються).
У наступні сторіччя також панувало скептичне ставлення до демократії.
Проте республіканська концепція демократії американського громадського
діяча, четвертого президента США Джеймса Медісона значно вплинула на
формування американської конституції. Медісон вважав, що демократія - це
така форма політичного правління, за якої: а) владу дістають від великої
кількості людей безпосередньо або опосередковано; б) владу для того, щоб
запобігти її концентрації в одних руках, поділяють на законодавчу,
виконавчу та судову; в) виборні посади обмежені конкретним часом і
"системою стримувань" для недопущення тиранії; г) існує свобода
індивідуального вибору; д) влада більшості здатна досягати компромісу з
владою меншості; е) визнають і законодавче забезпечують політичну
ріноправність усіх дорослих громадян.
Однак тільки після Великої французької революції й потрясінь 1830,
1848 і 1871 рр. у Франції стало зрозумілим: саме демократія є засобом більш
розумної політичної й соціальної організації суспільства, держави, влади.
По тім інтенсифікується створення різних демократичних концепцій, які дещо
по-різному тлумачили поняття демократії. Так, конкурентна теорія демократії
трактує її як представницьку владу, що діє за згодою народу, конкуренцію
владних інтересів з пріоритетом більшості й збереженням гарантій прав
меншості. Ідентитарна теорія демократії стверджує гомогенність, збіг
інтересів як владних структур, так і владників та підвладних, заперечує
законність і можливість конфлікту інтересів різних груп, не приймає принцип
представництва, а визнає лише владу народу, реалізовувану через
референдуми, всенародні опитування тощо. Однак в обох цих концепціях і
багатьох подібних до них спостерігаємо первинність великого соціального
об'єкта - народу - у визначенні поведінки окремого громадянина,
необмеженість влади більшості над меншістю та окремою особистістю.
Для багатьох є безперечним, що основою демократичного політичного
режиму є влада народу. Термін "демократія" в часи свого виникнення у
грецькому полісі справді визначав соціальний лад, за якого в управлінні
беруть участь усі, хто складає народ - демос. Широковідома формула
демократії шістнадцятого президента США Авраама Лінкольна - це правління
народу, за допомогою народу, для народу. Проте демос в античні часи не
ототожнювали навіть з низовими категоріями вільних громадян - апорою, а
поготів з рабами, які становили переважну більшість населення полісу. Серед
принципів демократичного правління, зазначених Арістотелем у "Політиці", є
такий: на посади допускають усіх повноправних громадян.
Тому принципи ідентичності інтересів керівників та керованих,
гомогенності волі народу не були безперечними і дедалі більше піддавались
сумнівам. Ще у середньовіччя виникає ідея представницької демократії,
репрезентованої володарями, парламентами тощо. Така демократія означає не
владу народу, а владу за згодою народу. На цьому грунті виникають дві гілки
теорії демократії: 1) плюралістичні теорії, які виступають за множинність і
конкурентність владних еліт, за суперництво й баланс інтересів як підґрунтя
демократичної влади, за державну підтримку соціальне пригноблених груп і
прошарків, за відкрите суспільство; 2) ліберально-демократичні теорії,
зорієнтовані на обмеження компетенції й сфери діяльності держави, на
невтручання й у справи громадянського суспільства, а також на створення для
неї "системи стримувань", на поділ влади, на пріоритет прав особистості над
правами держави, на індивідуальну свободу як відсутність обмежень.
Отже, традиційно демократія передбачає різні моделі політичного
правління. Українсько-швейцарський учений Богдан Гаврилішин у книзі "Віхи у
майбутнє" (1990 р.) визначає моделі демократичного правління. Це:
1. Безпосередня демократія, коли члени суспільства безпосередньо
беруть участь у розробці політичних рішень, прийнятті законів або
знаходженні консенсусу між протилежними інтересами членів свого
співтовариства.
2. Представницька демократія, коли члени співтовариства залишаються
джерелом влади й мають право ухвалювати рішення, але реалізують це право
через обраних ними представників. Обгрунтуванням цієї моделі є те, що дуже
важко зібрати разом усіх членів співтовариства в одному місці для їх
безпосередньої участі у розробці законів або прийнятті управлінських
рішень. Розв'язком цієї проблеми є система виборних представників, котрі як
делегати своїх виборців повинні відстоювати їхні інтереси.
3. Конституційна демократія, коли владу здійснюють виборні
представники, проте ця влада обмежена конституцією, яка встановлює межі
законів і повноважень, захищає права меншин і громадян. Потреба в
конституції очевидна, хоч вона рідше є замінником законності, ніж її
підвалиною.
4. Соціальна, або економічна демократія - головна мета якої - швидше
послаблення соціально-економічних протиріч, ніж гарантів рівності
можливостей, рівності перед законом або головних індивідуальних свобод.
Інший провідний принцип цієї моделі - безпосереднє залучення до ухвалення
економічних рішень тих, хто бере участь у виборчому процесі.
5. Тоталітарна демократія - це гранична форма прояву економічної
демократії. Вона грунтується на таких ідеях: економічні умови життя людини
- вирішальний чинник ЇЇ політичного та соціального статусу; необхідною
умовою політичної рівності є економічна рівність; концентрація влади в
руках диктатора або олігархії є умовою, обов'язковою для забезпечення
економічної рівності.
Проте, на думку ученого, ця класифікація не є достатньою для розуміння
сутності політичного правління або політичного режиму, понад те, вона є
дискусійною. Є сенс подискутувати з цього приводу на семінарському занятті.
Симптоматично, що у середині XX ст. в американській політології
пролунало: демократія - це не спосіб правління, нехай більшості,
зацікавлених груп або ще когось, а передусім спосіб визначення того, хто
правитиме й - у загальній площині - з якими цілями. Відповіддю на запитання
"Хто правитиме?" є форми демократичних політичних режимів; а відповіддю на
запитання "З якими цілями?" - набір принципів демократії, вироблений у ході
її історичного розвитку.
Демократичний політичний режим звичайно пов'язаний з республіканською
формою держави.
Перша демократична форма політичного режиму - президентське
республіканське правління, яку відзначає сильна інтегруюча й координуюча
влада президента, наділеного широкими повноваженнями (він очолює виконавчу
владу - уряд, має право домінуючої участі у доборі глави уряду і його
членів, має право законодавчої ініціативи, є головнокомандуючим збройними
силами країни, має особливі повноваження на випадок надзвичайних обставин),
але однозначно підпорядкованого конституції, закону. При президентському
республіканському правлінні, згідно з конституцією, верховна влада належить
президентові, якого обирають на певний термін і який не може бути
відкликаний або переобраний достроково без наявності обставин, передбачених
конституцією.
Іншою демократичною формою політичного режиму є парламентське
республіканське правління. Тут верховна влада належить парламентові -
виборному законодавчому органу, який формує уряд, обирає прем'єр-міністра,
як правило, і президента; він має право й відкликати їх. За умов
парламентської форми правління виконавча влада розділена так:
представницькі державні функції виконує переважно президент, а виконавча
влада належить прем'єр-міністру (канцлеру). Уряд має можливість
законодавчої ініціативи і право вето на видання законів.
Ще однією демократичною формою політичного режиму є змішана, яка
поєднує риси, функції парламентського та президентського правління.
Президент при цьому може бути обраний на прямих виборах, впливати на
розподіл ключових посад в уряді, мати більшість прихильників своєї політики
у парламенті. Уряд залежить як від президента, так і від парламенту, але
формується лише останнім.
Однак, незалежно від зазначених форм демократичних режимів, головний
метод у межах їх панування - принцип демократизму, який передбачає:
рівноправність суб'єктів суспільних відносин; мажоритарність - право
більшості; захист прав меншості; право на опозицію; запобігання державному
свавіллю, законодавче обмеження впливу окремих носіїв влади; культуру
консенсусу.
Засадовими чинниками демократичного політичного режиму є: юридична й
фактична гарантія прав людини та громадянина; суверенність особистості;
плюралізм соціального й політичного життя; пріоритетна роль громадянського
суспільства й правової держави; створення органів влади шляхом змагальних
відкритих виборів; легітимність влади; реалізація принципу поділу влади;
наявність багатопартійної системи й політичної конкуренції;
інституціалізація конфліктів, забезпечення законності їх урегулювання;
консенсус між головними суспільними структурами; базова єдність
суспільства, спільна зацікавленість громадян у збереженні соціальної
організації; високий рівень професійних й моральнісних якостей лідера.
Проте не варто ототожнювати демократію із втіленням усіх сподівань,
здійснення яких прагне людина. Демократія не тільки має переваги, а й може
стати "тиранією більшості", переродитися на диктатуру парламенту або
парламентської більшості. Сильна влада - загалом потрібна, а надто у період
становлення, але й вона може перетворитися на авторитарну диктатуру. Не
виключене виникнення описаного Е. Фроммом феномена "втечі від свободи". Й
усе таки людство, за словами У. Черчілля, не вигадало досі нічого кращого,
ніж демократія.
Три хвилі демократизації в історії сучасного світу називає
американський політолог С. П. Хантінгтон у книзі "Третя хвиля:
демократизація наприкінці XX сторіччя" (1991 р.). Витоки першої хвилі (1826-
1926 рр.) йдуть від Великої американської та Великої французької революцій.
Становлення демократичних інституцій відбувалося у XIX ст. в таких країнах,
як США, Франція, Англія, Швейцарія, в деяких країнах Північної Європи, у
британських домініонах. Головними чинниками, що сприяли цьому, були
індустріалізація, урбанізація, поява буржуазії та "середнього класу";
формування робітничого класу та його організацій; поступове зменшення
економічної нерівності. Друга хвиля демократизації (1943-1962 рр.)
спричинена підсумками другої світової війни. В одних країнах (Австрія,
Федеративна Республіка Німеччини, Італія, Південна Корея, Японія)
демократія була забезпечена окупаційною військовою адміністрацією.
Аргентина, Бразилія, Венесуела, Греція, Колумбія, Перу, Туреччина, Еквадор
обрали шлях до демократії під впливом підсумків другої світової війни,
зокрема розгрому тоталітарних режимів. Ще одна численна група країн здобула
незалежність у результаті деколонізації, яка також була ініційована
підсумками війни, і стала на шлях демократії.
Дві перші хвилі демократизації були у значній мірі перекреслені,
"змиті" зворотними хвилями, які принесли утвердження різних форм
авторитарного, тоталітарного правління. Перша зворотна хвиля (1922-1942
рр.) відбулася з приходом до влади в Італії фашистського режиму Муссоліні.
Причому навіть у країнах, де зберігалися демократичні інституції (Франція,
Англія), під впливом економічної кризи, депресій ширився антидемократичний
рух. Друга зворотна хвиля (1958-1975 рр.) була масштабнішою, охопила
переважно країни "третього світу", де утвердилися - здебільшого через
військові перевороти - авторитарні режими.
Третя хвиля демократизації почалася в середині 70-х років XX ст., чому
сприяли, на думку Хантінгтона, п'ять головних чинників.
Перший чинник зумовлений підривом легітимносгі авторитарних систем,
оскільки: в суспільстві наростає незадоволення через невиконання владою її
обіцянок; відсутній механізм самооновлення політичного керівництва; крах
комуністичних режимів у Східній Європі та СРСР підірвав можливості
марксизму-ленінізму як альтернативи розвитку демократії.
Другий чинник зумовлений економічним зростанням. Хоча, згідно з
твердженням автора, рівень економічного розвитку сам по собі не є ні
необхідною, ні достатньою умовою для затвердження демократії (режими деяких
багатих країн, особливо експортерів нафти, не є демократичними), економічні
чинники у цьому процесі є вагомими. Перехід до демократії має відбуватися
насамперед в країнах із середнім рівнем економічного розвитку (згідно з
наведеними даними Світового банку за 1989 р., це середній річний доход на
душу населення від 520 до 5810 доларів США). Економічне зростання після
другої світової війни дозволило багатьом державам увійти до групи країн із
середніми доходами, що розширило потенційну базу демократії, економічно
спряло переходові до неї.
Третій чинник пов'язаний з коригуванням своїх позицій католицькою
церквою. Річ у тім, що сучасні демократії формувалися передусім у
християнських країнах, а католицизм до недавнього часу співіснував з
авторитарними режимами. Зміна позиції римсько-католицької церкви, яка
почала виступати за необхідність соціальних змін, допомогу бідним, захист
прав громадян стимулювала хвилю демократизації.
Четвертий чинник продиктований зміною на початку 70-х років зовнішньої
політики провідних світових політичних сил - США, колишнього СРСР,
Європейського співтовариства, яка полягала у підтримці ідей демократії й
захисті прав людини.
П'ятий чинник викликаний розвитком глобальних інформаційних систем.
Характерною особливістю третьої хвилі демократизації є переважне
використання для її розвитку й затвердження ненасилля, компромісів, угод,
виборів. Використання саме цих засобів є дедалі важливішим, враховуючи той
обсяг проблем, з якими стикаються країни, що вступають у цю третю хвилю.
Згідно з Хантінгтоном, це такі проблеми становлення демократії: а) розробка
нової конституції й нового виборчого закону; б) чистка державного апарату,
заміна чиновників проавторитарної орієнтації на прихильників демократії; в)
скасування або модифікація законів, які не відповідають демократії; г)
скасування або докорінне реформування таких авторитарних інституцій, як
таємна поліція; д) в однопартійних державах розподіл прав власності,
функцій, кадрів між державою та партією; е) формування головних політичних
еліт, здатних працювати спільно для розв'язання посталих перед суспільством
проблем і утримуватися від спокуси експлуатувати їх у своїх групових
економічних та політичних інтересах.
Багато які гострі соціальні проблеми (що виникають часом навіть
незалежно від форми правління, скажімо, етноконфлікти, тероризм та ін.)
швидко розв'язати неможливо, і це породжує в суспільстві апатію,
розчарування, виникнення феномена "авторитарної ностальгії". Тому учений не
виключає можливості виникнення третьої зворотної хвилі, тобто наступу й
поширення різних форм авторитарного режиму. Хантінгтон вважає можливою
появу нових форм політичного режиму, зокрема технократично-електронної
диктатури, за якої авторитарне правління грунтуватиметься на здатності
контролювати засоби масової інформації й маніпулювати ними. Проте,
стверджує американський політолог, можлива заміна третьої хвилі
демократизації зворотною хвилею авторитаризму не зможе запобігти наступові
четвертої хвилі демократизації у XXI ст. Однак лише два ключових чинники
впливатимуть на майбутню стабільність і зростання демократії - економічний
розвиток та політичне керівництво.
Отже, демократія - це продукт спектра певних еволюційних соціальних
змін. Характер еволюції політичного режиму сьогодні залежить передусім від
конкретних якостей політичної еліти, від пріоритетів реорганізації нею
системи влади та управління, від домінуючих способів балансування
взаємовідносин правлячої та опозиційних політичних сил, від методів,
спрямованості, міри їхньої участі в урегулюванні й розв'язанні криз
соціального розвитку.
Виходячи зі сказаного, є недоречними як зневажливе ставлення до
демократії, так і романтизм надшвидкого переходу до неї. До того ж
декретувати демократію, впровадити її за допомогою законів чи конституції -
це чергова міфотворчість. М. В. Загладін (Росія) стверджує, що заяложена в
пресі та науковій літературі формула про перехід країн СНД від
тоталітаризму до демократії є хибною за своєю суттю. Перехід у
безпосередньому значенні цього слова до демократії можливий лише там, де
вже існували демократичні традиції, є досвід соціального розвитку на
демократичних засадах, але з певних причин цей розвиток був перерваний
встановленням іншого політичного режиму (зворотною хвилею). У нас у
зрілому, усталеному стані демократії ніколи не було.
Як зазначено в науковій літературі, формули "переходу", "перехідного
періоду" були вигадані радянськими суспільствознавцями, коли стало
зрозуміло, що побудови більшовиками справедливого, гуманного суспільства
відповідно до ідей фундаторів наукового комунізму не відбувається. Відтак
посилання на складності "переходу" стали ідеологічним маневром, за
допомогою якого КПРС упродовж десятиріч відмежовувалася від серйозного
аналізу підсумків власного правління. Втім, років 15-20 тому багато які
західні вчені також характеризували тодішній СРСР як "перехідне
суспільство". Проте ні тоді, ні сьогодні ніхто з тих, хто на існуванні
цього "переходу" (тепер уже України), не може скільки-небудь точно
визначити, куди ж його суб'єкт "переходить".
ІІІ. Політичний режим в Україні як реальність, модифікаційні
тенденції та перспективи.
Сьогоднішній стан України з точки зору політичного режиму - це
звичайна в рамках авторитаризму плюралізація (на противагу звичному для нас
монізмові) суспільного життя, яка може бути, а може й не бути початком
становлення демократії. Відновлення природних плюральних засад суспільного
життя за відсутності характерного для нього стану несуперництва, за
запеклої, часом брутальної за своїми методами боротьби за владу або вплив
на неї, що відбувається в умовах загальної соціально-економічної й політико-
духовної кризи, є, за визначенням С. П. Хантінгтона, частиною "великого
процесу модернізації" в світі. Головні завдання модернізації суспільства
здатні розв'язувати політичні режими різного тилу, як авторитарні, так і
демократичні. До того ж, зіткнувшись з колосальними соціальними проблемами
модернізації, політичний істеблішмент завжди відчував спокусу принести в
жертву демократію задля економічних реформ.
В сучасній Україні існує специфічний "змішаний" політичний режим, в
якому поєднуються ознаки всіх основних "чистих" різновидів політичних
режимів:
а) демократичного,
б) авторитарного,
в) автократичного,
г) тоталітарного,
д) анархічного,
е) охлократичного.
Серед ознак демократичного політичного режиму, притаманних Україні,
слід відзначити:
1) виборність найважливіших органів політичної влади (як державних,
так і громадських);
2) юридичну рівність громадян;
3) гарантії прав меншості та запобігання свавілля більшості.
В той же час є певні обмеження у сфері двох інших основних принципів
демократичного режиму - вирішення найголовніших політичних проблем
відповідно до волі більшості громадян та забезпечення широкого кола
особистих, громадянських та політичних прав та свобод. Відсутнім є належний
постійний контроль народу за органами політичної влади, за бюрократичним
апаратом держави; суттєву роль відіграє маніпулювання інформацією. Для
значної частини населення багато декларованих прав та свобод не підкріплені
економічно та організаційно. Деякі з демократичних прав грубо порушуються
існуючими підзаконними актами та бюрократичними процедурами (наприклад,
право на вільний вибір місця проживання - антидемократичним інститутом
прописки). Корупція та безвідповідальність зводять нанівець найкращі
побажання законодавців та політиків-романтиків.
Існуючі обмеження демократичних принципів дають підстави для висновку
про наявність у сучасній Україні певних елементів авторитарного політичного
режиму. До таких елементів також належать:
1) широкі законодавчі повноваження виконавчих органів держави (уряду
та президента);
2) звуженість принципу гласності у діяльності органів політичної влади
та реальної відповідальності їх керівників та інших представників за зміст
та наслідки своєї діяльності. Зокрема схованою від громадськості є
інформація про фактичні основні джерла та реальний розмір доходів вищих
посадових осіб у державі.
Найважливішою ознакою автократичного політичного режиму, яка
притаманна сучасній Україні, є обмеженість кола осіб, що здійснюють реальну
політичну владу, та відокремленість абсолютної більшості народу від процесу
її здійснення.
До числа залишків тоталітаризму слід віднести такі специфічні риси
політичної свідомості значної частини адміністративних кадрів, політиків та
простих громадян, як впевненість у власній непогрішимості, нетерпимість до
політичного інакомислення, анти-інтелектуалізм у сфері гуманітраних знань,
догматизм, примітивізація полі-гичної культури. В основі своїй знищений на
центральному інституційно-нормативному рівні тоталітаризм і далі розквітає
в багатьох сферах на локальному і навіть регіональному та секторному рівнях
політичної системи.
Анархічний політичний режим часто буває представлений такими своїми
компонентами, як:
1) відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних
відносин, свавілля сильнішого або більш спритного, відсутність гарантій
безпеки населення та представників органів політичної влади;
2) конфронтація владних структур, відсутність ефективних форм
координації їхніх дій;
3) ерозія загальної ідеї єдиної політичної системи (що виявляється в
діяльності впливових сепаратистських сил та сил, що претендують на виключне
право репрезентувати "справжні інтереси народу" та вимагати заборони
діяльності своїх опонентів);
4) втрата (у деяких випадках) вищими органами політичної влади
монополії на організоване застосування насиля.
І, нарешті, суттєві елементи охлократичного політичного режиму
характеризують політичне життя України тою мірою, якою її владним
структурам притаманні:
1) некомпетентність, презирливе ставлення до знань, до досвіду
світової цивілізації, зокрема постійні намагання неадекватними реальній
ситуації простими засобами і дуже швидко розв'язувати складні проблеми
суспільного життя, що потребують для свого вирішення довгої копіткої праці;
2) відсутність у представників органів політичної влади реального
почуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни та
світом; 3) рекрутування певної частини правлячої політичної еліти з
середовища "соціальних низів" та "маргінальних верств" суспільства,
представники яких жадають швидкого підвищення свого індивідуального та
групового соціального статусу та покращення матеріального рівня життя.
Передбачити напрямки подальшої еволюції політичного режиму сучасної
України досить складно, тому що характер цієї еволюції залежатиме від дуже
великої кількості факторів (у тому числі випадкових), і не лише
внутрішніх, тобто таких, що мають відношення до процесів всередині України,
але й зовнішніх - тих, що стосуються процесів у інших країнах та у
світовому співтоваристві в цілому. Однак з достатньо високим ступенем
вірогідності можна припустити, що збережеться тенденція до посилення того
чи іншого роду реформаційного авторитаризму.
Як і було за Радянського Союзу до волі народу не прислухаються і
зараз. І, взагалі, старі норми і ідеали ще надто глибоко сидять в мозку
нашого народу. Розглянемо сучасне становище нашої країни, спираючись на
чинники, які впливають на демократичний розвиток України.
По-перше, як я вже зазначала вище, громадяни України, особливо старше
покоління, живуть як мінімум за половиною старих, комуністичних, принципів.
Старі догми і правила поведінки керують їхними вчинками, а люди, спираючись
на них, і не відчувають їхнього впливу на свої думки та дії. Але існує
також і інша група населення, яка свідомо керується недемократичними
правилами. І це не тільки "комуністи старої закалки", або нові комуністи;
окрім них існує ще багато людей зі своїми нормами і ідеалами, які заважають
сприймати демократію в тому розумінні, яке закладене в визначення цього
поняття. Це, наприклад, націоналісти з Західної України, соціалісти чи
просто люди без яких-то було б конкретних політичних уподобань, але які
несвідомо суперечать в своїх думках принципам демократії. Це перший чинник,
на мою думку, який впливає на розвиток демократії в нашій країні.
За другий чинник я хотіла б взяти різноманітність партій і
організацій, які задля самозабезпечення і власного розвитку на суспільних
сходах проповідують принципи недемократичного суспільства. Це - комуністи,
які обіцяють стабільне життя і економіку (недосяжні мрії); ті ж
націоналісти, які закликають боротись за визнання нації; соціалісти -
зовсім райдужні мрійники тощо. І це ще не весь список таких "обіцяльників",
які затьмарюють очі населенню України своїми обіцянками, щоб дістатись до
влади. Та й ті ж "демократи" не кращі за усіх інших - ті ж обіцянки і мрії.
Рідко знаходиться партія, яка б наполегливо спрямовувала свої дії на
справжній розвиток демократичного суспільства.
Третій фактор - це правління держави, і, взагалі, урядовці. Небачений
розвиток корупції в усіх гілках влади після розпаду СРСР сам собою вже
заперечує демократію. А хто ж приймає ці рішення і закони, які начебто
повинні йти на користь розвитку демократичного суспільства? Ці ж самі
голови владних структур, які "правдами і неправдами" проникли до верхівки
суспільства. Народні обранці - депутати - збагачують кишені, а не працюють
на користь їх обиравших - народа. Та навіть ті, хто не намагаються "нагріти
руки у багаття влади", хоча їх не так вже і багато, не можуть протидіяти
такій масі інших своїх колег. Деякі з них і не намагаються - стоячи з боку,
а деякі просто так довго жили за іншими принципами, що їм просто не
хочеться з ними розставатися.
За четвертий фактор я хотіла б взяти саме розвинутість нашого
суспільства в політичному відношенні. Починаючи від простого
середньорозвиненого громадянина і закінчуючи людьми, які стоять в
правлінні,- більшість не має належної політичної освіти. І це звичайно
сказується на рішеннях які приймає держава. Ці рішення не мають належного
підгрунтя, тобто вони не можуть бути правильними, якщо їх приймають
неосвічені люди. І звичайно, що цій освіті не було звідки братись, оскільки
усе населення колишнього Радянського Союзу виховувалось на пропаганді
партії, тобто комуністичних принципах. А значить і те населення, яке б
хотіло отримати належну політичну освіту не мало змоги цього досягнути. І
цей чинник можна вважати основним серед тих, які впливають на розвиток
демократичної держави, оскільки постає питання: звідки візьметься
демократія в нашому суспільстві, якщо люди не можуть навіть зрозуміти, що
це слово означає, не говорячи вже про те, щоб визначити це поняття.
Існує ще велика кількість факторів, які можуть вплинути і впливають на
розвиток демократії, але все ж таки переліченні чинники - основні в нашій
державі і найбільше впливають на розвиток суспілства взагалі.
Хоча я зобразила становище в нашій країні дуже песимістичним, все ж
існують і позитивні моменти, як то прийняття демократичних законів і їх
впровадження у життя. Прийнята Конституція України - перше підтвердження
цьому. Залишається сподіватись, що ті демократичні засади, які в неї
закладені будуть виконуватись у майбутньому.
Також існують і люди в правлінні, і в населенні, які щиро вірять в
демократичне майбутнє України і намагаються запровадити такі принципи в
життя. Будемо сподіватись, що цих людей стане більше і вони візьмуть справу
демократичного розвитку країни в свої руки. А якщо цього не відбудеться, то
через покоління, можливо не одне, все ж таки зміняться старі правила і
догми, і тоді запанує на нашій багатостраждальній землі влада народу.
Література:
Гуггенберг Б. Теорія демократії. //Поліс, 1991, №4.
Якушик В. Різновиди політичних режимів. //Віче, 1995, №9
Характер політичного режиму. //Політична думка, 1993, №1
Бабкіна О. Політологія. Посібник для студентів вузів. Київ, 1998.
Дзюба І. Політологія. Курс лекцій. Київ, 1993.
Лазоренко О. Теорія політології. Для тих, хто прагне успіху. Київ,
1996.
Потульницький В. Нариси з української політології. Київ, 1994.
Потульницький В. Теорія української політології. Курс лекцій. Київ, 1993.