Принципы раcпределения власти, его необходимость и механизм реализации (Принципи поділу Влади, його необхідність і механізм реалізації)

Принципы раcпределения власти, его необходимость и механизм реализации (Принципи поділу Влади, його необхідність і механізм реалізації)

Сутність і види

влади

Влада є складним за сутністю й багатоманітним за формами вияву

явищем суспільного життя. Існує багато різних концепцій i визначень

цього поняття. За вихідне й найпростіше можна взяти визначення влади

як вплив однієї частини суспільства (індивіда, групи, організації

тощо) на поведінку іншої у бажаному для себе напрямі. Уже з такого

елементарного визначення видно, що влада є відношенням, отже,

передбачає наявність двох сторін. Будь-яке відношення є взаємодією

його сторін. Основною особливістю владного відношення є переважний,

визначальний вплив однієї його сторони на іншу. Тому сторону з

переважним впливом доцільно називати суб’єктом, а сторону, яка цього

впливу зазнає, – об’єктом владного відношення. Суб’єктами влади

можуть бути індивіди, соціальні групи, організації тощо. Очевидно, що

влада не є властивістю не тільки об’єкта, а й суб'єкта. Вона виступає

саме як відношення між ними i не існує як без суб'єкта, так i без

об'єкта.

Будемо виходити з того, що влада та владні відносини притаманні

будь-якому суспільству з моменту його виникнення, тоді як політична

влада і політико-владні відносини характерні лише для певних етапів

суспільного розвитку.

Оскільки влада є суто суспільним відношенням, у якому задіяні

наділені свідомістю i волею люди, а переважний вплив одних людей на

інших є вольовим відношенням між ними, то влада може бути визначена

як вольове відношення між людьми, тобто таке відношення, за якого

одні люди можуть нав'язувати свою волю іншим.

М. Вебер у зв'язку з цим зазначав: «Влада означає будь-яку

можливість проводити всередині даних соціальних відносин власну волю

навіть всупереч опору, незалежно від того, на чому така можливість

заснована».

Специфічною ознакою влади як суспільного відношення виступає

домінування владної волі, а не просто впливу. Цим влада відрізняється

від останнього, який є дещо ширшим явищем.

Як вольове відношення влада icнyє в потенціальній i реальній

формах. Потенціальною є влада, що не виявила себе. Вона не менш

істотна, ніж реалізована влада. Усвідомлення наявної, хоча й не

реалізованої влади, справляє на її потенціальні об’єкти сильний

дисциплінуючий та організуючий вплив, іноді не менш сильний, ніж

реально діюча влада.

Нав'язування одними людьми своєї волі іншим може здійснюватись із

використанням різних засобів – примусу, права, авторитету тощо.

Залежно від засобів здійснення влади розрізняються різні її види –

економічна, соціальна, політична, духовно-інформаційна, сімейна тощо.

Глибинним джерелом економічної влади є відмінності у відношенні людей

до власності на засоби виробництва. Економічна влада – це об’єктивно

зумовлені матеріальними потребами життя суспільства відносини, в яких

власник засобів виробництва підпорядковує своїй волі волю інших

учасників процесу виробництва. Засобами такого підпорядкування можуть

бути як безпосереднє володіння власністю, так i контроль над нею, а

також кошти, цінні папери, договірні зобов'язання тощо.

Якщо економічна влада передбачає розподіл матеріальних благ, то

соціальна означає розподіл благ соціальних. Вона пов'язана з

визначенням статусу різних груп у структурі суспільства, посад, прав

та обов’язків, наданням соціальних послуг у сфері освіти, охорони

здоров'я, забезпечення житлом тощо, а також розподілом доходів,

різноманітних пільг і привілеїв.

Духовно-інформаційна влада – це організація духовного виробництва

в ycix його формах і здійснення інформаційного та ідеологічного

впливу. Ця влада реалізується за допомогою засобів духовно-

інформаційного впливу на людей. Такими засобами можуть бути мораль,

релігія, ідеологія, мистецтво, наукові знання, інформація про поточні

події суспільного життя тощо. Величезну владу над людьми має,

зокрема, церква. Ця влада ґрунтується на вірі в релігійні догмати і

здебільшого не має правового закріплення за винятком тих держав, де

церква визнається офіційним політичним інститутом. Незаперечною є

влада так званих моральних авторитетів – людей з високими моральними

рисами, які присвятили своє життя служінню суспільному благу. Але

найбільшу духовно-інформаційну владу в сучасному суспільстві (на

превеликий жаль) мають засоби масової інформації – преса,

радіомовлення, телебачення. Вони є головним чинником формування

громадської думки і називаються ще «четвертою владою», котра за силою

впливу на суспільство прирівнюється до законодавчої, виконавчої та

судової влади держави. Негативною стороною (за великої сили впливу)

духовно-інформаційної влади може бути поширення необ’єктивних даних

про стан суспільства, функціонування держави, її міжнародне становище

тощо, а також те, що така влада є засобом маніпулювання громадською

думкою, управління свідомістю й поведінкою людей в інтересах певних

політичних сил.

Одним із різновидів влади в суспільстві є сімейна влада –

побудований на силі авторитету вплив одного або декількох членів

сім’ї на її життєдіяльність. Цей авторитет, як i будь-який авторитет

узагалі, не можна створити за допомогою права чи примусу. Він є

проявом поваги одних членів сім’ї до інших, результатом визнання

їхнього життєвого досвіду, трудових заслуг тощо.

Політична влада

Влада є однією з фундаментальних засад політичного розвитку

суспільства. Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний

характер, існує скрізь, де наявні будь-які стійкі об’єднання людей,

тісно пов’язана з політичною сферою, є засобом здійснення і способом

утвердження певної політики. Політична влада виникла раніше за владу

державну і визначає реальну здатність соціальної групи чи індивіда

виявляти свою волю за допомогою політики i правових норм. Реалізація

інших видів влади тією чи іншою мірою може відбуватися з

використанням правових норм, однак лише для політичної влади такі

норми є найважливішим засобом її здійснення. Якщо економічну владу

умовно можна назвати «владою грошей», духовно-інформаційну -«владою

інформації», сімейну – «владою авторитету», то політичну владу –

«владою права». Але це не означає, що політична влада скрізь i завжди

здійснюється за допомогою права, однак право є головним засобом її

реалізації.

Норми права – це встановлені або санкціоновані державою з метою

регулювання суспільних відносин загальнообов’язкові правила

поведінки. Дотримання й виконання норм права забезпечується шляхом як

переконання, так i державного примусу. Держава, не тільки встановлює

норми права, а й виступає найважливішим гарантом їx виконання.

Відповідно державна влада є найважливішою формою політичної влади.

Поняття політичної влади значно ширше від поняття влади державної.

Державна влада – це така форма суспільної влади, яка має класовий

характер, спирається на спеціальний апарат примусу й наділена

монопольним правом видавати закони та інші розпорядження, обов’язкові

для всього населення».

Специфіка державної влади полягає в тому, що вона здійснюється

спеціальним апаратом, поширюється на всю територію країни, наділена

монополією на прийняття законів та застосування примусу.

Політична влада здійснюється не тільки державою, а й іншими

політичними інститутами – політичними партіями, громадсько-

політичними організаціями, органами місцевого самоврядування.

Відповідно можна виокремити владу політичних партій, громадських

організацій, органів місцевого самоврядування як форми політичної

влади. На відміну від державної влади, яка має загальний характер i

поширюється на всю територію країни й суспільство в цілому, влада

політичних партій i громадських організацій здійснюється лише в їхніх

межах. Вона ґрунтується як на правових нормах, установлених державою,

так i на політичних нормах, які не є правовими i діють лише в межах

політичних партій i громадських організацій. Такі норми закріплюються

у статутах партій i громадських організацій i стосуються визначення

прав та обов’язків їx членів, внутрішньопартійної діяльності тощо. А

це означає, що засобами здійснення політичної влади виступають не

тільки правові, а й політичні норми як такі, що діють всередині

недержавних політичних організацій та у стосунках між ними.

Норми права як засіб регулювання суспільних відносин i здійснення

політичної влади передбачають наявність примусу щодо їx дотримання.

Hociєм такого примусу є держава. Природу державної влади характеризує

передусім її здатність домагатися здійснення тих чи інших цілей за

допомогою примусу. Державна влада не обов'язково застосовує примус

для виконання її настанов. Вона може домагатися своїх цілей також

іншими засобами – економічними, соціальними, ідеологічними тощо.

Однак саме держава наділена монополією на те, щоб примусити членів

суспільства до виконання її настанов.

Державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу й судову i

здійснюється за допомогою спеціального апарату на всій території, на

яку поширюється державний суверенітет. На відміну від влади держави

влада органів місцевого самоврядування поширюється лише на певну

частину території держави i значною мірою здійснюється на громадських

засадах. Влада органів місцевого самоврядування ґрунтується як на

загальнодержавних правових нормах, так i на нормативних актах самих

цих органів, дія яких поширюється лише на підпорядковану їм

територію.

Таким чином, підсумовуючи все вищесказане, можна зробити висновок,

що політична влада – це реальна здатність одних людей проводити свою

волю стосовно інших за допомогою правових i політичних норм.

Форми та механізм політичної

влади

Основними формами політичної влади є панування, політичне

керівництво, управління, контроль. Панування – це абсолютне чи

відносне підкорення одних людей (соціальних груп) іншим. Політичне

керівництво й управління реалізується через прийняття стратегічних і

тактичних рішень до об‘єктів влади, через організацію та регулювання

їх розвитку. А контроль – це здатність суб'єктів влади постійно

стежити за тим, як реалізуються настанови влади – закони, укази,

розпорядження тощо. Але практика владарювання свідчить про існування

некоректних, а подекуди й аморальних форм та засобів: підкуп, обман,

обіцянки, шантаж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це завдає

шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, викликає до неї

недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами.

Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного

суб‘єкта правління. До них належать:

- монархія – єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням)

спадкоємне правління однієї особи (монарха);

- тиранія – одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького

захоплення влади;

- аристократія – влада кращих, тобто верхівкової, знатної,

привілейованої групи;

- олігархія – влада небагатьох багатих;

- тимократія – особлива форма олігархії, за якою державна влада

належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим

цензом, часто – військовою силою;

- теократія – влада церкви;

- охлократія – влада натовпу, що спирається не на закони, а на

миттєві настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові

демагогів, стає деспотичною і діє тиранічно;

- демократія – влада народу на основі закону та забезпечення прав і

свобод громадян.

Сучасні дослідники виокремлюють ще владу партократії(партійної

верхівки, номенклатури), бюрократії(панування вищого державного

чиновництва, засилля над централізованості й заформалізованості в

державі), технократії(вирішальний вплив у суспільстві здійснює

науково-технічна еліта; панування технологічного мислення).

Політична влада втілюється через механізм владних відносин.

Польський політолог Єжи Вятр запропонував таку його структуру:

- наявність у владних відносинах не менше двох партнерів;

- волевиявлення володаря здійснюється у вигляді певного акту, який

передбачає санкції за непідкорення його волі;

- обов‘язкове підкорення тому, хто здійснює владу;

- соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, інших –

їм підкорятися(правове забезпечення).

Такий механізм владних відносин, чітко працюючи, забезпечує

оперативність і дієвість взаємозв‘язку суб‘єкта і об‘єкта, реалізацію

функцій.

Такими функціями є:

- інтегративна (полягає в об‘єднанні соціально-політичних сил

суспільства);

- регулятивна(спрямовує політичну волю мас на регулювання

життєдіяльності суспільства, правотворчість);

- мотиваційна (формування мотивів політичної діяльності, передусім

загальнозначущих);

- стабілізуюча(націленість на стійкий розвиток політичної системи,

громадянського суспільства).

Вдосконалення і демократизація політичного управління передбачає

пошук нових способів реалізації влади і певні вимоги до неї. З огляду

на це російський політичний мислитель Іван Ільїн (1882-1954)

сформулював шість аксіом державної влади:

1. Державна влада не може належати нікому, крім тих, хто має правове

повноваження. Правосвідомість вимагає, щоб влада сприймалась не як

сила, яка породжує право, а як правочинне повноваження. Право

народжується не від сили, а тільки від права і завжди від природного

права. Влада, яка не має правової санкції, не має й правового виміру.

2. Державна влада в межах кожного політичного союзу повинна бути одна.

Вона – єдине організоване волевиявлення, яке випливає з єдності

права. В кожному політичному союзі державна влада, незважаючи на

принцип її поділу, за своєю суттю і метою єдина. Наявність двох

державних влад свідчить про існування двох політичних союзів.

3. Влада має здійснюватись людьми, які відповідають високому етичному й

політичному цензу. Влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя.

Народ, який принципово заперечує правління кращих, є ганебним

натовпом, а демагоги – його провідниками.

4. Політична програма володарюючих може передбачати лише заходи, які

мають загальний інтерес. Адже державна влада покликана утверджувати

природне право, а воно збігається із загальними інтересами народу і

кожного громадянина.

5. Політична програма влади має охоплювати заходи і реформи, які реально

можна втілити в життя. Неприпустимо вдаватися до утопічних,

нездійсненних програмних накреслень.

6. Державна влада принципово пов‘язана розподільчою справедливістю.

Однак влада має право і зобов‘язана відступати від неї тоді, коли

цього вимагає національно-духовне буття народу.

Практика політичного життя засвідчує, що ігнорування цих аксіом

призводить до кризи державної влади, дестабілізації суспільства,

конфліктних ситуацій, які можуть переростати навіть у громадянську

війну.

Конкретизуючи характеристику політичної влади, можна виділити такі

її основні особливості: верховенство, публічність, моноцентричність,

легальність, різноманіття рecypciв.

Верховенство політичної влади полягає в обов’язковості її рішень

для інших видів влади та суспільства в цілому.

Публічність (від лат. publicus – суспільний, народний) політичної

влади означає її суспільний, безособовий i відкритий характер. На

відміну від існуючої в невеликих групах приватної особистої влади,

наприклад сімейної, політична влада реалізується від імені i в межах

усього суспільства i звертається за допомогою права до вcix його

членів.

Моноцентричність політичної влади проявляється в наявності єдиного

центру прийняття рішень, які стосуються всього суспільства. Таким

центром є держава, її вищі органи. На відміну від політичної влади

інші види влади (економічна, соціальна, духовно-інформаційна) є

поліцентричними, вони здійснюються багатьма незалежними один від

одного центрами – підприємствами, соціальними фондами, засобами

масової інформації тощо. В демократичному суспільстві немає такого

органу, який би зосереджував у своїх руках усю повноту економічної,

соціальної чи духовно-інформаційної влади.

Легальність пoлiтичнoї влади означає її законність, зокрема щодо

існування самої влади та застосування нею примусу.

Ще однією особливістю політичної влади є різноманіття її рecypciв,

тобто засобів здiйcнeння. Політична влада використовує не тільки

примус, а й економічні, соціальні, дyxoвнo-iнфopмaцiйнi засоби. При

цьому найважливішими засобами її здійснення є правові й політичні

норми.

Важливою особливістю влади взагалі, політичної зокрема, є її

кумулятивний характер, пов'язаний з ресурсами влади. Кумулятивний

ефект проявляється у зростаючому нагромадженні влади та значному

посиленні її впливу в результаті взаємодії різних видів і pecypciв

влади. Так, економічна влада, засобами реалізації якої є власність на

засоби виробництва, гроші, повноваження в межах керівних посад в

економічних структурах, створює можливості для оволодіння владою

політичною, наприклад шляхом фінансового забезпечення перемоги на

виборах. Наявність економічних ресурсів відкриває доступ i до духовно-

інформаційної влади. Оволодіння засобами масової інформації, у свою

чергу, створює можливості для інформаційного впливу на суспільство i

владу, зайняття провідних політичних позицій, отримання доходу. Але

найбільші можливості створює оволодіння політичною владою, особливо

державною. Політична влада відкриває доступ до економічної,

соціальної i духовно-інформаційної влади, дає можливість

зосереджувати в руках конкретних осіб величезні економічні, соціальні

та інформаційні ресурси, що не може не супроводжуватись згубними

наслідками.

В результаті зосередження в руках небагатьох осіб pecypciв

економічної, політичної, соціальної та духовно-інформаційної влади

утверджується олігархічна форма державного правління (грецьк.

oligarchia – правління небагатьох, від oligos – небагато i arche –

влада), коли країною править фактично у власних інтересах невелика

група найбагатших людей. Олігархічна форма правління наявна, зокрема,

в тоталітарних державах, де вся повнота економічної, політичної,

соціальної i духовно-інформаційної влади зосереджується в руках

партійної верхівки.

У демократичних політичних системах існують застереження проти

концентрації в одних руках різних видів i pecypciв влади. Такими

застереженнями, зокрема, є: поділ державної влади на законодавчу,

виконавчу й судову гілки; розподіл влади між державою, політичними

пapтiями, групами iнтepeciв, органами місцевого самоврядування;

антимонопольне законодавство; заборона на суміщення посад на

державній службі з деякими іншими посадами; декларування вищими

посадовими особами держави доходів, майнового стану та інтересів в

економічний сфері; громадський контроль за здійсненням державної

влади тощо. Однак за формальної наявності подібних застережень

реально вони можуть не діяти, i влада в декларативно демократичній

державі фактично матиме олігархічний характер. Через нерозвиненість

інститутів демократії олігархічне правління тією чи іншою мірою

проявляється, зокрема, в багатьох пocттoтaлiтapниx державах, у тому

числі в сучасній Україні.

РЕСУРСИ Й ЛЕГІТИМНІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ

ВЛАДИ

Найбільш загальним джерелом влади як основою вольового відношення

між людьми є їx природна и соціальна нерівність. Фізичне,

iнтeлeктyaльнe , економічне, освітнє, статусне та інше переважання

одних людей над іншими дає змогу першим здійснювати свою волю

стосовно других. Влада, що виникає на основі природної нерівності,

завжди персоніфікована i має характер міжособової взаємодії. Це –

підпорядкування конкретній людині. Влада, заснована на соціальній

нерівності, втрачає свою персоніфіковану форму. Вона відтворюється в

суспільстві незалежно від її конкретних учасників i має більш

визначений i стійкий характер.

Найважливішою соціальною причиною підпорядкування одних людей

іншим є нерівномірний розподіл рecypciв влади. Під ресурсами влади

нерідко розуміють засоби її здійснення. Однак цей термін дещо ширший

– ним позначаються не стільки задіяні, скільки потенціальні засоби

здійснення влади, тобто такі, які можуть бути використані, але ще не

використовуються або ж використовуються недостатньо. Сукупність ycix

можливих i фактично використовуваних pecypciв владарювання є

потенціалом влади. Врахування pecypciв владарювання i pecypciв

спротиву владній волі дає можливість визначити силу влади.

Ресурсами влади можуть бути наявні у розпорядженні її суб’єкта i

важливі для об’єкта цінності, засоби, що здатні вплинути на

внутрішній світ, мотиви поведінки об’єкта, засоби мистецтва, засоби

позбавлення людини тих чи інших цінностей.

Різноманітні ресурси влади можуть класифікуватись за різними

ознаками. Так, за характером вони поділяються на утилітарні,

примусові та нормативні. Утилітарні (від лат. utilitas – користь,

вигода) ресурси – це матеріальні й соціальні блага, пов’язані із

задоволенням повсякденних інтересів i потреб людини. За їx допомогою

влада, особливо державна, може залучити на свій бік не тільки окремих

ociб, а й цілі верстви населення, шляхом надання їм особливого

соціального статусу.

Примусові (силові) ресурси влади – це заходи адміністративного i

кримінального впливу. Вони передбачають встановлення державою в

законодавчому порядку адміністративної i кримінальної

відповідальності.

Cилoвi ресурси політичної влади виконують функцію забезпечення

оборони країни, безпеки державної влади, охорони внутрішнього

правопорядку. Силові ресурси є найбільш дійовими, оскільки їx

використання призводить до позбавлення людей власності та волі.

Політична влада використовує силові ресурси тією чи іншою мірою

досить часто. Найчастіше вона вдається до них тоді, коли її вплив на

суспільство за допомогою інших зacoбiв значно послаблюється, зокрема

в періоди економічних i політичних криз. Переважання силових pecypciв

у здійсненні влади буває в поліцейській державі.

Примусові ресурси влади включають у себе силові, але не зводяться

до них. Примус може бути як фізичним, спрямованим на пошкодження

тіла, так i психологічним, спрямованим на пошкодження психічної

природи людини, чи моральним, спрямованим на досягнення бажаної

поведінки всупереч внутрішнім моральним переконанням індивіда. У

примусі слід розрізняти також використання сили й насилля.

Використання сили – це примус, орієнтація на страх, які передбачені й

допускаються законом. Насилля – це використання сили, примусу

стороною, якій таке право не надається законом. Використання сили є

інституціоналізованим примусом, насилля стоїть поза законом.

Нормативні ресурси влади – це різноманітні соціальні норми, що

регулюють багатоманітні суспільні відносини. Найважливішими з них у

здійсненні політичної влади є правові і політичні норми. Політична, у

тому числі державна, влада може здійснюватись i на основі таких норм,

які не мають формалізованого характеру, наприклад норми моралі,

традиції, звичаї, тощо.

Розмежування утилітарних, примусових i нормативних ресурсів

політичної влади є досить умовним. Так, використання утилітарних i

примусових pecypciв здебільшого теж регулюється відповідними нормами.

Дія нормативних правових ресурсів спирається на силу державного

примусу й може підкріплюватися утилітарними ресурсами.

Відповідно до основних сфер життєдіяльності суспільства

виокремлюються економічні, соціальні й духовно-інформаційні ресурси

влади.

Специфічним – демографічним – ресурсом політичної влади є сама

людина. Люди виступають універсальним ресурсом влади вже тому, що

створюють інші ресурси. Велике значення має також кадровий потенціал

політичної влади, який складають наділені владними повноваженнями

особи.

Використання pecypciв влади перетворює її з можливої на дійсну,

яка може виявлятися в таких формах, як панування, керівництво,

управління, контроль.

Процес реалізації влади у зазначених формах упорядковується й

регулюється за допомогою вищезгаданого спеціального механізму влади –

системи організацій та норм їx влаштування й діяльності. Стосовно

суспільства механізмом влади виступають державні органи, право,

політична система в цілому. Кожний із інститутів цієї системи

притаманними йому засобами у відповідних формах бере участь у

здійсненні політичної влади, прийнятті рішень з питань внутрішньої i

зовнішньої політики.

Легітимність політичної влади

Примусовий характер реалізації політичної влади та ставлення до

неї суспільства породжують питання легітимності влади.

Обминаючи історичний розвиток поняття легітимності влади

наголосимо на сучасному розумінні його як переконання підвладних i

світового співтовариства у її правомірності, як визнання існуючої

влади.

Звичайно, легітимність зовсім не означає, що абсолютно всі

громадяни приймають дану владу. В будь-якому суспільстві є опозиція

здійснюваному політичному курсові, а також різного роду

правопорушники, що не ладнають із законом i владою. Легітимність

влади означає прийняття її основною частиною суспільства. Такий стан

передбачає визнання права суб’єктів влади встановлювати

загальнообов’язкові правила поведінки, приймати закони та видавати

розпорядження, а також високу правову культуру громадян.

Основними джерелами легітимності виступають три основні суб‘єкти:

населення, уряд і зовнішньополітичні структури.

Різні можливості політичних суб‘єктів підтримувати певну систему

правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є

класифікація типів влади, запропонована М. Вебером:

а) традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право

володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;

б) харизматичний, оснований на вірі підвладних в надприродну

святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або

отриманої ним влади;

в) раціональний(легальний), що ґрунтується на вірі в законність

існуючого порядку, професіоналізм владних структур.

Є й інші типи легітимності політичної влади. Так, за джерелами

рoзpiзняють легітимність yчacтi, технократичну i примусу. Перша

ґрунтується на залученні громадян до участі в управлінні суспільними

справами, що створює обстановку причетності їx до політики, дає змогу

громадянам відчувати відповідальність за її проведення i результати.

Технократична легітимність ґрунтується на високій ефективності влади,

здійснюваної висококваліфікованими фахівцями. Легітимність через

примус виявляється в силовому примушуванні громадян до визнання й

виконання настанов влади. Сила є останнім аргументом влади, за

допомогою якого вона прагне підвищити свою легітимність. Чим

сильніший примус, тим нижчий рівень легітимності.

Легітимність влади проявляється не лише в загальнодержавному

масштабі, а й на регіональному та місцевому рівнях. Визнаючи

центральні органи державної влади, люди можуть не довіряти окремим

органам публічної влади на місцях, де нерідко правлять за допомогою

методів, далеких від демократії.

З легітимністю політичної влади тісно пов'язана її ефективність як

ступінь здійснення владою тих функцій та очікувань, які покладає на

неї більшість населення. Головним об’єктивним виявом ефективності

державної влади є ступінь забезпечення нею прав i свобод громадян.

Чим ефективніша влада, тим більшу підтримку населення вона має.

Легітимність влади, підтримка її населенням, у свою чергу, сприяє

підвищенню ефективності влади. Влада як забезпечення прав людини тим

ефективніша, чим вищий є її авторитет i чим більшими ресурсами вона

володіє.

Здатність влади забезпечити підкорення є її силою. Сила влади може

ґрунтуватися на страхові або інтересі. Сила влади, заснованої на

боязні покарання за непідкорення, нестійка й нетривала. Такій владі

притаманна тенденція до ослаблення внаслідок природного прагнення

людей позбутися постійного відчуття страху. Влада, яка базується на

інтересі, є сильнішою. Особиста заінтересованість людей у владі

спонукає їx до добровільного виконання владних розпоряджень. Така

влада стабільна й довготривала.

Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь

підтримки влади та її інститутів. У зв‘язку з цим можна говорити про

кризи легітимності (зниження реальної підтримки органів державної

влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни

їхніх ролей і функцій).

У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи

легітимності спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої

функції, нелегітимними формами насилля над людьми, неспроможністю

уряду адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку,

руйнуванням конституційного порядку, розривом між конституційними

нормами та практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних

структурних змін.

Сучасний російський політолог Олександр Соловйов, узагальнивши

теоретичний і практичний досвід, запропонував такі шляхи і засоби

виходу з кризових ситуацій:

1. Підтримка постійних контактів з населенням;

2. Проведення роз‘яснювальної роботи щодо своїх цілей;

3. Посилення ролі правових методів досягнення цілей та постійного

оновлення законодавства;

4. Врівноваженість гілок влади;

5. Виконання правил політичної гри без ущемлення інтересів сил, які

беруть у ній участь;

6. Організація контролю з боку організованої громадськості за різними

рівнями державної влади;

7. Зміцнення демократичних цінностей у суспільстві;

8. Подолання правового нігілізму населення тощо.

Концепції влади

Влада, як і будь-які інші суспільні явища вимагає спирання на

певні концепції, основними з яких є наступні:

а) телеологічна (від грец. telos, teleos – мета, результат, кінець)

концепція влади характеризує її як здатність досягнення поставлених

цілей, одержання намічених результатів.

б) реляціоністська (від франц. relation – відношення, зв'язок)

концепція влади (П. Блау, Дж. Картрайт та ін.) тлумачить владу як

міжособові стосунки, що дають змогу здійснювати вольовий вплив на

індивіда і змінювати його поведінку. Тому американський соціолог

П.Блау визначає владу як здатність одного індивіда(чи

групи)нав‘язувати свою волю іншим, не нехтуючи такими засобами, як

страх, покарання тощо.

в) системна концепція влади розглядає владу як системоутворююче

відношення в політичній системі суспільства. Влада, що в політичній

системі виступає як політична влада, з’єднує всі елементи системи в

єдине ціле. Основне призначення політичної влади полягає в тому, щоб

забезпечувати стабільність у суспільстві, а для цього вона повинна

регулювати відносини між людьми й суспільством у цілому, в тому числі

й державно-політичними інститутами. Влада покликана вирішувати

суперечність між необхідністю організованості й порядку в суспільстві

та багатоманітністю інтересів членів суспільства, між якими виникають

конфлікти. Влада з’єднує всі елементи політичної системи таким чином,

щоб це сприяло збалансованому стану як самої системи, так i

суспільства в цілому.

г) біхевіористська (від англ. behaviour – поведінка) концепція

розглядає владу як особливий тип поведінки, за якої одні люди

командують, а інші підкоряються. Тому цю концепцію називають ще

поведінковою. Подібно до реляціоністської концепції вона розглядає

владу як відношення панування i підкорення, однак головну увагу

зосереджує на особливостях людей, мотивах їхньої поведінки в боротьбі

за владу. При цьому прагнення до влади проголошується домінуючою

рисою природи людини, яка визначає її політичну поведінку.

Наголошується, що у прагненні до влади важливу роль відіграють ті

блага i привілеї, які отримують наділені владою люди.

У межах біхевіористської концепції влади виокремлюються три

основні моделі трактування влади: силова, ринкова та ігрова. Силова

модель виходить з того, що головним мотивом політичної поведінки

людини є її прагнення до влади. Набута влада, у свою чергу, стає

засобом досягнення інших благ. Оскільки владні прагнення людей є

різноспрямованими, то головне завдання політичної влади полягає в

тому, щоб забезпечити оптимальне співвідношення, баланс сил як

владних вольових прагнень.

Ринкова модель біхевіористської концепції влади ґрунтується на

тому, що за умов ринкової економіки влада також стає товаром. На цей

товар, як i на будь-який інший, поширюються відносини попиту і

пропозиції. В результаті виникає своєрідний ринок влади зі своїми

покупцями i продавцями та менеджерами як посередниками між ними

Вони, зокрема, готують кандидатів на владу i забезпечують їx перемогу

на виборах. Ігрова модель влади розглядає владні відносини, боротьбу

за владу як своєрідну гру, що відбувається за певними правилами.

д) психологічна концепція влади пояснює владні відносини

психологічними мотивами. В одних випадках, наприклад у біхевіоризмі,

постулюється воля до влади як її джерело, в інших – прагнення людини

до влади, особливо володіння владою, пов'язуються з необхідністю

суб'єктивної компенсації нею притаманних їй фізичних чи духовних вад.

Деякі дослідники психологічні основи волі до влади шукають у

підсвідомих мотивах, у тому числі сексуальних. Стверджується,

зокрема, що у психіці людини є структури, які сприяють тому, що вона

підсвідомо віддає перевагу рабству перед свободою заради уникнення

відповідальності, власної захищеності й заспокоєння за допомогою

любові до володаря. Психологічна концепція влади допомагає з'ясувати

механізми мотивації влади, як відносин панування i підкорення.

Поділ державної влади

У демократичних суспільствах домінуючим принципом механізму

функціонування державної влади є принцип її поділу.

Поділ влади – це система організації i функціонування державної

влади, в якій функції законодавчої, виконавчої і судової влади

здійснюються різними державними органами.

Ідея поділу влади висувалася ще античними (Аристотель) та

середньовічними (Марсилій Падуанський) філософами. Як самостійне

вчення вона була обґрунтована в середині XVIII ст. Ш.-Л. Монтеск’є.

Він доводив, що політична свобода можлива лише там, де виключена

можливість зловживання владою, для чого в державі необхідно здійснити

поділ влади на законодавчу, виконавчу i судову. Основна мета поділу

її полягає в тому, щоб уникнути зосередження влади в одних руках i

зловживання нею. Необхідно, щоб piзнi гілки влади могли взаємно

стримувати одна одну.

Принцип поділу влади вперше i найбільш послідовно був утілений в

Конституції США 1787 р., де три гілки влади не тільки розділені, а й

контролюють одна одну через так звану систему стримувань i противаг.

За цієї системи законодавча, виконавча i судова гілки влади розділені

не тільки організаційно, а й формально i цілком незалежні одна від

одної Водночас кожна з гілок наділена повноваженнями, які дають їй

можливість контролювати й обмежувати інші гілки. Ці повноваження i

складають систему стримувань i противаг. Жодна з гілок влади не має

ні формального, ні фактичного верховенства над іншими. Така система

влади була зафіксована і в Конституції Української козацької

республіки в 1710 р.(Конституція гетьмана П.Орлика). Принцип поділу

влади вже закріплений у більшості конституцій країн світу. Утвердився

він і в Україні, хоча майже не функціонує.

Законодавча влада у США зосереджена в конгресі – парламенті, який

складається з двох палат: Палати Представників i Сенату. Виконавча

влада передана президенту країни як главі держави i одночасно главі

уряду, а судова влада – верховному суду, а також судам, створеним

конгресом. Конгрес приймає закони, на які президент може накласти

вето. Президент призначає міністрів, інших вищих посадових осіб,

суддів верховного суду, послів, але «за порадою i згодою» Сенату. Він

наділений правом укладати міжнародні договори, які підлягають

схваленню Сенатом. Конгрес має право оголосити імпічмент президенту у

разі скоєння ним антиконституційних дій. Верховний суд наділений

функцією конституційного контролю i може оголосити неконституційними

акти конгресу i президента.

Поділ влади, який характеризується формальною ізольованістю кожної

з її гілок i відсутністю між ними тісних функціональних відносин,

визначається як «жорсткий». Найповніше він проявляється у

президентській республіці. Інший характер має поділ влади за

парламентарних форм правління, де різниця між законодавчою й

виконавчою владою не має суттєвого значення, оскільки тією й іншою

володіє партія парламентської більшості, лідер якої одночасно керує

урядом i контролює цю більшість. Реальний поділ державної влади тут

відбувається всередині парламенту між сформованим партією чи

коаліцією партій парламентської більшості урядом та опозицією.

Відокремленість судової гілки в системі поділу державної влади

проявляється передусім у принципах незалежності судів i суддів та

підпорядкування їx лише конституції і законам, безстроковості

(довічності) обрання або призначення суддів та їx недоторканності.

Формування суддівського корпусу відбувається з участю вищих органів

законодавчої i виконавчої влади.

Поділ державної влади є необхідною умовою демократичного

політичного режиму. Авторитарні, особливо тоталітарні, політичні

режими заперечують поділ влади. Комуністична ідеологія відкидає його

навіть теоретично, обґрунтовуючи принцип єдності влади, відповідно до

якого мандат на здійснення якої-небудь державної функції є похідним

від представницької влади. Вважається, що адміністративні та судові

дії держави виконуються за дорученням представницьких органів

державної влади i як такі є не владою, а лише функцією, здійснюваною

від її імені. Практична реалізація в соціалістичних країнах принципу

єдності влади призвела до зосередження всієї повноти державної влади

навіть не у формально представницькому органі, а в руках апарату

комуністичної партії i небачених зловживань владою.

Поділ влади – це лише один з багатьох елементів механізму

демократичного здійснення державної влади i сам по собі не є

гарантією демократії. Більше того, за незбалансованої системи

стримувань i противаг жорсткий поділ влади може спричинити

протистояння гілок влади. Особливої гостроти протистояння

законодавчої та очолюваної главою держави виконавчої гілок влади

набуває за президентської та змішаної форм республіканського

правління у періоди так званого розділеного правління, коли президент

i парламентська більшість представляють різні партійно-політичні

сили.

Не можна не згадати й такі політичні системи, які функціонують в

умовах єдності влади. У цих системах влада(переважно виконавча)

зосереджена в одних руках(політичної партії, воєнної еліти тощо) і

підпорядковує собі всі інші гілки, які діють формально. Це можливо за

тоталітарних або жорстких авторитарних режимів(фашистські, воєнні

диктатури, абсолютні деспотичні монархії тощо).

Існує, також, суспільно-політична течія, яка взагалі заперечує

будь-яку форму політичної, економічної і духовної влади, - анархізм.

Він не визнає державу як форму організації суспільства, обстоює нічим

не обмежену свободу людини як самоціль.

Невизнання анархізмом політичної влади як важливого і необхідного

інституту суспільного життя неминуче призводить до заперечення влади

загалом і демократичних форм її реалізації, зокрема. Однак анархізм

спродукував і деякі актуальні навіть для сьогодення ідеї, заперечуючи

деспотизм, культ одноосібного правління, пригнічення особистості,

обстоюючи ідеал взаємодопомоги й солідарності людей, регулюючи

можливості самоорганізації і саморегуляції тощо.

Підсумовуючи все вищесказане можна зробити висновок про існування

механізмів реалізації політичної влади, які повинні виконуватись,

скажімо так, в “ідеальній” державі, а саме:

а) забезпечення законних прав громадян, їх конституційних свобод;

б) утвердження права як стрижня суспільних відносин і вміння

підкорятися йому членів того ж суспільства;

в) виконання функцій розбудови держави (господарських, культурних,

соціальних та ін.).

Отже, ефективність державної влади залежить не тільки від її

поділу, а й від багатьох інших елементів механізму здійснення влади,

які у своїй сукупності характеризуються поняттям «форма держави».

Організація державної влади в Україні

За конституційним визначенням “Україна є суверенна і незалежна,

демократична, соціальна, правова держава”(ст. 1). Демократичний

характер української держави конституційно закріплюється через

республіканську форму правління i принципи народного суверенітету:

«Україна є pecпyблiкoю. Hociєм суверенітету i єдиним джерелом влади в

Україні є народ» (ст. 5) та поділу влади:«Державна влада в Україні

здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та

судову» (ст. 6).

Вищими органами державної влади в Україні є глава держави –

Президент, загальнонаціональний представницький орган законодавчої

влади – Верховна Рада, колегіальний орган виконавчої влади – Кабінет

Міністрів i вищі суди – Конституційний Суд, Верховний Суд i Вищий

Господарський Суд.

Форму державного правління в Україні Конституція визначає як

республіканську. Форма республіканського правління в Конституції не

визначається. Висновок про неї можна зробити на основі аналізу

повноважень вищих органів державної влади та їх співвідношення,

передусім стосовно такої важливої ознаки форми держави, як cпociб

формування i функціонування уряду.

Щодо способу формування i функціонування уряду Україна в роки

незалежності еволюціонувала спочатку від парламентарно-президентської

до президентської, а потім – до президентсько-парламентарної форми

правління. Якщо в перші роки незалежності основний склад уряду

визначався парламентом, то Конституційний Договір між Верховною Радою

та Президентом від 8 червня 1995 р. запровадив президентську форму

республіканського правління, проголосивши Президента «главою держави

i главою державної виконавчої влади України»(головна ознака

президентської республіки) й визначивши, що він «як глава державної

виконавчої влади здійснює цю владу через очолюваний ним Уряд –

Кабінет Міністрів України – та систему центральних i місцевих органів

державної виконавчої влади» (ст. 19) i «призначає Прем’єр-міністра

України, формує новий склад Уряду України – Кабінет Міністрів

України» (ст. 22).

Згідно з чинною Конституцією, «Президент України є главою

держави...» (ст. 102) i не тільки «призначає за згодою Верховної Ради

України Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-

міністра України та приймає рішення про його відставку» (ст. 106, ч.

9), а й «призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів

Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів

виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та

припиняє їхні повноваження на цих посадах» (ст.106, ч. 10), «утворює,

реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України

міністерства та інші центральні органи виконавчої влади...» (ст. 106,

ч. 15). Такі повноваження Президента свідчать про те, що він фактично

є главою державної виконавчої влади, хоча формально Конституція цього

не визнає. Реально в Україні icнyє дуалізм виконавчої влади, який

виявляється у її поділі між Президентом i Прем'єр-міністром за

домінуючої ролі глави держави.

За Конституцією, «єдиним органом законодавчої влади в Україні є

парламент – Верховна Рада України» (ст. 75). До повноважень Верховної

Ради щодо формування i функціонування уряду належать: «розгляд i

прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету

Міністрів України», «надання згоди на призначення Президентом України

Прем'єр-міністра України», «здійснення контролю за діяльністю

Кабінету Міністрів України» (ст. 85, ч. 11, 12, 13). Верховна Рада

також «може розглянути питання про відповідальність Кабінету

Miнiстрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів

України» (ст. 87), а «прийняття Верховною Радою України резолюції

недовіри Кабінетові Міністрів України має наслідком відставку

Кабінету Міністрів України» (ст. 115).

Такий розподіл повноважень щодо Кабінету Міністрів між Президентом

i Верховною Радою, за якого уряд формується главою держави, а участь

парламенту в цьому пpoцeci зводиться до надання згоди на призначення

Президентом Прем'єр-міністра, визначає впроваджену в Україні форму

державного правління як змішану, причому саме як президентсько-

парламентарну, а не навпаки – парламентарно-президентську.

Відповідно до цієї форми правління в Україні впроваджена подвійна

політична відповідальність уряду: Кабінет Міністрів несе політичну

відповідальність i перед Президентом, i перед Верховною Радою, які

можуть відправити його у відставку. Проте Президент ніяким чином не

відповідає за дії виконавчої влади, оскільки формально не визнається

її главою, а Кабінет Miнicтpiв не має ніяких засобів впливу на

Верховну Раду, оскільки формується позапарламентським шляхом i не

спирається на партійну більшість у парламенті. Це спричинило

нестабільність уряду, яка виявилася, зокрема, в тому, що за роки

незалежності в Україні діє вже дев'ятий за складом уряд. Впроваджуючи

президентсько-парламентарну форму правлінння, в Україні не вдалося

реалізувати основну перевагу – забезпечення стабільності уряду.

Завдяки змішаній формі правління Президент України має досить

широкі повноваження. Окрім наявних у глави держави в президентській

республіці повноважень, Конституція надала йому право законодавчої

ініціативи у Верховній раді, причому «законопроекти, визначені

Президентом України як невідкладні, розглядаються Верховною Радою

України позачергово» (ст. 93), а також право розпуску парламенту:

«Президент України може достроково припинити повноваження Верховної

Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової ceciї

пленарні засідання не можуть розпочатися» (ст. 90).

Організація державної влади в Україні нині нагадує ситуацію,

описану російським конституціоналістом С. Ю. Кашкіним: «У більшості

країн, які скинули в недавньому минулому тоталітарні режими

(Португалія, Польща, Болгарія, Хорватія, Словенія, Македонія),

встановилася змішана республіканська форма правління, за якої уряд

спирається на парламентську більшість, а всенародно обраний

президент, який нерідко є харизматичним лідером нації, тобто маючи

загальновизнану популярність i народну довіру, не втручаючись у

поточне управління, спрямовує політичний курс. А коли з‘ясовується,

що цей курс є нікчемним, то причина, як виявляється, не в президенті,

а в поганому проведенні цього курсу урядом.

Становище в Україні відрізняється від описаної ситуації не в

кращий бік, тому що уряд в ній не спирається на парламентську

більшість, а це лише додатково погіршує умови його функціонування.

Чітко визначеної i стабільної більшості у Верховній Раді взагалі

немає, що пов'язано з умовами її формування та функціонування.

Оскільки представлені у Верховній Раді політичні партії не беруть

участі у створенні уряду, який формується позапарламентським шляхом,

то їм немає потреби об’єднуватися в більшість з метою створення

урядової коаліції, на яку міг би спиратися Кабінет Міністрів.

Створення стійкої та ефективно діючої більшості у Верховній Раді

утруднюється також порядком її формування.

За чинним виборчим законодавством одна половина з 450 народних

депутатів обирається в одномандатних виборчих округах за мажоритарною

системою відносної більшості, а друга – у єдиному загальнодержавному

багатомандатному виборчому окрузі за пропорційною системою. Такий

порядок трапляється в демократичних державах. На відміну від інших

держав в Україні народні депутати, обрані в одномандатних виборчих

округах за мажоритарною системою, не зв'язані у Верховній Раді ні

партійною, ні фракційною дисципліною, поводяться там на власний

розсуд i відстоюють не стільки суспільні, скільки вузькогрупові й

персональні інтереси.

Не краще стоїть справа i з тими народними депутатами, які обрані

до Верховної Ради за партійними списками. Хоч потрапили вони до

парламенту завдяки партіям, проте не несуть ніякої відповідальності

ні перед самими партіями, ні перед їхніми парламентськими фракціями i

можуть вільно переходити з однієї фракції в іншу, шукаючи вигоди.

Така практика неприйнятна для демократичних держав, у деяких із них в

разі залишення партійної фракції обраний за партійним списком депутат

втрачає мандат. Навіть депутати-мажоритарники там зв'язані партійною

дисципліною, бо без партійної підтримки вони мали б незначні шанси

перемогти на виборах i нічого б не змогли вирішувати в самому

парламенті.

Парламент, депутати якого не зв'язані партійною дисципліною, є

поєднанням різноспрямованих групових i персональних інтересів i

відстоює не стільки загальнонаціональні, скільки групові інтереси.

Він є некерованим i фактично неструктурованим. У ньому важко

сформувати постійну більшість, тому рішення приймаються ситуативною

більшістю. Керівництво фракцій стає заручником членів фракцій,

оскільки ті можуть вільно їx залишати, ставлячи під загрозу саме

існування фракції.

Організація державної влади в Україні, особливо законодавчої

гілки, потребує серйозного вдосконалення. Важливим кроком у цьому

напрямі було б формування Кабінету Міністрів на основі парламентської

більшості, що надавало б сенсу її створенню.

Необхідність створення більшості й забезпечення стабільності

уряду, у свою чергу, вимагатиме посилення партійно-політичної

структурованості парламенту, а у зв'язку з цим – змін у виборчому

законодавстві, найімовірнішим варіантом яких є перехід до суто

пропорційної виборчої системи. Можна буде очікувати змін у бік

парламентарної форми правління. Однак самі по собі такі зміни не

гарантуватимуть підвищення ефективності державної влади. Важливе

значення тут матимуть навіть найдрібніші деталі механізму здійснення

державної влади, у тому числі виборчої системи.

За формою державного устрою Україна є унітарною Державою. Систему

її адміністративно-територіального устрою складають: Автономна

Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища й

села. Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який

визначається законами України. Автономна Республіка Крим є

невід’ємною складовою України i в межах повноважень, визначених

Конституцією України, вирішує питання, що належать до її відання. АРК

має власну Конституцію, яку приймає Верховна Рада АРК та затверджує

Верховна Рада України. Нормативно-правові акти Верховної Ради АРК та

рішення Міністрів АРК не можуть суперечити Конституції i законам

України та приймаються відповідно до Конституції України, законів

України, актів Президента України i кабінету Міністрів України та на

їx виконання.

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Біологічний факультет

Реферат на тему:

“Принципи поділу Влади, його необхідність і механізм реалізації”

Студент ІІІ курсу

Група біохімії

Фролов Артем

Київ 2002

Зміст:

І. Сутність і види влади

1. Характеристика основних видів влади

2. Політична влада

а) Поняття політичної влади

б) Форми та механізм політичної влади

в) Аксіоми державної влади, як найважливішої форми політичної

влади

г) Основні особливості політичної влади

д) Ресурси й легітимність політичної влади

3. Концепції влади

ІІ. Поділ державної влади

ІІІ. Організація державної влади в Україні

Використана література:

1.Конституція України, К., 1996.

2.Ладиченко В. В.

Поділ влади: Теорія i практика. К., 1998.

3.Рябов С. Г.

Державна влада: проблеми авторитету й легітимності К., 1996.

4.Журнал “Зеркало недели”

5. Шаповал В. М.

Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. К., 1995.

6.Шаповал В. М.

Президент у механізмі здійснення державної влади. К., 1995.

7. Джерела Internet