Жизнь и творчество С.В. Панасенко
ЖИТТЯ РЖ ТВОРЧРЖСТЬ С.В.ВАСИЛЬЧЕНКО
(С.В.ПАНАСЕНКО)
Рубанського ВалентинаВй
План
НА ШЛЯХАХ ЖИТТЯ 3
Дитинство 3
Навчання 5
Праця в школах 7
Праця в газетi тАЬРадатАЭ 13
Роки iмперiалiстичноi та громадянськоi вiйни 15
Останнi роки життя 15
Творчiсть 18
Твори про вчителiв 19
Селянська тема 21
Твори про дiтей 24
Новели про вiйну 25
Пожовтневi твори 26
РЖмтАЩя йому-народний письменник 35
Лiтература 36
НА ШЛЯХАХ ЖИТТЯСтепан Васильович Панасенко народився 8 сiчня 1879 року в родинi ремiсника-шевця в мiстечку РЖчнi на Чернiгiвщинi. Чимала родина Панасенкiв тАУ усiх було восьмеро тАУ тулилася в старiй, скособоченiй хатi, обсадженiй кленами, ясенами, горобиною. Маленькими пiдслiпуватими вiконцями дивилася вона на майдан, дивилась просто й вiдверто, не соромлячись бiдностi своii, бо жили в тiй оселi чеснi роботящi люди. Батько був чоботарем, мати по наймах за нужденний заробiток гарувала.
Не маючи власноi землi, разом iз старшими синами взимку займався шевством, а влiтку та восени всiiю родиною йшли на заробiтки чи в панську економiю, чи до куркулiв-хуторян.
Довгими вечорами в хатi кипiла робота: батько шив чоботи i синiв своiх старших того ремесла навчав. А меншi залазили на пiч i по черзi розповiдали казки, вигадували всякi дивовижнi iсторii. Степан завжди умiв найдотепнiше змостити. Був меткий, жвавий, беручкий до всякого дiла.
В убогiй сiмтАЩi шанували праведне слово, пiсню, жарти. Батько був письменний (колись у дяка навчився грамоти), поважав освiчених людей, знав цiну мудрiй книжцi. В хатi Панасенкiв любили Шевченкового тАЬКобзаря тАЭ i Гоголевого тАЬ Тараса Бульбу тАЭ. Часом тут лунали пiснi тАУ тАЬОй, наступала та чорна хмаратАЭ, тАЬЗа Сибiром сонце сходитьтАжтАЭ. РЗх виводили дорослi й дiти. Значно пiзнiше письменник Степан Васильченко (такий лiтературний псевдонiм обере Степан Васильович Панасенко) згадуватиме: тАЬНайсильнiше враження справила на мене ця трiйця: Пiсня, Кобзар i Гоголь, твори яким я не знаю рiвних у свiтовiй лiтературi. Перегортаючи тАЬКобзарятАЭ, я не один раз пригадував усе своi життятАжтАЭ
Батько дбав, щоб дiти вчилися, бо у спадщину нiякого достатку вiн iм не мiг лишити. тАЬУчiться, дiти, - казав, бувало, - та шукайте других шляхiвтАЭ.
тАЬСпогади про раннi дитинство остались у мене трохи хаотичнi. Пригадую зими: морози великi, а хата холодна, харч убогий, та чад, та брак одежiтАж Поки дiждешся того тепла. Ну, а тодi брала наша: стави, майдани, буртАЩяни, крамнi смiтникитАж Забуваiш, було, що i в тебе якась там хата. Мати казала: влiтку зовсiм дiти дичавiють тАУ треба якоi принади, щоб залучити iх до хати. В цей час виховання звичайно iшло тАЬсамопастАЭ тАУ пiд iдиним доглядом жаркого сонця.
В барвистому квiтниковi моiх дошкiльних спогадiв й до цього часу найцвiтнiшими збереглися чогось спогади, на перший погляд, неiстотнi, дрiбнi.
Такi, наприклад, були мрii про срiбну гору. В зимовi, холоднi вечори, лежачи на полу пiд замурованим вiкном, що його лiзли льодовi роги, зiгнувшись пiд легеньким рядном, я марив про те, що, дiждавшись тепла, я зроблю собi срiбну гору. Мрiяв так уперто, так довго, жагуче, що, зрештою, почав робить пiдготовку. Чим реальнiше, правда, пiдходив до цiii химерноi мрii, тим бiльше доводилось обмежувати ii. Гора в моiх мрiях усе меншала й меншала i, зрештою, перетворилась у невеличкий обелiск, завбiльшки з аршин, облитий замiсть срiбла, якого, звичайно, я не мав надii добути, звичайним оливом. Почав навiть збирати оливтАЩянi пломби по смiтниках коло крамниць. Старшi брати поливали оливом тАЬпацiтАЭ тАУ i я бачив, як його топлять в черпаку.
Коли прийшла весна, тепло, зелень, радiсть, цi мрii розтопились, випарувались без слiду. Коли я пригадав iх весною, вони тодi ж здалися менi химерними i нецiкавими. Було дивно, чого я так довго i так жагуче з ними, так гаряче водився.
Другий спогад тАУ це звичайний червоний папiрець, що й зараз вiн стоiть у мене перед очима. В часи мого безпризорного дитячого бурлакування був у мене перевесник мiй, сусiд i приятель, що у нас iз ним була велика, зворушлива дружба. Ми з ним часто ходили на базар межи крамницi по цяцьки, якi ми знаходили для себе по смiтниках коло червоних крамниць (мануфактурних).
Був у нас на базарi один смiтник, який ми називали тАЬДобротАЭ, - коло мануфактурноi крамницi. Там щодня була для нас якась пожива тАУ кольоровi шворочки, оливтАЩянi пломби, коробочки, пуговички тощо. Одного разу ми iшли базаром до Добра, як звичайно, обнявши один одного за шиютАж Раптом перед очима тАУ червоний папiрець, перевитий сухозлiткою, як макова нiжна квiткатАж РЖ таким вiн здався чарiвним, таким знадним, що, памтАЩятаю, дух забило. Здавалось, якась стороння сила пiдхопила нас, як буря. Ми кинулись навипустки до його, не добiгаючи трохи, вчепилися один в одного, як звiрята, качались по пiску, бились, дряпались, поки одразу вхопили обоi разом той папiрець i рознесли на двi половини.
Подержали в руках, подивились тАУ звичайний папiр. Покидали додолу, засоромленi.тАЭ-так згадував про своi дитинство Степан Васильович.
ПтАЩять рокiв ходив Степан до початковоi школи в РЖчнi. РЖ закiнчив ii найкращим учнем. Його залишили при школi, щоб готувався до вчительськоi семiнарii. Минуло два роки напруженоi працi. За цей час хлопець добре опанував програму, перечитав багато книжок росiйського i свiтового письменства (при школi була як для того часу багата бiблiотека).У пiдлiтка виявляiться нахил до лiтературноi творчостi, i вiн заносить у таiмний зошит-щоденник не тiльки своi напiвдитячi роздуми та переживання, а й записуi народнi пiснi, а також першi проби свого пера.
Назавжди запамтАЩятався Степановi той прощальний вечiр, коли родичi й сусiди випроводжали його вчитися до семiнарii. Момент був урочистий. По лавках сидiли родичi, сусiди, збоку стояла наша сiмтАЩя. Коло порога мтАЩяли шапки в руках кутковi дiти. Всi рiднi були смутнi. Мати плакала. Родичi позирали на мене пильними, недовiрливими очима i давали своi менi заповiти, а сусiди давали настанови: тАЬПамтАЩятай батька, матiр шануйтАЭ, тАЬНе забувай, з якого кола вийшовтАЭ, тАЬБiдними не гордуй, бо сам iз такихтАЭ. Зрештою пiд'iхав пiд хату вiз, що мав вiдвести Степана на станцiю, вiн зробив три традицiйнi поклони перед iконами, i вилетiв з хати, мов на крилах. В головi у нього було повно думок, зворушливих i радiснихтАж А в грудях смуток. Миготiла радiсна, невиразна, пиховита думка: тАЬМiж своiм родом тАУ батьками, дiдами, самими далекими пращурами тАУ я перший iду до культури, до свiтла, перший пробиваю ту стiну, що стоiть нам на шляху до того чарiвного, такого принадного i такого малодосяжного для нас, бiдних селян, iншого свiту. Я посланець. Прощай рiдне, тепле, безмежне, таке спокiйне народне моретАж Вернуся до тебе, проте вернуся тАУ iншимтАЭ. РЖ справдi тАУ вже рiздвяними святами прибув до рiдноi хати в пальтi тАУ замiсть чумарки i в кашкетi з оксамитовим околишем.
Коростишiнське семiнарiя була iдиною на Украiнi, куди приймали здiбних дiтей селянськоi бiдноти. Вступити до неi було мрiiю, але щастило не багатьом, бо на казенний кошт видiлялося щороку тiльки 10-12 мiсць, а платити за навчання незаможнi батьки не могли. Тому-то вчилися в Коростишевi переважно дiти багатiiв.
Семiнарiя не справдила надiй Степана Панасенка. тАЬНавчання було в семiнарii трохи хаотичне, - писав вiн пiзнiше. - Часом вона бiльше скидалася на музичну або спiвочу школу. Було чимало гультяйства.тАЭ Казенно-схоластична програма навчання не могла задовольнити допитливого, жадiбного до знань юнака, i вiн опановував науку самостiйно, читаючи художню лiтературу, науково-педагогiчнi та iсторичнi книжки. Степан ще ранiше пiд впливом поезii О.Пушкiна, О.Кольцова виявляв нахил до творчостi, проте в семiнарii його здiбностi давали себе знати хiба що в обовтАЩязкових класних тАЬсочиненияхтАЭ, якi часом набирали белетристичного вигляду. Писати ж щось своi, вимрiяне, не дозволяли умови iнтернатського побуту та ще надзвичайна скромнiсть юнака.
Твори, позначенi впливом соцiалiстичних iдей, писали РЖван Франко, Леся Украiнка, Михайло Коцюбинський. Згадаймо страйкарiв з повiстi тАЬБорислав смiiтьсятАЭ, нескореного тАЬвiчного революцiонератАЭ, бентежних каменярiв. Згадаймо досвiтнi вогнi, що iх засвiтили мужнi робiтники. Таки твори були дуже популярнi в семiнарii. Часто збиралися семiнаристи, щоб почитати заборонену революцiйну книжку, антиурядову листiвку, погомонiти про волю. В дружньому колi лунала бойова пiсня тАЬШалiйте, шалiйте, скаженi катитАЭ, лунали бадьорi та журливi мелодii рiдного народу.
В семiнарii Степан Панасенко вступаi до лiтературно-художнього гуртка. У роботi цього гуртка майбутнiй педагог i письменник брав найдiяльнiшу участь.
Немало води спливло за три лiта. Змужнiли хлопцi, розуму набралися. Настав час прощання. А далi тАУ в путь. До якого ж берега пристане хиткий човен його, Степановоi долi?
По закiнченню семiнарii Степану Васильовичу було видане свiдоцтво, в яке було записане: тАЬ Стефану Васильiву Панасенко, сину козака, девтАЩятнадцяти лет в том, что он, при отличном поведении, оказал успехи:
В Законе Божем 4
Педагогике 5
Русском языке 5
Церковнославянском языке 4
Математике (арифметике,
Геометрии и землемерии) 4
Истории 4
Географии 4
Естествоведении 4
Пении 3
Чистописании,
Рисовании и черчении 4
Практических занятиях преподования 4
Гимнастике 4
Ремёслам не обучался, но обучался игре на скрипке и может обучать пениютАж
Он удостаивается звания учителя начального училища и при поступлении на означенную должность имеет пользоваться всеми правами, той должности присвоенными.тАЭ
Осiнь 1898 року. Село Потоки пiд Каневом. Тут по закiнченнi семiнарii опинився молодий учитель. Школа в старiй напiвструхлявiлiй хатi пiд соломтАЩяною стрiхою. З куткiв тягне вогкiстю й цвiллю. Сиро, непривiтно. Майже така сама вчителева квартира. Голi стiни, голий стiл, кривоноге лiжко, три стареньких стiльцi. Оку нема за що зачепитися. Сумно на душi у Степана, жура серце дiймаi. Правда, його тепер величатимуть тАЬгоподин учительтАЭ. Та дарма! Вiн зроду-вiку не забуде свого мужицького колiна.
Не горнувся Степан у семiнарii до поповичiв та куркуленкiв, а тепер i поготiв не запобiгатиме ласки у панiв та пiдпанкiв. Нiзащо в свiтi! Перед ним висока мiсiя просвiтителя дiтей сiльськоi голоти. Ось до кого слатиметься його життiва дорога.
Сповнений молодечого запалу, учитель Потоцькоi однокласноi школи поринув у роботу. В класi тАУ бiльше сотнi учнiв (чотири групи). РДдиних пiдручникiв немаi. До якоi методики вдатися, якого способу добрати, щоб за таких умов навчити дiтей хоч по складах читати i без грубих помилок писати? Учитель думав, мiркував, зважував. РЖ таки знаходив вихiд. Його учнi багато й залюбки читали, самостiйно розвтАЩязували складнi задачi. А особливо захоплювали iх уснi розповiдi, перекази цiкавих iсторiй. Школярi полюбили науку, свого наставника. Бешкетники, й тi принишкли, втяглися в роботу. А як загорялися дитячi оченята, коли вчитель читав iм вiршi, казки, оповiдання рiдною мовою, коли вчив спiвати задушевних украiнських пiсень.
Для дорослих молодий учитель органiзував вечiрнi класи. А згодом утворив аматорський драматичний гурток. ПтАЩiси ставили не тiльки в Потоках, а й у навколишнiх селах. Добра слава про вчителя полинула по всьому повiту.
Лiтнi селяни любили i поважали Степана Васильовича, а молодь мало не на руках носила. тАЬДихало на мене привiтом, теплом могучого рiдного народу, i хотiлось пiрнути в його теплу глибiнь, в саму гущутАЭ, - згадував письменник.
Бурхлива дiяльнiсть учителя не сподобалась мiсцевим панкам. Пiп Дiановський спочатку не спускав ока з Степана Васильовича, а далi заходився повчати: мовляв, навiщо мужиковi грамота, хай краще молиться богу. Але нi пiп, нi пристав, нi урядник тАУ нiхто з мiсцевого начальства так i не змiг перетягнути на свiй бiк молодого вчителя.
Одного разу Степан Васильович став свiдком обурливоi сваволi i знущання писарчукiв у канцелярii пристава над безвинним сiльським парубком. Вiн писав про це в газету. Допис, навiть у переробленому, значно помтАЩякшеному викладi, зчинив переполох серед сiльського начальства. На непокiрного вчителя посипалися доноси губернаторовi.
За розпорядженням iнспектора Степана Васильовича перевели до Богуслава. Тут на молодого учителя знову чекала клопiтлива праця з непiдготовленими учнями. Клас складався з учнiв рiзноi пiдготовки: одногодники, двогодники, тригодники i навiть бiльше, - це була 1-ша група, кошара iз сирим матерiалом, з якоi за рiк треба було витягнути 30-40 для дальшоi групи. Систему цю завiв хитрий лис, завiдуючий, якому в старшi групи доходили кращi й здiбнiшi учнi. Звичайно, при такий системi вжити якихось методiв не було нiякоi можливостi. Праця була хаотична, утомна й нецiкава. Завiдуючий був старий лис, з медом на устах, якого, проте, радили менi стерегтися. З попом, гонористим протоiiреiм мiсцевого собору, при першiй проявi з його боку до себе зневаги став тАЬна ножiтАЭ, примусивши його поводитися чемно. Попечителя школи, лiсничого удiльних лiсiв, перед яким вся школа становилась тАЬна заднiтАЭ, знати не хотiв i не визнавав нiяких його прав над учителем. Та найстрашнiше тАУ провiнцiйне мiщанське болото, приниження i моральне спустошення багатьох колег, безбарвна, затуркана мiсцева iнтелiгенцiя. Гидко було дивитися, як деякi вчителi згиналися в покорi перед панами й пiдпанками. Але були в Богуславi й iншi люди тАУ робiтники, ремiсники, яких налiчувалося у мiстечку кiлька тисяч. Серед них жив волелюбний дух, ширилися революцiйнi настроi. Молодий учитель охоче спiлкувався з робiтниками, приходив до них, брав участь в обговореннi громадських подiй.
Молодому вчителевi не було з ким подiлитися своiми болями, i вiн звiряi бентежнi роздуми паперовi. тАЬРазом iз моiю видною для всiх працею у мене одбувалась i друга, нiчна, таiмна, якоi не хотiв показувати нiкому. Часто пiсля вечiрньоi працi, коли з школи порозходяться моi гостi, я зачинявся в кiмнатi, витягував своi зшитки i писав, гортав сторiнку за сторiнкою, аж поки не заглядав у вiкна свiтаноктАж Папiр, здаiться, горiв пiд рукою .тАжЦе був або мiй таiмний щоденник, куди я заносив своi учительськi жалi та кривди, а той таiмна кореспонденцiя, до газети, яка розросталась до розмiрiв огневоi статi, а то тАУ вiршi про поселенцiв, що мусять кидати свою УкраiнутАЭ.
Так зтАЩявилася поема тАЬРозбита бандуратАЭ тАУ твiр про злигоднi бiднякiв-переселенцiв, надiсланий автором до журналу тАЬКиевская старинатАЭ, але на жаль, не надрукований. Першим твором письменника, що побачив свiт було оповiдання з учительського життя тАЬНе устоялтАЭ, опублiковане в 1903 роцi на сторiнках тАЬКиевской газетытАЭ.
Письменник РД.Кротевич, що зустрiчався в цей час з Степаном Васильовичем в одному з робiтничих гурткiв згадуi, як, розповiдаючи про загальний страйк робiтникiв у Киiвi, учитель вигукнув:
- Починаiться революцiя, товаришi!
Вiн i промови своi всi починав саме цим рiдко вживаним тодi словом тАЬтоваришiтАЭ.
За доносом киiвському губернатору Панасенка незабаром звiльнили з посади. РЖ почалося його тАЬлетюче, невпокiйне учителюваннятАЭ, що бувало по троi учительських мiсць мусив мiняти на рiк. Пiсля звiльнення, сiк-так, зо всякими застереженнями й умовами, одержав мiсце в убогiй школi в селi Карапишах мiж безталанними вчителями. тАЬПамтАЩятаю: завжди курява, в класi гамiр, темрява така, що дiти порозлазяться по вiкнах, а маленькi граються в жмурки. Та ще памтАЩятаю, як,, вернувшись iз класу молодий спiтнiлий учитель кашляв кровтАЩю.тАЭ - писав Степан Васильович. РЖ пiвроку не був, перекинувся на Полтавщину. Тут знову осмiхнулося йому примарне щастя. Школа двокласова, гарна, з начальства нiхто не заглядаi, спiвробiтники тАУ учителi тАУ хорошi. Робота налагодилась. Дiти люблять, люди поважають, колеги умовляють: тАЬГодi вам жити циганським життям, залишайтеся назавжди у нас тАЬдиректоромтАЭ. Ми тут вас оженимо й прикрiпимо до мiсця. Так бiльше буде з вас користi.тАЭ тАЬА чому б, справдi не окопаться тут?тАЭ - майнула спокуслива думка. Але на другий чи на третiй день пiсля таких думок була вже йому й кара за iх. Наказ iнспектора: за 24 години перебратися за помiчника в Драбiвську школу.
За iнспектора там був прозваний мiж учительством Дiоклетiаном лютим, знаменитий своiми грубощами iнспектор Кiшка. Другий пакет був такий од його: тАЭПриказываютАж в течении 3-х часов с момента получения сего выехать из Буромской школытАжтАЭ
За пакетом зразу увiйшов старшина з папером. Старшинi од iнспектора теж наказ: прослiдить, щоб неодмiнно за 3 години учитель вибрався з школи. Виявилось пiзнiше тАУ надiслано було йому вчительську характеристику. Вiдправили його до Драбiвськоi школи.
На перший погляд, нiби йшло на добро: тут i шкiльний будинок кращий, i класи лiпше обладнанi, але сум охопив Степана Васильовича: тАЬДва вчителi тАУ поповичi, два законовчителi тАУ попи, учителька тАУ попiвна. Мiж ними я тАУ селюк, пролетар.тАЭ Сiре, нецiкаве iснування вчителi урiзноманiтнювали пияцтвом, грою в карти. Все це вiдбувалося в учительськiй, де, не маючи квартири, мусив мешкати Степан Васильович. Важкi думи обсiли його. Ось уже в скiлькох школах Киiвщини та Полтавщини працював i майже повсюдно одне й те саметАж тАЬЯ чув слова: учительства тАУ то i благородна мiсiя, учитель тАУ то трудiвник чесний, народна нива, народна користь тАУ тАЬсвiтильник цивiлiзацiiтАЭ. Як огидли менi цi слова, як боляче вражають вони мене, яка зла, яка гiрка iронiя почуваiться менi в нихтАж
Учитель тАУ то iсть вимучена, скалiчена i фiзично, i морально людина з порушеним до болю чуттям; учитель тАУ мученик, i краща частина суспiльства дивиться на його, як на мученика, як на калiку, з своiм противним жалем.
тАжСкиньте з нас сумнi шати, дайте нам змогу працювати просто й чесно, дайте нам людського життя, бо ми не хочемо бути калiкамитАж Дайте нам хлiба i свiту, бо ми люди, як i усiтАж Ви одiваiте нас у шати подвижникiв, але знайте, що не сього нам треба, i на вашiй совiстi ми будемо стояти обiдранi, голi, голоднi, темнi i забитi примари, ми, народнi посланцi, найкращий цвiт i сiк нашого народу.
Та я ж не хочу бути мучеником з-за одноi пустоi й навiть смiшноi мрiiтАж Бо те, що пише й говоре про учителя ота солодка iнтелiгенцiя, - то пуста мова, перехвачена, що дзвонить у дзвiн i не зна, по чому.
Скажiть менi, що може доброго зробити для народу отой нещасний, слабий, темний учитель, що мусить блiднути перед всякими гудзями та кокардами, кому всякий сiльський iнтелiгент як милостиню подаi кiнчики своii руки, той, що нема йому просвiтлоi години у боротьбi з нуждою за насущний кусок той? Яке вiн добро зможе зробити людям? Забитий, загнаний, з вимученим лицем, з боязким хворобливим блиском в очах, завше безмовний, завше покiрний. Та чи се ж той чоловiк, що смiливо повинен вести до свiту, до правди?. Хто пiде за ним?.
Багато я бачив таких обездолених, даремних трудiвникiв мiж лiтнiми вчителями, i бачу, i знаю, що коли остануся учителювати тАУ i мене така доля чекаiтАж мене страх бере, мурашки поза спиною проходять тАУ й пориваi бiгти, тiкатитАж бiгти куди-небудь, хоч в писарi, хоч торгувати за прилавком, хоч навiть у старцi, аби втекти вiд того iмення тАУ учительтАж Я ще молодий, в мене i здiбностi, енергiя. Нi, я ще поборюся за кращу долютАжтАЭ- писав Степан Васильович у своiму щоденнику.
Прагнучи розширити свою освiту, Панасенко в 1904 роцi вступаi до Глухiвського вчительського iнституту, який жартома називали тодi мужицьким унiверситетом. тАЬСумна була ця школа, - згадуi вiн. - Це був тупик, в який заганяли тих селянських учителiв, якi прагнули вищоi освiтитАж Це була похмура, дiлова казарма, де, крiм академiчного навчання, не було доступу нiчому другомутАЭ.
В тривожнiй i грiзний час випало вчитися Степану Васильовичу. 1905 рiк сколихнув усю iмперiю. Розгорнувся масовий робiтничий рух, який невдовзi перерiс у збройну боротьбу. тАЬКривава недiлятАЭ 9 сiчня 1905 року прискорила вибух революцii. На вулицях мiст виростали барикади. Горiли по селах помiщицькi маiтки, економii. Революцiйний пролетарiат Росii взяв до рук зброю, щоб повалити самодержавство.
Свiжi подихи революцiйноi бурi донеслись до Глухова. Застрайкували студенти, вимагаючи вiд адмiнiстрацii реорганiзувати казармений режим, оновити систему викладання, змiнити iнститутськi порядки. Одним з iнiцiаторiв i керiвникiв страйку був Степан Панасенко.
Царськiй уряд чинив лютi розправи над повсталими. Повсюдно гримiли пострiли, свистiли нагаi каральних експедицiй. До каторжного Сибiру потяглися довгi валки закутих у кайдани революцiонерiв, борцiв проти самодержавства.
Вщух страйк в iнститутi. Студенти один по одному вiдiйшли од революцiйноi дiяльностi, скорилися, принишкли. Надii на полiпшення навчання в iнститутi розвiялись. Степан Панасенко забираi документи i знову iде на село вчителювати. Придушивши революцiю, царизм посилив репресii i проти народноi школи. Та навiть в умовах лютоi реакцii педагог-народолюбець не занепав духом. Бiльше того тАУ в селi Брусовому на Полтавщинi, знехтувавши царською забороною, вiн навчаi дiтей рiдноi мови.
РЖ знову мiсцевi властi почали переслiдувати тАЬнеблагонадiйного вчителятАЭ.
Степан Васильович давно мрiяв потрапити в робiтниче середовище. Вiн добиваiться переведення в село Щербинiвку на Донбасi, яке було одним з центрiв Горлiвського збройного виступу робiтникiв i шахтарiв у груднi 1905 року. Вiн пiдтримуi тiснi контакти з революцiйними робiтниками Щербинкiвського рудника, передаi на шахти нелегальну полiтичну лiтературу. За спогадами старожилiв Щербинiвки, Панасенко передав шахтарям росiйський текст пролетарського гiмну тАЬРЖнтернацiоналтАЭ, який виконувався пiд час мiтингiв i демонстрацiй.
Але не встигаi i придивитися до бурхливого шахтарського життя, як його разом з iншими вчителями за куркульським доносом арештовують i запроторюють до Бахмутськоi тюрми, де йому довелося просидiти пiвтора року.
У тюрмi Панасенко познайомився з багатьма полiтичними втАЩязнями. Особливо щиро заприятелював з осетином Олексiiм Хостнаiвим. Поет у душi, той знав силу-силену казок рiдного народу, вечорами розповiдав iх. Згодом, на волi, вчитель-украiнець запише тi осетинськi казки, лiтературно опрацюi, надрукуi. Довго й терпеливо Степан Панасенко навчав свого побратима грамоти, читав йому тАЬКобзарятАЭ.
Польовий суд виправдав Панасенка. Та в цей час його звалив тиф. Ледве оклигавши, вийшов з лiкарнi. Куди тепер? Учителювати йому заборонили. Поiхав до матерi а РЖчню. В старiй напiврозваленiй хатi вона сама доживала вiку, тяжко бiдуючи. Батько помер, брати i сестри декотрi поодружувалися, iншi подалися в найми, на заробiтки.
Панасенко живе з приватних урокiв. Скромноi платнi вистачало, щоб так-сяк перебиватися. Вдень допомагав матерi, а вечорами та вночi писав. Працював запоiм, гарячково, до самозабуття. Часто й свiтанок заглядав у маленькi вiконця, а вiн не мiг одiрватись вiд столу.
Ранiше Панасенко думав, що, вчителюючи, вiн дасть своiму скривдженому народовi найбiльше користi. З любовтАЩю захоплено вiддавався вiн педагогiчнiй працi. Любив дiтей i з усiх сил старався висiвати i iхнi душi добiрнi зерна правди i науки.
Тепер йому дорога в школу заказана. Але вiн жодного дня не сидiтиме склавши руки. тАЬВирiшив: так жити не можна, треба боротись. Та як? За зброю для такоi боротьби я вирiшив узяти словотАЭ, - писав пiзнiше Панасенко.
тАжЙого шлях у лiтературу почався ще в сiльськiй школi, коли складав своi першi вiршi, наслiдуючи Шевченка, Пушкiна, Кольцова. РЖнтернатське життя в семiнарii мало сприяло лiтературним заняттям. Правда, його класнi твори, часто писанi в художнiй формi, до слiз зворушували викладача словесностi.
У першi роки вчителювання Панасенко веде щоденник тАУ тАЬЗаписки вчителятАЭ, нотуючи туди все пережите й бачене. В ньому подибуiмо цiкавi епiзоди, якi згодом письменник розгорнув у новели, повiстi.
В РЖчнi Панасенко по-справжньому взявся до лiтературноi творчостi. Життя сiльськоi бiдноти, сiльських iнтелiгентiв (насамперед учителiв), дiтей, пiдлiткiв тАУ ось що стало обтАЩiктом його письменницьких iнтересiв. Улюблений жанр письменника тАУ оповiдання. Над кожним з них вiн довго працюi, до блиску шлiфуючи кожне слово. Одважившись надiслати написане до украiнськоi газети тАЬРадатАЭ, яка виходила в Киiвi (1906-1914рр.). Там i зтАЩявилися друком першi твори тАУ оповiдання тАЬРомантАЭ, тАЬГолодному й опеньки тАУ мтАЩясотАЭ (згодом перейменоване на тАЬМужицьку арихметикутАЭ), тАЬПацаноктАЭ, тАЬВоватАЭ, тАЬВ темрявiтАЭ, тАЬУ панiвтАЭ, тАЬНа чужинутАЭ, тАЬЗ самого початкутАЭ. У педагогiчному журналi тАЬСвiтлотАЭ одночасно друкуються оповiдання тАЬВечерятАЭ, тАЬНад РоссютАЭ. Цi оповiдання друкувалися пiд прибраним iменем - Степан Васильченко.
Всi цi твори одразу привернули увагу читачiв соцiальною загостренiстю, актуальнiстю тематики i художньоi досконалiстю.
Редакцiя тАЬРадитАЭ запропонувала Васильченковi постiйну роботу, i в 1910 року вiн переiздить до Киiва.
Письменник виразно демократичного спрямування, Васильченко не подiляв буржуазно-лiберальних поглядiв спiвробiтникiв та видавцiв газети. Вiн часто ловив на собi зневажливi погляди панкiв-лiбералiв, якi опiкали газету. Але ж це була iдина щоденна украiнська газета, що виходила пiсля революцii 1905 року. РЖ Васильченко погодився працювати в тАЬРадiтАЭ. Адже тут друкувалися такi письменники та дiячi украiнськоi культури, як М.Коцюбинський, А.Тесленко, М.ЛисенкотАж
Виходець з гущi трудового народу, Васильченко завжди прагнув чесно служити йому. Проте дещо вiн поверхово розумiв складнiсть класовоi боротьби на Украiнi. Нацiональнi проблеми письменник розглядав iнколи вiдiрвано вiд соцiальних, класових. Тому поряд з такими творами, як тАЬМужицька арихметикатАЭ , тАЬНа чужинутАЭ, де даiться виразний соцiальний пiдтекст, вiн пише й оповiдання (тАЬПiд школоютАЭ, тАЬРЖнспектортАЭ та iншi), статтi (тАЬНародна школа i рiдна мова на УкраiнiтАЭ, тАЬВ сучаснiй школiтАЭ), у яких йдеться тiльки про педагогiчну необхiднiсть викладання в народних школах рiдною мовою.
У газетi Васильченко веде вiддiл театральноi хронiки. Невисокоi платнi, яку вiн одержував, ледве вистачало, щоб якось зводити кiнцi з кiнцями. Мешкав вiн у дешевий квартирi на СоломтАЩянцi, убогiй околицi мiста, на роботу й з роботи ходив пiшки, бо витрачати грошi на вiзника для нього було б надмiрною розкiшшю.
Васильченко був завжди невибагливий в побутi. Вiн дбав про найсвятiше тАУ творчiсть, любу серцевi лiтературну працю. Письменник наполегливо працюi. У лiтературу вiн прийшов з багатим життiвим досвiдом. Роки вчителювання по селах Киiвщини та Полтавщини, революцiйнi вихори 1905 року, поневiряння в тюрмi, зустрiчi з безлiччю людських доль i характерiв тАУ усе це визначило тематичний дiапазон письменника.
Та, крiм життiвоi школи, була ще й лiтературно-мистецька, в якiй формувався небуденний талант Васильченка тАУ майстра слова, художника-реалiста.
За порiвняно короткий час iмтАЩя Степана Васильченка стало досить популярним. Найкращi його твори з учительського життя, про селян та iхнiх дiтей здобули визнання серед широких читацьких кiл.
Окремою збiркою твори Васильченка вперше побачили свiт у Киiвi 1911 року. В маленькiй книжечцi тАЬЕскiзитАЭ було надруковано всього три новели (тАЬРомантАЭ, тАЬУ панiвтАЭ, тАЬМужицька арихметикатАЭ).
У 1913 роцi в Киiвi вперше ставили птАЩiсу Степана Васильченка тАЬНа першi гулiтАЭ, яку вiн написав у дарунок украiнськiй селянськiй молодi, що пiсля того так нашумiла скрiзь по маленьких i великих сценах по Украiнi. Прекрасно обставлена, птАЩiска зробила на публiку надзвичайне враження. Молодь була очарована. Казали, що в залi весь час одчувався подих таланту. тАЬЯ дивився виставу з гальорки, гадаючи таким чином краще сховатись на цей час од знакомих. Проте мене в кiнцi вистави студенти викрили i впорядили овацiю. Три курсистки пiднесли менi букет квiтiв. Я спершу сховав його на грудях пiд пальтом. Курсистки почали протестувати, прохати, щоб я нiс його одкритим. тАЬМи, бiднi курсистки, - казали вони, - купили цi квiти на останнi своi копiйки, а ви так iх зневажаiтетАЭ. Довелось вийняти. Була сумна доля того букета. Надворi стояла негода, дощ, грязь, а жив я на СоломтАЩянцi. Хотiв взяти вiзника тАУ не поiхав. тАЬТи менi заплатиш полтинник, а шапка в мене стоiть троячкутАЭ. На СоломтАЩянцi вночi нападали на вiзникiв i грабували шапки. Три рубля! тАУ загилив вiн менi цiну. Довелося тьопати пiшки, пiд дощем. А темно, хоч бий у око. Збираючись на СоломтАЩянську гору, я посковзнувся i так брязнув кiлька разiв букетом об шлях, що, увiйшовши у свою квартиру, побачив, що в руках у мене був один деркач: всi головки в букетi поодлiтали. Це були моi лавритАж Шкода була викидать! Довго стояли вони в мене без головоктАжтАЭ- згадував пiзнiше Степан Васильченко.
Друга книжка тАУ тАЬОповiданнятАЭ тАУ бiльша за обсягом нiж перша, мала вийти в 1914 роцi, але була затримана царською цензурою, якiй видався пiдозрiлим ii демократизм. Лише через рiк вона пiшла в люди. А сам автор в цей час перебував далеко вiд Киiва, на фронтах iмперiалiстичноi вiйни.
Командир саперноi роти Степан Васильченко воював на Галицькому, Двiнському, Румунському фронтах. Страшним пеклом видалися письменнику три роки, коли вiн гибiв на передових позицiях. У хвилини затишшя все бачене й пережите нотував до свого тАЬОкопного щоденникатАЭ. Жахи iмперiалiстичноi вiйни письменник вiдобразив у новелах тАЬРусинтАЭ, тАЬЧорнi макитАЭ, тАЬОтруйна квiткатАЭ, тАЬНа золотому лонiтАЭ, тАЬПiд святий гомiнтАЭ. У них на похмурому тлi зображено страдника-солдата в сiрiй шинелi. Чорна мара смертi всюди чигаi на людей. Тут письменник вдався до нових для нього мистецьких засобiв, ускладнених i умовних. Оповiдання населяють образи-символи, в них багато похмурого, песимiстичного.
Роки iмперiалiстичноi вiйни, а потiм громадянськоi вiйни стали для Васильченка часом iдейних випробувань. Як iнтелiгент-демократ вiн у своiх творах викриваi iмперiалiстичну сутнiсть свiтовоi вiйни, iз загальнодемократичних позицiй висловлюi протест проти ii страхiть, правдиво передаi глухий протест i навiть одвертi прокльони широких мас на адресу тих, хто кидав iх як гарматне мтАЩясо в саме пекло бiйнi. Однак письменник i в днi перебування на росiйсько-нiмецькому фронтi, i пiзнiше, коли було повалено царизм, а згодом i буржуазний Тимчасовий уряд, не змiг до кiнця зрозумiти характер суспiльно-полiтичних подiй, що вiдбувалися, зокрема, й всесвiтньо-iсторичне значення Великоi Жовтневоi соцiалiстичноi революцii. Не випадково в першi пiсляжовтневi роки вiн намагаiться вiдiйти вбiк вiд непримиренноi боротьби мiж трудящими i контрреволюцiiю, перебуваi певний час у полонi вузько нацiональних iлюзiй, викликаних, зокрема, активiзацiiю украiнськоi нацiоналiстичноi буржуазii.
У першi пожовтневi роки Васильченко стояв осторонь бурхливих подiй, що вирували навкруг. Це позначилось i на його творчiй активностi: в час революцii та громадянськоi вiйни вiн майже нiчого помiтного не написав.
Однак популярнiсть Васильченка як письменника зростала, бо протягом 1907-1920 рокiв вийшли численнi збiрки його дореволюцiйних новел та повiстей. Васильченка обирають делегатом на вiйськовi зтАЩiзди. Незабаром письменник демобiлiзовуiться через хворобу серця, деякий час живе в рiднiй РЖчнi, а потiм знову переiздить до Киiва.
Влiтку 1920 року Васильченко як кореспондент подорожуi з хоровою капелою тАЬДумкатАЭ по Лiвобережнiй Украiнi. Пильне око письменника помiтило, як серед руiн, нестаткiв, зубожiння пробиваються паростки нового, соцiального життя. Зустрiчаючись iз робiтниками, селянами, червоноармiйцями, Васильченко захоплювався iхньою мужнiстю i твердою вiрою в свiтлий завтрашнiй день, у побудову нового свiту. Своi враження вiн занотовуi в щоденнику, який назвав тАЬЗ пiснею крiзь вогонь i водутАЭ.
тАЬЗдавалось б, - пише Васильченко, - що в цi часи людей, якi перебувають в самому диму iсторичних великих подiйтАж, людей, якi творять iсторiю, якi захопленi героiчною боротьбою i перебувають увесь час серед незвичайних обставин великоi революцii, менш за все повинна цiкавить скромна народна побутова пiсня i взагалi мистецтвотАжтАЭ Але тАЬпiсня чарувала iх далеко бiльше, нiж когось iншоготАЭ.
Подорож з хоровою капелою засвiдчила, що Васильченко в першi ж роки радянськоi влади з радiстю змiцнюi своi звтАЩязки з революцiйною дiйснiстю, з новим ладом, який утверджував народне мистецтво i вiдкривав шлях мистецтву до народу. Васильченко повернувся з подорожi збагачений враженнями, iдейно та полiтично змужнiлий. Новi свiтлi обрii вiдкрилися перед ним. Уже вiдомий письменник, вiн стаi вихователем i вчителем дiтвори. тАЬПiсля перших бур, коли в порожнiй школi почали зтАЩявлятися першi учнi, я пiшов пiсля такоi довгоi перерви знову за вчителя, тепер уже в нову, украiнську школу. Не кидав також i лiтературноi роботитАЭ, - розповiдаi письменник у нарисi тАЬМiй шляхтАЭ.
Спочатку вiн тАУ вихователь дитячого будинку, потiм (1922-1928)- учитель 61-i трудовоi школи iменi РЖвана Франка в Киiвi. Його, щирого й привiтного, вимогливого й доброзичливого викладача украiнськоi мови та лiтератури, незмiнного керiвника шкiльного драматичного гуртка, любили учнi, поважали батьки. Працювати було важко, та вiн мужньо долав труднощi i навчав цього своiх вихованцiв. тАЬНемаi взимку дров, немаi потрiбного реманенту, немаi приладдя, убогий фiзичний кабiнет, майже порожня бiблiотекатАж- писав Васильченко. - Але школа бадьоро дивиться впередтАЭ.
Степан Васильченко, як нiколи, був оптимiстично настроiний. Скромний i коректний, вiн тихо сяяв внутрiшньою усмiшкою, що так принаджувала до нього людей. Говорив неквапливо, розважливо. Бiльше любив помовчати. Сучасники згадують, як вiн, бувало, прийде в редакцiю журналу тАЬНова громадатАЭ, сяде збоку, замислиться i слухаi розмови друзiв-письменникiв. Здебiльшого молодi люди, вони гаряче сперечались, а Степан Васильович ховав у вусах лагiдний усмiх. Таким бачили його й на рiзних лiтературних вечорах, у розмовах з друзями-письменниками. Васильченко щиро приятелював з талановитим прозаiком Григорiiм Косинкою. Андрiй Головко мав Степана Васильовича за одного з найулюбленiших своiх учителiв.
Напружена, iнтенсивна дiяльнiсть письменника позначилась на його здоровтАЩi. В останнi роки вiн усе частiше скаржився на серце. РЖ коли недуга почала дошкуляти, облишив роботу в школi. Правда, думав, що це тимчасово, бо життя свого без дiтей-школярiв не уявляв.
Мрiяв улiтку пiшки помандрувати по Украiнi тАУ людей побачити, мальовничими краiвидами помилуватися. Але цей, як i багато iнших намiрiв письменника, так i лишився нездiйсненим. Хвороба все частiше приковувала його до лiжка. РДдиною втiхою i радiстю для Степана Васильовича лишилась увага i любов читачiв, коло яких було досить широке, - робiтники,, студенти, учнi, вихованцi дитбудинкiв, учителi. Саме вони й зiбралися 1 березня 1929 року на ювiлейний вечiр Степана Васильченка з нагоди 50-лiття вiд дня його народження. Ювiляра на вечорi не було тАУ вiн хворiв. Йому надiслали багато поздоровчих телеграм, з любовтАЩю оформлених вiтальних адресiв.
Читав iх потiм Степан Васильович, i надтруджене серце його радiло. Отже, немарно жив. Йому хотiлося ще багато чого зробити, довести до кiнця почате, задуманетАж Але сили з кожним днем танули.
11 серпня 1932 року Степан Васильченко помер.
У затiнку яворiв на Байковому кладовищi в Киiвi тАУ довiчний сум його могили.
А мостами калиновими до нових i нових поколiнь читачiв iде барвисте Васильченкове слово, живе про нього добра памтАЩять. До цього часу колишнi вихованцi Степана Васильченка захоплено розповiдають про нього.
Творчiсть Художнi твори Степана Васильченка, якi стали вiдомi читачам у 1910 роцi, позначеннi яскравою майстернiстю, оригiнальнiстю; вони свiдчать про тонкий художнiй смак автора. Знаменно, що вже одне з перших оповiдань тАУ тАЬМужицька арихметикатАЭ тАУ стало в ряд найкращих творiв письменника.
Звичайно, творчiй зрiлостi передували лiтературно-мистецькi впливи, що iх зазнав молодий Васильченко. Йдеться не про примiтивнi учнiвськi наслiдування i запозичення, а про органiчне засвоiння
Вместе с этим смотрят:
"Архитектурная сказка" М. Ф. Казакова
"Великая депрессия" в США
"Византийский стиль" в архитектуре Москвы
"Дворцовые перевороты" и усиление позиций аристократии и гвардии: причины и последствия
"Золотой век" Екатерины II. Россия во II половине XVIII века