3.13.1. Міжнародна політика в структурі відносин держав

Перше питання лекції звернено до тієї особливої сторони політики народів, яка виникла разом із розумінням важливості вирішення для держав не тільки внутрішніх проблем, а й необхідності регулювати свої відносини з державами, близькими і далекими сусідами. Міжнародна політика, на наш погляд, зароджувалась паралельно з намаганнями рабовласницьких держав вирішування питання взаємовідносин між собою збройною силою. Перші міжнародні Амфіктіонові угоди стали свідченням на користь вибору політичного врегулювання зовнішніх справ. Згідно Страбону, у найдревнішу Дельфійсько - фермопільську амфіктонію спочатку входило 12 грецьких полісів, які двічі на рік посилали своїх представників на загальні збори (пілею), де вирішувались складні суперечливі релігійно-політичні питання, приймались відповідні закони і постанови. Так, за свідченням Фукідіда, представниками полісів було прийнято постанову, яка забороняла встановлення постійних пам'ятників, що присвячувались героям минулих війн, з метою пропаганди років мирного співіснування.

Як ми встановили у лекції, присвяченій політиці як соціально-історичному феномену регуляції суспільного буття, остання поділяється на внутрішню, зовнішню, регіональну та світову.

Найбільш загальним визначенням міжнародної (зовнішньої) політики є таке: зовнішня політика - це загальнодержавний курс суспільства у міжнародних справах, який регулює взаємини з іншими державами і міжнародними інституціями, що проводиться державами у відповідності із принципами, нормами, потребами і цілями зовнішньої політики}

Теоретична сторона сучасної зовнішньополітичної діяльності звернена до ґрунтовної наукової розробки засад, принципів, форм і методів здійснення зовнішньої політики. З теоретичної точки зору існують різні концепції та доктрини ведення зовнішньої політики, домінуючою серед яких залишається зовнішня політика "з позиції сили". У далекому вже 1919 році майбутній президент США Франклін Рузвельт, якого не можна було зарахувати до президентів -"яструбів", тобто прибічного воєнно-силового типу розв'язання міжнародних проблем, писав: "Слід прийняти до уваги той факт, що зовнішня політика нашого уряду залежить від того, наскільки вона сприймається іншими націями з огляду на те, що за нею стоїть збройна і морська сила".1

Практичне здійснення зовнішньої політики української держави покладається на Міністерство закордонних справ, а її засади визначені Законом України "Про основні напрямки зовнішньої політики" (1993 р.). Серед владних суб'єктів проблемами зовнішньої політики більш всього переймається Президент України, згідно своїх конституційних повноважень.

Історія міжнародних відносин випробувала значну сукупність дієвих важелів силового впливу одних держав на інших: дипломатичні канали (важелі), економічна допомога чи блокада, фінансово-економічна підтримка чи ембарго на стратегічні товари і ресурси, міжнародне співробітництво в усіх напрямках, загроза застосування сили, інтервенція, розв'язання воєнно-політичного конфлікту, науково-технічне співробітництво тощо.

Звернемось в якості ілюстрації до спектру засобів міжнародної політики Росії у віддаленій для неї Латинській Америці: Російська Федерація здійснює широкомасштабні проекти в цих країнах — між Росією та Венесуелою вже підписано контрактів на 1 мільярд доларів щодо закупки озброєння і готується ще біля 50 "мирних" договорів на мільярди доларів, відновлюються грандіозні проекти з Бразилією стосовно космічних досліджень та створення унікальної космічної обсерваторії у Болівії, розробляються плани будівництва винятково протяжного газопроводу через майже всю Латинську Америку в рамках амбіційного проекту президента Уго Чавеса "Соціалізм XXI століття", підтримуються активні зв'язки зовнішньополітичних відомств.

Вважається, що найстарішою теорією зовнішньої політики є школа "політичного реалізму", зародки окремих її положень можна встановити вже у давньогрецького політичного історика Фукидіда (431 р. до н.е.), у розділах роботи давньокитайського мислителя Сунь Цзи " Мистецтво війни" (V ст. до н.е.). Ці та інші автори вказували, що держава виступає центральним актором, основним гравцем на міжнародній арені, здатним проводити силову політику з метою досягнення власних інтересів. В епоху Відродження Н. Макіавеллі та Т. Гоббс заявили про першозначущість в їх політичних теоріях реального ставлення до зовнішньої політики.

У подальшій політичній історії людства виникають концепції, що звертаються не до реалій політичного життя, а до моральних настанов, згідно з, якими має бути „моральна", тобто доброчесна зовнішня політика. Теоретики цього "ідеалістичного" напрямку (Кант, Вудро Вільсон та ін.) вважали, що міжнародні відносини мають будуватись у відповідності із загальнолюдськими етичними принципами справедливості, співробітництва, не насильства, прагнення до миру. Очевидно, що визнання зв'язку зовнішньої політики з правами людини, які можуть порушуватись іншими державами, входить до річища ідеалістичного її розуміння. Впливовий часопис "Financial lunes" у грудні 2007 року звернувся до питання більш реалістичного ставлення Заходу до політики Росії, від якої вже не слід очікувати кроків по шляху демократизації та дотримання прав людини.

У XX столітті Є. КарртаТ. Моргентау піддали різкій критиці ідеалістичне розуміння зовнішньої політики, у якій моральні критерії добра та всезагального блага стоять на першому місці. Вони вважали, оскільки у світі немає вищої влади за владу суверенної держави, то взаємини між ними відбуваються за законами "державного егоїзму", анархії у світовому порядку та права сильного. Кожна держава, мовляв, дбає лише про власні інтереси, які у міжнародній практиці у текстах договорів оформлені як "національні інтереси", більше того, зустрічаються і вислови "виші національні інтереси". На цій підставі школа "реалістів" у міжнародній політиці вважає, що тут сила грає провідну роль, до того ж вона розуміється у категоріях військової науки.

Переслідуючи свої національні інтереси на міжнародній арені держави вступають у альянси, союзи, об'єднання і дбають про баланс сил" Але не слід забувати про невпинний динамізм міжнародних відносин, в результаті чого рівновага сил держав на міжнародній арені постійно порушується. Так, спостерігачі змін у міжнародних відносинах регіонального масштабу на Близькому Сході вказують, що активізація діяльності Турції, включно з її збройними акціями проти бойовиків Робітничої партії Курдистану на території Іраку з грудня 2007 року, пов'язана з намаганнями нового уряду покінчити з другорядною роллю Турції у цьому регіоні, затвердити себе там провідною державою з міцною армією та займаємим 16-им місцем в світі за економічними показниками.

Впродовж останніх десятиріч серед прибічників школи "реалізму" у міжнародній політиці з'явилась нова течія "неореалізму", яка зважає на важливість структурних змін, зв'язків між елементами у системі міжнародних відносин, які обмежують та регулюють державні егоїстичні нахили. М. Каплан вважає, що в міжнародних відносинах існують свої типи політичних систем — суверенні держави зв'язані між собою складною сукупністю зв'язків: політичними, міжнародно-економічними, військовими, геополітичними, культурними тощо. Серед різних правил, які встановлено у системі міжнародних відносин, Каплан виділяє діяльність держави проти інших акторів, які намагаються домінувати по відношенню до інших частин (елементів) міжнародної системи. Таким чином, неореалізм наголошує не на потужності (силі) окремої держави, а на складі і динаміці міжнародної політично-правової системи.

"Плюралістична" школа у міжнародній політиці намагається уникнути застосування "жорсткої" схеми прибічників реалістичної зовнішньої політики, вказуючи, що акторів у міжнародній політиці значно більше, ніж держав. Це транснаціональні кампанії, міжнародні організації, неурядові організації, ООН, воєнно-політичні альянси, особливо НАТО, та інші. Плюралістична концепція системи зовнішньої політики намагається створити "модель різнорідних акторів", серед яких діючі сили можуть бути зовсім незвичними — екологічна організація "Грінпіс", Міжнародний Комітет Червоного Хреста, бюрократичні елементи у системі органів державної влади.

Марксистська шкала зовнішньої політики розглядається нами у контексті марксистської політичної парадигми, для якої характерним є визнання домінуючої ролі матеріальних економічних відносин серед інших. Ці відносини приводять до виходу капіталу за національні кордони, адже у гонитві за збереженням прибутків капітал інтернаціоналізується, підкоряючи зовнішню політику економічним пріоритетам. Водночас марксистська теза щодо необхідності встановлення влади пролетаріату у всесвітньому масштабі означає, що владні відносини мають не тільки вертикальну будову, а й горизонтальну — пролетарі утворюють міжнародний робітничий клас з інтернаціональними цінностями об'єднання, солідарності, братерства без розрізнення національності.

В Ленін у межах марксистської парадигми розробив декілька влучних критичних зауваг відносно таємничого характеру зовнішньої політики, яку проводять правлячі експлуататорські кола буржуазних країн, її суперечності корінним інтересам народу, зв'язку імперіалістичної політики з війною.

Існують і інші теорії зовнішньої політики, зокрема, геополітичні доктрини, які наголошують на ролі географічного фактору при плануванні і здійсненні зовнішньої політики.

Звертаючись до мети зовнішньої політики сучасних держав зауважимо, що вона підрозділяється на загальносвітові, регіональні та національні, конкретні завдання для кожної з держав. Зокрема, для України останніми є делімітація кордонів на суші та на морі з сусідами, особливо з Росією та Румунією, сприяння вступу до СОТ та у Євросоюз, а у воєнно-політичному відношенні підготовка до вступу у НАТО.

Сучасна політична наука, спираючись на дані інших наук, досліджуючи міжнародні політичні відносини, здійснює комплексний підхід до вивчення міжнародної політики з позицій якомога оптимальнішого використання існуючих можливостей та наявних засобів проникнення у їх таємниці.

Вважається, що міжнародні відносини розрізняються за сферами суспільного життя (економічні, політичні, військово-стратегічні, культурні, ідеологічні), за суб'єктами взаємодії (міжнародні, між економічними інститутами, відносини між неурядовими асоціаціями). Міжнародні відносини розрізняють також за ступенем їх взаємовигідного розвитку (високий, середній, низький). За масштабом розвитку міжнародних відносин їх визначають через такі поняття, як "регіональні", "субрегіональні", "глобальні". Нарешті, з точки зору міри напруженості розрізняють різні стани міжнародних відносин: нестабільності, суперництва, ворожнечі, конфлікту, війни або мирного співіснування, довіри, співробітництва, політичного вирішення проблем на основі цивілізованого узгодження державами своїх інтересів.

В українській політології склалися два концептуальних напрями дослідження і тлумачення сутності міжнародних відносин і міжнародної політики — традиціоналістський та модерністський.

Згідно з першим підходом сутністю міжнародних відносин є багатоаспектна взаємодія держав, а головний засіб її здійснення — політика дипломатії або політика сили. Для багатьох представників традиціоналістського напряму царина міжнародних відносин є ареною вічного, постійного суперництва їх учасників, зумовлене природною схильністю країн до насильства та жагою влади. Тому найперше, до чого звертаються дослідники міжнародних відносин, - це проблеми міжнародних конфліктів, їхнє коріння, причини виникнення та шляхи розв'язання, проблеми війни і миру, розвитку мирного співробітництва між країнами та народами.

У другій половині XX століття формується модерністський підхід до розуміння зовнішньої політики, який спирається на математичні методи, на теорію ігор, теорію систем, теорії імовірності тощо. В результаті зовнішня політика постає як взаємодія великої кількості акторів ("велика гра") з не передбачуваними достеменно результатами, з мінливими підходами щодо вирішення міжнародних проблем.

Загальносвітовою метою зовнішньої політики більшості країн світу є всезагальний мир, соціальний прогрес, стабільний і справедливий світовий порядок, економічне зростання, безпека.

Аналіз проблем світової політики з необхідністю виводить мир на чільне місце серед інших загальносвітових політичних завдань людства, а термін "мир" стає у один ряд з такими базовими поняттями як: "політика", "влада", "держава". Його цінність не може бути ні ж чим порівняна і знаходиться, на наш погляд, вище за політичну цінність національної величі, державного престижу, лідерства на міжнародній арені, хоча саме у боротьбі за останні держави вдаються часто-густо до порушення стану миру і безпеки.

Домінуючими типами відносин у сфері міжнародних справ виступають 2 типи - відносини конфронтації та співробітництва. Міжнародні відносини конфронтації між державами здавна вирішувались силою, а саме через війни. Г.Гегель писав з цього приводу: „Між суверенними державами не може бути третейського судці, тому їх суперечки вирішуються силою, тобто війною".

Особливої гостроти відносини конфронтації зазнали між протилежними соціально-політичними системами і окремими країнами, які були притаманні у минулому XX столітті у так званому "біполярному" світі. На одному полюсі світова соціалістична система на чолі з СРСР, на іншому - США та їх західні союзники.

Після завершення другової світової війни у 1945 р. Європа по суті була поділена навпіл — одна частина Європи (Східна) була зайнята чи "окупована" за західною термінологією радянськими військами, а інша (ЗахіднаЄвропа) — англо-американськими військами. Між Заходом і Сходом "впала залізна завіса", як висловився Прем'єр-міністр Великої Британії У. Черчілль. Відносини конфронтації досягли апогею з утворенням "двох Німеччин", "двох Корей", "двох В'єтнамів", двох протипоставлених військових блоків Варшавського Договору та НАТО. Такий конфронтаційний стан відносин здобув назву "холодна війна" і поширився на всю планету. Залишки конфронтаційного мислення ми спостерігаємо у громадян України переважно похилого віку, яке підігрівається комуністичною ідеологією, стосовно оцінки воєнно-політичної діяльності блоку НАТО.

Відносини співробітництва між суверенними державами тільки стають більш менш стабільними і стосуються узгодженої міжнародної політики в сфері боротьби з наркобізнесом, работоргівлею, міжнародною організованою злочинністю, міжнародним тероризмом, боротьби проти поширення ядерної зброї тощо.

До атрибутів зовнішньої політики, які показують її відмінність від внутрішньої політики, ми відносимо наступне:

По-перше, зовнішня політика у своїй глибинній суті підпорядкована внутрішній політиці та має обслуговувати останню. Самостійність зовнішньої політики тільки видима, глибинною її основою є внутрішньополітичні та економічні інтереси. Водночас заради виправлення стану справ всередині держави останні вдаються до агресивної зовнішньої політики.

По-друге, у формулюванні та плануванні, здійсненні зовнішньої політики більша роль відведена професійним дипломатам та харизматичним особистостям лідерів, недарма зовнішня політика Франції визначалась Талейраном і Рішелье, політика Великої Британії - А. Іденом та У. Черчиллем, В. Молотовим та А. Громико у Радянському Союзі.

Втретє, міжнародна політика керується не внутрішніми установками чи нормами національного законодавства, а принципами, нормами міжнародного права, правилами міжнародної ввічливості— "джентльменськими" домовленостями.

Вчетверте, міжнародна політика часто балансує на межі застосування збройної сили (армії) чи інших "силових аргументів", тоді як внутрішня здебільшого "мирна".

Вп'яте, у міжнародній політиці все більше значення відводиться колективним органам, особливо ООН, воєнно-політичним альянсам - раніше Варшавському Договору, відтепер НАТО та регіональним об'єднанням.

Таким чином, зовнішня (міжнародна) політика є видом регулятивної діяльності держав, спрямованих на забезпечення належних міжнародних умов досягнення національних інтересів шляхом координації цієї діяльності з інтересами інших країн.

< Назад   Вперед >
Содержание