2.3.2. Політична влада - вища політична реальність. Влада та безвладдя, способи здійснення влади

Друге питання теми присвячено дослідженню феномену політичної влади, яка, на наш погляд, містить у собі ознаки найвищої фактичної могутності, найбільшої реальності буття, до того ж влада тісно пов'язана з застосуванням сили задля збільшення могутності самої ж влади. Французький політичний революційний діяч і мислитель Максиміліан Робесп'єр вказував, що "війна завжди є першим бажанням могутнього (потужного у владному відношенні) уряду, який бажає стати ще більш потужним". На наш погляд, влада є феномен гіперреальності, бо вона в соціумі перетворює буття в небуття і навпаки. За її допомогою політичні лідери уходять в небуття і повертаються з нього, так неодноразово робив політичні метаморфози . китайський діяч, прибічник "модернізації" Китаю Дєн Сяопін.

Дослідники політичної історії та феномену влади Йосипа Сталіна вказували, як політичного влада цього, одного з найбільш брутальних диктаторів XX століття, перетворювала його самого з одного з самих непомітних партійних функціонерів у най могутнішу людину величезної держави, а його найближчих друзів - у "ворогів народу". Але далі катів цих "ворогів", переважно безвинних людей,—Ягоду, Єжова, Абакумова та багатьох інших керівників каральних органів безмежна влада перетворювала самих в нових "ворогів" після фізичного знищення "ворогів народу" першої хвилі. Причому звинувачення у "підривній діяльності" були самими фантастичними, надзвичайно нереальними, як-то: намагання Ягоди отруїти Єжова шторами, просоченими ртуттю, що аніяк фізично (хімічно) неможливо.

Методологічною вказівкою при політологічному аналізі проблем влади виступає апріорне розуміння як:

A) множинності проявів влади у суспільних, групових та міжособистісних відносинах і відповідно необхідності з'ясування специфіки кожного виду влади—економічної, політичної, релігійної, військової, моральної, сімейної. Характерним є випадок з засудженням ігуменьї Мітрофанії у судовій практиці відомого російського правника А. Коні, коли перша просила визначити їй місце перебування під вартою саме тюрму, а не монастир Москви з іншою ігуменьєю, з її нестерпною владою жінки-монахині.

Б) встановлення того факту, що політичній владі належить вирішальна роль у регуляції всієї системи відносин, тому найбільшим злом для суспільства є політичне безвладдя.

B) розуміння влади керівника державного підприємства (установи) над підлеглими як різновиду державної влади, переданої особистості начальника державою через державну організацію і включеної у специфічну систему особливих службових, владних відносин у колективі.

Так само як і політика, влада - багатопланове явище, тому у сучасній науковій літературі вона розглядається у різних аспектах. Це:

1. відносини розпорядження, командування і підпорядкування у . суспільній групі чи державі або у спільноті більш широкого масштабу;

2. вольовий момент відносин, який виражається у здатності одного (володаря) нав'язати свою волю іншим та примусити їх виконувати ці вольові настанови, тому у політичному житті України ми часто зустрічаємось з терміном "політична воля" певних соціальних сил в смислі її наявності або відсутності;

3. влада є соціальний інститут, який є способом організації порядку та управління, здебільшого це держава, яка здатна забезпечити координацію та установлений порядок у суспільних відносинах.

У концептуальному плані існують також декілька цілісних пояснень феномену політичної влади.

Біховіористське трактування влади наближене до "вольового" її розуміння у тих вчених (Фр. Ніцше, Б. Скіннер), які визначають владу як певний тип поведінки людини, де прагнення влади складає невід'ємний елемент людської екзистенції, специфічних якостей характеру. Найліпше всього цей момент виражений у ніцшеанській тезі "Жадоба до влади", яка притаманна тільки аристократам духу, у той час як простий люд, демос, позбавлений такого вищого прояву духу і здатний лише до покори владі. Дух "лева" воює з духом "дракона", - пише Ніцше, - "Ти повинен — називається великий дракон, - дух лева каже: "Я хочу".

Інструменталістське трактування влади засновано на розумінні влади як специфічного най могутнішого засобу, яким користуються для домінування (володарюванні) у конкретному типі суспільства. Так, у XXI столітті, на думку Олвіна Тоффлера, базовими інструментами самої влади стають сила, багатство, знання. В інформаційному суспільстві знання, яке необґрунтовано часто ототожнюється з сукупністю інформації, стає домінуючим моментом влади і недарма влада намагається маніпулювати знанням. Так колись брахмани у Стародавній Індії обґрунтовували своє право на правління наявністю лише у них особливого сакрального, священного знання.

Аналітики з НАТО неоднозначно ставляться до позитивної оцінки інформаційного чинника влади, адже громадськості стають відомими не тільки оборонні бюджети країн і секретні статті у ньому, але і шляхи (місця перебування) політичних та військових лідерів.

Структуралістське тлумачення влади виходить з того, що між керівником та підлеглим існує ієрархія відносин, які можна упорядкувати — структуру вати за допомогою відносин володарювання.

Примітка: ми хотіли б застерегти від спрощеного розуміння владних відносин, що інколи проявляється у міркуваннях деяких авторитетних укладачів підручників: так, Ендрю Хейвуд вказує на такий приклад визначення влади: „ Влада проявляється у тому випадку, коли А примушує зробити те, чого б у будь-якому іншому випадку не робив би".

Владні відносини у будь-якій сфері об'єктивують потребу впорядкування, структурування відносин з метою здійснення керівництва. В. Ленін у полеміці з російським ліберальним мислителем серед марксистів. Струве доречно вказував, що "примусова влада є у кожному людському співжитті", вона не обов'язково існує лише у державі. На наш погляд, владні відносини виникають із взаємин суб'єктів, коли деякі з них мають явно виражений вольовий потенціал і намагання його реалізувати, а владу перебирає той, хто може підкріпити цей потенціал реальною силою. В історії людства бували політичні керівники, що не бажали чи не могли користуватись владою, добровільно зрікались від неї, бо влада є водночас і великий психологічний тягар. Так, зречення від монаршого престолу останнього російського імператора Миколи Другого засуджувалось світськими колами і Церквою. Таким чином, владні відносини не вичерпуються суб'єктивістським бажанням (не бажанням), а мають об'єктивне підґрунтя реалізації суспільної потреби у впорядкуванні всієї системи відносин.

Політична влада, як різновид суспільної влади, вирізняється від інших видів тим, що вона спирається на потужні важелі - примус, легітимність, авторитет, суспільну згоду і здійснюється спеціальним, відокремленим від більшої частини населення інститутом, апаратом влади — державним апаратом - чиновниками, урядовцями.

Ґенеза політичної влади нерозривно пов'язана з виникненням держави, встановленням і закріпленням економічної нерівності, соціальної диференціації первинного однорідного суспільства. Силовий аспект у ґенезі влади виявляється утому, що одноосібні вожді, які замінили собою колегіум старійшин, оточили себе військовими дружинами, перебрали функції керівництва і спочатку спирались на прямий примус. У подальшому за підтримки священників відбувається сакралізація влади — вона оголошується священною і передбачає появу нових характеристик:

- вождь, крім владних повноважень над племенем, наділяється ще й магічною силою;

- запроваджується культове шанування вождів, особливо померлих;

- вождь, окрім владних дій та управлінських функцій починає виконувати ритуальні, релігійно-магічні функції;

- вождь як людина де-персоналізується та перетворюється у символ, а влада оголошується божественною.

- сакралізація влади не уходить остаточно у історію, а залишається важливим чинником підтримки вождів при тоталітарному режимі - вони оголошуються непогрішними "для всіх часів і народів".

Однак сакралізація, незважаючи на її начебто потойбічний характер, не стає на заваді удосконаленню реального владного апарату — вперше уявляється адміністрація як центральний апарат влади, регіональні правителі, які також починають виконувати соціально-економічні, управлінські та посередницькі функції.

Владу справедливо вважають центральною категорією політичної науки, адже вона пов'язує у цілісну низку понять похідних термінів від неї: Різновиди влади - автократія (самовладдя), демократія (влада народу), олігархія (влада багатіїв). Як ми помітили, грецька мова має два відповідника українському слову "влада" - "кратос" та "архє". У подальшому при розгляді форм політичної влади ми зможемо визначати їх специфіку навіть по еллінському походженню слова - демократія - влада народу, демосу, охлократія — влада натовпу (охлос — натовп) або анархія — заперечення доцільності державної влади (частка "а" - заперечення), або тимократія (влада людей, які перебрали її завдячуючи військовим подвигам, звитязі), аристократія - влада знатних людей за походженням.

Енциклопедичні видання подають такі визначення влади — це здатність і можливість здійснювати свою волю, чинити вирішальний вплив на діяльність і поведінку людей за допомогою авторитету, права, силових засобів насильства. На нашу думку, таке, в основному прийнятне визначення, слід доповнити наступними моментами.

По-перше, влада у контексті політичного буття суспільства є не тільки здатність і можливість, а реальний повсякденний вплив, скоріше тиск владних структур на життя суспільства і кожної окремої людини. Цей момент виключно влучно показав у літературно-художній формі Франц Кафка в романі "Замок", який уособлював собою анонімну державну владу. Австрійський письменник пише, що кожен момент приватного життя людей безперервно контролюється Замком. Головний герой роману Йожеф К. звикається з бездоганно організованою владною структурою, що нікому невидима і яка "захищала від імені далеких і невидимих господ свої так само далекі і невидимі справи". Водночас Замок здійснює повсякденний безперервний і нездоланний контроль за кожним кроком героя роману Йожефа К. Влада являє свій вплив, свою нездоланну силу скрізь у суспільному та приватному житті.

По-друге, владні відносини завжди асиметричні, бо суб'єкт і об'єкт владних відносин мають нерівні можливості, різні повноваження, тут діє з боку суб'єкта так званий ресурс влади, що включає економічні, правові, соціокультурні чинники тиску, а тому владні відносини - це відносини з одного боку панування, а з іншого - підкорення.

По-третє, наявність влади в руках керівних кіл чи окремих осіб не означає, що головні проблеми влади вирішені — влада завойована чи захоплена, чи передана з рук в руки при спадкуванні влади. Постає питання легітимізації влади—тобто наскільки вона є законною, визнаною в очах народу, прийнята більшістю суспільства, чи схвалена вона суспільною мораллю.

Легітимність у самому широкому смислі - засвідчення або доведення законності та обґрунтованості соціально значущих дій через звернення до певних норм, чинних законів чи звичаїв, які є визнаними у суспільстві, Легітимізація політичної влади є не тільки складним аспектом, але і нагальним. Так, влада невизнаної республіки Придністров'я має намір поблизу кордонів України вести особливу політику — зокрема пролонгувати термін розташування російських миротворчих підрозділів невідомо на яких підставах. Політична невизначеність, нелегітимність існуючої влади Придністров'я зафіксована і у міжнародному масштабі. Завершення політичної кризи в Україні весни —літа 2007 року у вирішальний мірі залежало від визнання легітимності указів Президента, розпоряджень Кабінету Міністрів, законопроектів Верховної Ради, бо зазначені органи верховної влади в Україні звинувачували одна одну у незаконності, а значить і у нелегітимності прийнятних взаємо суперечливих рішень.

Українські дослідники небезпідставно вважають, що основою для легітимізації політичної влади є так званий всезагальний інтерес.

Американський політолог Д. Істон розглядає легітимність декількох різновидів: ідеологічну, в основі якої лежить впевненість індивідів у цінності того чи іншого політичного режиму, структурну, яка спирається на норми і механізми владного апарату, персональну, пов'язану з вірою індивіда у харизматичні якості особистості політичного лідера.

Всезагальний інтерес при навіть значному розшаруванні суспільства (соціально неоднорідне суспільство) існує у реальності, у дійсності як взаємна залежність індивідів (Маркс К., Єнгельс), яка і дозволяє владі саморозпоряджатись у спільних інтересах. У новому столітті всезагальний інтерес, який об'єднує людей, є імперативом політики — це безпека, добробут, свобода, принципова єдність людського роду, хоча такі роздуми і абстрактні поняття не відміняють всезагальні принципи демократичних процедур і форм здійснення влади у кожній державі.

Засновник поняття "легітимація" Макс Вебер вважав, що всезагальний інтерес є основа легітимації, а його зміст - "слугувати цілям національним чи загальнолюдським, соціальним та етичним чи культурним, світським чи релігійним'' має доповнюватись вірою у законність публічної влади. А влада, таким чином, має раціональне підґрунтя - як необхідність для впорядкування та управління суспільством, так ірраціональну віру людей у її справедливість. Так, залишки ірраціональної віри старшого покоління у легітимність влади Й. Сталіна продовжують були елементом нашого політичного буття разом із символікою такої віри — з портретами на вітровому склі машин, з прапорами Леніна-Сталіна на демонстраціях з нагоди революційних дат.

З точки зору способу легітимізації Макс Вебер поділяв владу на 3 типи:

1 .Традиційна влада, яка в основу легітимності кладе звичай та традицію підкорення. Тобто, влада існувала завжди, це природний і вічний порядок підпорядкування. Формами традиційної влади виступали: патріархат (влада батьків), геронтократія (влада старійшин), династичне правління, прийняте у деяких арабських країнах. Зауважимо, що критик патерналізму Дж. Локк у дискусії з Філмером доречно запитував, чому слід підкорятись владі батька, а не матері? Малось на увазі знайти переваги легітимності влади батьків над материнською владою.

2. Харизматична влада засновується на особливих, надзвичайних владно-силових та психологічних якостях керівника, які виступають основою „суб'єктивної" легітимації. У Томаса Мора і Платона такими якостями мав бути Розум, у Ніцше та Шопенгауера ними були „Жадоба до влади".

3. Легітимна влада, визнана всім цивілізованим суспільством як така, що відповідає уявленням суспільства щодо її законності та вимогам демократизму.

По-четверте, важливо зрозуміти, що політична влада завжди спирається на реальну або потенційну збройну силу. Впровадження посади Віце-прем'єра у складі уряду по роботі з силовими структурами в Україні на початку 2007 року стало симптоматичним з огляду на те, що його функції полягають у налагодженні стосунків виконавчої гілки влади - Ради Міністрів з силовими інституціями держави. А от двічі колишній Голова РНБО В. Горбулін вважає, що саме сила у контексті державної влади не повинна бути розпорошеною, бо від цього залежить безпека держави.

По-п'яте, у сучасній політиці боротьба і завоювання влади не є основою проведення політики, важливішими для прогресивного розвитку суспільства є відносини співпраці, солідарності, координації зусиль, бо все це лише спосіб слугуванню загальній меті для суспільства - збереженню його життєздатності, сприяння розвиткові спільноти. На нашу думку, мету політики як всезагальному явищу у контексті "світової політики" вдалось виразити у Преамбулі до Статуту ООН: "Знову затвердити віру у основні права людини, у достоїнство та цінність людського життя, в рівноправ'я чоловіків та жінок, у рівність великих і малих націй, ...сприяти соціальному прогресові та покращенню умов життя при більшій свободі".1

Серед видів політичної влади ми вважаємо за необхідне розрізняти владу держави і партійну владу. Влада держави територіальна, універсальна, підтримана силовим апаратом та закріплена на законодавчому рівні. Партійна влада поширюється лише на членів партії та екстериторіальна.

У контексті політологічних проблем теорії влади важливо проаналізувати її антипод - політичне безвладдя або анархію.

У зв'язку з поставкою проблеми влада-безвладдя вкажемо, що у політичної історії Європи були періоди "міжцарювання" ("междуцарствия" рос. мовою) , оголошеного у Польщі шведським королем Карлом IX у період боротьби з російським царем Петром І, які слід кваліфікувати як розрив безперервної монаршої влади (дисконтуітет монархії). Це тимчасове безвладдя скоріш за все через персональні причини (Борис Годунов).

Термін "анархізм" походить від давньогрецького словосполучення, у якому заперечу вальна частка „а" передує „архє" - владі, тобто це безвладдя з принципових причин. Ще грецький мудрець з Елеі Зенон заперечував будь-яку форму державного примусу, виступаючи за вільну солідарну єдність громадян. Засади анархізму як політичної концепції були закладені у 40-х рр. XIX ст. П. Прудоном та М. Штірнером, а стала розвиненою доктрина анархізму у російських політичних діячів М. Бакуніна та П. Кропоткіна.

У П. Прудона в роботі "Що таке власність?" заперечувалася будь-яка політична боротьба і держава взагалі, які обмежують свободу. На його думку, дійсна свобода несумісна з будь-якою політичною владою, а тому він характеризував всяку державність з її жорсткою владою як основне суспільне зло.

Теоретик російського анархізму М. Бакунін вважав, що революція повинна починатися зі "зруйнування всіх організацій і установ: церков, парламентів, судів, адміністративних органів, армій, банків, університетів", які так чи інакше виступають носіями влади. Це призведе до того, що держава не зможе існувати, розвалиться, і тоді общини оберуть своїх вождів, створять адміністративні і революційні суди, сформують комунальну міліцію, а влада буде належати всім громадянам. Розпорошена влада практично припиняє своє існування у політичному сенсі.

У праці "Сучасна наука і анархізм" російський революціонер-анархіст П. Кропоткін розглядав державу як штучне утворення, яке має на меті "тримати в покорі інших і примушувати їх на себе працювати". Закони, які діяли у державі і регулювали суспільне життя, є виключно новочасним утворенням, бо людство сторіччями існувало без писаного законодавства із встановленням примусової влади за звичаями і традиціями. Влада заперечувалась ним як штучний, вигаданий примус.

В Україні у 20-х роках XX століття Нестор Махно намагався реалізувати доктрину анархізму і створив не тільки власну мережу сільських автономних комун, але й революційну-повстанську армію у південно-східних регіонах України.

В останні десятиріччя XX ст. активізація анархізму спостерігалась у Франції, ФРН, США, Голландії, у деяких інших країнах, головним чином у середовищі молоді. У 90-ті pp. XX ст. окремі анархістські організації відродилися в Росії, Україні, країнах СНД, але значного впливу вони ще не набули.

Певний інтерес для загальної політології представляє проблема поділу влади. З застереженнями відносно небезпеки концентрації влади виступали Ш.-Л. Монтеск'є („влада у одних руках - зло для суспільства"), лорд Актон — („абсолютна влада розбещує абсолютно"), американські просвітники — „батьки-засновники США", які розробили ідеї створення механізму та противаг між гілками влади.

Сучасне тлумачення принципу поділу влади передбачає не лише розмежування владних повноважень у державі, розподіл основних владних повноважень та функцій між різними управлінськими структурами, урівноваження їх повноважень та тісну взаємодію, а й розуміння його як фактору забезпечення ефективності влади, розвитку демократизму, організації роботи державного механізму з максимальною ефективністю.

Створення дієвої моделі поділу політичної влади на ґрунтовних теоретико-правових засадах з врахуванням вітчизняного та зарубіжного досвіду його реалізації в сучасній Україні є однією з провідних проблем політично-правової реформи, напрямки, зміст і доцільність якої обговорюється всіма політичними силами нашого суспільства, воно стало у центрі гострого конфлікту інтересів різних політичних сил.

Українські дослідники (В.Шаповал, О. Бульба) вважають, що є гостра необхідність встановлення теоретичних засад моделі поділу влади на конституційному рівні, на політично-консенсусному, на рівні окремих законів та заповнення тих прогалин, що утворились внаслідок незавершеного конституційного процесу.

За період роботи парламентської більшості Верховної Ради 5-го скликання, створеного з партії регіонів, КПУта СПУ, політичне становище України у 2006 -2007 рр. вкрай загострилось і ми констатували одну з найглибших владних криз, яка становила реальну загрозу для незалежності держави —було явно виражене позазаконне намагання різних гілок влади перебрати на себе інші повноваження, а науковці не поспішали з ґрунтовними дослідженнями на відміну від політологів - практиків.

Вітчизняними вченими виявлено, що концентрація влади є небезпечний фактор сьогодення, бо призводить до розбалансування механізму влади, створює перманентні владні конфлікти. Одним із запобіжників концентрації чи узурпації влади є розвиток безпосереднього народовладдя та громадянського суспільства.

З подальшим становленням громадянського суспільства, правової держави та її інститутів першочергового значення набуває запровадження механізму взаємодії вищих органів державної влади між собою та зі складовими громадянського суспільства, органами самоврядування, від чого безпосередньо залежить ефективне здійснення влади. Влада і опозиція, вищі і місцеві органи влади, політичні партії та громадські рухи мають бути включені у владний механізм народовладдя. Це свідчить про необхідність розуміння механізму поділу влади у широкому контексті, по "вертикалі" та "горизонталі", між державними і громадськими інституціями, а не лише як "тріаду влади": законодавчої, виконавчої, судової.

У контексті нових підходів до феномену політики та влади ми виділимо такі ідеї:

1. Все частіше звучать заклики до формування всесвітньої влад и т яка об'єднала б видатних наднаціональних політичних експертів ("Володарів") та мала б статус, схожий на палату лордів у Великій Британії, тому що світову політику слід вести з владних інтернаціональних позицій. Зауважимо у цьому відношенні, що філософи вже встановили „необхідність" керуватись універсалістською тобто наднаціональною, непартикулярною етикою при побудові універсальної моделі соціальної держави (А. Єрмоленко, Г. Соловей, Л. Ситниченко). До того ж всесвітня влада кореспондувалась би глобальною єдністю людства, з інтернаціоналізацією економіки та міжлюдських стосунків.

2. Влада, вказував ще Мішень Фуко, має інтенцію поширюватись не тільки на соціальне тіло, на душі людей, але й на Фізичне тіло - бо система покарань у державі спрямована саме на владу у останньому сенсі. Видатний французький мислитель вказує, що з XVIII століття формується "політика примусу", а людське тіло потрапляє до "машинерії влади", яка бажає, щоб тіла людські діяли так, як хоче влада. Влада над тілом має далекоглядні політичні задуми: йдеться про те, що знущання над фізичною природою людини має на меті формування рабської свідомості, проти якої до кінця життя намагався боротись видатний дослідник української політичної історії американець Джеймс Мейс. Він ввів у науковий обіг термін "постгеноцидне суспільство". Його теорія жорстка і на жаль не має поки що продовження серед українських дослідників, а її смисл у тому, що після голодомору в Україні 1932-1933 рр. свідомість селян радикально змінилась: замість гордих та щирих землевласників з'явилась колгоспні раби, бажанням яких було не здобуття свободи, а намагання зайняти місце своїх гнобителів — компартійної номенклатури. Відтепер представники сучасної політичної еліти являють собою вихідців саме з селян, вказують деякі аналітики українського політичного "бомонду".

3. Політична влада поступово звужує обсяг свого впливу, все більше враховуючи автономію особи, прагнення її до самореалізації, проявляється неможливість, як раніше, контролю приватного життя та образу мислення. У інформаційному суспільстві XXI століття владою поступово стають інші, ніж сила чинники — інформація, культивовані специфічні потреби, мобільна комунікація. Вказується, що інформація стає все менше контрольованою з боку держави, проте глобальною за масштабами і швидкістю поширення, а її брак викликає почасти психологічні фрустрації.

4. Все частіше ставиться питання контролю за владою, що у термінах соціально-політичного життя США виражається розхожою фразою: "Нащо витрачаються кошти виборців?" Джозеф Е. Штігліц, лауреат Нобелівської премії з економіки, доречно вказує на існування особливого "права знати", бо зазвичай "політики вважають за краще працювати в обстановці секретності й безконтрольності. Виборці мають право знати, чому Америку і весь світ ввели в оману відносно зброї масового знищення у Іраку"2.

5. Політична влада на вищих щаблях поступово зазнає впливу ідеї рівності у тендерному відношенні і цей процес прискорюється: жінки останнім часом стають президентами у Фінляндії та Індії (вперше за історію), канцлером ФРН також вперше у історії обрано А. Маркель, є можливість стати президентами жінкам у США та Аргентині, а також і в Україні. Це стосується і посад міністрів оборони - жінки їх займають у Іспанії, Філіппінах.

6. Все частіше у політології міжнародних відносин використовується термін "м'яка влада". Цей феномен звернув увагу публіцистів, політиків і науковців, політичних та військових керівників сучасних держав. У 2005 році вийшла розлога книга професора Гарварду Дж. С. Ная "М'яка сила: засоби для досягнення успіху у світовій політиці".1 Він відносить до атрибутів м'якої сили здебільше "інтелектуальний привабливий" компонент, тобто як найбільш розумна поведінка держави у конкретній ситуації. На думку Джозефа Ная, простежується тенденція збільшення значення "м'якої сили" в загальному владному балансі. Він визначає її як сукупність привабливих для інших держав аспектів національного буття і культури, сповідуваннях політичних цінностей та зовнішньополітичного курсу. Тепер елементами "м'якої сили" стали: енергетична незалежність, високі технології, космічні проекти, міжнародний авторитет, нові можливості впливу на інші, більш слабкі суб'єкти міжнародних відносин через феномен "м'якої сили".

Таким чином, феномен політичної влади є складним явищем координації, управління, регулювання суспільного життя з боку державного апарату влади, який має бути загально визнаним, легітимним, а тому здатним до проведення єдиної політичної волі. Влада спирається на силу і примус, а збройні організації держави входить до структури силових інституцій держави, які забезпечують функціонування влади

< Назад   Вперед >
Содержание