4.2.4. Геоекономічна політика України в міжнародному контексті

В останні роки в українській науковій, суспільно-політичній літературі став широко використовуватись термін «геоекономічна політика». Під цим терміном розуміють комплекс дій, спрямованих на налагодження вигідних міжнародних торговельно-коопераційних зв’язків, оптимізацію умов міжнародної економічної інтеграції країни (блоку країн).

Термін «геоекономічна політика» походить від теж новітнього поняття «геоекономіка», яке позначає світогосподарський потенціал, оцінюваний у конкретних географічних реаліях та з урахуванням основних полюсів впливу з боку агентів міжнародних економічних відносин.



Не дивно, що визначення геоекономічних пріоритетів для України стало одним з найгостріших питань розвитку держави після здобуття нею незалежності. Взагалі для будь-якої країни необхідною складовою зовнішньої стратегії, а також умовою розв’язання кардинальних проблем розвитку є вироблення національної політики стосовно тих або інших міжнародно-економічних об’єднань та коопераційних, інтеграційних процесів. Але для України визначення форм та обсягів співробітництва, тобто його якісних та кількісних характеристик, є особливо важливим та складним. Це зумовлено як інтеграційним вакуумом, який утворився внаслідок відособлення держав — колишніх радянських республік, так і великою залежністю вітчизняної економіки від сфери міжнародного співробітництва.

Будівництво динамічної та інтегрованої в сучасні міжнародні структури української держави, успішне просування шляхом реформ неможливі без урахування геополітичних, глобальних і регіональних реалій. Проблема вибору ефективної національної геоекономічної моделі, тобто схеми побудови механізмів співробітництва з іншими країнами, є однією з ключових для динамічного розвитку держав. Виходячи з цього, а також враховуючи своє об’єктивне місце в міжнародному співтоваристві, реальне оточення й рівень розвитку, різні країни обирають прийнятний для себе інтеграційний алгоритм, необхідне модульне співвідношення тих або інших геостратегічних напрямів зовнішньої орієнтації.

Однак вироблення чіткої та послідовної стратегічної лінії, визначення прийнятних тактичних методів розв’язання кардинальних завдань розвитку України істотно ускладнені парадоксальним і небезпечним дисбалансом зовнішніх чинників. Мова йде про суперечність між дедалі більш прозахідним зовнішньополітичним, військово-стратегічним курсом країни та її жорсткою, значною мірою односторонньою економічною залежністю від Росії, взагалі від відносин за східним вектором — із блоком країн СНД. Можна вважати, що ця залежність значною мірою є енергетичною, а це означає, що з підвищенням ефективності комплексу відтворення така залежність має бути подоланою. Але, по-перше, це є справою часу, а по-друге, мають значення й наявні виробничо-технологічні зв’язки, перспективи розвитку виробничої кооперації.

Про характер української торгівлі в рамках СНД свідчить її структура. Так, третину українських закупівель у Росії становить газ, більше однієї п’ятої — нафта і нафтопродукти, і до цього додається закупівля вугілля й електроенергії. Предметом закупівлі у другого за значенням зовнішньоторговельного партнера України в СНД — Туркменістану — майже виключно є газ. Власне, можна сказати, що на сьогодні основним зовнішньоторговельним вектором для України автоматично стає базовий постачальник вуглеводневих енергоносіїв.

Другий за значенням «вузол залежності» України від СНД — збут товарів. При цьому також кажуть про безальтернативність, але вже в плані неконкурентності вітчизняних товарів на світових ринках. Однак виробництво неякісних товарів аж ніяк не можна вважати стратегічним вибором, а насправді такий вибір не може не бути пов’язаним із радикальним переозброєнням основних фондів, а отже — з інвестиціями. А достатніх навіть для власних потреб інвестиційних ресурсів у країн СНД немає. Один з нечисленних винятків становить російський Газпром, але його інвестиційні інтереси пов’язані з установленням контролю над стратегічними трубопроводами і потужностями нафтопереробки і, як правило, є некомпліментарними стосовно національних пріоритетів України.

Очевидно, що подібний стан речей у принципі не може тривати досить довго, бо можна втратити здатність дотримуватись системи пріоритетів, орієнтованої на національні інтереси, а це загрожує самому існуванню України як суверенної держави.

У зв’язку з цим не може не виникати питання про способи подолання зазначеної суперечності. Точніше, йдеться про дилему: або потрібно змінити саму парадигму зовнішньополітичної та військової доктрин України, трактуючи її як неадекватну реальній ситуації, або наявну міжнародну коопераційну модель України належить розглядати як неперспективну та таку, що еволюціонує у тому ж самому прозахідному напрямі. А це вимагає визначення та обґрунтування напрямів часткової геоекономічної переорієнтації на західні країни, можливо, й на держави деяких регіонів в Азії, а також практичних методів сприяння цьому процесу.

Очевидною тенденцією формування відкритої економіки України, яка проявилася вже в 90-ті роки та зберігається й надалі, є збільшення питомої ваги та абсолютних обсягів експортно-імпортних операцій з провідними ринковими країнами та державами, які розташовані в різних регіонах світу поза СНД.

Особливе значення для України має торгівля з окремими країнами Євросоюзу. Це пояснюється як суто ринковою логікою (країни ЄС є надзвичайно містким ринком збуту та джерелом функціонально ефективних товарів), необхідністю прив’язки вітчизняної економіки до європейських технологічно-інформаційних мереж, так і геополітичними міркуваннями (в контексті прагнення України максимально інтегруватися до європейського господарського простору та соціально-політичних структур).

Відповідно до духу та положень Угоди про партнерство й співробітництво з ЄС Україною було підписано та ратифіковано торговельно-економічні угоди з усіма країнами — членами Союзу. Аналогічні угоди були укладені і з країнами — членами CEFTA, Швейцарією та ін.

Проте не може бути й мови про вироблення якоїсь «остаточної» геоекономічної моделі. Адже, по-перше, негайний перехід до бажаних якісних та кількісних параметрів відносин із зовнішнім світом неможливий, як і нереальна сьогодні, наприклад, реалізація однієї зі стратегічних цілей України — вступ до ЄС. По-друге, навіть самі уявлення про бажані орієнтири змінюються як унаслідок розвитку політичної чи економічної ситуації всередині країни, так і у зв’язку з еволюцією світогосподарської системи, виникненням нових інтеграційних угруповань, динамізмом їхніх підходів до співробітництва.

Специфічний феномен української державності у вигляді різновекторності механізму кооперації із зовнішнім світом, головним змістом якого є намагання забезпечити багатоканальну взаємодію із Заходом в економічній, політичній і військовій сферах за значної економічної та політичної залежності від Росії та інших країн СНД, поки що зберігається як довготривала умова побудови моделі взаємовідносин України із зовнішнім світом. Відтак доречним є пошук ситуативних компромісів при виробленні моделі міжнародної економічної діяльності України. Прикладом такого компромісу є теза про багатовекторність співробітництва, на чому в черговий раз було зроблено наголос у Стратегії економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр. «Україна: поступ у ХХІ століття». У цьому програмному документі, зокрема, було проголошено мету посилення геополітичної диверсифікації співробітництва, акцентуючи увагу на європейському напрямі. Водночас зазначалося, що значні можливості міжнародної економічної діяльності відкриваються у зв’язку з підписанням Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, прийняттям Програми економічного співробітництва на 1998—2007 рр. Крім того, підкреслювалося і значення співробітництва з іншими країнами СНД, зокрема у науково-технічній сфері.

Разом з тим не все так просто з обраним маневром стосовно зовнішнього оточення України. Обґрунтуванням багатовекторності державної орієнтації України слугує теза про кінець епохи біполярного протистояння та про початок формування багатополюсного світу. Але практика доводить, що ця теза і стосовно процесів економічного блокування, і на військово-стратегічному рівні не є невідпорною.

За умов зміцнення економічних позицій та подальшого просування західних країн кількома, але співнаціленими інтеграційними шляхами, немає скільки-небудь істотних симптомів ерозії західного економічного та військово-стратегічного альянсу. Очевидні й спроби консолідації Росії з деякими колишніми радянськими республіками і, що видається особливо симптоматичним, з Китаєм. В умовах, коли виникають ускладнення із впровадженням ефективних економічних програм співробітництва, цими країнами робиться наголос на військово-стратегічному партнерстві. І в разі повнішого закріплення їх «дружби» проти Заходу (принаймні в коротко- або навіть середньостроковій перспективі) світ може отримати оновлену біполярну систему протистояння, а ставлення до неї України виявиться важливим не тільки для неї, а й для обох опонуючих сторін. Така ситуація вочевидь стане серйозним викликом для долі нашої держави — адже вона може зумовити як появу ряду позитивних міжнародних факторів, так і значних небезпек для національного розвитку.

Відтак Україна може зіткнутися із ситуацією, коли вона стане своєрідною буферною зоною між Заходом та Сходом, і реальним змістом «багатовекторності» буде «двовекторність» за порівняно незначної ролі інших напрямів співробітництва та центрів впливу.

На сучасному етапі Україна не зможе розв’язати основні геостратегічні завдання ефективного розвитку відкритої економіки, офіційно заявивши про свою належність тільки до однієї з глобальних, цивілізаційних підсистем.

Очевидна слабість східного угруповання, що формується, і його власна залежність від Заходу роблять неможливим «просхідний» вибір з гіпотетичним варіантом заморожування або навіть згортання партнерства із ЄС, НАФТА та навіть військово-політичним блоком НАТО. Передусім це пов’язано з розмиванням самого поняття «економічний простір СНД» і відособленням окремих статей, наприклад торгівлі з Росією, торгівлі з Азербайджаном та ін. Адже цілий ряд держав (крім України — Азербайджан, Туркменістан, Грузія, Молдова) не прагнуть до формування консолідованої єдності економічного комплексу СНД.

Разом з тим не принесло б дивідендів і рішення відмовитися від всебічної кооперації, зокрема й у політичній сфері, із Заходом, яка здатна справляти і реально справляє значний позитивний вплив на зовнішньополітичне становище країни. Аналізуючи контакти України із західними країнами в цілому, можна констатувати зростання обопільного інтересу та кроки назустріч з обох сторін.

Щодо розмов про необхідність поставлення питання про вибір для України якоїсь одновекторної геоекономічної орієнтації, то, принаймні зараз, вони видаються неактуальними.

Перспективна геоекономічна модель повинна охоплювати цілий комплекс географічних векторів і економічних галузей. Найважливішим проектом є будівництво альтернативних потужностей інфраструктури поставок нафти за умови зустрічного продажу продукції в Азербайджан за добре відомою і в принципі узгодженою товарною номенклатурою. При досягненні відповідних домовленостей з країнами транзиту (передусім із Туреччиною) аналогічні відносини можуть бути встановлені з Іраном, рядом арабських країн. У співпраці з Заходом необхідно змістити акценти з однонацілених кредитно-донорських заходів на партнерську промислово-технологічну взаємодію на базі взаємовигідних інвестиційних, коопераційних відносин.

Тільки активна та узгоджена в усіх своїх геоекономічних компонентах позиція України як суверенного суб’єкта на міжнародній арені може сприяти розв’язанню актуальних проблем розвитку держави на непростому для неї перехідному етапі

< Назад   Вперед >
Содержание