РОСІЙСЬКЕ МЕСІАНСТВО

Вульгарне розуміння вбачає причину хвороби, що трусить соціальним організмом Європи, у боротьбі між різними, ворожими один до одного імперіалізмами. Цієї думки автор не поділяє. Поза сумнівом, теперішній хаос – результат боротьби між «імперіалізмами», але за цим конфліктом приховується глибша або в будь-якому разі давніша суперечність.

Цей інший конфлікт залишається прихованим у соціальній боротьбі, яку переживає Європа. Він уже був підґрунтям зіткнення двох ворожих груп держав у 1914 році. Він маскувався за визвольною боротьбою австрійських і турецьких слов’ян проти Габсбурґів і Оттоманської імперії. Саме такі ж обриси ми бачимо в революції 1648 року в Україні, а також у національних революціях 1917 року у Східній Європі. Цей конфлікт, який із тривогою передбачили Ляйбніц і Ренан, Наполеон І та Гюґо, Енґельс і Беконсфілд і який навіював мстиві видіння Герцену й Лєонтьєву, Бакуніну й Горькому, – це великий конфлікт між двома цивілізаціями, двома політичними, соціальними й культурно-релігійними ідеалами, конфлікт Європа – Росія.

Цей конфлікт справді спричинився до численних проблем, що неспокоєм сповнили наше століття; в цьому легко можна пересвідчитись, якщо звернутися до його останньої фази – явища, що забезпечило нам незгасне ім’я більшовизму; це доводить аналіз явища, в якому велика частина нашої некритично налаштованої інтелектуальної верстви вбачає завершальний етап соціальної революції.

«Що таке більшовизм?» – запитують його несвідомі прихильники (позаяк свідомі загалом не ставлять запитань. – Д. Д.) і відповідають: це інтернаціональний рух і його мета – повалення імперіалізму, капіталізму, націоналізму й інших ідолів буржуазного пантеону. Більшовизм – відповідають його противники – це бунт рабів, заперечення логічних законів і правил ведення народного господарства. Більшовизм – стверджують треті – змова задля пригнічення християнства. Позаяк як перші, так і другі та треті мають рацію в тому, що більшовицька Росія справді заклала початок соціальних рухів із міжнаціональним значенням. Але як одні, так і другі, і треті ігнорують той факт, що більшовизм, про що свідчить вже сама його назва, – московітське і до того ж насамперед московітське явище. Так, за межами Радянського Союзу наступною метою агентів більшовизму було знищення європейського громадянського устрою, але хіба це було їхньою єдиною метою? Чи було це єдиною причиною того шаленства, з яким безліч таких агентів у Відні, Римі, Парижі та інших більших і менших центрах Заходу виконували свою роботу в згаданих країнах задля знищення наявного ладу? Хіба цей крах «експлуататорської системи» і справді був їхньою наступною метою, чи, можливо, в їхній несамовитості треба шукати ті глибші та сильніші мотиви, про які свого часу писав Достоєвський. У одному з його «Щоденників письменника» він веде мову про таке: «Чому під час їхньої подорожі за кордон майже дев’ять десятих росіян пристають до тих лівих європейських курсів, які, так би мовити, відкидають їхню власну культуру? Хіба в цьому факті не відчувається російська душа, якій європейська культура завжди була чужою? Я думаю, що так. Європейці вважають нас радше варварами, які кочують Європою і відчувають задоволення тоді, коли віднаходять, що можна зруйнувати; вони руйнують лише заради руйнації, задля втіхи, щоб лише подивитися, як все це зазнає краху і перетворюється на руїни. Саме в цьому вони схожі на дикі орди, приміром гунів, які вдерлися до старого Риму і зруйнували Святе місто, не маючи жодного уявлення про те, які культурні скарби вони при цьому зруйнували» [1].

Хіба є, принаймні, зерно правди у цих словах геніального московіта? А якщо й так, то чи стосуються його слова тільки таких мандрівників революції, як Бакунін чи навіть Герцен, який вигуком «Нехай живе хаос, vive la mort!» кидає своє прокляття західному світу. Чи вони спрямовані на адресу ленінових епігонів, які проголосили загибель європейської демократії? Можливо, вони спрямовані також на головного прокурора російського «найсвятішого синоду», Побєдоносцева, який саме на цю демократію, ту «велику брехню нашої епохи» кидав громи і блискавки? Чи спрямовані вони тільки на духовних нащадків Бакуніна, російську Червону армію, чи й на військо царя, яке з аналогічним хвилюванням говорить про перетворення галичан та інших західних українців на православних росіян так, як вони хотіли зробити більшовиків російськими комуністами? Невже вони не стосуються того війська, яке настільки ж невгамовно прагне накинути Європі свій «pax Moscovitica», якого Ленін жадав втягнути до своєї комуністичної Ліги Націй, до своєї «societas Leniana (чи leonina)»? Хіба можливо питання Достоєвського віднести тільки до Червоних кінних армій, які свою соціальну систему – систему «рад» – несли на Захід, чи й до солдатні Катерини ІІ, яка також принесла з собою до України тодішню соціальну систему Росії, а саме – кріпацтво?

Якщо це й справді так, то – під час цих мандрівок Європою озброєних і неозброєних московітів різних генерацій, які мають втіху, що там щось можна зруйнувати: одного разу Греко-Католицьку Уніатську Церкву, іншого – капіталістичний лад – чи не маємо ми при цьому справу з явищами одного й того ж роду, з постійністю, що універсальніша і небезпечніша, ніж більшовизм і царат? З певністю можна стверджувати, що це власне саме так і є, що як ідеологія московітського комунізму, так і ідеологія царату становлять лише дві різні форми однієї й тієї ж суті, одного й того ж феномену загального характеру, і це ніщо інше, як московітське месіанство, що веде війну проти Заходу. Перед нами постає більшовицька Росія з піднятою для погрози рукою, спрямованими і сповненими жадібністю очима на все, вона, так само, як і Росія Миколи І, видивляється за тим, «де є ще щось, що можна понівечити».

Належну відповідь уже тисячу разів давали російські інтелігенти, ті, які колись плекали «народовольство», а пізніше були разом із ним у «чека» і «пролеткультах», – носії ідеї російського месіанства; російська «інтелігенція», на її власну думку, – хоронителька і втілення ідеалів «правди і права», пророчиця великої місії російського народу, вона мала б ощасливити весь людський рід, і, як ми вважаємо, вона – «барабанщик» московітського, петербурзького, петроградського, ленінградського і знову ж таки московітського імперіалізму, сентиментальний апологет московітської «жаги до Заходу», строгий обвинувач в історичній правовій суперечці між націями, який, заплямований кров’ю, стукає у двері західних країн, цей «advocatus diaboli».

Представники цього прошарку інтелігенції могли різнитися між собою силою розуму та геніальністю. Проте всі вони, пророки і арлекіни, мали щось спільне: глибоку містичну віру у велике призначення, в світову місію варварського московітського народу. Вони могли розмалювати кожен народ рожевими кольорами, як це робили «народовольці», чи, як Чехов у своїх «Мужиках», порівнювати його з худобою; вони могли, як граф Лев Толстой, цілувати поли їхнього смердючого «каптану», чи налякатися його незбагненної та незрозумілої сутності, апелювати до царських багнетів, як, приміром, П. Струве та інші, не менш відомі, автори колись (після революції 1905 р. – Д. Д.) широко відомої збірки «Вехи», – байдуже! Ангел чи диявол, Аполлон чи кентавр, напівлюдина чи напівтварина, той народ для усієї московітської «інтелігенції» був народом-богоносцем, і якщо вже він був худобою, то тоді божественною худобою, яку всі народи повинні вшановувати. Цей народ, і тільки він, мав сповіщати «нове слово» Заходові, що перебував в агонії. Тільки з його вуст над світовим хаосом мало лунати рятівне «fiat lux!». «Я вірив, та ще й зараз вірю, що Росія, яка, вірогідно, очолить якусь нову східну державність, має також подарувати світові культуру, замінити цією новою слов’янсько-східною цивілізацією занепадаючу цивілізацію романо-германської Європи», – так писав ще в часи першого Миколи «папа» слов’янофілів Лєонтьєв [2]. Слов’янофільський поет Тютчев, сповіщаючи швидку смерть Заходу, вигукнув: «Над величезними руїнами Заходу, немов священний ковчег, здіймається ще більша Росія... Хто зважиться сумніватися в її призначенні?». «Захід уже все сказав, що він міг сказати. Ex oriente lux! Тільки Росії судилося взяти на себе духовне лідерство Європи!» – говорить із хвилюванням відомий істерик московітського слов’янофільства С. Булгаков. Зворушений цими словами, наче відлунням, йому відповідає Розанов: «Уже давно потрібно було це сказати!». Пушкін ідеалізує російське кріпацтво, протиставляючи його «гнобленню» англійських селян [3], і пише вірші, в яких звучать енергійні мотиви ненависті до європейської цивілізації [4]. Російський патріот і провісник О. Герцен роками мріє про велику, жадану для нього мить – про загибель Заходу, про «нових варварів, які туди прийдуть, щоб його зруйнувати!» Слов’янофіл Ю. Самарін радіє з ролі, яку належить зіграти Росії «в цілому світі», а ультрареволюціонер Бакунін вірить у те, що російський народ «привнесе нові підвалини в історію і створить нову цивілізацію, як і нову віру, нове право і нове життя». Горький «плює» Америці і «прекрасній Франції в обличчя» задля московітських люмпен-пролетарських ідеалів; а Ленін узурпує спадок праапостолів соціалістичної церкви, щоб перед його вахлаками, як колись перед телепнями якогось Інокентія чи якогось Боніфація, впали престоли приречених на гріх соціалістичних ідолів західних країн. І навіть Чаадаєв закінчує свою «Апологію божевільного» вірою у велике призначення Росії. «Наше завдання, – пише він, – принести у світ рятівний принцип порядку, що став здобиччю анархії. Росія не може відмовитись від цієї місії, яка на неї покладена небесним і земним володарем». Голоси всіх представників російської політичної думки злилися в одну-єдину оду на честь їхнього народу, вони всі, по суті, вже були готові підписати офіційний погляд російської історії, який горезвісний начальник таємної поліції царя Миколи І, граф фон Бенкендорф, формулює так: «Її (Росії. – Д. Д.) минуле було гідним захоплення, її теперішнє – більш ніж блискуче, а її майбутнє (писав граф, вірогідно, заздалегідь відкрито думаючи про більшовиків), перевершить усе, що може собі надумати людська уява».

Одні, які буцімто мали б урятувати Європу, виступили зі «здоровими формами» московітської побудови держави, інші хотіли зцілити світ за допомогою московітської селянської спілки – «общини» з її суспільною власністю на землю або вбачали свою місію у «визволенні» слов’янства (білі інтернаціоналісти. – Д. Д.) чи також у «визволенні світового пролетаріату» (червоні. – Д. Д.), ще інші – в теоретичному ідеалі етичного «відродження людства» завдяки Росії. Хтось мріяв про «Москву – третій Рим», інші – про Москву – столицю третього Інтернаціоналу. Ідеологи московітського месіанства відрізнялися один від одного деталями своїх думок, але всі вони твердо і несхитно вірили в те, що московітський народ, іноді нарікаючи, деколи не завжди добровільно, та все ж, немов віслюк, потягне за собою всі інші народи під підбадьорливі заклики його погоничів назустріч хоч і невідомому, проте «великому майбутньому», в якому назустріч очам тих одержимих політичною манією теоретиків мерехтіли то нове «civitas Dei», то московітський хрест на святій Софії, то «соціалістична Батьківщина усіх трудящих».

Перебільшення, однобічність! Месіанство – це ж не характерна ознака російського народу. Так скажуть скептики. Ані перебільшення, ані однобічність, оскільки те, що я окреслив як московітське месіанство (точнішою назвою було б панмосковітство. – Д. Д.), в жодному разі не може зрівнятися з аналогічними явищами в інших націях, і аж ніяк не з панлатинізмом і пангерманізмом.

Щоправда, латинізм посів вигідну для нього позицію, продемонструвавши колись в історії чітку політичну організацію. Етруски та іберійці, іллірійці та кельти створили якось єдину імперію. Проте після її розпаду традиції єдності, що з бідою навпіл підтримувалися Церквою, поступово втратили силу, і Піренеї та Альпи виявилися перешкодою, через яку зазнала краху навіть колишня єдність культурної мови. Імпозантна спроба великого Наполеона об’єднати під своїм скіпетром Францію, Бельгію, Італію, Іспанію і Португалію і дещо менш величне прагнення Наполеона ІІІ підпорядкувати собі Італію – останні конвульсії панлатинської ідеї.

Що ж стосується германського світу, то в ньому було ще менше підстав для месіанського руху. Політична роздробленість німецької раси, самостійність її частин (Австрії, Голландії, Швейцарії. – Д. Д.) від самого початку прирекли на континенті пангерманську ідею на невдачу. Менш сміливі намагання її штучного відродження (Бернарді, автора «Центральної Європи» – Нойманна, шведського професора Стеффенса і багатьох ін. – Д. Д.) в нашому столітті були звернені до сфери утопій. Тут, зрештою, Гітлер також не міг нічого змінити.

Щоправда, британська форма пангерманізму виявилася більш життєздатною, і, безперечно, такі ідеї, як «Велика Британія» чи «імперська федерація», не є фантомами. Проте вона не виходить, як це робить панмосковітство, за рамки своєї власної раси і не висуває претензій на керівну роль щодо інших народів, за винятком тих, які є менш цивілізованими в порівнянні з британцями. Завдяки своїм претензіям і своїй енергії московітське месіанство, що хоче панувати над народами, які перевершують російський народ як в культурному, так і в політично-економічному аспекті, в європейській історії за останніх триста років постає єдиним у своєму роді феноменом.

Скептики скажуть: ну добре, проте все ж не месіанство становить суть більшовизму? Форма, в якій виступає більшовицька пропаганда на Заході, – перехідне явище, таке ж тлінне, якими були державні форми Наполеона, що виникли з французької революції, і хіба ця остання, що схожа на більшовизм, була передусім соціальним переворотом? Що спільного має з цим конфлікт Росія – Європа? Тому, чия пам’ять не сягає далі, ніж до вчора, наведений хід думок видається незаперечним. Проте, якщо ми заглибимося в цю надзвичайно складну проблему, то дійдемо до цілком іншого висновку, а саме до того, що «звільнення світового пролетаріату», як і «звільнення слов’янства» – порожні фрази, за якими приховується цілком інший сенс. Це і є вже знайоме нам московітське месіанство.

Якщо не звертати уваги на бундючну фразеологію більшовиків, що розрахована на їхніх підданих, що отупіли з голоду, а також на іноземних супутників, яких зловили засобами різного роду, то в очі впадає характерна риса більшовицької ідеології: це – розгляд усієї зовнішньої політики більшовизму не в рамках антагоністичних понять «революція – реакція» чи «пролетаріат – буржуазія», а крізь призму протиріччя між Росією як авангардом Азії і Європою як єдиним цілим. Якщо більшовики використовують національно-релігійні рухи на Близькому і Середньому Сході проти Британії, то це не заклик до класової боротьби, а заклик до національної боротьби Сходу проти Європи. Якщо шукають допомоги в мусульманських князів чи вождів, то це не союз з інтернаціональною революцією проти «інтернаціональної реакції», не політика федерації з трудящими масами, а лишень – об’єднання держав проти держав, боротьба за перевагу Росії над Європою. Коли Ленін виступає проти Британії і Америки, то він гудить їхні англосаксонські (а не їхні капіталістичні! – Д. Д.) свободи, які він не забуває брати в лапки [5]. Коли Троцький шукав, як розпалити «патріотичне полум’я» своїх червоних найманців у війні проти Польщі, то сама по собі це була тільки війна проти шляхти-дворянства, проте для всієї московітської спільноти це була війна проти поляків. …Проти європейського «тугодумства», проти французької «дрібної буржуазії», проти англійського «кретинізму» – саме проти цього кидають громи і блискавки з радянсько-російського Олімпу. Європа, яка чинить опір політичній експансії Росії, – противник більшовизму і його азійських союзників. Тут Росія – там Європа! Ось формула зовнішньої політики радянської Росії.

І – прикметно – саме з такої точки зору та політика розглядала іншу російську месіанську ідеологію – слов’янофільство. Якщо виникає слов’янська проблема, то вона не розглядається окремо й абстрактно, а саме як перший крок до загального воєнного походу проти Заходу. Якщо знову порушується турецька проблема, то слов’янофіли навіть підтримують те, щоб турки залишилися в Константинополі, якщо складається враження, що справа закінчиться тим, що султана в його резиденції потрібно замінити комісаром тієї чи іншої великої європейської держави. Якщо йдеться про внутрішні справи європейських народів, що підлеглі чи непідлеглі Росії, то всі ці питання розглядаються крізь призму зміцнення російської сили щодо Європи. Надалі аналогія ще разючіша! Більшовики оголошують війну європейському «буржуазному» ладу, спрямовуючи свій заклик до пролетаріату. Однак, проти тієї ж буржуазії вже оголосили війну старі буржуазні слов’янофіли, теж апелюючи до того ж пролетаріату! Чи були вони також борцями за соціалізм, чи все ж більшовики – слов’янофіли? Ні те, ні інше. Проте обидва курси служать чи служили тому самому націонал-московітському ідеалові, що має потребу в загибелі Європи. Обґрунтовуючи свою політичну теорію, Лєонтьєв пише: «Всі слов’яни, південні, а також західні, в тому цінному для мене сенсі культури і способу життя є нічим іншим, як неминучим злом, оскільки в образі їхньої верстви інтелігентів вони не виробляють для світу нічого, крім найпримітивнішої і найбільш пересічної європейської буржуазії» [6].

«Крім найпримітивнішої буржуазії!» Звідки такі тембри в цариста Лєонтьєва? Ляпсус? Ні, це його глибоко продумане міркування, тому що десь інде він також пише: «Прийшов час покласти край розвиткові дрібнобуржуазного (отож саме буржуазного. – Д. Д.) ліберального поступу»! [7]. І, знову звертаючись до «слов’янських братів», він із жалем стверджує, що вони за всіма їхніми чеснотами і хибами набагато більші, ніж ми, схожі на європейських буржуа середнього сорту». – «Якщо світ, – читаємо ми у нашого вороже налаштованого до буржуа цариста далі на с. 415, – незабаром скине буржуазну цивілізацію, то тоді новий ідеал людства неминуче візьме свій початок із Росії, від народу, в якого слабше розвинені буржуазні чесноти». Все це звучить як слова Леніна чи Бухаріна, які обґрунтовують світову місію російського пролетаріату тим, що він менше, ніж його західні товариші, пройнятий буржуазною мораллю і відповідними забобонами…

Проте автор послідовний! Якщо «буржуазна цивілізація», яку він так ненавидить, гине, то мусить бути хтось, щоб покласти її до могили. Звичайно, що для Леніна цей гробар зветься революційним пролетаріатом. Для Лєонтьєва – також! Франція була провідним провісником тодішньої буржуазної культури; саме тому, згідно з російськими панславістами, вона мала загинути, само собою зрозуміло, що за допомогою руки пролетаріату: «Якщо для наступної незалежності східно-російського мислення від романо-германського, для переходу на новий, інший шлях культури і державних форм буде потрібно, щоб авторитет романо-германської цивілізації в очах людей Сходу падав дедалі нижче, коли виникне потреба, щоб марновірство щодо тієї цивілізації якомога швидше перетворилося на спрямоване на неї застереження, то хотілося б, аби країна, якій належить ініціатива в модерному поступі, скомпрометувала свою геніальність якомога швидше й остаточно» [8]. Отож нею була б Франція! А оскільки Лєонтьєв написав свій памфлет за часів паризької комуни, то він кличе на допомогу її фригійську шапку, яка насунеться на вежі собору Паризької Богоматері, що мало б сповістити про остаточну смерть буржуазного світу. Звичайно, було б ще краще, коли б Париж з його «буржуазними» церквами і парламентськими будівлями загалом зник з поверхні землі; а оскільки це не цілком можливо без більшовицьких методів, то ці останні й рекомендуються Лєонтьєвим. «Чи тріумф і панування комуни, – запитує він, – можливий без вандалізму, без фізичного руйнування будівель, пам’ятників мистецтва, бібліотек і т. д.? Безперечно, ні; і за наявності сучасних засобів руйнації набагато легше перетворити більшу частину Парижа на руїни, ніж це було можливо за інших часів зруйнувати такі великі культурні центри, як Вавилон, Ніневію, старий Рим. І цього має бажати кожен, хто прагне до нових форм цивілізації!» [9].

Чи це роздуми одержимого манією фанатика? Або уривок із записок божевільного чи з передової статті більшовицького офіційного державного органу «Ізвєстія?». Аж ніяк ні! Це, повторюю, глибоко продумана ідея цариста, російського патріота, який уявив нездоланну ворожнечу між його країною і Європою і повсюди шукає для своєї справи добровільних і недобровільних спільників: він цілком схожий на «commis voyageurs» (коммівояжерів) більшовизму, які так само проголошують терор і руйнацію задля «нових форм цивілізації». Це, звичайно, не означає, що Леонтьєв – комуніст чи Ленін і товариші – панславісти. Як з одного боку, так і з іншого, заклик до пролетаріату – комедія, засіб для досягнення цілей, що мають так само мало спільного із звільненням пролетаріату, як і російський панслов’янізм із звільненням слов’ян: засіб для роздування світового полум’я, в якому згоріла б уся європейська цивілізація.

До речі, в Лєонтьєва були однодумці. Відомий та інтелектуально доволі видатний ідеолог слов’янофільства О. Міллер приблизно тоді ж, коли і Лєонтьєв, писав: «Коли б ми почали зміцнювати його (принцип національності. – Д. Д.) між слов’янами, ми б озброїли всю стару Європу проти нас, проти цього ми самі були б вимушені шукати точки опори саме в Європі у співпраці – завжди і всюди – з її свіжими силами» [10]. Що це за свіжі сили? Саме ті, які також викликають царист Лєонтьєв і комуніст Ленін. Для блага Росії і для знищення Європи на Заході потрібно мобілізувати привидів, що вороже налаштовані до європейської цивілізації. Що ж відтак перешкоджає московітським «буржуазистам», якщо ті привиди вийдуть на демонстрацію під червоним прапором соціалізму і присягнуть не на Євангелії св. Марка, а на євангелії св. Маркса? Нехай тільки виконають свою роботу! І ось тут прихильник російської селянської общини й автократії, німецький Мюллер, який перетворився на московітського Міллера, радить не зважати на будь-які принципи легітимізму, що були б властивими для російської політики, і подати руку Мефістофелю революції. У пов’язанні з місіонерським завданням Росії він пише: «Мені видається, що на взаємини Європи з нами міг би бути великий вплив, якщо би ми щиро зреклися тієї політики, яку ми вели аж до Східної війни (тобто до Кримської війни 1853–1855 рр. – Д. Д.), якщо би ми зреклися всіх традицій манії легітимізму і фобії революції». Росія (Росія за царя. – Д. Д.) мала би виявити свою «несхитну рішучість», а також свою «здатність вчинками довести народам Європи, що і по той бік кордонів слов’янського світу наше завдання – звільнення!». І далі: «І якщо народи Європи самі все ще їм (їхнім панівним класам. – Д. Д.) вірять, якщо ті народи в їхніх руках – сліпе знаряддя, щоб ворогувати з тими, з ким вони з метою спільного нанесення удару у відповідь всеєвропейській реакції, навпаки, мають укласти мир, то великою мірою провина в цьому лежить на старих гріхах нашої власної політики з часів, коли вона хворіла на прищеплене їй зло законності і страху перед свободою!» [11].

Отож, стислий сенс розлогих думок у книжці Міллера полягає в тому, що Росія в своїй європейській політиці має спиратися на тамтешні революційні елементи і спільно з ними скинути у прірву всю систему так званої буржуазної або – згідно із західними визначеннями – просто європейської культури. Схожі теревені можна віднайти також і в інших слов’янофільських «отців церкви», наприклад, у Юрія Самаріна, який радить Росії «взяти на себе те завдання звільнення, яке ми рано чи пізно, добровільно чи ні змушені будемо виконати в цілому світі». Щось схоже зважується висловити анархіст Бакунін: «Цілковите заперечення Заходу» і велика визвольна місія російського народу на чолі зі своїм царем» [12].

Що ж до Герцена, то він безнадійно переплутує місію царату з місією пролетаріату і малює крикливу картину останніх днів Європи, надаючи донському козакові роль галасливих серафимів; цей козак прийде вчасно, щоб розбудити європейських палеологів і порфірогенетів, якщо б їх не розбудили звуки сурми страшного суду, який їм призначив соціалізм помсти – комунізм [13].

Проте облишмо Герцена і Бакуніна, вони ж до певної міри були соціалістами. Але що робити з Самаріним і Міллером, чи навіть із Лєонтьєвим, яких, либонь, ніхто не підозрюватиме в ліберальних, не кажучи вже про революційні настрої? Що робити з усією практикою російської політики в Європі від Олексія, батька Петра І, до Миколи ІІ – з політикою, що знову й знову фактично поривала з принципами легітимізму, займаючись революційно-демагогічною пропагандою між українськими і польськими селянами проти їхніх знатних «панів» і такою ж мірою між фінськими селянами («торпасами». – Д. Д.) проти керівників селянського руху за незалежність, між балканськими «рая» проти їхніх турецьких «поневолювачів», як і між слов’янськими селянами в Австро-Угорщині проти «німецької та угорської буржуазії, яка їх експлуатувала»? Що робити з самою ідеєю царату, тим «царством бідних», тією диктатурою на користь незаможних, що так разюче нагадує радянську ідеологію – також «диктатуру бідних проти багатих»? Чи були ініціатори тієї політики – всі ті ордин-нащокіни, меншикови, ґорчакови, ізвольські, шебеко і гартвіґи та інші царисти агентами світової революції? Якщо звернутися до більшовицької ідеї – мобілізації мусульманських народів проти «західного імперіалізму», то тут теж треба привітати не вождів третього Інтернаціоналу з їхнім винаходом, а їхніх вчителів; позаяк вже цей самий Лєонтьєв писав, що «небезпека для Росії постала на Заході» і що проти цього потрібно шукати союзників: «Якщо б іслам захотів стати таким союзником, то й краще»; оскільки «в самій російській вдачі наявні дуже сильні і значні риси, що набагато більше нагадують турків, татар чи й інших азійців – чи навіть взагалі нікого, – ніж слов’ян!». Союз із мусульманами вже тому був би вигідним, що вони не пройняті жодним «європеїзмом» [14]. Чи більшовизм не з тієї ж причини шукає союзників там само для свого, як його назвав Каутський, татарського соціалізму?

Наступні приклади можна проігнорувати, можна навести майже безконечну низку з них, можна також цитувати й інших слов’янофілів – у будь-якому разі можна бути певним, що там усюди фігурував Ленін. Можна навести цитати з творів чи промов останнього – і безпомилково наштовхнемося на плагіат із панслов’янської євангелії. «Флірт» із революцією і пролетаріатом тут такий самий, як і там. Хрестовий похід проти буржуазії тут такий самий, як і там. Кокетування з Азією тут таке саме, як і там. Громи і блискавки проти принципу легітимізму тут такі самі, як і там. На боці обох єдина мета – знищення «загниваючої» Європи ad majorem Moscoviae gloriam, тої Європи, що ворожа до всіх без винятку досі наявних форм російської держави.

Саме в цьому і в нічому іншому полягає спільна суть обох форм російського імперіалізму – царського і більшовицького. Це серед інших уже збагнув передреволюційний публіцист Страхов, коли стверджував: «Якщо ми розглянемо наш нігілізм у цілому, в загальній наявності його висловлювань, то визнаємо його скептичну думку стосовно Європи (а не буржуазії! – Д. Д.) як його найважливішу рису вдачі. Люди найсправжнісінького російського напряму щодо цього надзвичайно часто цілком згідні з думками нігілістів» (хотілося б додати, і навпаки. – Д. Д.) [15]. Це також збагнув Леруа-Больє, на думку якого, нігілізм – якийсь вид протесту Росії проти Європи [16]. Протест, що в садистських мріях іноді висловлювався про те, що Париж зітруть з лиця землі, іноді в спрямованих до європейського робітничого класу пропозиціях «улаштувати різанину їхніх обуржуазнених керівників», що дозволив собі колись такий собі Зінов’єв-Апфельбаум (на конгресі німецьких «самостійників» у Галле. – Д. Д.), – протест варварів, які «блукають Європою …і в тому вбачають насолоду, якщо знайдуть те, що можна зруйнувати …не маючи й найменшого поняття, що за культурні скарби вони при цьому руйнують» (Достоєвський, див. вище. – Д. Д.). Їхні демагогічні лозунги знову ж таки ніщо інше, ніж засіб боротьби, свого роду важкий лігроїн, яким, як висловлюється Герцен, кожному росіянину потрібно полити споруду західної культури, що коле його в очі, для того, щоб на згарищі міг влаштуватися або якийсь «земний всеволодар», цар або ж диктатор над світовим пролетаріатом Ленін чи Троцький-Бронштейн. Якщо цього вимагають інтереси Росії, то панслов’яніст чи царист стане революціонером і ворогом буржуазії, а соціаліст-більшовик – прихильником червоного царату і союзником азійських шовіністів.

Розглядаючи роль радянської Росії в соціальних рухах Європи, розуміємо, що її доктрина (подібно до доктрин російського імперіалізму. – Д. Д.) тільки позірно стає на ту чи іншу сторону, що поборюють одна одну в Європі; по суті, однак, та ідея ставиться вороже до європейства як до цілості. Так передше в Росії на основі московітської селянської «общини» (спілки) зі спільною власністю на землю об’єдналися соціалісти і панслов’яністи. Як у конфлікті 1914 року, так і в конфлікті 1917 року ми знову ж таки вбачаємо конфлікт двох культур, двох національних ідеалів.

Без наявності великих соціальних і політичних конфліктів у Європі чи, заперечуючи роль Росії, яку вона в них зіграла, за цими конфліктами я передусім вбачаю універсальне зіткнення, яке, немов кошмар, завдало великої шкоди всім без винятку конфліктам, що в Європі за останні двісті років приходили один на зміну одному.

Росія завжди була носієм месіанського ідеалу – це перший висновок, якого нам дає право дійти вивчення згаданих вище матеріалів і фактів. Росія розробила кожну стадію своєї експансії як перед 1917 (слов’янофільство і новослов’янство. – Д. Д.), так і надалі (більшовизм. – Д. Д.) з перспективою боротьби проти Європи як цілості. Це – другий висновок, якого я дійшов. Хоч би яким фіговим листком прикривали цю боротьбу, хоч під якими прапорами її не провадили б, це не міняє суті речі.

Тепер потрібно спрямувати увагу на інше питання, на причини принципового антагонізму Росії щодо західної культури.

< Назад   Вперед >
Содержание