СИЛИ АНТИХРИСТА

Європа, Америка, увесь світ живуть у передчутті жаху. Цей жах, породжений у 1917 році, атакував землю аж ніяк не випадково. Наша епоха – одна з тих, про які в Євангелії мовиться так: «Ви ж про війни почуєте, і про воєнні чутки, – глядіть, не лякайтесь, бо «статись належить тому». Але це не кінець іще. Бо «повстане народ на народ, і царство на царство», і голод, мор та землетруси настануть місцями. А все це – початок терпінь породільних. «На муки тоді видаватимуть вас, і вбиватимуть вас, і вас будуть ненавидіти всі народи за Ймення Моє. І багато хто в той час спокусяться, і видавати один одного будуть, і один одного будуть ненавидіти. Постане багато фальшивих пророків – і зведуть багатьох. І через розріст беззаконства любов багатьох охолоне». «І будуть ознаки на сонці, і місяці, і зорях, і тривога людей на землі, і збентеження від шуму моря та хвиль, коли люди будуть мертвіти від страху й чекання того, що йде на ввесь світ, бо сили небесні порушаться» (Мт. 24, 6–12; Лк. 21, 9–26).

Навіть час, у який відбудуться ці катастрофи, передбачений доволі чітко і зрозуміло, щоправда, не людською календарною мовою. «Бо де труп, там зберуться орли». Таке стається скрізь, де починає смердіти мертвечиною. Де і коли суспільство починає блукати, там збираються хижі птахи, щоб остаточно розірвати на шматки свою жертву.

Хіба тут не показано ту епоху, безповоротний початок якої ми заклали у 1917 році? Хіба не скрізь відбуваються війни між націями і чи не проходять громадянські війни всередині кожної з них? Хіба ми не бачимо фальшивих пророків зі Сходу, з мечем в руці? Чи ми не спостерігаємо параліч думки, серця і волі багатьох сильних людей вільного світу? Хіба ми не бачимо, що тільки дехто встояв перед спокусою, проте існує багато таких, чиї серця «обтяжувалися ненажерством та п’янством, і життєвими клопотами», і на яких той день «прийшов несподівано, немов сітка; бо він прийде на всіх, що живуть на поверхні всієї землі» (Лк. 21).

Нехай ті, хто народився сліпим, шукають першовитоки цих жахіть у матеріальному, видимому світі, а саме в суперечці за державні кордони, за землі, земні багатства, у світовій суперечці різних імперіалізмів; попри це, причина коріниться десь інде. Ми, українці, знаємо, що «Бог дав своєму Синові Ісусу з Назарету невидимого меча. І з того часу Ісус, розділивши навпіл Царство Духа і порізнивши все людське життя на дві половини – чисту і нечисту, – провів межі між богами і людьми. Ще велика поетеса Леся Українка навчала нас такими словами, що дуже нагадують дванадцятий розділ «Об’явлення». І хто збагне ці слова, зрозуміє, що у Царстві Духу почалася боротьба між чистим і нечистим, що вона ведеться не за кордони і системи, а що це боротьба між старою християнською цивілізацією Заходу і силами диявола (курс. – Д.Д.), які готують на неї свою останню атаку; в жодному разі це – не боротьба за територію чи програми, а боротьба за створену за Божою подобою душу людини. Якщо б це було не так, чому б тоді ті фальшиві пророки, єврей Маркс і росіянин Ленін, прагнули передусім до зречення Христа? Чому в душах людей виникають такі сильні прагнення до руйнації Божої ідеї, до зараження розуму, серця і волі людини гнилизною? Чому як і рада безбожних у Кремлі, так і її таємні агенти у вільному світі переймаються передусім цією своєю основною метою?

Тому, що для них очевидно, що там, де їхня головна мета реалізується, обдурені народи перетворяться на безвольне і слухняне знаряддя темної сили, сліпих рабів. Вони знають, що тоді їхня демонократія, сила фальшивих пророків, неподільно пануватиме над світом; що та сила тоді захопить владу, як тільки маси і народи повірять у їхнє вчення – вчення, що потрібно вклонятися матерії, мамоні, користі і насолоді для того, щоб фальшиві пророки володіли силою перетворювати каміння на хліб; отож вони прагнуть до того, щоб їм корилися, щоб «щастя і загальне благо» досягалися недисциплінованим людським розумом, а також людськими інстинктами. Потрібно лишень змусити народи зректися головної заповіді – «Хай не буде тобі інших богів при Мені» на місці Бога – і тоді вже вони впадуть навколішки і вклоняться злій силі. Тоді постане можливість перетворити їх миттю на зграю хижих звірів чи на стадо домашньої худоби і без зусиль загнати до залізної клітки чи до загону.

Україна першою розпочала цю боротьбу проти злої сили, що виходить із Москви. Ця сила упродовж тривалого часу залишалася незримою, щоб потім знову й знову виявляти своє криваве обличчя у вогні і димі так званої «Жовтневої революції», з червоним прапором і невидимим надписом: «Брехня замість правди! Зло замість добра! Огидне замість прекрасного! Антихрист замість Христа!». Багато тих, хто дозволив себе обдурити, підкупити чи залякати, позаяк вони влаштовують регулярні культи зі «світлом зі Сходу», вклоняються його ідолам, пропагують його диявольську доктрину, закликають людей, які ладні розділити з ним світ, до співіснування і співпраці з ним задля відбудови світу, що сповнений подивом, страхом, підлабузництвом до дикого звіра, який готує Заходові таку ж долю, яку на сьогодні вже накинули Україні і багатьом іншим народам.

Ті, кого збили з пантелику «прогресивним» вченням фальшивих пророків, запитують: навіщо це «марновірство»? Що спільного тут із дияволом? Як розпізнати, що парад «епохи поступу» очолює незрима влада зла? Тим, кому чортові легіони Москви не затуманили мозок, це розпізнати нескладно. Перегляньмо твори апостолів диявола! Чи ж ми не усвідомлюємо, що, обіцяючи всім знищення абсолютизму, самодержавства, вони самі це самодержавство запровадили, тільки в тисячу разів гірше? Що, обіцяючи «простому народу» волю, вони накинули йому, а також усім суспільним колам і всім народам, що потрапили під їхню владу, в тисячу разів гіршу кріпацьку залежність? Що, обіцяючи рівність, вони створили касту нових володарів – таких, про яких можна прочитати тільки в Біблії? Що, обіцяючи братерство, вони витворили такі обставити, коли людина людині – вовк? Що, обіцяючи щастя для всіх, соціалістичний рай, вони влаштували пекло? Що, обіцяючи заможне життя, вони викликали голод і зубожіння? Що, обіцяючи мир, вони почали тривалу війну проти всіх? Що, вдаючи, що звільнять людський розум від примусових догм релігії, вони створили такий догматизм, такий конформізм, якого до цього часу не знала жодна теократія, запровадили таку інквізицію, якій не піддавалася жодна епоха? Що, обіцяючи скасувати Божі заповіді «не вбий, не кради, не давай фальшивих свідчень», вони запровадили дияволові заповіді: «бреши, вбивай і кради!»? Що, обіцяючи правду і життя, вони принесли з собою брехню і смерть? … Бреши! – за цією зброєю ми впізнаємо їхнього проводиря, який називає Євангелію «батьком брехні», розуміємо, яка влада надихає фальшивих пророків Москви, позаяк слуги диявола люблять конструювати з брехливих лозунгів понятійний хаос. Плутаючи праве і ліве, добро і зло, прекрасне і огидне, вони люблять створювати враження служіння правді: для того, щоб звести людський рід на манівці.

Якщо скептикам недостатньо цього доказу, то хай згадають іншу сентенцію, що звучить так: «За їхніми плодами ви пізнаєте їх!»; хай пригадають, що, хто робить з дияволом спільну справу, будує на піску, то його будівля розвалиться. Чи ж ми не бачимо цього, спостерігаючи, як хитається вся нова вавилонська вежа московітських градобудівників? Чи ж ми не бачимо, який хаос вони створили, з якого вони вже не знатимуть і не знайдуть жодного виходу? Чи ми не бачимо, як навіть духовне підґрунтя їхньої будівлі – їхня ідея – розпадається на порох? Як за допомогою голого деспотизму вони тримаються в сідлі?

Якщо скептикам цього доказу не достатньо, тоді хай дотримуються «святого письма» таких самих фальшивих пророків. З цинізмом, неперевершеною зухвалістю вони самі визнають, що це – диявол, який їх послав, щоб перетворити світ на хаос. Москва нагадує того опанованого нечистим духом чоловіка в Євангелії, який кричав і бився до каміння, розривав свої ланцюги, і якого ніхто не мав сили угамувати! Саме цим духом зла були опановані московіти, і цим вони вихваляються з давніх пір; і при цьому вони переконують світ – що зазвичай робить незримий патрон брехні, – буцімто цей їхній патрон володіє живодайною силою, проте її носієм саме і є Москва… Всі – рівною мірою панегіристи царської, демократичної і більшовицької Росії – намагаються в цьому переконати.

О. Пушкін кокетує зі своїм дияволом: хай він «сумнівний і брехливий», проте все ж «гарний» дух. Той російсько-шаманський бог з’являється у вигляді набагато темнішого, похмурішого, збоченішого і жахливішого чорта у епілептика Достоєвського – панегіриста несамовитих, дегенерованих і опанованих сатаною. В розмові зі своїм гостем, дияволом, Іван Карамазов промовляє до нього: «Ти – брехня, ти – втілення мене самого». Один із російських критиків стверджував, що «Достоєвський укладав в уста дияволові (що жив у ньому. – Д. Д.) свої власні потаємні думки». І той диявол знав, що йому робити. Коли Достоєвський чортові, що приходить у гості до його «героя», велить сказати: «В людства потрібно винищити ідею Бога, саме з цього потрібно братися до роботи», він висловлює погляд свого Івана Карамазова, а відтак і свою власну думку. Бо, якщо в людській душі буде знищено Бога, то він усунеться також із вчинків і справ людини, з людських інституцій і суспільства. Достоєвський це розумів, оскільки знав, що ті, хто здійснить російську революцію, опановані дияволом, вони вже не будуть одержимими демонами, а просто «демонами», як він їх назвав у своєму романі. Він усвідомлював, що «раби і лакеї» почнуть ту революцію «заради заздрощів, ненажерливості і рівності» і при цьому вони потопчуть ногами в людській душі «образ Божого ідеалу», образ Бога…

Ця диявольська одержимість московітів ще чіткіше виявляється незадовго перед появою більшовизму і ще знаменніше – після його перемоги. Російський поет Максиміліан Волошин бачить, як у Росії, рабстві демонів, після вибуху більшовицької революції «людина людині стає дияволом». Інший поет, В’ячеслав Іванов, сумує через те, що його охоронець, його демон, його «покинув», і скаржиться йому: «Мій охоронцю, покинутий тобою, я загинув»… Замість янгола-хоронителя – охоронець демона, за відсутності якого росіянин почувається «покинутим». Надалі свої почуття він виливає таким чином: «Хіба Люцифер не був першою з усіх моїх масок? Хіба то був не я, хто в ньому вже не вірив, що Отець живий, говорячи: я – один»… Замість Бога – людське «я» Іванова, назване богом. Люцифер, «ранкова зоря», навчив його, що «Бога немає, а тут є тільки Людина» («Людина» написана з великої літери! – Д. Д.). На цій хисткій основі, на цьому піщаному ґрунті він декламує свій замір: «Над ілюзією життя я закладаю божевільну вежу» – такою, якою її хотіли закласти всі росіяни понад відомим взірцем Вавилонської вежі.

Такого ж роду диявольським пророком був і С. Єсєнін, про якого, так само як і про інших, цей самий Іванов висловлюється так: «…запаморочені вихором революції, засліплені нею, втративши міру добра і зла, правди і брехні, уявляючи, що вони летять вгору до зірок, вони впали б обличчям у багно», по тому, як вони обміняли Бога на «діамат» (діалектичний матеріалізм. – В.В., І.З.).

Також люмпен-пролетар Максима Горького про себе висловлюється так: «Ви ще мене побачите! Як? Це знає лише сам диявол. Хай усе йде до біса!». Один із російських літературних критиків стверджує, що «в Росії більше, ніж десь інде ще у світі, дияволові творіння приховуються за Божим ім’ям: те, що Боже, чорт у нас украв». Внаслідок цього іноді й самі росіяни сумнівалися і були неспроможні сказати, хто сидить у них на спині у воєнному поході московітського Івана задля завоювання світу: «чи дитятко Ісус, чи молодий собака антихрист». Російський письменник Мережковський запевняє, що геть усі герої Чехова і Горького нагадують чортів на картинах Ґойї. Ще перед революцією сам Чехов писав таке: «Над нами знялася буря. Все навколо нас кудись летить, і ми теж летимо – чи вгору, чи донизу, чи до Бога, чи до чорта – незрозуміло». У своїх спогадах Іванов описує атмосферу різних соціальних класів Росії перед революцією: в царському палаці – оргії Распутіна, серед соціалістів – люмпен-пролетар Горький, у ліберально-буржуазних літературних салонах – згубна отрута наркотичної «шинкарської еротики», «містичний анархізм», якийсь «третій Заповіт» і водночас богохульство з «пошуками Бога», все вкупі!

В. Іванов змальовує одного представника з тогочасної секти сатаністів, одного з тих, хто вклоняється «ранковій зорі, джерелу ласки і сили» – зорі люцифера, і водночас одразу ж по тому здійснює паломництво до монастиря на горі Атос… Один із цих прихильників Люцифера декламує: «Ви відвернулися від Бога? Добре, гарний вчинок! Проте все ж це замало – відвернутися від Бога. Потрібно ще перед «тим» здобути заслуги. Так, ви вважаєте, що, як тільки ви зняли з шиї хреста, «той» вас одразу ж прийме, кинеться вам допомагати? Ні, в своєму серці потрібно носити тільки його…».

Мить, коли вся «прогресивна» Росія впала б Люциферу до ніг і вже не вклонялася б йому нишком, як за часів царату, а відкрито, передбачив Достоєвський, розглядаючи у своїй візії ту символічну постать – постать «ницого раба, лакея, який дертиметься вгору драбиною для того, щоб задля рівності, заздрощів і ненажерливості понівечити образ Божого ідеалу». У цих словах міститься вся сутність російської революції – революції рабів, розбишак, лакеїв проти Божої стихії в людській душі.

Поет Блок – цинік. У своїй поемі «Дванадцять» він змальовує дванадцять більшовицьких червоноармійців, які крокують, немов дванадцять апостолів нової істини. Під маскою Христа їх очолює диявол, на голові в якого «білий віночок із троянд». У своєму вірші «Скіфи» він знову пророкує аналогічне наближення московітської орди – цього разу вже для того, щоби підкорити світ, – наближення мільйонних мас, які задурманені і сп’янілі містичним шаманством, які, клянучись, запевняють, що люблять Європу – ту Європу, на яку вони споглядають «із ненавистю і водночас із любов’ю»; саме задля цієї любові вони прагнуть Європу розчавити: «Хіба це наша провина, що ваш скелет розколеться в наших важких, ніжних лапах?». – Знову все змішалося: кохання, вбивство, «ніжність» підступного вбивці і містичний екстаз негідника. В одному зі шпиталів Блок, помираючи, мріє про схід сонця, що світитиме для Всесвіту, проте це сонце мало б бути – в його очах – всезагальним, а водночас лише російським…

Першим етапом цієї еволюції було заперечення буття Бога (і навернення до диявола. – Д. Д.); другий етап – поклоніння дияволу й одразу по цьому – обожнювання людини. Іван Карамазов говорить: «Для мене незрозуміло, коли говорять: «Бога немає», не кажучи в цю ж мить: «Я – Бог!». Головна тема російської літератури, – писав Мережковський, – ще до революції полягала в описі взаємин між людьми, ігноруючи Бога, без Бога і насамкінець – проти Бога. Горький писав: «Людина – це істина! В цьому все, початок і кінець. Усе в людині, все для людини, тут лише людина!». А Чехов за ним повторює: «Людина в природі понад усе, навіть вища за те, що є недослідженим і здається чудовим» – тобто вища, ніж Бог. Замість Бога росіянин підвищив людину, він зробив це, не визнаючи незмінних законів, які є над людиною, і жодних дисциплін. Очевидно, що це було наслідком поклоніння всьому тілесному життю, поклоніння тварині чи худобині в людині. Тому російський мислитель і публіцист Василь Розанов не визнавав ні християнства, ні Христа, оскільки релігія Христа була «релігією смерті». Голгофа була для нього «отруєнням радості життя». Християнство було для нього занадто «аскетичним», надто твердим панциром для російського голяка. Горький постановив – у цьому ж сенсі, – що «найголовніше в людині – це живіт. Кожен людський вчинок виходить із живота». Тваринним природним елементом є також Бог Л. Толстого. У тілі він обожнює все – як почуття, так і звірство. Герой його новели «Козаки», Єрошка, говорить: «Я – хлопець хоч куди, п’яниця, злодій і мисливець!». Бо «тварина розумніша, ніж людина, хоча б її й назвали свинею… Вона – свиня і до того ж не гірша за тебе, таке саме Боже створіння, як і ти» – для шаманської «логіки» Толстого це означає, що свинське в людині не потрібно покращувати чи засуджувати, а звеличувати… І навіть ті російські критики босоногого графа, які в ньому це все розуміли, а саме, що мотивація Єрошки полягає у «волелюбності, неробстві, грабунку і війні», ставали перед ним навколішки, як перед одним із апостолів євангельської істини. Грабіжник, підступний вбивця, мисливець, тварина, свиня – з безмежною нестримністю їхніх інстинктів – це Бог Толстого. І це не помилка. Єрошка і Толстой добре знали те, що говорили. «Гріхів немає ніде, – повчає Єрошка, – візьми приклад із тварин!». Релігія для Єрошки – пуста справа: «Нас не стане, на цьому виросте трава, ось і все!». Як тварина, він не розрізняє між добром і злом, йому все дозволено. «Тваринна радість у плотському житті», – так характеризує один із російських авторів філософію Л. Толстого.

На наступному етапі у поняттях й ідеях росіянина виникає диявольська суміш, плутанина із «за» і «проти», з «так» і «ні», з «дозволено» і «заборонено» – з усіх розбіжностей між правдою і брехнею, добром і злом, красою і ненавистю – заперечення будь-якої дисципліни; це відбувається як у моралі, так і в політиці, а також у соціальному житті. Костянтин Лєонтьєв, який це проникливо усвідомив, ще в ХІХ столітті писав: «Російська народна спільнота, яка і так досить рівноправна, ще швидше впаде на дорогу смерті, загального сум’яття через свої звички. І ми – передусім люди, які не поділені на верстви, а відтак і без Церкви, – ми будемо культивувати антихриста» – отож станемо безбожними. Ще гірше! Як слуги антихриста, вони з’являться в масці Христа, щоб все сплутати в хаос, оскільки там, де немає вищого законодавця, там – хаос. Така плутанина ненависті під маскою любові наявна в Блока, вона присутня такою ж мірою і в Пушкіна, який буцімто «закликав до прославлення волі і милосердя до грішників», але насправді вихваляв криваву епоху Петра І і проклинав усіх, хто, як гетьман Мазепа і вільні кавказці, оголили меча волі проти насильства і злочинів. Достоєвський зізнається: «Яку смертельну відразу, навіть аж до ненависті, в мені викликає Європа». Водночас він хвалить російський похід на Захід, оскільки «пролита кров врятує Європу» – Європу, яку він водночас ніби дуже любить. Мережковський справедливо відзначив, що, коли це любов, то це любов хижака до своєї здобичі. Недаремно Достоєвський, той захисник «принижених і ображених», захоплювався грабіжниками: як тими, що на троні, тобто царями, так і тими, що у в’язниці, де він упродовж тривалого часу мав нагоду з ними потоваришувати. Вони імпонували йому своєю «жахливою силою волі, своєю безмежною пристрастю, своєю жагою досягнути поставленої мети». Для Достоєвського грабіжники – «найсильніший, найздібніший народ» у Росії.

Сатана – їхній захисник, у якого вони, згідно з їхніми висловлюваннями, запозичають свої духовні сили: естет Пушкін і «простакуватий» граф Л. Толстой, апостол наброду великого міста Достоєвський і цинік Блок, у яких усе перетворюється на кашу, для того, щоб у загальному хаосі загинули всі моральні цінності, для того, щоб підтвердилось те, що грабунок це – свобода, підступне вбивство – кохання, рівність – бунт проти Бога, краса – бруд і свинство. Навіть Достоєвський збентежився через проблему: що це за дивовижна душевна здатність росіян не усвідомлювати, «що гріх, а що ні», здатність «плекати в своїй душі найвищий ідеал поряд із надзвичайною підлістю, до того ж, плекати їх цілком щиро». Він не спромігся сказати, чи це духовна широчінь характеру росіянина, що спрямовує його вдалечінь, чи все ж – «просто підлість». Це – підлість, яку в нього вдихнув диявол, і водночас – «духовна широчінь характеру», яка брехнею хоче переконати світ у тому, що та диявольська підлість – «нова істина» для світу, яку він має перейняти від російських сатаністів.

Зрештою, росіянин загалом навіть не зацікавлений у тому, щоб усвідомити власний душевний хаос. Справжній росіянин розуміє, що «росіянин це – п’яниця, свиня, розпусник, брехун, проте все ж добра людина» (Чехов. – Д. Д.). Добра, бо це росіянин, «обраний народ». Усе, що б він не робив, він робить на «благо людства». Про це веде мову саме Блок: можливо, ми – азіати, вірогідно, ми не розрізняємо, що любов, а що ненависть, ймовірно, задля нашої великої любові до людства ми розплющимо його в наших ніжних обіймах – байдуже! «Варварство звертається до світу із закликом до братерського бенкету праці й миру». До цього закликає косоокий варвар з жадібними очима, до цього тепер закликає аналогічний варвар в Об’єднаних Націях. Навіть ті, хто (як наприклад, Мережковський. – Д. Д.) вбачав у російській революції появу «майбутнього хулігана», і вони паплюжать Захід і обожнюють свою Росію. Так само, як Блок і Достоєвський, Мережковський кидає Європі своє застереження: «Всі зовнішні факти нашого перевороту в Європі відомі, але його внутрішня сутність для неї незрозуміла. Вона бачить тіло, що рухається, але не бачить рушійної душі російської революції... Ми летимо і падаємо головою донизу... Ви тверезі, ми – п’яні, ви – справедливі, ми – протиправні... Для вас політика – знання, для нас – релігія. Ми – містики. Революція – також релігія...». Це – філософія бурхливої орди, яка вже давно обрала Сатану своїм богом і яка знає лиш тільки ultima ratio – силу кількості. Свій провокаційний виклик Пушкін кинув назустріч Заходові, «народним ораторам» Європи: «Навіщо ви погрожуєте Росії своїм прокляттям? Хіба ви вірите в те, що росіяни безсилі? Чи нас мало? Ми ж простяглися від Пермі до Тавриди, від холодних фінських скель до полум’яної Колхіди, від приголомшливого Кремля до стін застиглого Китаю!». Це все – «російська» земля! Одне слово, «ми лише нашими шапками закидаємо кожного так, що він впаде мертвим!» (російське прислів’я. – Д. Д.). Схожі міркування висловлює Лермонтов: «Чому злякалась (як вважає поет. – Д. Д.) кавказька гора Казбек натовпу озброєних росіян, які пішли на Кавказ?». Тому що «похмурий Казбек почав рахувати і – його вороги були незліченними», ту юрбу він не зміг полічити до кінця... Вже у більшовицький час у своєму провокаційному викликові Європі про це співзвучно висловився Блок: «Вас мільйони? Нас – сила-силенна!». І знову жодних посилань на етичну чи ідейну вищість, а лише на число російської орди. Схожої думки дотримувався Сталін: коли якось державні діячі Заходу хотіли поговорити з ним про політичні інтереси Ватикану, він іронічно запитав: «А скільки дивізій є у Папи?».

Хоч би з якою ідеєю ця руйнівна влада не маскувалася б – з ідеєю «істинної віри», московіта «третього Риму», загальнослов’янського братерства чи з ідеєю визволення трудівників, як у часи більшовицького панування, – вона завжди залишалася тією самою владою насильства, владою тріумфуючого зла під маскою добра із гаслом: «Бери приклад з тварин!». Влада, воїни якої – ще ті «сини диявола» – змушували дивитися на «собаку антихриста» як на символ їхнього «ангела-хоронителя». Диявольські легіони! Тут ідеться не про якість лицарства, а про кількість маси.

Це була така ж напівбезбожна шаманська природна стихія, яка вічно жила в московітській Росії як за часів царату, так і у Великому Московітському князівстві. Ніхто інший, як відомий російський літературний критик Віссаріон Бєлінський, про це писав так: «Російський народ, найпобожніший народ на світі? Брехня! Адже підґрунтям релігійності є благочестя, мораль, страх Божий. Подивіться глибше і ви побачите, що за своєю вдачею це глибоко атеїстичний народ. У ньому ще багато марновірства, але ви не знайдете у ньому жодного сліду від релігійності... В російському народі релігійності не видно навіть поміж священиками... Більшість із наших священиків завжди вирізнялася великими животами, схоластичним педантизмом і цілковитою неосвіченістю. В російському народі не було жодного «почуття людської гідності», упродовж багатьох століть воно пропало у бруді і багні...».

Тому в московітській Росії так легко відбувся перехід від царату до більшовизму. Розкішні фрази більшовицьких чаклунів швидко зникли, і новий режим повернувся під заступництво тієї ж темної влади, якої слухався і колишній. Сталося те, про що йдеться в Євангелії в такій сентенції: «Вертається пес до своєї блювотини», чи, як писав Максиміліан Волошин: «Усе змішується: знаки і прапори, закостеніле минуле царів і теперішня дійсність більшовиків…». Це – орда, яка на руїнах християнсько-західного світу хоче підняти прапор московітських варварів.

< Назад   Вперед >
Содержание