7.2. Соціальна роль, функції та механізми політичного лідерства

Серед різних аспектів лідерства політичне лідерство, особливо лідерство на рівні нації, держави, посідає особливе місце. У кожній нації політичний лідер може досягти командних висот і поширювати свій вплив; керівники найвагоміших держав мають настільки значний вплив, що це відомо в усіх куточках Землі.

Особливо значною є роль політичного лідера в переломні, перехідні періоди розвитку країни, коли політичні події, темпи, форми, терміни радикальних перетворень набувають яскраво вираженого особистісного забарвлення. В такі періоди влада перестає бути анонімною, різко зростає особиста відповідальність політика перед суспільством за прийняття рішень та результати його діяльності. Масштаб впливу лідера залежить від багатьох факторів, але особливе значення має його вміння визначати суспільні потреби.

Політичне лідерство – це:

1) процес міжособистісної взаємодії, в ході якої авторитетні особи, наділені реальною владою або можливостями політичного впливу на людей, здійснюють легітимний вплив на суспільство чи певну його частину, що добровільно віддає їм частину своїх політико-владних повноважень і прав;

2) влада, яка здійснюється одним чи кількома індивідами з метою пробудження членів нації до дій;

3) відносини між людьми у процесі спільної діяльності, за якої одна сторона забезпечує домінування своєї волі над іншими;

4) постійний легітимний вплив владних осіб на суспільство, організацію чи групу.

Політичний лідер виступає як: 1) об’єднувач людей; 2) виразник їх інтересів; 3) ініціатор оновлення життя; 4) організатор діяльності людей.

Політичне лідерство має певні ознаки:

1) наявність власної політичної програми, уміння реалізувати її;

2) популярність, авторитет, відповідальність, уміння подобатися людям, завойовувати їхні симпатії;

3) політична воля, здатність брати на себе відповідальність;

4) постійно своєю практикою доводити право на лідерство і виправдовувати кредит довіри;

5) гострий розум та політична інтуїція. Ораторські та організаторські здібності.

У політичному житті за характером і масштабами діяльності розрізняють лідерів трьох рівнів:

1) лідер першого рівня – малої групи;

2) лідер другого рівня – громадського руху (організації, партії);

3) лідер третього рівня – політик, що діє в системі владних відносин у національному масштабі.

За наших часів лідерство існує в малих і великих організаціях у всіх сферах життя: економічній, культурній, спортивній, навіть у злочинному середовищі. Лідерство притаманне різним формам соціально-політичної організації.

На всіх рівнях діяльності політичне лідерство реалізується певними функціями. Американський історик Р. Такер виділяє три основні фази-функції в діяльності лідерів:

1) функція оцінки: від лідера завжди чекають об'єктивної, мудрої, а головне – своєчасної оцінки подій;

2) пропонуюча функція: лідер пропонує певну політичну лінію, тобто напрям дій, який вирішуватиме проблемну ситуацію в інтересах групи;

3) мобілізуюча функція: лідер покликаний досягти підтримки групою даного ним визначення її становища і запропонованого плану дій.

Таким чином, лідери оцінюють ситуацію, формулюють політику та проводять її в життя.

Деякі дослідники виокремлюють такі лідерські функції:

1) інтегративна – об'єднання інтересів певних верств населення навколо конкретної політичної програми;

2) координаційна – координація діяльності трьох владних інститутів – парламенту, адміністрації, суду;

3) прагматична – втілення цілей і завдань, що стоять перед суспільством, у конкретні програми дій;

4) новаторські – означає, що політичний лідер свідомо вносить нові конструктивні ідеї соціального розвитку суспільства;

5) комунікативна – передбачає відображення всієї гами потреб та інтересів людей як у політичних програмах політичних лідерів, так і всіх практичній діяльності;

6) захист мас від беззаконня.

Які ж типи характерів лідерів?

- непримиренно-войовничий тип (характерне втілення – внутрішні та міжпартійні чвари, наприклад, між Леніним та Мартовим, Сталіним – Троцьким);

- брутальний тип (наприклад, папа Олександр VI, який спирався у політиці на підкуп, шантаж, обман тощо);

- тип «майстра, який доводить ситуацію до вибуху» (наприклад, Пурішкевич, який 19 листопада 1916 р. своєю промовою у IV Державній думі підірвав віру в уряд);

- стабілізуючий тип, який відіграє роль буфера, гаранта;

- тип «майстра влучати в ціль», тобто проведення такої тактики, коли у цілком кон'юнктурній політиці виокремлюють слабкі місця, тиск на які робить політичну техніку особливо результативною (наприклад, Гітлер, який завжди орієнтувався на експлуатацію популярних у народі уявлень, пов'язуючи це з поточним моментом);

- компрадорський тип, тобто той, хто бажає нещастя власному народу (наприклад, Смердяков шкодував, що Наполеон не завоював Росію, буцімто розумна нація не підкорила дурну).

Кожна історична епоха вимагає й народжує свого лідера. Випадкового проводира, на думку російського політолога С. Андрєєва, не буває, оскільки він завжди «дітище свого часу», своєрідний «відгук на його запит». Випадковими можуть бути окремі політики, які не заслуговують на звання політичного лідера, хоча нерідко досягають найвищих державних і партійних посад. Серед численних претендентів на цю роль історія найчастіше вибирає того, хто найбільше відповідає потребам часу. Чому ж дехто стає лідером, а інші – ні? Сучасна політологія дає кілька пояснень цьому.

Заслуговує на увагу концепція (теорія рис), згідно з якою лідер повинен мати сукупність певних рис, що є необхідною нормою і яка дає змогу визначити певну особу як лідера. Ці вимоги відбивають ступінь переваги окремої особи над іншими людьми:

1. Необхідною є якісна перевага, глибше та масштабніше мислення, можливість швидко знаходити вихід із певних ситуацій тощо. Якісна перевага – це продуктивність ідей.

2. Людина мусить оволодіти вмінням уникати, а за необхідності – розв'язувати конфлікти, мати підхід до людей, до їхніх проблем і питань, що потребують вирішення.

3. Лідерові слід мати високий рівень інтелекту, нестандартне мислення, вміло вирішувати весь комплекс вищезазначених питань, беручи до уваги не лише поточну ситуацію, а й можливі наслідки своїх дій у майбутньому.

4. Звичайно, особисті якості (почуття гумору, такту, вміння привертати до себе увагу тощо) відіграють тут істотну роль.

Зрозуміло, для зайняття лідируючих позицій потрібні певні риси,) але різні епохи, класи, соціальні групи потребують лідерів, які мають різні якості. Якості одного типу потрібні для лідера футбольної команди, інші – для керівника НДІ, треті – для керівника політичної організації.

У 1940 році американський психолог К.Берд склав список із 79 рис, які згадувалися дослідниками як «лідерські».

Поширений погляд, що лідером стає людина, яка найбільш успішно орієнтується на інших, тобто відповідає очікуванням та замовленням своїх послідовників. Відповідно до цього погляду існує так звана теорія послідовників. Тобто той, хто хоче стати лідером, повинен враховувати існуючі звичаї або домінуючий характер традицій, що дало б йому змогу зайняти без напруження або ризику керівну посаду.

Прибічники психологічної теорії вважають, що первинна психіка лежить в основі суспільного життя і визначає його. На їх думку, суспільство поділяється на психічно нормальних та не психічно нормальних людей. Саме останні здатні стати лідерами. Засновник цієї теорії 3. Фрейд. Усі перелічені теорії (як і інші) дещо не об'єктивні, бо використовують односторонній погляд на проблему. Найбільш повну характеристику може дати «синтетичний» підхід, що має враховувати як риси лідера і його оточення, так і специфічні умови, за яких вони діють.

< Назад   Вперед >
Содержание