7.3. Типологія політичного лідерства

Кожний політичний лідер має специфічні риси характеру, методи взаємодії з прихильниками та виборцями, засоби досягнення поставленої мети тощо. Виходячи з різних критеріїв, можна визначити деякі типи політичних лідерів.

1. Традиційне лідерство властиве традиційному правлінню. Воно передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди. При традиційному лідерстві влада правителя пов'язана з традиційними нормами, на які він посилається, організовуючи свою діяльність. Правитель, який зневажає традиції, може втратити і свою владу.

2. Легально-раціональне лідерство означає вибір політичного лідера через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність.

3. Харизматичне лідерство (харизма – винятковий дар, талант, властивий людині), за якого влада над іншими ґрунтується на вірі, що правитель має особливі магічні здібності. Люди вірять, що він призначений виконувати певну наперед визначену місію. Це зумовлює покірність підлеглих.

Саме такими правителями М. Вебер вважав вождів революцій, досвідчених далекоглядних політичних діячів, релігійних лідерів. Харизматична особа здійснювала владу в різних політичних системах: Ю. Цезар у Римській імперії, Наполеон у Франції, Гітлер у Німеччині, Муссоліні в Італії, Ленін у Росії, Мао у Китаї та ін. Якщо традиційні і раціонально-легальні типи лідерів надають політичній системі стабільності, то харизматичний лідер здатний зруйнувати традиції та діючі закони, щоб встановити «новий порядок». Харизматична особа створює труднощі і при успадкуванні влади. В одних випадках вона сама призначає спадкоємця (як це нещодавно було у Північній Кореї). Якщо цього немає, то після смерті лідера різко загострюється боротьба за владу, вакантне місце заповнюється довго і важко.

Сучасна політична наука пропонує різні критерії класифікації лідерства. Тут виділяють лідерів-адміністраторів, агітаторів, теоретиків. Вождями-агітаторами керує почуття провини, вони шукають полегшення долі людей через такі механізми, як викривання помилок інших. Лідери-ідеологи – це індивідууми, які зазнали втрати багатьох ідей. Лідери-теоретики схильні до теоретизування, вміють переборювати тривогу, перетворюючи її у слова, заяви і маніпулюючи ними.

Виділяють консервативний, революційний та реформаторський, типи лідерів. Консервативний у своїй діяльності спирається на традиційні настанови та норми, протидіє соціальним змінам; революційний – основні свої дії спрямовує на фундаментальні зміни відповідно до інших соціальних ідеалів; реформаторський вірить в ухвалену більшістю ідеальну модель суспільства.

Крім названих типів політичних лідерів, їх поділяють на: «лідерів мимоволі», «лідерів зверху», «лідерів на підставі відбору й довір'я», «політичних кар'єристів», «лідерів на віру», «лжелідерів»; а також на «бюрократів-політиків», «флюгерів-політиків», «авантюр-політиків».

ДЖ. Берне розглядає дві категорії: перетворювачів та ділків. Лідери-перетворювачі діють в ім'я реалізації своїх глобальних ідей. Лідери-ділки, навпаки, діють «тут і негайно», концентруючи свою увагу на деталях, незважаючи на те, яким повинно стати суспільство в підсумку.

У марксизмі лідерів поділяють на правлячих та опозиційних; буржуазних і пролетарських; кризових і рутинних; великих і малих.

Залежно від стилю керівництва і політичної системи, де діє лідер, вирізняють:

– диктаторський тип лідера прагне досягти своєї мети, спираючись на страх, покарання;

– демократичний тип лідера спирається не лише на свої якості та авторитет, а й підтримує дух співробітництва, співучасті в обговоренні питань;

– автократичний тип лідера повинен мати високі професійні та особисті якості, аби перемагати опонентів;

– авторитарний тип лідера передбачає одноосібний вплив і ґрунтується на погрозі силою.

Виокремлюють ще:

– плутократичний тип лідера (часто це лідери «тіньової» економіки);

– лідера-популіста спирається на популярні у певний період бажання, проблеми, пропонує прості й загальноприйняті (на рівні розуміння мас) способи виходу з негативних ситуацій, що склалися;

– лідера-професіонала – лідера постіндустріального суспільства.

Викликає інтерес типологія політичних лідерів М. Херманн, хоча сам підхід може бути використаний для характеристики лідерства взагалі. Згідно з цією типологією виділяються типи лідерів:

– лідер-«прапороносець» - видатна людина, що має власне бачення дійсності, власний погляд на події та шляхи їх розвитку;

– лідер-«службовець» виступає у ролі виразника інтересів своїх прихильників, виборців, діє від їх імені — такі лідери схильні до популізму;

– лідер-«торговець» схожий на продавця товару, який прагне умовити покупця купити товар. Цей тип лідера повинен переконати осіб, які «купують» його ідеї або плани, аби залучити людей до їх здійснення;

– лідер-«пожежний» швидко реагує на ті проблеми, що постають перед суспільством, відгукується на події і проблеми, діє відповідним чином;

– лідер-«актор» – демагог.

На практиці більшість політичних лідерів вбирають риси всіх чотирьох типів у різних комбінаціях.

Для вітчизняної історії особливий інтерес має розподіл політичних лідерів на дві категорії: лідерів-фанатиків і лідерів-честолюбців. Лідерам-фанаткам притаманне честолюбство, але воно потрібне для досягнення певної вищої мети, їм необхідна влада для реалізації маніакальної ідеї.

Для лідера-честолюбця ідея є засобом захоплення влади. Особисте «Я» для нього вище за будь-які ідеали.

Відповідно до сформульованої лідерами мети їх можна поділити на романтиків і прагматиків. Лідери-романтики характеризуються тим, що вони наполегливо і послідовно йдуть до мети, мобілізуючи для цього всі свої сили і здібності, не спиняючись ні перед перешкодами, ні перед жертвами.

На відміну від романтиків, лідери-прагматики весь час співвідносять наявні ресурси з поставленими цілями, відмовляючись, якщо це необхідно, від певної мети і вибираючи іншу, на їх погляд, більш реальну.

Цікаву класифікацію політичних лідерів пропонує західний політолог М. Херманн:

1) лідер, який визначає цілі і вказує підходи до них своїм прихильником;

2) «комівояжер» – сенс своєї діяльності він убачає в обстоюванні та задоволенні інтересів своїх прибічників;

3) «маріонетка» – ним керують його прибічники.

Використовуючи відомий підхід І.Павлова та комбінуючи особливості центральної нервової системи (темперамент) з якостями особи, російський політолог Ільїн здійснює таку класифікацію та персоналізацію.

І. Сангвінік – сильний, активний, «невгамовний» – політичний тип Петра І, В. Леніна, Л. Троцького.

ІІ. Флегматик – сильний, врівноважений, інертний – політичний тип імператорів Миколи І, Олександра III, гетьмана І. Мазепи.

ІІІ. Холерик – сильний, неврівноважений, рухливий – політичний тип Олександра II, гетьмана Б. Хмельницького, президента України Л. Кравчука.

ІV. Меланхолік – слабий, неврівноважений – політичний тип Петра ІІ, Петра III, деякою мірою Миколи II.

Використовуючи сучасні психіко-політичні поняття, він виокремлює такі політичні типи:

- циклоїдний: імпульсивна діяльність, що інколи регулюється немотивованою, спонтанною зміною настроїв (М. Хрущов);

- гіпертимний: дещо невпорядкована діяльність на рівні біостимульованої активності (А. Гітлер, Б. Єльцин);

- лабільний: ситуаційна мінливість темпераменту, політична діяльність на ентузіазмі захоплення новим (М. Горбачов, Б. Клінтон);

- астенічний: схильний до іпохондрії, пасивності, заниженої самооцінки (Іван V Олексійович, Людовик XIII);

- сенситивний: постійно відчуває деструктивний комплекс неповноцінності, боязливий (Вільгельм І, за правління якого Німеччиною фактично керував О. Бісмарк);

- психастенічний: відрізняється нерішучістю, недовірливістю (Єлизавета, боючись перевороту, постійно змінювала місце ночівлі);

- шизоїдний: товстошкірий самодур із атрофією співчуття та дефіцитом інтуїції в комунікації (Фрідріх Вільгельм І – так званий «фельдфебель патроні»);

- епілептоїдний: елементами роздратованості, агресивності, конфліктності (Павло І);

- параноїдальний: тяжіє до домінування, підозрілості, образливості, стійких негативних афектів (Й. Сталін, Іван IV Грозний);

- істероїдний: пихатий, удаваний, що постійно приваблює до себе увагу, схильний до містицизму (Олександра Федорівна, дружина Миколи II, Г. Гебельс);

- дистимний: депресивний, у похмурих настроях (Річард III);

- нестійкий: підвладний сильному впливу оточуючих, податливий (цар Федір Іоанович);

- конформний: не досить критичний, несамодостатній (Едуард V, Генріх ІІІ, Л. Брежнєв);

- патологічних: фізично неповноцінний, із психічними розладами (Фрідріх Вільгельм IV, Георг III).

Проте треба враховувати, що так звані «чисті» типи в політиці трапляються дуже рідко, на практиці фігурують амальгамні типи, які ідентифікуються через сполучення форм.

Нарешті, слід зазначити, що історичний досвід свідчить: навіть видатні політичні лідери не могли творити історію свавільно, якщо їх задуми суперечили суспільному розвиткові. Однак не можна і недооцінювати ролі суспільних лідерів: вони можуть значно впливати на хід подій. Особливо величезною є роль лідера у переломні моменти історії, коли потрібно швидко прийняти рішення, правильно визначити конкретні завдання. Проте основне призначення лідера – викликати активність мас, усунути їх пасивність, залучити всіх членів суспільства до управління ним.

Але у політологів у зв'язку з тим, що політологія лише на етапі становлення, є великі крайнощі у судженнях і, зокрема, щодо лідерів.

Так деякі дослідники стверджують, що лідер повинен мати більший інтелект, ніж члени його групи. Інші вважають, що здебільшого лідерами стають не мислителі, а люди дії.

Для них характерна незначна проникливість, оскільки глибокі знання породжують сумніви а звідси – і бездіяльність. Ці науковці стверджують, що лідери рекрутуються в основному з нервових, неврівноважених людей. Глибокий розум, – говорять вони, – зовсім не обов'язковий для лідерства, особливо в бюрократичних організаціях, де кар'єру роблять не найрозумніші, а найспритніші, безпринципні, які вміють добре пристосовуватися до обставин.

У сучасному світі, в якому провідною є тенденція подолання тоталітаризму, роль інституту індивідуального політичного лідерства зростає. Це стосується також України. Становлення інституту політичного лідерства тут має специфічний характер уже тому, що подолання тоталітаризму відбувається водночас з національним відродженням, становленням демократичної держави. Істотними чинниками є також політична і поліконфесійна структури населення, регіональні відмінності в його соціальному складі, в політичних орієнтаціях. За цих умов не обійтися без загальнонаціонального лідера. Саме ним об'єктивно може стати президент - глава держави, обраний на основі волевиявлення народу, здатний бути виразником національних інтересів, людиною, що виправдовує покладену на нього історичну місію. Своє історичне покликання він зможе реалізувати за умови підтримки його всіма політичними силами, метою яких є розбудова незалежної могутньої держави.

Діяльність політичних лідерів підтверджує одну з неперехідних істин: політика не може бути загальнодоступною справою, її найстрашніший ворог — некомпетентність, особливо войовнича. Адже саме вона панує у царині політики тоді, коли від політичного успіху окремої особи залежить доля народу України, за плечима якого суцільна трагедія політичних невдач у історичній ретроспективі. Звідси випливають такі найважливіші уроки для політичних лідерів.

Урок перший. Лідерство у політиці виступає лише як засіб. Політичний лідер будь-якого рангу завжди мусить пам'ятати, заради чого і кого він прийшов у політику. Тільки за цієї умови він залишиться на висоті свого становища.

Урок другий. Популізм – не завжди панацея, непопулярність - не завжди глухий кут. Відчуваючи свою правоту, політик навіть перед загрозою поразки на виборах не має права відступатися від власних попередньо проголошених програмних положень.

Урок-третій. Слід завжди зберігати у своїх діях і помислах презумпцію доброї волі опонентів. Останніх, як відомо, не можна полюбити, але поважати треба. Інакше можна скотитися до лайливої фразеології («зрадник», «іуда», «агент», «капітулянт», «ренегат» і т.ін.).

Урок четвертий. Компроміс — явище позитивне, але не завжди. За всієї необхідності компромісів у політиці та їхньої користі для політичного діяча вони можуть стати згубними, якщо політик заради миттєвого успіху легко поступається принципами демократії, громадянською позицією, своїми переконаннями. Типовим «майстром» компромісів у політиці був Михайло Горбачов. Але ми знаємо ціну цього: Нагірний Карабах, танки на вулицях мирних міст, одіозні постаті політичних лідерів у республіках колишнього СРСР.

Урок п'ятий. Лідер зобов'язаний адекватно відображати інтереси широких мас.

Урок шостий. Інноваційність і конструктивність у діяльності - запорука успіху політика. Постійне продукування нових ідей, новаторське осмислення настроїв і запитів населення сприяє авторитету лідера.

Урок сьомий. Мова політика — показник його інтелектуального рівня і спроможності у політиці. Отже, однією із складових успіху політичного лідера є мистецтво говорити й особливо уміння вести публічні диспути, дискусії, зберігаючи при цьому спокій і рівновагу.

Урок восьмий. «Меч» політичного лідера має бути гостріший за лихослів'я. На шляху будь-якого політичного лідера неодмінно зустрічаються не лише доброзичливі люди, а й ті, хто весь час намагається чутками, наклепами, розповсюдженням анекдотів тощо дискредитувати його особу і практичну діяльність. Наведемо тут розповідь римського історика Плутарха: якось у спартанця Феарида, що гострив свій меч, запитали, чи достатньо він гострий. «Гостріший за лихослів'я», — відповів мудрий спартанець. Отже, ніколи не слід ображатися на критику, а конкретними справами розвінчувати всілякі спроби дискредитації діяльності лідера.

Підсумком аналізу діяльності політичного лідера можуть бути слова І. Ільїна: «Політика вимагає відбору кращих людей – далекоглядних, відповідальних, здатних до служіння, талановитих організаторів, досвідчених консолідаторів. Кожна держава покликана до відбору кращих людей. Народ, якому такий відбір не вдається, йде назустріч розбрату й лиху»

< Назад   Вперед >
Содержание